Микола ШАНТА (нар. 1959) – русинський письменник, публіцист, багаторічний редактор журналу «Руське слово», інтелектуал, автор кількох збірок есеїстики та романів.
Його роман, видананий сербською мовою під назвою «Паннонське чудовисько», розповідає історію бачванських русинів від падіння Австро-Угорщини до розпаду Югославії. У романі описуються реальні події, пов'язані зі злочинами під час окупації угорського режиму в Джурджево у 1942 році та облоги Вуковара в серпні-листопаді 1991 року – останні очима головного героя, русина, котрому не довіряють ні хорвати, ні серби.
Микола Шанта пише і видає русинською та сербською мовами, мешкає в селі Куцура неподалік Нового Саду.
"ПРАВДУ ПРО СЕБЕ ДІЗНАЄМОСЯ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ЇЇ ПРО НАС ГОВОРИТИМУТЬ СУСІДИ"
— Воєводина – автономний регіон, що входить до складу Сербії – виділяється на тлі решти країни передусім тим, що в ньому мешкає етнічна мозаїка. У цьому контексті часто згадується, наприклад, угорська меншина, а набагато рідше інші – зокрема русини. У чому, на вашу думку, унікальність Воєводини сьогодні?
— Для того, щоб відповісти на це питання, ми повинні сягнути до історичного контексту. Протягом усієї історії представники різних народів емігрували до Воєводини як до своєрідної «землі обітованої». Тисячу років ця земля перебувала під владою Угорщини, також у складі дуалістичної Австро-Угорщини. А після падіння Австро-Угорської монархії на Великих національних зборах, скликаних у Новому Саді 25 листопада 1918 р., серби оголосили про приєднання земель Банату, Бачки та Бараньї, значна частина яких становить Воєводину, до складу Королівства Сербія.
Після Другої світової війни німці (приблизно 500 тисяч осіб) були виселені з Воєводини, а в будинки колишніх німецьких колоністів заселилися переважно прибульці з гірських районів Боснії та Чорногорії, звичаї та менталітет яких значно відрізнялися від місцевих. Сьогодні більшість із них вважає себе сербами, незалежно від походження. Цікавим фактом є те, що, наприклад, досить численні чорногорці у Воєводині не мають статусу національної меншини, хоча мають до цього право згідно зі законом про національні меншини – вони натомість вважають за краще бачити себе певним форпостом сербської національної ідеї.
Більшість післявоєнних прибульців не звикли до умов життя на рівнині і ніколи повністю не сприйняли сільський спосіб життя на рівнинах. Як наслідок, у регіоні відбувся певний спад сільського господарства. Родючі землі поступово продавали або здавали в оренду як мешканцям з попередніх часів, які жили тут за часів монархії та першої Югославії (переважно сербам), але також і угорцям, русинам, словакам, румунам (які раніше зачасту працювали на господарстві у німців і знали, як добре обробляти землю) – і також сербам, які прибули сюди пізніше з інших регіонів країни. Таким чином остаточно серби почали правити Воєводиною – після тисячолітнього панування угорців перемогла слов’янська стихія.
Воєводина на мапі Сербії. Клацніть для детального перегляду
Однак Воєводина приховує одну велику таємницю.
З початку індустріалізації сільського господарства у 1970-х природна екосистема почала значно погіршуватися. Традиційний спосіб життя сільського населення – усіх народів, що жили у Воєводині – почав зазнавати досить швидких змін. Це було пов'язано з погіршенням якості життя, економічною еміграцією тощо. Після розпаду Югославії відбулася натомість остання хвиля імміграції до Воєводини – цього разу з районів, охоплених бойовими діями. Втікачі були впевнені, що Воєводина для них – краще місце для життя, вони не розуміли, що насправді це вже руїни. Багато хто не усвідомлює цього і донині.
— Де у всій цій історії русини?
— Погляньмо на це з точки зору письменника. Один мій приятель якось сказав, що русини, які живуть на цій землі разом із сербами, мають виконати історичне завдання, яке полягає в тому, щоб надати цій землі свого роду полиску. Як і при поліруванні меблів, коли поверхня стає блискучою та красивою. Звичайно, мало хто з сербів прийме цю тезу та погодиться з нею. Але я вважаю, що ми дізнаємося правду про себе лише тоді, коли люди, які живуть по сусідству, говорять правду про нас.
