(переклад українською літературною мовою див. тут)
Жадам з даским побешедовац о теми – любови ґу ближньому. Люб ближнього свойого як самоге себе! Мнє цикави технолоґия того процесу. Любел бим чуц од дакого же би ми виприповедал свойо искуство як ше чувствує, як роздумує, яки спокуси ма кед ше намага любиц ближнього свойого, як самого себе. Цикави ме як дисциплинує свойо инстикти, свойо самолюбиє. Як себе наженє радовац ше цудзому успиху. Кед мам себе на дацо присилїц, чи то нє огранїчованє власней шлєбоди? Як ше ношиц зоз любомору, зависцу, гордосцу? Як дружтвени єства научели зме ношиц маски, поцисковац и скривац свойо нїзки страсци, алє мнє цикави як их можем елиминовац?
На розуме ми єдна причта хтору бим виприповедал пре илустрацию того о чим бешедуєм, а бешедуєм о людскей природи и слабосцох. Якиш монах жил у пещери, у барз чєжких животних условийох. Аскетских. Тот кус цо му було потребне за отримованє голого живота, пренаходзел у природи. Жил подобно як Йоан Креститель, хтори ше кармел зоз конїками и дзивим медом. Леґиї дияволох рижних специялизацийох приходзели спокушовац го у його самотносци. Понукали му рижни жемово благодати. Алє го нє могли навесц на грих. А Сотони ше барз нє пачи кед на дакого нє може уплївовац. Кед го нє може контроловац. А вец, главни диявол, нєзадовольни зоз ефикасносцу своїх шеґертох и помоцнїкох, гуторел: „Нє знаце робиц свою роботу! Опатьце як ше то роби!” И пошол до пещери, дзе го монах порихтано дочекал, наоружани зоз чеснотами и молитвами. Понукал му лєпше облєчиво – тот одбил. Понукал му смачнєйше єдзенє – и тоту спокусу монах нє прилапел. Понукнул му женске дружтво хторе би му олєгчало самотносц – вон и тото одбил, свидоми же то шицко илузиї з хторима го Сотона спокушує. А вец му Сотона пошептал на ухо: „Нє верим же знаш же твой иґуман унапредзел до висшого чину Григория, твойого брата у Христу. Тебе анї нє споминал!” Кед то монах чул, барз ше розгнївал: „Як то може буц? Григорий то нє заслужел! Иґумен нє видзи мойо подвиги и чесноти?” Сотона ше нашмеял и гуторел своїм шеґертом: „Видзице як ше то роби?!”
Тота причта крашнє илуструє людску природу. Док сом роздумовал о тим як победзиц зависц и гордосц, цалком случайно, уж по гевтим феномену синхроницитета, як то дефиновал Юнґ, нашол сом у кнїжки визначного сербского писателя Милована Данойлича „Писма без адреси” шлїдуюци запис дзе вон гутори: „Мержню ше нє сцера зоз любову, алє зоз розумом. Розум ю гонї най ше заганьби, алє ю нє утаргує. Силу вона находзи у пасмох глїбших од розума, у цмоти дзе ю зашал Сотона. Цицерон гутори же мержня укоренєни гнїв, а ґнїву ше треба ментовац чим ше зяви, нє шме ше му допущиц же би правел ґенетски громадзеня.” Можебуц ту одвит на поставене питанє – як себе нагнац радовац ше цудзому успиху?! Зоз розумом! Поганьбиц самого себе кед почувствуєме же з нами починаю пановац зависц, любомора и гордосц.
04.05.2021