(любовна історія)
Завершивши суботні справи в місті, ті нудні, але такі необхідні, як сплата рахунків за електрику, воду, телефони, штрафи за перевищення швидкості, купівля продуктів на цілий тиждень, дружина і я сідаємо в машину, запарковану перед судом. Я задоволений, бо нарешті їду додому. Постійно собі повторював, що мушу бути терплячим, навчитися витримувати закупи без нервів.
Багажник забитий покупками, дружина Симонида збуджена, як вода перед кипінням. Прохід магазинами, перегляд різних товарів, сама купівля й справді мають на жінок потужний вплив. Коли все це я роблю сам, то справляюся менш ніж за годину. Та й чек значно менший.
– Слухай, після світлофора, коли будеш проїздити біля пошти, запаркуйся перед крамницею «Лурдія». Я хочу ще купити те пахуче мило, яке ти дуже любиш,– повідомила мені Симонида.
Я намагаюся відгадати, що ж зараз діється в її підсвідомості. Чи вона випробовує мої нерви, бо їй дивно, що я ще не вибухнув за ці дві години, або ж їй і справді настільки потрібне те мило. Мені спали на гадку думки одного старця, який живе по сусідству, і з яким ми часом жартуємо про жінок: «Сатана, якщо чогось не знає, вчиться цього від жінки». Або: «Жінка – як валіза без ручки. Носити незручно, а викинути шкода». Ці думки я не пов’язував з поведінкою дружини, але факт, що вони пригадалися мені, уже сам по собі багато каже.
На її прохання я спочатку відреагував імпульсивно, але потім знову переконав себе, що з любові до дружини мушу вгамувати свої нерви й зупинитися біля ще однієї крамниці.
А що, якщо насправді вона хотіла, щоб я вибухнув і спалахнув? Що, якщо саме це є її потребою й бажанням? Її тижневою дозою адреналіну. Такими були мої думки, що, наче перелякані горобці у клітці, кидалися на всі боки, шукаючи вихід. Мабуть, важливим є не так саме мило, як моя реакція. Можливо, її тішить моя стриманість, бо вона знає, що це вираження моєї любові до неї. Якщо б я сказав, що кохаю її, може б їй те пахуче мило було не так вже й потрібне. А якщо пристрасть до закупів є лише заміною відсутньої любовної пристрасті? Грати театральну виставу й вдавати якусь закоханість, у яку вона навряд чи повірить, мені не личить. Нещире ставлення, як будь-яка інша брехня, не може замінити собою природну потребу жінки бути справді коханою.
І як це часто трапляється, чоловіче філософствування раптово втілюється в словах, які і його самого дивують:
– Шлюб, як інституцію, потрібно коригувати, сказала мені одного разу Марія, знаєш, та лікарка, психологиня. У молодості ми вибираємо партнерів за одними критеріями, а в середньому й зрілому віці вибирали б за зовсім іншими якостями. Але для такої цивілізаційної зміни в суспільстві необхідна насамперед економічна самостійність обох із подружньої пари. І творча реалізація, бо вона зменшує страх смерті, а саме страх смерті, страх самотності перед смертю, тримає двох старих і втомлених одне одним людей разом.
– А ти б мене знову вибрав за жінку? – поставила Симонида неминуче питання.
– А ти б погодилася на ще один строк зі мною?
Я не відповів, але й вона мені не відповіла. Наївний споглядач і знавець шлюбних відносин подумав би, що така ситуація означає обидві негативні відповіді, але це зовсім не так.
Я запаркувався перед крамницею «Лурдія», Симонида вийшла з машини й пішла в магазин. Щоб якось збороти нудьгу, я слухав музику по радіо, прикурив сигарету й терпляче чекав. Знав, що не лише пахуче мило є причиною її походу в ще одну крамницю.
Люди виходили з магазину, ішли сім’ї, схожі на мою, якась молода мама спокійно пояснювала дитині що й до чого. Була тут й одна подружня пара, жінка з дитиною йшла спереду, а чоловік з повними пакетами в руках позаду. Вона щось бурмотіла, він виправдовувався.