Щодо національної ідентичності сербів – ключовою фігурою для них є Растко Неманіч, відомий як Святий Сава, який вважається засновником Сербської православної церкви та основоположником сербської літератури. Усі серби знають, що в молодості він вирішив стати ченцем, вирушив на священну гору Афон, а згодом став першим архієпископом Сербської православної церкви. Однак набагато менше людей знають, що на його рішення вплинула розмова молодого Растка з певним русином. Це був власне русин, а не "російський монах", як це часто подається в різних джерелах, – я наголошую на цьому факті, оскільки близько 1192 року, коли нібито відбулася ця розмова, існувала Русь, а її мешканці, відповідно, були русинами, а не росіянами, як це подає російська та сербська історіографія радянського зразка. Адже історія Росії почнеться лише пізніше. Тож цей русин прийшов до двору Стефана Неманьї з проханням про фінансову підтримку монастиря Пантелеймона на Афоні. Розмова з ним надихнула молодого Растка настільки, що це вплинуло на всю його подальшу долю.
Сава Сербський, у миру Растко Неманіч
Це є, власне, приклад того полиску, про який я говорю. Ми можемо знайти більше таких прикладів у контактах між русинами та сербами. Ризикуючи бути звинуваченим у претензійності, я наважуюся згадати головного героя мого роману "Паннонське чудовисько" Мирона Ороса, який своїм ставленням веде до моральної зміни свого мучителя – серба на ім'я Кубура. І це також якийсь духовний полиск.
— Як русинам вдалося зберегти власну культурну ідентичність та мову за двісті сімдесят років, що минули з моменту прибуття перших русинських поселенців зі східних Карпат до Воєводини?
— Серед русинів у Воєводині найважливішу роль у збереженні своєї культурної, національної та релігійної ідентичності відігравало духовенство. Русини у Воєводині здебільшого є греко-католиками, і саме специфіка їхньої релігії дозволила їм зберегти свою ідентичність стосовно православних сербів та римо-католицьких угорців або хорватів. Ті русини, які прийняли православ’я у 1930-х роках – а треба визнати, що така тенденція мала місце, – асимілювалися з сербами вже в наступному поколінні. Словаки, які також живуть тут поруч із нами, є близькими до русинів у мовному сенсі, але вони за своїм віросповіданням або католики, або протестанти, і з цієї причини, незважаючи на мовну близькість, відрізняються своїми звичаями, що виникають з їхньої релігії.
У 1919 р. за прикладом товариства «Просвіта», що діяло у Львові в Галичині, тут було засновано Русинське національне просвітницьке товариство («Руске народне просвитне друштво»), котре з 1921 р. почало видавати журнал «Руски календар». Журнал виходить донині, і з 2005 року я маю честь бути його головним редактором. З 1924 року також з'явилися «Руски новини», їхнім спадкоємцем є нинішній тижневик «Руске слово».
Греко-католицький собор Св. Миколая в Руському Крстурі, Воєводина
Ще раніше, у 1904 році, була видана перша книга русинською мовою – збірка поезій авторства Гаврила Костельника, народженого у Руському Крстурі. Він також писав п’єси, оповідання, літературну критику та філософію. На початку ХХ століття Костельник публікувався переважно у Львові і був дуже талановитим поетом і чудовим філософом.
За ним прийшло ціле покоління письменників, яких сьогодні вважають класиками русинської літератури. У цьому контексті варто згадати Сильвестра Саламона, Матвея Віная, Гаврила Надья, Михайла Ковача, а потім повоєнних письменників – Миколу Кошича, Дьюру Папаргая, Дьюру Лачака, Мирослава Стрібера, Штефана Чакана, з покоління сімдесятників – Мирона Канджуха, Ірину Харді Ковачевич, Володимира Кірда Болхорвеса, Любомира Сопку, Юліана Тамаша (згодом академік НАНУ), Михайла Рамача, Анету Бучко Папаргаї, Йоакіма Чапко, Володимира Кошича та сучасних письменників – Юліана Надья, Наталію Дудач, Володмира Гар'янського, Олену Планчак Сакач, та представників наймолодшого покоління – Івана Меджешія, Сашка Сабадоша, Валентину Чизмар, Саманту Рац, Тамару Рончевич, Олександру Бучко...
