20 квітня рівно 20 років тому в Берліні за пультом Deutsche Oper, оточений аурою безсмертної музики «Аїди» Дж. Верді, помер Джузеппе Сінополі (1946–2001 рр.) – видатний диригент, відомий письменник, автор книжки «Парсифаль у Венеції», композитор, археолог, психолог, доктор медицини, кіноархітектор і, навіть, відомий колекціонер давньогрецької кераміки. Його життєтворчість завжди залишиться таємницею.
Вшануванню пам’яті митця присвячені ці спогади про один з найцікавіших музичних артефактів Сінополі-композитора – опері «Лу Саломе» про відому мисткиню і вчену Fin de siècle Луїзу Андреас-Саломе (1861–1937). Ця жінка була палким коханням і музою Пауля Ре, Фрідріха Ніцше, Райнера Марія Рільке, ученицею Зиґмунда Фройда. Свого часу вона надихнула Фрідріха Ніцше на філософський трактат «Так казав Заратустра. Книжка для всіх і ні для кого», а також, на створення музики на її вірші – «Гімн життю». До речі, молоду студентку Цюрихського університету Лу Саломе познайомила з Ніцше Малвіда фон Мейзенбурґ (Malwida von Meysenbug, 1916‑1903) – перша жінка, номінована на Нобелівську премію в галузі літератури (1901).
У біографічному сценарії Ніцше Лу Саломе зіграла роль femme fatale, для молодого Рільке стала, метафорично висловлюючись, маятником любові й творчості поета. Пізніше, навчаючись у Фройда, вона професійно захопилася психоаналізом, відкривши власну клінічну практику.
Кредо Лу Андреас-Саломе зафіксоване в її вірші, написаному в жанрі відкритого листа до Зиґмунда Фройда: «Життя людини – ах! Життя взагалі – то поезія. Ми живемо день за днем, від одного твору до іншого, не усвідомлюючи, що у нашій недоторканній цілісності вони (твори) живуть і поетизують нас. Ми далекі, далекі від старої фрази ‚Sich-das-Leben-zum-Kunstwerk-machen’ (з нім. – себе-свое-життя-робити-мистецтвом)»[1]. Варто також згадати, що Лу Саломе була однією з перших дослідниць драм Шиллера, театру Корнеля, філософських поглядів Руссо, Вольтера, Канта, К’єркегора, Шопенгауера. Свою літературну творчість вона присвятила видатним чоловікам її життя: «Фрідріх Ніцше в дзеркалі його творчості», «Райнер Марія Рільке», «Моя вдячність Фройду» тощо. Проте пропозиції шлюбу як від Фрідріха Ніцше, чи від письменника, філософа-позитивіста Пауля Ре (найближчого друга Ніцше), так і від Франка Ведекінда вона відхилила, фіктивно одружившись, очевидно, для власного спокою, з орієнталістом, лінгвістом східних мов Фрідріхом Карлом Андреасом.
Лу Саломе, Фрідріх Ніцше та Пауль Ре. Портрет Лу Саломе.
Епатажний спосіб життя представниці творчого бомонду в інтер’єрі блискучих імен і новаторських мистецьких акцій, неписані поведінкові коди, екстравагантний стиль поведінки, виклик, створення скандальних ситуацій навколо свого імені (наприклад, фотознімок Лу з батогом, піднятим над Ніцше і Ре) – все це зробило Лу Саломе геніальною «режисеркою» власної долі. Проте обурливим свідком перевернутих цінностей патріархальної епохи залишився її могильний камінь з викарбуваним Лу під іменем чоловіка Фрідріха Карла Андреаса. Дати народження і смерті не вказані, наче ця жінка разом зі своїми літературними і науковими здобутками не існувала. Лу Саломе не дожила до початку війни і померла самотньо, ізольовано в своєму будинку в Геттінгені, переховуючись від єврейських погромів. Через кілька днів після її смерті поліція Геттінгена за розпорядженням гестапо конфіскувала приватну бібліотеку, заклеймивши роботи Лу Андреас-Саломе як «єврейську науку», що потребує знищення.
«Лу Саломе» Дж. Сінополі – твір про суть дистанції, яка емоційно розділяє або єднає людей незалежно від їх статі. Зі слів Сінополі його оперу, що втілює «принцип утопії і принцип надії»[2], можна називати ментальним театром, меланхолійною фантасмагорією, психоаналізом або самоаналізом. Опера була замовлена Баварською Staatsoper і вперше виконана у Мюнхені в 1981 році. Світовою прем’єрою диригував сам композитор. Постановку здійснив знаменитий німецький театральний режисер Ґетц Фрідріх.
Центральний конфлікт опери-літопису життя Лу Саломе для Сінополі – психологічний дисбаланс особистості в епоху руйнації прекрасного, війни, маскулінної манії володіння світом. Композитор рефлектує інтелектуальний шлях Лу Андреас-Саломе, яка вчиться розуміти сама себе після жорстко засвоєних у дитинстві в патріархальній родині російсько-німецького генерала Густава фон Саломе правил поведінки. Так, наприклад, після читання Канта жінка осмислює впливи ближнього, іншого, чужого на своє життя.
