«Кісток ще чути хруст»

Трагічна доля онуки Михайла Старицького, поетеси й перекладачки Вероніки Черняхівської (1900–1938) давно детально описана. Однак окремі сторінки її біографії все ж зяють лакунами. Навіть коли це стосується поважних наукових публікацій.

Одна з таких загадок – її перше заміжжя. Відомо, що вона вийшла у 1921 році заміж за Івана Євлашенка, про якого в одних публікаціях вказують, що він «поет-аматор», в інших – що Вероніка вийшла «здається, не за поета», а ще в інших – що вийшла за «комуніста».

Вчергове пересвідчуюся, як сучасні науковці уміють заблукати серед трьох сосен і не знайти просвітку.

Євлашенко Іван Васильович народився 1896-го в с. Верем'є Обухівського р-ну Київської області. Комуністом не був. Але таки був поетом і в 1929-му та 1930-му публікував вірші під псевдонімом Іван Вировий у часописах «Зоря» і «Глобус». Викладав українську мову на заводі «Більшовик» у Києві, товаришував з Григорієм Косинкою, з яким жив по сусідству. У 1931 році його вперше арештували, але швидко випустили, коли він визнав, що належав до контрреволюційної організації, і дав покази на Григорія Косинку. З тих пір він уже не публікувався, попав у депресію і запив. Косинка у своїх листах намагався його підбадьорити й підтримати, просив вірші, щоб озвучити їх на радіо за гонорар.

У 1937-му Євлашенка арештували знову, і 20 листопада 1937 року трійка Київського облуправління НКВС УРСР засудила його до розстрілу. Вирок виконано у Києві 27.11.1937 р.

Його брата Михайла (1893 – 29.04.1938), який воював у загоні отамана Зеленого, розстріляли через пів року.

А тепер розкриємо ще одну загадку в біографії Вероніки. Вона, як відомо, переклала комедію Альфонса Доде «Білі гвоздики» (1923), роман Джека Лондона «Місячна долина» (1927), збірку його оповідань «Таємниця малого Кіша» (1928), романи «Прорість» («Жерміналь») Еміля Золя та «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (1929).

Вперше її арештували у 1929 р., але у січні 1930-го випустили, дозволивши виїхати до чоловіка-німця в Німеччину. На лихо, вона вирішила залишитися. Публікуватися під своїм іменем уже не могла. Але перекладала, навіть сидячи за ґратами.

8 жовтня 1929 р. вона писала з київської в’язниці: «Читаю, вишиваю, пишу вірші і до тюрми вже звикла». А далі увага: «Хай хто-небудь перекладає (!!!) роман В. Гюго «Людина, що сміється», бо шкода, щоб пропали гроші».

Цю фразу дослідники розуміли неправильно, гадаючи, що «вона пропонувала працювати над твором і своїм родичам». Навіщо? Адже вона сама цей роман переклала.

Але вона не могла написати в листі відверто, щоби знайшли когось, хто підпише за неї переклад і отримає гроші.

І родичі знайшли історика і бібліографа Миколу Сагарду (1870–1943). Сагарда був ученим-теологом і ніколи перекладами не займався. Але саме під його іменем видано було в 1930 р. романи Віктора Гюґо «Людина, що сміється» та Чарлза Дікенса «Повість про двоє міст». Обидва романи переклала Черняхівська. А однак, перевидаючи ці переклади, всюди й досі зазначають переклад М. Сагарди.

Вийшовши з в’язниці, Вероніка продовжила працювати над перекладами. В одному з листів її сестра у перших Ірина Стешенко, яка й сама згодом стала чудовим перекладачем, писала про Рону: «Вона зараз пів дня перекладає свій роман, а пів дня сидить у мене».

Про який роман тут мова? Адже ті два уже були перекладені й здані до видавництва. Хто тепер замість неї підписував її переклади? Можливо, це була Олена Єзерницька, яка переклала кілька романів Золя. Перевидаючи їх пізніше, мабуть, уже знали, хто був справжнім перекладачем, і взагалі не вказували перекладача.