Себе я також зараховую до цього шляхетного письменницького ґрона. Як на таку маленьку націю – у 1970-х роках нас налічувалося близько 20 тисяч, зараз близько 14 тисяч – ми маємо досить велику інтелектуальну та літературну спадщину.
— Крім віросповідання та літератури, що ще, на вашу думку, допомогло зберегти русинську ідентичність?
— Перш за все, наше шкільництво. Спочатку це були церковні школи, фінансовані нашою громадою, а згодом також державні. Освіта, безумовно, зробила вагомий внесок у збереження та закріплення національної ідентичності. Однак для функціонування русинської школи необхідно було мати міцну літературу, на основі якої будуть створюватися підручники. Крім того, звичайно, фольклор – у кожному нашому селі, де живуть русини, локальна спільнота може похвалитися значним культурним та мистецьким досвідом. Все це сприяє збереженню ідентичності.
Протягом століть нам також вдалося зберегти відносини зі старою Батьківщиною. Наші священники зазвичай навчалися в Ужгороді чи у Львові, а за часів комунізму – у Римі або в українській семінарії в Загребі чи Німеччині.
Володимир Гнатюк, відомий український етнолог, який побував на наших землях, зокрема відвідав Руський Крстур та Куцуру у 1897 р., записав наші народні пісні, оповідання, легенди та міфи. Потім він видав цю працю у п’яти томах за власні кошти. Сьогодні ми досі вважаємо цю його працю основою нашої культурної спадщини.
Сьогодні русини з Воєводини мають можливість навчатися своєю рідною мовою, починаючи з початкової школи, закінчуючи середню школу і аж до факультету русинської філології в Університеті Нового Саду. У нас є радіо і телебачення русинською мовою, у нас є власне видавництво «Руске слово», яке видає тижневик «Руске слово», дитячий журнал «Заградка» (Садочок), молодіжний журнал «Мак», журнал з культури, науки та мистецтва «Шветлость» (Світло), пресагенція «Рутенпрес». І найголовніше – що книги на русинській мові регулярно видають як для дітей, так і для дорослих. Основним органом, що здійснює культурне та національне життя русинів Воєводини, є Національна рада національної меншини Русинів (Национални Совит Рускей Националне Меншини). Діяльність Ради регулюється законом і фінансується державою. Сербія – одна з небагатьох європейських країн, де з юридичної точки зору функціонування національних меншин відносно добре регулюється. Треба відкрито визнати, що в наш час без державної підтримки ми б опинилися під загрозою проґресуючої швидкої асиміляції.
— Русинська мова у Воєводині кодифікована – на відміну від інших країн, де проживають русини. Чи впливають відмінності в різних різновидах русинської мови на розвиток літератури цією мовою?
— Однією з основних перешкод на шляху взаємної інтеграції русинів із Сербії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії та України є те, що в кожній із цих країн русинська спільнота фактично використовує дещо відмінну мову, і її дійсно важко однорідно кодифікувати через відмінності, накопичені під час більш тривалого перебування в іншому домінуючому мовному середовищі. Існує також побоювання, що якби русинам довелося вивчати додатково ще одну мову, навіть якби це була кодифікована "загальна" русинська мова (проте відмінна від тієї, якою вони розмовляють щодня), це призвело б до подальшої асиміляції з домінуючою мовою країни, в якій вони живуть. Щодо русинської мови Воєводини – її основа, звісно, східнослов’янська, досить близька до архаїчної української мови, особливо її закарпатських говірок, у той же час в лексиці вона доволі подібна до словацької мови через багаторічне співіснування зі словаками у Східній Словаччині, є запозичення з сербської, а також досить багато елементів польської мови – як нагадування про далеке минуле в Галичині за польського панування. Наприклад, є така відома дитяча народна пісня, де звучать слова: Дзе же тота проста драшка, з Перемишля та й до Львова... Ці слова вказують на місця, з яких русини емігрували у Воєводину. До речі, перша міграція русинів прийшла тут з села Червеново на Закарпатті, нині в Україні, а пізніше із теперішньої східної Словаччини та частини Лемковини у південно-східній Польщі.