Трохи далі, на стоянці для велосипедів, я побачив доглянуту жінку, яка забирала свій велосипед з паркінга. Повні губи, ретельно пофарбовані світло-рожевою помадою, карі очі, коротке волосся, легенькі фіолетові відтінки. Я впізнав Ясмину, яку я називав Миною, мою першу любов! Так, вона запримітила мене, хоч я й сидів у машині. Ми глянули одне на одного так, як тоді, 35 років тому, в коридорі середньої школи. То були очі, які мене, п’ятнадцятирічного хлопчака, цілковито позбавили спокою. Це ті очі, які я стільки разів оспівав у своїх перших віршах. Мені здається, що таке ж збудження від цієї зустрічі пережила й вона. Ніби запитувала себе, чи це справді я. Вона всміхнулася, це для мене було знаком того, що їй приємна наша зустріч. З пам’яті на мене напирали спогади. Тоді, 1974 року, я був учнем восьмого класу, вона – п’ятого. У неї була сестра-близнючка, яку я розпізнавав за тим, що вона не дивилася на мене так, як дивилася Мина. Весна, так її було звати, узагалі мене не помічала. Як це так, що Весна мені абсолютно не подобалася, хоча виглядала так само, мала такі ж очі, ніс, волосся, усе, та ще й одягалася точно так, як і Мина? Але поводилася вона інакше. Принаймні в стосунку до мене. Чи це підтверджує тезу, що це насправді жінки визначають наше ставлення до них, а не ми, чоловіки?
Перший погляд Мини, який пропік мені душу, був кинутий одного разу під час шкільної перерви. Тоді ми, школярі, роззувалися на коридорі й взуття складали на спеціальний стелаж. Черговий учень затягував шторку, яка закривала цей стелаж із купою різнокольорового взуття. Ми взували капці чи кеди, які приносили з дому. Раптом я відчув, що хтось на мене дивиться. Випростався й глянув на групу школярів, яка вийшла із сусіднього класу. Вона вже була взутою й дивилася прямо на мене. Я дивився на неї. Що відбувається? Чому ми дивимось одне на одного? Чому я стривожений? Це якесь нове відчуття. До цього я декого любив, декого ненавидів, на декого гнівався, декого боявся, декого соромився, о так, я багато соромився в ті часи, але це було якесь нове відчуття. Цей погляд, ці карі, каштанові очі мене зачаклували, я закляк. Я метелик, проколотий шпилькою її погляду. Я рухав безпомічно крилами, хотів злетіти, але щось мене скувало, притиснуло. «Ну ж бо, рухайся», – чую я чийсь голос. Це мій друг Бане каже, щоб уже йшли, бо тільки ми двоє залишилися в коридорі.
Мина з подружками вибігла на шкільне подвір’я, а я дивився за нею. Якоїсь миті мені здалося, або ж це й справді трапилося, що вона ще раз обернулася, щоб глянути на мене. Чи ця кохана постать усміхнулася? Чи те, що вона сказала, означає саме те, що вона сказала, чи ті слова означають дещо зовсім інше? Чи вона промовила одні слова, а закоханий почув геть інші? Ті, які хотів почути.
Закоханій людині раптом усе здається смішним. Кожне промовлене слово, кожен жест, рух. Зненацька все набуває іншого змісту, все не так, як це бачить і сприймає незакохана людина. Закохана особа говорить тільки про ту людину, у яку закохана.
У ті дні мама купила мені користований маленький велосипед. Була весна, і всі діти каталися на велосипедах. Я жив за кількасот метрів від школи, а Мина й Весна жили ще ближче до школи, по сусідству, так би мовити, тож можна було завжди очікувати, що вони двоє крутяться десь навколо школи. На подвір’ї завжди хтось грав у футбол, баскетбол, дехто потайки курив десь у закутку. Тут завжди щось відбувалося, постійно когось можна було зустріти, обмінятися фотокартками футболістів, учасників світового чемпіонату з футболу. У мене була ціла купа таких фотокарток, дві повні кишені. І донині я пам’ятаю дивні імена чорношкірих кучерявих гравців, футболістів із Зімбабве й Чаду. Як і світових зірок на кшталт Пеле чи Жаїрзіньйо. Одного футболіста із Зімбабве було звати Етепе Какоко. Якби не було тих фотокарток, я б не запам’ятав жодного імені.
