Греко-католицький собор св. Миколая в Руському Крстурi виглядав як типовий зразок релігійної архітектури, котрий часто трапляється в колишній угорській частині колишньоï монархії Габсбургів. Пофарбований в пастельні тони будиник церкви, дзвіниця в необароковому стилі, купол цiкавоï форми, годинник на вежі, що вибивав години в ліниве літнє пообiддя, коли тіні стають дедалi довшими. Будинки, розташовані вздовж головної вулиці, що мала ім´я маршала Тіто, виглядали солідно, деякі також, iмовiрно, пам’ятали часи монархії, на невеликій площі, біля ратуші та бібліотеки, було виставлено старі журнали та книги, котрi можна було безкоштовно взяти з картонноī коробки – бiльшiсть переважно русинською. Я переглянув декілька з них – "Піонірска заградка", випуск, присвячений 85 -й річниці маршала Тіто, що ïï святкували в Югославiï у 1977 році. Усміхнені обличчя, пісні та вірші русинською мовою.
Сьогодні русинська мова все ще лунає на вулицях містечка – так само, як за часів СФРЮ, міжвоєнного королівства Югославії та Австро-Угорської монархії. Русинською погукують діти, що женуть на роверах у бік каналу ДТД (Дунай-Тиса-Дунай) на околиці Руського Крстура, нею розмовляють дві господині, які повільно відбирають кавуни на базарі, неспiшно комусь вiдповiдає по телефону молода продавщиця в крамницi. Мова звучить дуже цікаво і ... знайомо – мiсцями схоже на словацьку, мiсцями на українську, деякі слова дивним чином звучать майже по-польськи, в кінці речення часто чується стверджувально-питальне «гей!».
Мій чудовий провiдник у світі воєводинських русинів – Нікола (або Микола) Шанта – письменник, головний редактор журналу «Руський календар», інтелектуал, а приватно також пасічник, котрий живе у Куцурі – одному з сіл, розташованих приблизно за 50 км на північ від Нового Саду. Куцура, Врбас, Руський Крстур, Куле та інші місцевостi складають цей своєрідний архіпелаг на тлі мікрокосмосу регіону Воєводини. Найбільшим русинським осередком є Руський Крстур – 85% із трохи більше як 5000 мешканцiв мiста є русинами.
Хто такі русини Воєводини? Борислав Сакач, президент Національної ради русинів (Национальни Совит Рускей Национальней Меншини), у своєму офiсi на вулиці Фруськогорській у Руському Крстурі, показує мені на карті під склом, що висить на стіні, історію міграції русинів у Воєводину. Карта досить точно показує місця, розташовані вздовж Карпатського вигину, які зараз лежать у східній Словаччині, південно-східній Польщі та південній частині Львівської області, а також усій Закарпатській області в Україні, звiдки мiгрували русини.
Мапу можна збільшити. Для цього наведіть на зображення курсор та клацніть
«Русини прибули на ці території як переселенці, – уточнює пан Борислав, – у кількох хвилях, цей процес був започаткований імператрицею Марією Терезією у другій половині XVIII століття».
На той час територія Воєводини була пiвденним прикордонням угорськоï частини монархiï земель Корони св. Стефана, що межувала з Санджаком Смедерево (інакше відомим як Белградський Пасалик) на іншому березі Дунаю, що належав Османській імперії. Це були малолюдні і переважно заболочені землі, де Тиса широко розливалась на дикi луки. Рішенням імператорського Відня з інших краïв монархії сюди почали прибувати колоністи, які вміли обробляти землю, – чимало німців, чехiв, але також словаки та зокрема власне русини. Колонізація Воєводини фактично тривала до кінця XIX століття – пізніше, серед інших, тут прибули зокрема українці чи поляки з Галичини, також румуни з Банату. Таким чином, окрім угорців та сербів – двох найбільших народiв, що населяли Воєводину, до Другої світової війни на цій землі жили поряд себе представники ще кількох націй.
Русини були працьовитими, вони вчилися у німецьких колоністів, тому з часом їм вдалося перетворити отримані болотисті луки на родючі поля з відмінним урожаєм. Фольклор також доводить прихильність до етосу працi серед русинів – настільки незвичного на "балканському" півдні – популярне прислів'я повчає: "Не понагляй з язиком, але з роботу".
Сьогодні русини Воєводини утворюють стійку, хоча і не дуже численну громаду – трохи більше як 15 000 людей, здебiльша в кількох селах околицях Руського Крстура. Однак вони можуть похвалитися багатьма досягненнями, котрих зачасту бракує набагато численнішим національним меншинам у багатьох інших країнах. Русини мають свою шкільну систему – від початкової школи до факультету русинської мови в Університеті Нового Саду, про роботу якого менi палко розповідає Олена Папуга, котра є кураторкою освіти русинською мовою та контролює видання русинських підручників. Русини мають власну місцеву телепрограму та русинську редакцію радіо в Новому Саді, а також своє видавництво та культурні журнали. Вони створюють літературу та поезію своєю мовою, яка видається, читається та перекладається сербською, а іноді й іншими мовами, зокрема украïнською – як мене переконала пані Олена Планчак-Сакач – редакторка видавництва «Руске слово» у Новому Саді, письменниця, перекладачка та дослідниця літератури, яка показує мені свої книги, численні публікації, переклади – що особливо цiкаво для мене – в т.ч. зі словенської.