Суперечка про те, чи є мова, якою розмовляють русини, діалектом української мови чи ні, викликає також, зокрема, спроби створити спільну русинську мову. Певні тенденції у цьому напрямі створення спільної для всіх нас мови дійсно все ще існують. Схоже, однак, що принаймні у випадку нас, русинів Воєводини, така «спільна» мова була б для нас такою ж близькою чи далекою, як і сама українська мова.
Я маю звичку порівнювати феномен існування русинської мови у Воєводині з феноменом існування арамейської мови, якою розмовляв Ісус Христос. Русинську та арамейську пов’язує той факт, що сьогодні цими мовами розмовляє дуже невелика група людей, а також усвідомлення того, що вони свідчать про дві важливі речі. Арамейська мова доводить, що великі і важливі речі в контексті цивілізації можна вимовляти мовою невеликої нації, тоді як русинська мова доводить, що колись існувала спільна мова всіх східних слов’ян, а сьогодні власне мова русинів є найближчою до цієї прамови.
— У своєму романі "Паннонське чудовисько" ви описуєте історію вашої нації на тлі історичних подій, що відбувалися у Воєводині, певним чином відмінним від загальноприйнятого сербського, хорватського чи угорського наративу. Книга була видана сербською мовою, а нещодавно також перекладена українською. Як ви вважаєте, існує шанс для малих народів, аби їхній голос був почутим? Особливо, коли ми говоримо про такі делікатні питання, як війни після розпаду Юґославії чи злочини Другої світової війни?
— У цьому контексті варто згадати цікаву і логічну тезу, котрою колись поділилася зі мною Юстина Добуш – зміст якої полягає в тому, що загальну думку домінуючих націй про себе доповнює думка менших націй про представників домінуючих націй, які живуть по сусідству. Домінуюча нація, в даному випадку серби, зазвичай не любить чути правду про себе від угорців, словаків, русинів, румунів тощо... Особливо, коли ця неприємна правда.
Наприклад, серби в Угорщині мають схожі проблеми, як русини чи угорці в Сербії, коли йдеться про збереження своєї культурної та національної ідентичності, а їхні стосунки з більшістю також схожі. Проте, безумовно, правда про угорців з точки зору угорських сербів відрізняється від правди про угорців про них самих – так само, як правда сербів про них самих суттєво відрізняється від правди про них, котру мають русини. Особливо, якщо мова йде про правду про війну, що ґрунтується на пропаганді та демагогії.
Вже на самому початку процесу розпаду Юґославії, коли діяльність пропаґандистської машини тільки набирала обертів, я як русин уже знав, що йдеться власне про пропаґанду та підготовку до війни. Однак мої сербські друзі сліпо вірили в те, що говорила пропаґанда, бо глибоко в душі вони хотіли в це повірити: пропаґанда говорила з ними так, щоб вони почули саме те, про що вони думають і хочуть почути. Хорвати, косовські албанці та інші так само вірили, відповідно, у власну пропаґанду.
Пропаґанда пробудила імперську свідомість у сербів, викликала почуття приналежності до вибраного народу, обдарованого Богом, щоб керувати іншими. На телеекранах раптово з’явилися пророки, які проголошували велику правду про це, а священники благословляли тих, хто йде на війну, і окроплювали святою водою...
Коли все це сталося, я все ще вірив у сербську інтеліґенцію – вона була моїм прикладом для наслідування, я вірив у сербських письменників та митців, я думав, що вони піднімуть свій голос проти цього божевілля. Але незабаром я був гірко розчарований. Більшість із них мовчала, а деякі навіть стали основними ініціаторами національних геґемоністичних ідей. Для мене це був болісний досвід. Лише деякі визнали те, що відбувається, і закликали покінчити з цим божевіллям – наприклад, Мірко Ковач, Філіп Давід, архітектор та колишній мер Белґрада Богдан Богданович. Однак після того, як було запущено машину для розпалювання війни, вона стала потужною і набирала обертів, тож згадані інтелектуали незабаром стали "ворогами сербського народу", багатьом із них довелося виїхати за межі країни.