Фотокартки футболістів, які брали участь у Чемпіонаті світу з футболу 1974 року, були приводом для контактів і встановлення дружби. Ми ними обмінювалися. Метою було заклеїти весь альбом. У ньому містилася основна інформація про команду, імена тренерів, футболістів, роки народження, і хто скільки разів грав за свою національну збірну. Наш гімн «Гей, слов’яни» я знав напам’ять і вважав, що він найгарніший. І дивувався, що інші футболісти плачуть, коли чують свої гімни, хоча їхні далеко не такі гарні, як наш. Я сидів на своєму велосипеді, який повністю змінив моє дотеперішнє життя, бо зробив мене мобільнішим і швидшим, і якраз заїжджав на шкільне подвір’я, коли з нього виходить вона – Мина! Я загальмував, розхвилювався, але водночас і приємно здивувався. Вона сиділа на своєму новому велосипеді. Була вдягнена в картату сукню бежевого й червоного кольорів і зелений светр з багатьма ґудзиками, а навколо шиї мала фіолетову шовкову хустку. Її руки, які тримали кермо велосипеда, були прекрасно пухкенькі, а кулачки блідими через стискання керма. Обличчя в неї було чисте, біле, губи повняві. На лобі був завиток чорного кучерявого волосся. Вона зупинилася на в’їзді до шкільного подвір’я, через який я хотів заїхати. Дивилася в мої очі сміливо й без страху мене запитала:
– Малий, як тебе звати?
То була мить, про яку я мріяв, мить, на яку я чекав. Моя перша розмова з нею. На її питання я відповів питанням:
– Чому малий, якщо я старший за тебе?
– Та то я просто так. Кажи, як тебе звати?
– Я – Еміл. А ти?
–Я – Мина.
– Я знаю.
– Звідки?
– Порозпитував і дізнався.
Вона засміялася сміхом задоволеної дівчини. Відступила з в’їзду на шкільне подвір’я, відкривши таким чином мені дорогу, розвернула велосипед і пішла. Я дивився за нею. Коли її зелений светр зник за кутом школи, заїхав на подвір’я на своєму велосипеді. Усе моє катання мало тільки одну ціль – зустріти її. Я розвернув велосипед і вирушив на пошуки. Десь на віддалі я бачив дві картаті сукенки, бежеві й червоні, вони їздили на велосипедах. Дивлячись зі спини, я не розрізняв, хто з них Весна, а хто – моя любов, Мина. Я розвернув велосипед і поїхав додому, переповнений емоціями.
Був доволі прохолодний травневий вечір. Я припер велосипед на хлів, зайшов до хати, сів на диван, тут були старший і молодший брати, мама, тато, сусідка баба Добрила. Хтось вечеряв, хтось дивився телевізор. Молодший брат поставив шахову дошку й чекав суперника, тата або мене. «Ні, я не маю настрою»,– відповів я. Приліг на диван, просто хотів побути на самоті. У думках моїх була Мина і її слова: «Малий, як тебе звати?» Я почав тремтіти. Мною ніби лихоманило. Був закоханий, хотів кохати й бути коханим.
– Що це ти задумався? – почув я слова дружини, яка відчинила дверцята й сіла в машину. У руці тримала пахуче мило. Піднесла мені його до носа, щоб понюхав. Воно пахнуло бузком, цим найкращим запахом літа. Машина пахла так, ніби в її руці був букет щойно зірваного бузку.
– Та нічого, я просто слухав музику й задумався.
– Про що задумався?
– Я побачив людину, у яку колись давно був закоханий. Мою першу любов, – сказав я раптово, так по-чоловічому наївно й необачно, не подумавши, чи розумно чиню.
– Де вона? Десь тут поблизу?
– Ось стоїть біля стоянки для велосипедів.
– Де? Пригальмуй, щоб я роздивилася! – наполягала дружина.
Я вже виїхав із паркінгу й взяв напрямок додому, а вона була невдоволеною, бо не дозволив їй роздивитися мою першу любов, про яку колись давно розповідав. Я мовчав, мовчала й Симонида. Я й далі думав про Мину. Запитував себе, чи згадує вона колись про мене? Чи снився я їй колись? Пригадую сон, який бачив десять років тому, у ньому вона ловила попутку, а я зупинився й підвіз її до Нового Саду, дорогою ми розмовляли. Так, я б хотів із нею поговорити. Хотів би їй розказати про те, що вона в моєму житті значила. Їй, мабуть, буде приємно почути, що хтось у житті так багато про неї думав, а я скину тягар із плеч. Хотів би побачити, у яких умовах вона нині живе. Хто її чоловік, діти, як вона до них ставиться. Хотів би побачити її альбоми з фотографіями з дитинства й молодості, щоб я дізнався все про те, як вона жила, коли я її любив більше за все й всіх на світі.
– Розказуй мені про неї, – Симонида перервала торохтіння мотора й тиху музику. По радіо якраз грала пісня Драґана Стойнича «Вона була така гарна». Ця пісня розбурхувала мої глибоко приховані почуття до Мини.
– Тут нема про що розказувати, – відповів я дружині, зробив музику гучніше й сильніше натиснув на газ, щоб швидше доїхати додому.