У 14-му томі Джека Лондона, який вийшов якраз, коли Вероніка була арештована, її переклади були опубліковані під псевдонімом Ада Магніс. Співперекладачем вказаний Сергій Зеленецький – вочевидь, людина, що мала отримати гонорар. Те саме у 23-му томі (1930): повість «Пригоди "Сліпучого"» переклали Ада Магніс і Сергій Зеленецький.

Ще в зібранні творів Джека Лондона вигулькує якась таємнича Мері Ґрей, яка перекладала у співавторстві з Іваном Рильським, братом Максима.

А «Девід Коперфілд», який перекладала Вероніка, вийшов 1937 р. у перекладі Юрія Корецького (1911–1941).

У збірці оповідань Стендаля «Ченчі» (1934) перекладачів не вказано взагалі, лише редагування М. Рильського.

Хто переклав ці оповідання, невідомо. А однак якщо проаналізувати ті переклади, про які нам достеменно відомо, що вони авторства Черняхівської, завше можна знайти одне-два характерних слова, які обов'язково повторяться в інших перекладах або й віршах.

***

Тихокрила ніч спустилася над нами...

Оповили світ таємні темні тіні...

О, пощо холодними думками

Розвивати її мрії нині –

Легкі тіні...

Оповили світ таємні темні тіні...

З мли минулого такі бліді, несмілі

Виринають в тихій тій хвилині

Спомини далекі мрійні милі -

Тіні білі.

З мли минулого такі бліді несмілі

Виринають спогади кохання,

Постаті, що ми колись любили...

Чути тихі-тихії зітхання –

Тінь страждання.

Постать мила, тінь, що я любила,

Змучилась чекати я – прилинь

І візьми мене на білі свої крила...

Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь –

Все тінь.

8 січня 1938 р. її арештували знову, а 22 вересня розстріляли. При цьому не забули її вірша, якого вона опублікувала 1920 року в кам'янецькому часописі «Нова Думка»:

Мати

Сіро ти сіра. Темна. Розхристана. Сльози не перли – рубіни кривавії.

Усмішка стомлена. Жалем повитая. Очі – ласкаві.

Слава зів'яла. Сіре мовчання. Таємне. Сміху не чути. Темно.

Діти, ой, діти. Темні, замучені. Душі безкрилі – отрутою знаджені.

Погляди хворі. Скуті самітністю. Плечі обтяжені.

Люто-скажені соняшну радість убили…

Млисто. Темно, похило.

Мати, ой мати! Теми, безсила... Помацки діти голодні блукають.

Руки криваві їх. Ноги поранені. Раю шукають..

Їх колисаєш прозорою ласкою –

Тихою казкою.

Не менш таємнича за Мері Ґрей була Мері Тріор, якій начебто присвятив аж два вірші Марко Вороний (1904–1937), син Миколи Вороного.

Так у 14 років він пише вірш:

МОЛИТВА

Світлій пам'яти М.Т.

Господи, в день Твого гніву неспинного

Дай мені мужність і віру в небеснеє,

Дай чути в шепоті саду звіриного

Царство Ісусове Христовоскреснеє.

О, пам'ятаю, розкинувши косами,

Впала вона під рукою ворожою.

Вкрито її сніговими покосами...

Я усій расі звірячій загрожую!

Господи, дай мені силу помститися

За її душу – за синєокую!

Господи Боже, не можу молитися, –

Кров її, кров – борозною глибокою...

За тими ініціалами мала вгадуватися якась дивна і незбагненна Мері Тріор. Історія такої кралі не знає. Бо насправді цей вірш присвячено пам’яті чернігівської красуні-гімназистки Томи Мещерської, яку закололи багнетами бандити дивізії Муравйова.

Але у 1925-му він публікує ще одного вірша на цю тему:

«Судний день. Світлій пам’яти Мері Тріор».

Сон мій – задушлива, тьмяна утома від шуму епохи.

В шумі паркому лежи, слухай зростання грози.

Все розчиняються сни високі й безмежні, як вечір, –

Вечір епохи, де кров плеще в мідяні щити.

Сонце мідяного бою огнем невблаганим розквітло,

Спалить земнії сади гнівна планета сердець.