Тоді я був ще молодим, вірив в ідеї Істини і з ентузіазмом брав участь у антивоєнному русі, виступав проти мобілізації – особливо, коли вона відбувалась вибірково на національній основі. Після кількох місяців приховування від мобілізації та війни, коли я був нарешті схоплений і змушений відігравати роль солдата в цій божевільній війні без чітко визначеної мети, я опинився у підрозділі, мовою спілкування котрого між солдатами були переважно русинська та угорська, оскільки більшість вояків були мешканцями русинських сіл Куцура та Врбас та угорцями з села Бечей. Тому сербською мовою розмовляли лише командири. Це був своєрідний повтор із часів Австро-Угорської монархії, коли командування використовувало німецьку мову, а вояки – сербську, русинську, словацьку тощо. Історія повторилась, змінилися лише уніформи.
— Минуло більше двадцяти років після закінчення воєн у колишній Юґославії. Наскільки правда представника меншини цікавить сьогоднішніх сербів, включаючи сербську інтелігенцію?
— Їм вона зовсім не цікава! Я зрозумів, що, на жаль, це для них цілком нормальна ситуація – звісно, за винятком невеликої кількості мужніх сербських інтелектуалів, чутливих до поглядів меншин. Але саме ці, здавалося б, дрібниці, відчуття чутливості до голосу інших, моральність роблять письменника великим. Томас Манн – великий письменник завдяки своїй творчості, але ще більше завдяки своєму моральному ставленню до німецької нації, котра, спокушена нацистською пропаґандою та демаґогією, доклалася до великих злочинів. У той час, коли ця пропаґанда була найсильнішою, саме він виступав проти неї, викриваючи її. Це завдання письменника. Щось подібне зробили в сербській літературі Мірко Ковач та Борислав Пекіч. Пізніше також Вук Драшкович. Русин академік Юліан Тамаш також захистив честь русинського народу саме таким чином.
Захищати моральну позицію, захищати правду, навіть якщо це здається марним, – одне з найважливіших завдань письменника. Наразі політичні демаґоги засуджують інтелектуалів, які критично висловлюються про свою націю, називаючи їх автошовіністичними. Але я вважаю їхнє ставлення прикладом щирого патріотизму – адже любов до власної нації може базуватися лише на правді.
У цьому контексті величезне значення мають пам’ятні слова Томаса Манна: «Кожен німець винен у тому, що Гітлер з’явився у німецькій нації...» Найважливішим завданням кожного письменника, що поважає себе, є посилання на особисту відповідальність кожного члена суспільства, незалежно від того, до якої нації він належить.
— Зазвичай, коли ми говоримо про Юґославію, беремо за орієнтир один із наративів – сербський або хорватський, рідше – менших народів, які також творили СФРЮ – словенців, чорногорців чи македонців. Як виглядає розповідь про Юґославію з точки зору меншості на прикладі русинів? Чи на них також впливає феномен юґоностальгії?
— Феномен ностальгії загалом полягає в тому, що люди завжди говорили, що минулі часи були кращими, ніж зараз.