Симонида більше не наполягала на розмові про Мину. Вона вмовкла, ніби звинувачувала сама себе за ту зайву зупинку біля крамниці. Узяла пахуче мило із дверцят пасажира, закутала його в плівку й енергійно кинула в торбу. Бузковий аромат і далі був присутній, як і думки про Мину. Наступної суботи ми з дружиною знову були в місті.
І знову заїхали в крамницю «Лурдія».
Цього разу в крамницю пішов і я. І знову був терплячим. Краєчком ока я розглядав інших покупців, весь час очікуючи, що зустріну Мину. Думка про Мину, хоч ми про неї й не згадували, крутилася, я впевнений, у голові Симониди. Ми її не зустріли. Але вдома я потайки в старій чорній шафі, у якій під ключем зберігаю книжки, записники, фотографії, альбоми, листи та інші абищиці з часів своєї молодості, знайшов фотографії зі шкільних заходів, на яких видно й Мину. Я собі думав, що ключ від тієї шафи, де символічно поховано мою молодість, є в мене і тільки в мене, і лише я час від часу зазираю в акуратно складені коробки й папки. Пізніше я довідався, що Симонида дала майстру зробити запасний ключ і, поки я був на роботі, ретельно переглянула всі фотографії й перечитала всі листи. Знала й про Любицю, й про Ірину, і про Мар’яну знала, але про Мину – ні. Бо від неї в шафі не було жодного сліду. Але я знав про те, про що вона знати не могла. На групових фотографіях із відзначення Дня школи, Дня республіки, Дня жінок, у будівлі театру у Вербасі, тій, що пізніше згоріла, завжди виступав і шкільний хор під орудою відомого наставника музичного виховання Владимира Бесерміня – Терца. До речі, родина Бесерміня, як і багато інших джурджевських сімей у шістдесяті, переселилася із Джурджева у Вербас.
Терца я пам’ятаю як кремезного, сивого стариганя, з обличчям квадратної форми, характерним для русинів із підніжжя Карпат, з водянисто-блакитними очима, над якими стирчали густі брови, зазвичай затулені грубою оправою окулярів, тих із соціальної аптеки, сіруватих. Він завжди був одягнений у костюм і сорочку, але без краватки. Курив «Дрину» без фільтра, пачка завжди була в кишені його сорочки. Характерною для нього була ще одна деталь, що видавала русинське походження – він не розрізняв м’яке ч від твердого.
Терца з найобдарованіших співаків з п’ятого по восьмий клас утворив змішаний хор на чотири голоси. Він був сином джурджевського греко-католицького священника Михайла Бесерміня. Хоровий спів у русинів є традицією, привезеною ще зі старих карпатських країв, і саме її Терца плекав у середній школі ім. Светозара Мілетича в Старому Вербасі. Крім обов’язкового репертуару, гімну, патріотичних пісень, Терца в програму включав бодай одну русинську чи українську народну пісню. І це нікому не заважало. Неспокійних дітей Терца карав, скубаючи їх за волосся, а якщо були коротко підстрижені, то бив їх вишневим костуром по ногах. Учня, який на уроці все ніяк не міг угомонитися, він викликав так: «Ану йди сюди, лобуряко, поскубаю тебе!» Учень підходив до його столу, а то насправді був і не стіл, а фісгармонія, на якій грали під час уроків музики й на репетиціях хору. Фісгармонія грала так, що ногами треба було тиснути на педалі, а руками перебирати по клавішах. Інколи педалі скрипіли гучніше, ніж сам інструмент грав. Від Терца я навчився, що людина в житті й не мусить чути все, як, наприклад, скрипіння педалей фісгармонії. Важливо чути те, що чути корисно, а це музика й гармонійне злиття дитячих голосів у потік пісні. Терца зіщуленого біля його фісгармонії порушника хапав за чуба, трохи тягнув, скубав, а тоді опускав свою важку руку на дитячу шию, що справді лякало дитину, але він зазвичай на цьому й зупинявся. Дівчат він ніколи не смикав і не бив. Якщо якась і була неслухняною, він дивився на неї через приспущені окуляри, тоді подавав знак своїми потужними сивими бровами й лише погрозливим тоном казав: «Заспокойся вже!»
І я був скубаний, тож добре пам’ятаю ці Терцові прийомчики. Без огляду на все: на скубання й биття костуром по ногах, я ходив до Терци на хор, але не через те, що любив співати, а з тієї простої причини, що в хорі співали сестри Мина й Весна. Терца й помер на сцені перед виступом шкільного хору на День школи.