Що ж, розімкнулися ніжнії руки дівочі, мов крила.

З чорної важко землі мертвому й сонному встать.

Знаю, лебідонці білій в чорному полі ячати,

В полі нічному їй чорного лебедя ждать.

Віється в мене з долоні попелом пам'ять прожита;

Пір'ям спижевим війни люба отчизна шумить.

Гей, корогвами полощуть вісники Суду Страшного,

Віщий не стерпіти сон в течії темних годин…

Хто ця Мері Тріор, що за нею так побивається поет? Судячи з імені, не українка і не має до України стосунку, але є там такі рядки:

Бачив я стан твій дівочий в сяйві прозорої тканки, –

Йшла ти у зелень і шум: в літа зелений хаос –

І розбігалось назустріч затоки нестерпнеє плесо.

Отже, Марко знав її особисто. Тільки ж не Мері Тріор, бо це, вочевидь, вигадана особа. А іншу М.Т.

Ні, це вже не була Тома Мещерська. Це була інша красуня – Маруся Тарасенко, яка, як і Марко, походила з Чернігівщини. Ба більше – вони навчалися в одній гімназії.

Батько Марусі, Іван Васильович Тарасенко (1873 – 28.08.1922), делегат Державної думи, по революції брав участь у відродженні Української автокефальної православної церкви, але ще й був поетом та журналістом.

І тут мусимо зауважити ще одну плутанину, коли з двох осіб зроблено одну. Якщо пригадуєте мої попередні публікації, то це вже певна пошесть творити сіямських близнюків у нашій літературі.

Так сталося, що було у нас два Івана Тарасенка, обидва поети. Один (народився у 1846-му) писав під псевдонімом Олександр Савич, а померши у 1902-му, продовжував доволі активно присилати з того світу дописи в газету «Рада», публікувати вірші в альманахах, жодним рядком не зраджуючи того, що на цьому світі він уже не жилець, не їдець і не питець.

Просто Савичу приписали все, що публікував той другий Іван Тарасенко, разом із його ж кількома псевдонімами. І ні в кого (ні в О. Дея, ні в Ю. П'ядика, ні у Вікіпедії) якось не виникло сумніву, що не міг же ж покійник слати дописи про актуальні сільські справи в 1910–1912 роках.

Але нас цікавить більше його донька. Маруся Тарасенко народилася 1902 р. Жила в Києві, навчалася в гімназії, але революція її науку перервала. Маючи заледве 17 років, вона приєдналася до повстанського руху, і то під виглядом молочарки, що ходила в село міняти речі на харчі, то під виглядом біженки обійшла доволі значні терени на Правобережжі, встановивши зв'язки між повстанськими штабами. Коли більшість повстанських загонів була ліквідована, Маруся жила з матір'ю в Києві.

Проте чекісти її віддавна підозрювали у зв’язках із повстанцями. Одного разу до неї прийшов бідовий хлопчина, який назвався посланцем від українського уряду з-за кордону – мовляв, шукає контактів із повстанцями. При цьому він добре орієнтувався, кого вже ліквідували чи ув’язнили, а хто ще на волі. Його нагодували, дали кожух і чоботи на дорогу.

Та хлопець виявився підісланим чекістами. За якийсь час арештували Івана Тарасенка та Марусю, а з ними ще 43 значніших українців. Всіх їх було розстріляно 24 серпня 1922 року в Биківні.

Марко Вороний публікувався не лише в Україні, а й у Галичині в «Літературно-науковому вістнику» під псевдонімом Марко Антіох. Але це не прощалося. Хоча де б він міг опублікувати такого вірша, як не за кордоном?

Сонце осени

Снують москалики* по сходах,

І сонце в чорній хвилі висоти.

Терасами садів, терасами городів

До сонця осени підходиш ти.

Ти хочеш спать – тепер така утома,

Спать хочеш ти, спустошена земля.

Тепер по чорному лицю твойому

Лежать одкриті небесам поля.

Лежать і куряться туманним стосом...

(Чміль золотавий в тьму пустель),

Я помолюсь за край в високу просинь,