Розпад Юґославії я пережив дуже емоційно, навіть страждав через це. В кінці 1980-х я служив у Ґвардії Тіто в Белґраді. Культ Тіто був живий, Югославія ще досі існувала. В армії серед моїх друзів були македонці, албанці, чорногорці, словаки, угорці, боснійці, хорвати, мусульмани, серби та словенці. Я був єдиним русином у цьому товаристві. Це була велика школа життя, яка дозволила мені побачити відмінності в менталітеті, освіті та соціальному становищі Юґославії того часу. Вона допомогла оцінити своє місце на цій драбині цінностей. Словенець був працьовитим і охайним, він дбав про квітник і казарменний парк – пізніше я продовжив його роботу. Албанець працював, миючи посуд, – він скаржився на це, але працював. Чорногорець займався зберіганням та розподілом продуктів, він завжди розповідав усім про свого родича генерала, якого, ймовірно, навіть не існувало, але на офіцерів ця історія справляла відповідне враження. Македонець був юристом за освітою, але він розмовляв сербською важко і повільно, ми проводили разом багато часу разом, тому що я був терплячим з ним. Угорці тільки шукали компанію інших угорців і проводили час з ними. Хорват зі Спліта міг бути дуже неприємним і зарозумілим, тоді як хорват зі Славонії був чудовою і дуже доброзичливою людиною, який був мені дуже близьким у ментальному сенсі. Ми посварилися з одним мусульманином босняком через дискусію про історію мусульман, в яку я необережно вступив з його другом, також мусульманином. Серб з Белґрада був слизьким типом, тоді як серб із Суботиці робив усе можливе, щоб полегшити своє життя за рахунок інших.
Розділ Югославії
Саме там я познайомився з Юґославією. Пізніше, коли той самий мій підрозділ бомбардував Вуковар, мені було соромно і прикро. Усі юґославські ідеали викинуто на смітник.
Але в чомусь я також є юґоностальгічним. Це почуття в мене викликає культурне життя Белґрада 1980-х років. Виходили численні літературні журнали – «Кньижевна реч», «Кньижевне новіне», «Кньижевность», журнал «Дело», виходили гарні книги, публікували чимало перекладів. Саме тоді я познайомився з поезією не тільки сербських, а й зокрема словенських поетів – Едварда Коцбека, Дане Зайца, Томажа Шаламуна, хорватів – Данієля Драґоєвича, Славко Михалича, Івана Сламніга, боснійців – Ізета Сарайліча, Стевана Тонтіча, чорногорців, як Єврема Брковича, македонців, як Блаже Конескі... Я познайомився тоді з творами багатьох інших юґославських поетів та письменників.
Тоді Белґрад дійсно був культурним меґаполісом регіону. Культурних подій було набагато більше, ніж сьогодні. Тоді дискусії були більш повсякденними та мудрішими. Напливали нові ідеї та думки. Ось чому я дійсно відчуваю ностальгію щодо світу культури, який існував наприкінці 1980-х років у Белґраді, Заґребі, Любляні, Новому Саді, Скоп’є, Сараєво та Подґориці. Сьогодні наше культурне життя насправді мертве або воно сильно заграє з націоналістичними режимами, середовищем, що характеризується насамперед відсутністю гідності, якою повинен репрезентувати собою кожен інтелектуал.
— У своєму романі ви описуєте облогу Вуковара дуже реалістично, хоча війна між сербами та хорватами показана в ній очима "іншого" – русина, який опинився поміж двома вогнями та обома культурами. Чи ці описи частково ґрунтуються на вашому власному досвіді чи свідченнях родичів?
— Ці докладні описи облоги Вуковара ґрунтуються на досвіді та розповідях людини, яку я особисто знав і якій я мав намір допомогти у виданні його спогадів. Його родина, однак, виступила проти публікації, оскільки боялася за свою долю. Тим часом ця людина померла, вона була спустошена і психічно виснажена. Тож я попросив у сім’ї дозволу упорядкувати документальний матеріал, який він залишив по собі, що я згодом і зробив. Я змінив імена персонажів, але подбав про збереження звучання та характеру імені відповідно до його національності, подібно до психологічного портрета персонажа, переробив деяких персонажів, додав деякі риси, яких насправді могло б і не бути – таким чином, спираючись на факти, я створив літературну реальність. Я винайшов кілька сцен, взяв деякі з інших своїх оповідань... Власне можливість поєднання різних ниток, використання наукових елементів та есеїстики, поезії та драми, реальності та художньої літератури свідчить про принадність написання роману.