У старій шафі, у коробці з фотографіями, я знайшов і ті, на яких ми разом із Миною. Одна – зі святкування Дня школи, а друга – зі шкільної урочистості з нагоди Дня республіки. З лупою в руці я вивчав фотографії, пригадав деяких хористів, а декого зовсім забув. Наче і не знав їх ніколи. Даремно силкувався відгадати, хто ж це на фото. Вони просто потонули в океані забуття. Наче це люди з якоїсь іншої історії, а не з історії мого життя. Ніби вони з якогось фільму, який би я охоче переглянув ще раз.
Найбільше часу я витратив, аналізуючи, яка із близнючок – Весна, а яка – Ясмина. Я шукав деталі, що вказували на різницю між ними. Щоб не спрямувати енергію любові до помилкової постаті. Але фотографія не зафіксувала їхні емоції до мене, тож інколи я думав, що Мина стоїть ліворуч, а часом – праворуч.
До восьмого класу, поки не познайомився з Миною, хором я не цікавився взагалі. А дітей там завжди бракувало, тож стати членом хору не було проблемою. Я співав і попри неприємність, яку мені зробив Терца. Одного разу він сказав: «Хлопче, ти мені все псуєш, просто відкривай рот, а голос не подавай!» Усі зареготали, а я ледь не провалився під землю від сорому. Але все ж від хору не відмовився. Любов до Мини була сильнішою.
На фотографії я стою позаду Мини й Весни. То була ідеальна нагода нюхати її волосся, слухати ангельський голос. І спробувати щось зробити, щоб завоювати любов дівчини. Так у її присутності моє серце сильно гупало й вивчало ту велику філософію, що тяжіє над нами всеньке життя – кохати й бути коханими.
Я був засмучений не так через смерть дорогого мені наставника, як через той факт, що більше не було репетицій хору, тож і не було зустрічей з Миною. А тоді я увіковічнив свою любов до неї вчинком, яким особливо пишався й хвалився перед своїми друзями. Я пішов і зробив собі татуювання на лівому плечі: Мина+Еміл, 1975. Те тату я ношу й донині на плечі, і за минулі 37 років у мене було чимало проблем через нього. Кожну дівчину, з якою я знайомився, татуювання дратувало. Пізніше воно дратувало й мене, але одного разу зроблена дурниця залишається з нами на все життя.
Однієї суботи за покупками я поїхав сам. Симонида мала купу справ удома, тому своїм гарним почерком, який мені завжди нагадував армійські листи, які нетерпляче очікував, написала список усього необхідного, що мав купити. Але крамниці «Лурдія» не було в списку. Там була м’ясарня «Матієвич», крамниця «Меркатор», молочарня, пекарня, магазин із м’ясом птиці. З огляду на те, що дружина дуже уважно переглядала всі чеки, вона точно знатиме, де й що я купив.
Я хотів знову зустріти Мину, хотів говорити з нею. І саме це й трапилося, але не в крамниці, а в молочарні. Вона приїхала на своєму фіолетовому велосипеді. Я вже не тремтів, як колись. Життя навчило мене до людей підступати розслаблено. Спочатку я озвався до Мини, вона привіталася й усміхнулася. На запитання «Чи пригадуєш мене?» вона відповіла, що впізнає мене, що я з її старих країв, але не може точно пригадати мого імені. Мушу визнати, що це мене трохи розчарувало, ба навіть збентежило, але я усвідомлював, що це єдина нагода поговорити з нею і – хтозна – може, й освіжити спільні спогади.
– Я Еміл, я ходив у восьмий клас, коли ти ходила в п’ятий, ми познайомилися на шкільному подвір’ї, – намагався я викликати з пам’яті минуле, ту атмосферу, яка мені пасувала.– Ми співали разом у хорі під орудою Терци.
– А, Терцу я пам’ятаю, він помер, бідолаха, на святкуванні Дня школи.
– Так, а я стояв позаду тебе, у тебе було сопрано, а я був тенором.
– Вибач, не пам’ятаю.
Мені це не сподобалося. Моя перша любов мене не пам’ятає.
– Мино, ти була моєю першою любов’ю. Я був закоханий у тебе по вуха. Ось, навіть витатуював твоє ім’я на своїй руці,– я підкотив рукав футболки й показав їй тату Мина+Еміл, 1975.
