Коло довгого стола сидїв Іван тай Проць. Котили по столї завзяті слова і схиливши ся слухали, що стіл говорить. Нарікали тай пили. Проця жінка била, а Іван єго вчив бути паном жінцї.
„Ого, вже най того вола шлях трафит, шо го корова бє! — казав Іван. Якби нї жінка мізинним палцем кинула, тай бих капурец зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покаяніє на увес сьвіт, аби жінка лупила чоловіка як коня! Але я би єї борзо спамньитав, так бих спамньитав, шо би не памньитала, куда ходит. Віострив би-м сокиру на точилї, тай бих руки по ліктї обрубав. Лиш раз, два, тай руки гарáвус!“ Сказав оце Іван, тай здоймив руки в гору як коли би мав гадку злетїти. Подав голову в зад, очи впялив у Проця та чекав, що Проць єму скаже.
Проць помахував головою тай нїчо, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
„Мой, ти паршьику, не телепай си над книжков як шибеник на грабку, але давай, брьи, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть ! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги...“ — казав Проць тай бив кулаком у стіл.
Жид сьміяв ся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювали ся до себе і відхилювали ся. якби дві галузцї, що ними легенький вітер колише.
„Та гадаєш — казав Іван — шо бих чикав на шандарів, аби нї брали? Лиш бих руки обрубав, тай сардак на себе тай на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, шо нї жінка била, а я руки обтьив. Може би-м яку днину посидїв, а може бих і годину не пацив...“
По цїм слові пили горівку. Так гірко пили як кров, кров свою — так кривили ся.
„Процю, брате, — видиш, пємо горівку, ти мене чьистуєш, але пємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою пємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протьигає. Мой, таже ти сьміхом став по селу, жінка бє та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути ?! Я би таку жінку дзумбелав та в ступу бих запрьигав та каньчук дротьиний з клинка бих до неї стьигав !“
Іван виймив гроші і хотїв собі заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердив ся.
„Іванку, чьо мене, брьи, пореш без ножа ? Я маю охоту тебе зачьистувати, бо ти мене, як якис казав, як мама рідна на добре радиш. Не тичь минї гроший, але пий.“
Тай знов пили.
,,Або говори з нев по добрý! Як прийдеш до дому, тай кажи жінцї так : Мой, жінко, де ти минї прицьигала ? Ци на сьмітю, ци в церькові ? Ци рабін нас вінчьив, ци ксьондз слюб давав ? Ти до мене руки протьигаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столец тай сокиру, тай мемо рахувати си... Так ти єї наповідай, та може напудиш...“
„Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, шо би ката не збояла си. Я чьисом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як нї впоре ! Аби єї дохторі так по смерти пороли!
„Ти марнотрате — каже — ти шо видиш, та до коршми тьигнеш, та ще мене хочь збиткувати ? !“
„Але кажу ти, шо я такий від неї битий, такий парений, шо прийде ми си від хати йти. Але кажу, може єї Бог руки без мене усушит, може я допросю си цего у Бога...“
„Чикай на Бога, чикай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінцї як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!“
Проць закашляв ся, аж посинїв. Іван поклав оба кулаки в зуби тай гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
„А суда-ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з наз шкіру лупиш; скажи минї, ци є такий паруґраф, аби жінка чоловіка била ? Ци є такий рихт ? Ти читаєш у книжках, аж скаправів єс, то дес там воно повинно найти си. Як цїсарь такий паруґраф написав, най я знаю. Бо як цїсарь таке право відав, то най моя також мене бє. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цїсарске, то має бути цїсарске!“
Жид казав, що такого права не дочитав ся. А Процеви казав, що повинен йти до дому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очи і довго дивив ся на жида. Хотїв сварити, але обміркував ся тай встав з лави.
Ідучи до дому горланив на цїле село :
„Коли-ж бо не боїт си, шо сине за ніхтем не боїт си...
„Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це-ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хатї, а тепер ? Де, де тому край ?“
Чути було, як Проць присьпівував: „Де, де-е, та де тому край...?“
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях гет затих.
20.05.1899