Хорватія 1995 року. Річниці операції "Буря" хорвати щораз святкують як зворотний елемент війни за території
Військові конфлікти вимагають, щоб людина визначилася на боці того чи іншого табору, а її лояльність до будь-якого з них повинна проявлятися насамперед через ненависть до протилежного табору. Однак який табір має вибрати русинська родина, дочка котрої одружена з хорватом, а син має дружину-сербку? Жодна пропаґанда не може відповісти на це питання. Трагедія всієї цієї історії полягає в тому, що навіть зараз, через 25 років після всіх цих подій, з’являються деякі політичні партії, які мають цілком добрі результати на виборах з подібним або навіть ідентичним пропаґандистським посланням.
Камінь бiля собору Св. Марка у Белґраді на честь "сербських жертв воєн 1991–2000 років, які постраждали на території колишньої Юґославії"
Більшість політичних партій популістів все ще спираються на свою націоналістичну спадщину, що, як відомо, врешті-решт призвела до війни. Націоналісти ставлять під сумнів європейський шлях розвитку Сербії, для них російський тоталітаризм є ідеалом і парадиґмою. Міністр поліції Александар Вулін, речник нашого президента, посилається на ідею "сербського світу" – за прикладом "російського миру": на його думку, ця ідея має бути "обов’язком усіх сербських політиків нашого покоління". Проте ця ідея передбачає повторне завоювання територій, наступні війни, все з єдиною метою збереження привілеїв її адептів, що забезпечує їм політичне життя, матеріальні блага та багатство. Все це робиться заради того, щоб запобігти подальшому європейському шляху розвитку та знайти винуватця ззовні за усталеною схемою – “вони не хочуть нас там, у Європі”. Те, що відбувається зараз в політиці Сербії, – це, на жаль, трагедія.
— Роман закінчується сценою, в якій Мирон Орос – русин, який пережив облогу Вуковара, а згодом був інтернований у табір для військовополонених – просить пробачення у сербського солдата, котрий бив його і катував. Мабуть, ви маєте на увазі, що він зробив це, тому що не міг жити з ненавистю, яку відчував до нього. Водночас ви показуєте духовну трансформацію цього солдата, серба. Що ви хотіли донести до читача цією сценою?
— Як уже згадувалося, роман був написаний на основі документального матеріалу: як у тій частині, де розповідається про облогу Вуковара у 1992 році, так і в розповіді про трагічні події в Джурджеві 1942 року. Однак остання сцена насправді вигадана. Я місяцями думав, як закінчити роман. Раптом мені прийшла в голову ця сцена, в якій я намагався показати головну думку моєї книги. Коли я читав роман дочці мого героя Марона Ороса (це ім’я змінено в романі), вона сказала мені: «Миколо, ти зробив мого батька кращою людиною, ніж він був насправді». У цьому власне щось є, позаяк я хотів, щоб літературні герої несли людське послання, яке допомогло б будь-кому керувати розвитком нашої свідомості. Цей солдат, який був гнобителем і катом Мирона Ороса, духовно змінився, бо відчув Істину. Тільки Правда змінює людей. І найчастіше вона ховається під шарами ідеології та брехні.
Микола Шанта з донькою Іриною. Серпень 2021 року. Куцура
Я думаю, що завдання письменника власне полягає в тому, щоби шукати цю Істину, ритися в цьому смітті ідеології та пропаґанди. Війна дев’яностих років закінчиться лише тоді, коли будуть виявлені всі правди про неї, коли вшановуватимуть пам’ять усіх невинних жертв, коли будуть розслідувані всі злочини, коли судитимуть усіх винних, а також відбудеться духовна трансформація шляхом взаємного прощення. Але спочатку треба визнати свою провину. Я думаю, що ознакою справжнього патріотизму та виявом любові до свого народу є знаходження в собі сил визнати провину, яку моя нація зробила іншій.
«Нехай усі душі спочивають з миром, ми ніколи не повторимо цієї помилки!» – ось що написано на пам’ятнику в Хіросімі. Японці усвідомили свою помилку, на котру їх спокусила погана ідеологія. Вони звинувачують не американців, які скинули бомбу, а себе за помилку, яка призвела до цієї трагедії. Помилки, що призвели до трагічних наслідків, не слід приховувати, їх слід розкривати, щоб не повторювати їх знову.
Розмовляв Нікодем ЩИҐЛОВСЬКИЙ
16.09.2021