Мина розсміялася голосно, аж закрила рот долонею. Я теж усміхнувся. Дивився на її пухкі пальці, схожі на пальці янголів на картинах ренесансних майстрів. Запропонував піти в найближчу кав’ярню й побалакати, вона погодилася. Те, що я пропустив тоді, давно, узявся реалізовувати тепер. Мині подобалося, що хтось про неї так красиво думає, що хтось роками тужить за нею, мріє.
Під час розмови за кавою я дізнався, що Мина розлучена, що має дитину, яка живе з нею, що її чоловік був звичайним безвідповідальним хуліганом, що вона працює на олійній фабриці, що живе скромно, що її мати й батько померли, і що вона взагалі нещасна й самотня. Я розказав їй історію свого життя, показав фотографії своїх дітей, і вона дуже здивувалася, почувши, що моя донька носить її ім’я.
– Якщо ти мене так любив, то чому нічого не зробив?
– Не знаю, я був такий недосвідчений, молодий, наляканий. Я думав, що ти занадто гарна, щоб бути зі мною. У нашому хлопчачому товаристві ви з сестрою були найпопулярнішими дівчатами, але також недосяжними. Коли я подорослішав, бачив тебе з якимось смаглявим хлопцем, тоді я вже був у стосунках з моєю теперішньою дружиною, тож якось так…
– Ти геть божевільний. Покажи мені ще раз те своє татуювання.
Тепер я вперше в житті з гордістю продемонстрував те своє тату, яке зазвичай приховував і якого соромився.
– Це ти тоді витатуював?
– Так, у восьмому класі. Я знав розклад твоїх уроків напам’ять. Фізкультура в тебе була в середу й п’ятницю – останні уроки. Коли ти ходила в другу зміну, я підходив під вікно спортзалу й заглядав, щоб тебе побачити. Я пам’ятаю, як ти виглядала в хітоні й балетках. Ти була трохи повнявою, дещо зрілішою за однокласниць. Я обожнював твоє тіло, мріяв про нього. Після нашої першої розмови тремтів від закоханості. Коли відбувався шкільний крос у лісі, біля шлюзу, я йшов подивитися, як ти бігаєш. Пригадую, як ви з сестрою співали якусь жартівливу російську пісеньку під гармоніку, щось типу тілі-тілі, тралі-валі, ета ми нє забувалі або якось так. У тебе було картате пальто в зелено-чорну клітинку, фіолетовий велосипед, такий, як і зараз. Ти завжди мала коротку зачіску, а гривка, постійно кучерява, спадала тобі на чоло, як виноградна лоза; шкільний наплічник у тебе був рожевий. Ось бачиш, з роками, на старість, я все краще пригадую всі ці деталі. Тепер уже намагаюся пригадати якісь картинки із дуже раннього дитинства. Наприклад, я пригадую час, коли мені було три або чотири роки. По сусідству жила моя двоюрідна сестра, звати її було Славиця, і вона, хоч і молодша за мене, була більшою за мене. Славиця змалку любила їсти сало й цибулю. Цибулю їла як яблука, їй не заважала пекучість. Крім того, що вона любила величезні порції, Славиця ще й дуже інтенсивно виражала емоції. Коли мене бачила, бігла, щоб обняти й поцілувати. Так мене любила, що стискала з усіх сил, аж так, що мені ставало боляче. Вона любила мене до болю. Одного ранку, щойно я вийшов на вулицю, щоб погратися з дітьми, побачив Славицю, яка бігла до мене з простягнутими руками – обійматися. Я налякався й побіг у двір, на кухню, під мамину спідницю. «Мамо, мамо, йде Славиця!» – перелякано кричав я. Уяви, як боявся її любові. Так сильно, як мене любила Славиця, так я любив тебе. Сьогодні мені б хотілося, щоб хтось обійняв мене так сильно, як це робила вона. Я плакав, бо налякався її любові. Славиця плакала, бо їй було заборонено мене любити. Батьки заспокоювали і її, і мене. Тоді я зрозумів, що існує нерозривний зв’язок між любов’ю й тугою. Тепер мене гризе сумління. Я багато разів пов’язував цю історію з тобою. Відмовив у любові Славиці, тож за якоюсь вищою справедливістю й мені було відмовлено в любові до тебе.
– Дивний ти чоловік, Еміле. Якби я тоді з тобою таким познайомилася, то думаю, що зацікавилася б тобою. Дарма ти тоді не боровся за мою любов, божевільний!
– Думаєш, ти б могла мене покохати?
– Думаю, що могла б.
Тепер я вже досвідчений чоловік, тож знаю, куди веде така розмова, і після короткої паузи я промовив ті слова, які варто було сказати багато років тому.