Коли ми з Миколою Шантою разом відвідали село Куцура, де він живе, письменик показав мені свій сад, де ростуть сливи, груші та яблука, та з особливою гордістю свою пасіку. У його старому будинку на стіні висить старий, ще австро-угорський барометр, зроблений – як свiдчить про це напис угорською мовою – майстром Гаспаром Телчем у Сомборі – місті на північному заході Воєводини, вiд котрого хорватське місто Осієк на другому березі Дунаю вiддалене на менше як 30 км по прямій лінії. Ми їли яблучний пиріг, приготований його дружиною Меланією, і говорили про те, яке то вiдчуття – бути письменником, котрий пише мовою, якою читає лише 15 000 людей.
Найвідоміший нині роман Миколи Шанти, котрий нещодавно видано украïнською у перекладi Андрiя Любки, а першою читачкою і рецензенткою якого була Миколина дочка Ірина, – «Паннонське чудовисько» (серб. «Панонска неман») – Микола написав і видав сербською мовою, перш за все заради того, щоб його головний переказ дійшов до сербського читача. Бо, як каже Микола, – "ми знаємо правду про себе лише тоді, коли люди, які живуть по сусідству, говорять правду про нас". Його бажання полягає в тому, щоб усі люди, що живуть у Воєводинi, – особливо серби, але не тільки, – колись врештi дізналися правду про себе, висловлену вустами сусідів.
У тi самi днi, коли Микола відкривав для мене русинський світ Воєводини, недалеко звідси, на хорватській стороні кордону, якраз ішла підготовка до святкування двадцять шостої річниці операції "Буря" (хорв. – «Oluja»), котра пройшла 4-7 серпня 1995 р., внаслідок чого хорватська армія повернула собі контроль над т.зв "Сербською Країною", що було зворотним елементом у вiйнi в Хорватiï. Повернувшись до Белграда, я слiдкував за святкуванням у Вуковарi наживо на каналi HRT, а пізніше, коли пішов прогулятися центром міста, бiля собору св. Марко я виявив камінь на честь "сербських жертв воєн 1991-2000 років, які постраждали на території колишньої Югославії", поряд з ними лежали вінки, перев'язані стрiчаками сербських національних кольорів, та букети живих квітiв. Микола, безсумнiвно, мав рацію, правда народiв про себе у Вуковарі та Белграді досі мала різні обличчя.
Протягом двох днів ми невтомно разом подорожували русинськими селами, зустрічалися з різними цiкавими людьми від Нового Саду до Врбасу та Руського Крстура, я слухав розповіді русинів про себе, про землю, яка є їхньою батьківщиною вже понад 200 років, про Сербію, Югославію, про політику та звичайне повсякденне життя. Про те, що це означає – належати маленькій нації, яка завжди і всюди в меншості. Наша спільна подорож вела дорогами посеред жовтих соняшникових чи кукурудзяних полів, залитих променями пiвденного полуденного сонця, по дорозі ми проïздили повз старi ремiзи – пожежні станції, громадські центри, "народнi будинки", побудовані ще за часів монархії чи Королівства Сербiв, Хорватiв та Словенцiв, придорожнi каплиці, церкви, джерела, що вважаються чудодійними, та жовтi дорожнi знаки з назвами сіл, написаними кількома мовами – сербською та, залежно від місцевостi, вiдповiдно. словацькою, угорською чи русинською, а iнколи усiма тими мовами одночасно.
Під час відвідування греко-католицького собору св. Миколая в Руському Крстурі син Миколи – Михайло, який після навчання в семінарії в Ужгороді став тут капеланом (помічником пароха) – знаючи про мої зв’язки зі Словенією, загадково усміхнувся і повів мене повз іконостас, де показав на вівтар.
«Зверни на це увагу», – сказав він, показуючи на скинію та вражаючих розмiрiв свічник на вівтарі.
Стиль виконання предметiв дійсно видався мені дивно знайомим, я звернув увагу також на дві витіюваті колони позаду, що доповнували ансамбль, та запитально поглянув на Михайла.
«Так, так, – його очі усміхались за окулярами. – Усі ці елементи для нашого собору виконав відомий словенський архiтектор Йоже Плечник».
Несподiвана зустріч із мистецькими витворами Плечника, так далеко від його вiдомого Тромостов'я та берегів Любляницi, у маленькому містечку, загубленому десь між соняшниковими та кукурудзяними полями, вже сама по собi була надзвичайною подією. Так само, зрештою, як і вся історія бачванських русинів з Воєводини, котре для багатьох все ще чекає на відкриття.
11.09.2021