– Мино, а хочеш, щоб ми спробували тепер – уже як зрілі люди – втілити нашу любов у реальність?
– Можемо спробувати, – відповіла Мина.
Ми почали бачитися. Спочатку зрідка, раз чи два на тиждень. Перші зустрічі не можна було й назвати любовними. Першого разу ми зустрілися в молочарні. Можна було б сподіватися і якогось романтичнішого місця для побачення, десь біля пам’ятника, театру, перед бібліотекою, поштою чи будь-якою іншою публічною установою. Але зустрітися перед молочарнею для Мини було дивною й незвичайною подією. Я пояснив це тим, що перед молочарнею ми почали розмову або ж, якщо точніше, продовжили нашу розмову 37-річної давності.
– Ми можемо вперше зустрітися й біля нашої школи, це мало б сенс. Там, де колись був вхід на шкільне подвір’я, де ми вперше розмовляли. Тепер на тому місці стоїть будівля, тож вхід існує вже тільки в нашій пам’яті. Якщо хочеш, можемо зустрітися на тому міфічному місці. Це мало б сенс, – запропонував я другу альтернативу.
Та Мина все ж вибрала молочарню, бо це місце було ближче до її квартири. Я помітив, що вона більше практична, ніж романтична. Але мені це не заважало. Жінка прийшла в домовлений час, о шостій пополудні. Для мене ця зустріч мала особливе значення. Усе відбувалося наче вві сні. Як сильно я прагнув цих стосунків, так само й боявся їх. Прагнув, бо це була незавершена історія мого життя, історія, що почалася з дуже сильної емоції. Певним чином усе це було втілення сну молодості, бажання, ностальгії. З іншого боку, я не аж така наївна людина, щоб не розуміти, що може трапитися й розчарування. Що Мина – це не якесь божество, як бачив це в молодості, усе це я розумів. Я боявся лише дізнатися, що вона недостойна моєї любові. Саме це найголовніше бажання – зберегти величність наших стосунків – і сповільнювало розвиток нашої нової історії.
На першій зустрічі в кафе «Мемфіс» Мина випила каву й два келихи вина. Я пив те саме. Розповів їй детально два пов’язані з нею сни. Їй було цікаво. Зрозумів, що сон про поїздку в Новий Сад мав сенс, бо її сестра вийшла заміж і живе там, тож вона часто туди їздить. Той смаглявий хлопець, з яким я кілька разів бачив Мину, і був її безвідповідальним чоловіком. Зарозумілий, але обділений розумом, як охарактеризувала його Мина. «Чоловіки схожі на кіндер-сюрприз», – сказала вона. Зверху шоколад, а всередині якась дурничка. І сміялася. «Чому в житті трапляється так, що гарні й розумні дівчата западають якраз на таких кіндерів?» – спитав я.
– Ми, жінки, найбільше боїмося залишитися самотніми, тому просто вибираємо чоловіків, які гарно виглядають. Ми дивимося на їхню фігуру, очі, любимо, коли вони бігають за нами, уявляємо дітей, які будуть схожими на них. І за цим всім забуваємо оцінити характер цього нашого чоловіка. Коли ми розуміємо, що характер важливіший за вигляд, зазвичай уже пізно. У житті виходить так, що мамині синочки гарні, але характеру не мають. А ті, що не такі красунчики, більше працюють над собою, тому й чоловіки з них ліпші.
Та все це ми розуміємо лише тоді, коли вже по всьому, – розговорилася Мина.
Красу нашої першої зустрічі доповнила одна дивна подія. Був початок червня, дні були теплими, доцвітала акація, сонце сушило її квіття. Раптом подув сильний вітер, той рятівний, який прохолоджує спекотні ночі, а з темного неба в променях світла посипалися білі сніжинки. Це вітер з поблизьких акацій здував білі квіти.
Я почав частіше бачитися з Миною. Симоніді казав, що йду на засідання нової партії, у яку нещодавно вступив. Вона не мала сумнівів у моїй вірності.
Уперше ми поцілувалися в машині. Вона чекала на мене в домовленому місці, швидко сіла в машину, торкнулася моєї руки, а я той дотик відчитав як бажання більшої інтимності, тому повів машину в напрямку за місто, нічого їй не кажучи. Мина не запитувала, куди я їду, не питала, який у мене план, сиділа мовчки, нічого не коментувала, можна сказати, що повністю довірилася моїм волі й задуму, навіть не знаючи їх.
Я звернув на бічну дорогу, перші сто метрів якої було заасфальтовано, мабуть, для того, щоб болото з тракторів і машин, що були в полі, струсилася перед виїздом на головну дорогу. Зупинився, дивлячись, щоб не заїхати в якусь м’яку трясовину, у болото, вимкнув мотор і чекав її реакції. Вона знову нічого не сказала. Падав дощ, надвечірня темрява опустилася, і ми залишилася зовсім самі. Я набрався сміливості, нагнувся до неї, погладив її волосся, торкнувся пальцем її губ і поцілував. Вона піддалася цій ніжності. У моїй уяві я цілував Мину багато років тому, ту дівчинку, у яку був закоханий. Цілуючи її, я заплющив очі й повернувся в часи своєї ранньої молодості. Вдихав її парфуми, кінчиками пальців торкався її обличчя, на якому відчував зморшки навколо її заплющених очей. «Хай ще бодай трішки потриває це повернення в молодість», – повторював я собі.
Здійснилася моя мрія з ранньої молодості. Мина все ще була красивою й привабливою жінкою. Усе частіше ми виїжджали за місто, на місце нашого першого поцілунку. Симонида не дуже розпитувала про мої часті від’їзди, про мою занадто активну партійну діяльність. Наче її задовольняло те, що може трохи відпочити від мене, зайнятися собою. Я не розумів, як саме, але відчував, що між нами діє якась таємна мовчазна угода.
Мина хотіла розвивати наші стосунки. Уже познайомила мене з подругами, представила мене як друга, а це в їхньому колі розлучених жінок означало ой як багато. Дійшла черга й до відвідин її сестри в Новому Саді. Я не очікував, що це буде якась особлива подія. Був упевненим, що вони розмовляли про мене, бо це було цілком природно, знаючи стосунки між близнючками. Але Мина, вочевидь, була більш дивакуватою, ніж я думав. В останню мить, уже перед входом у квартиру, я дізнався, що буду оголошений її новим другом, без зайвих деталей і пояснень про те, що всі ми вже давно знаємося. Коли сестра Мини відчинила нам двері, коли простягнула мені руку, вона представилася: «Ясмина». Я подумав, що не розчув, і тому, маючи бажання почати розмову про те, що ми знайомі з ранньої молодості, сказав, що вона, мабуть, збентежилася й тому помилково назвала ім’я своєї сестри. Господиня повторила, що її звати Ясмина. Голосно вимовляючи своє ім’я, вона з осудом глянула на сестру, яка занепокоїлася й намагалася пояснити інцидент.
– Знаєш, Еміле, ти мені дуже сподобався, а я була самотня й спрагла чоловічої уваги. Коли я зрозуміла, що ти подумав, буцімто я Ясмина, то підхопила цю гру. Спочатку гру й забаву, а пізніше, коли це переросло в стосунки, боялася відкрити тобі цей обман, бо нам було добре разом, і ми любимо одне одного.
Я був шокований. Стояв як укопаний. Я дивився на справжню Мину, а потім на Весну. Хоча вони вже не вдягалися однаково й мали різні зачіски, та все ж досі були схожими одна на одну. А тоді в очах Мини, тієї справжньої Мини, упізнав ту, у яку був закоханий. Чи то була її душа, якась особлива іскорка, не знаю, але в будь-якому разі тепер, коли вони обоє були поруч, я міг точно, як тоді, коли бачив усе по їхніх очах, визначити, хто з них Мина, а хто – Весна. Блискавично я зрозумів, що моє давнє бажання цілувати й любити Мину по суті й не реалізувалося, бо, цілуючи Мину, я насправді пропонував любов людині, яку не кохаю. Засоромлений, ошуканий і розчарований, не знаючи, як на все це реагувати, втомлений від обману й нереалізованих бажань, я захотів піти. Вийшовши з будинку, подивився на жовті кульбаби на газоні, запримітив бджіл на квітках, а потім і пані, що вигулювала малого кумедного пса. Я підійшов до них, привітався й поїхав додому. Не любив і не ненавидів, не був ані розгніваним, ані ображеним. Збайдужів до всіх і до всього. Почувався так, ніби щось у мені згоріло. Я був попелом.
Куцура – Вербас, літо 2012
Фраґмент роману «Паннонське чудовисько»
Переклад із сербської Андрія Любки
Презентація роману "Паннонське чудовисько" за участі самого автора,
а також Юрія Винничука, Андрія Любки та Юстини Добуш відбудеться в межах Bookforum28
18 вересня о 20:00 за адресою вул. Князя Романа, 6 у Львові