Лу Саломе та Фрідріх Ніцше.
Для композитора і психіатра з докторським ступенем Дж. Сінополі саме образ Лу Саломе відкрив доступ до пізнання привілейованої інтелектуальної території жінки-психоаналітика. Головним імпульсом опери послужило професійне і особистісне захоплення Сінополі життєтворчістю цієї мисткині. Як композитор, він озвучив центральну ідею літературних і психологічних студій Саломе – філософську суть любові як духовного, а не фізичного єднання людей. Адекватне відображення цієї ідеї в музиці композитор озвучив через централізацію музичної тканини навколо лейтмотиву головної героїні.
Інтонаційне поле Лу Саломе свідомо обмежене одним шестизвучним акордом, котрий символізує базис інтелекту героїні, її філософський камінь. На фундаменті цього акорду будується композиційно-гармонічна система цілого твору як народження синтезу ratio i emotio філософських і літературних пошуків Лу Саломе. Протягом вистави акорд Саломе являє різні акустичні грані, коли розщеплюється по-горизонталі. Композитор наче вивчає цей феномен і творить нові й нові варіації навколо структури лейтакорду. Шестизвучна вертикаль ділиться на складові – таким чином аналітичний метод психоаналізу героїні проєктується на метод роботи композитора з музичним матеріалом.
Лейтакорд – акорд Лу – композитор озвучив дуже різноманітно: і як символ світла, і як символ смерті, і як простий квазі-гітарний супровід іронічної балади, у якій жінка оспівує сумарний образ чоловіка. Звернення Лу Саломе до Ніцше (Was läßt Euch nur Gefallen – з нім. Що ж Вам до вподоби) викладене на стакато і підкреслює нервовий стан героїні. Серед всіх персонажів філософ виступає головним антиподом Лу Саломе, про що свідчить інтонаційна структура його речитативної партії.
Лейтмотив Ніцше як такий відсутній, але одну ноту Сінополі все-таки робить власністю філософа – ноту до-дієз. Ця нота звучить як сигнал, коли Ніцше з’являється на сцені і відлунює у партії Лу, коли вона згадує про Ніцше. Цей оригінальний задум Сінополі – зробити одну ноту символом філософа – полягає в його афоризмі «не нота робить образ Ніцше, а Ніцше – робить образ ноти»[3]. Спочатку до-дієз звучить в унісон оркестру – солідно, гучно, переконливо. У сцені божевілля філософа унісони перебиваються втручанням різких ударів фортепіано. Монтаж тембрових контрастів символізує зіткнення, есенцію вибуху, коли Ніцще відвідує візія твору – «Так казав Заратустра».
Безпрецедентні для світової оперної практики сцени – у бібліотеці і реквієм (кадиш), у якому молитви звучать на івриті. У бібліотеці п’ять протагоністів виконують партії у повній тиші (поєднання вокалу і Sprechstimme) під час генеральної паузи оркестру. В реквіємі до групи протагоністів підключається 16-ти голосний хор. Сінополі ефектно оперує різноплановими контрастами тональності і атональності на смисловому рівні. Наприклад, пісня служника з родинного будинку генерала звучить у фа-мінорі. Проте світла кантилена триває недовго і розчиняється у щемливій ретроспекції спогадів Лу Саломе про проблемні сімейні стосунки. Тональна прозорість зникає, «отруєна» різкими атональними співзвуччями. Як оригінальний приклад гри тональностями наведемо Walzerino Ніцше. У відповідності з лібрето філософ під час переїзду до Мессіни пише лист до Лу: («…говорив Колумб – більш не довіряй генуезцям!»), в якому просвітлений фа-мажор на фоні звучання Walzerino загострюється втручанням фа-дієзу. Також сцену зустрічі філософської трійці – Лу Саломе/Фрідріха Ніцше/Пауля Ре (останній святотатствує у римській Peterskirche і пише атеїстичну книгу в сповідальні) – Сінополі озвучує в середньовічному церковному стилі. Під клавесин і контрабаси звучить пасакалія. Але урочистість церковного мелосу руйнує настирливе фугато.
Новаторською є ідея композитора відтворити образ жінки-вченої крізь призму її стосунків з чоловіками. Історія життєтворчості Лу Саломе в опері Сінополі – не драма емоцій, а серія спогадів про знакові зустрічі, котрі зробили жінку філософом і психоаналітиком. З погляду оперної драматургії одноманітність темпів гальмує внутрішню динаміку дії. Але композитор також навмисне нейтралізує емоційну відкритість у взаємодії персонажів: спрощує або обмежує інтонаційну широту, метрично організує акордові зрушення, синхронно вибудовує речитативи.
Композитор і диригент Джузеппе Сінополі.
Дослідники критикували музику Дж. Сінополі за зумисний інтелектуалізм і холодний структуралізм, хоча його система зрозуміла і прозора як мережа, у якій всі елементи ретельно упорядковані і взаємопов’язані між собою. Опера «Лу Саломе» поділена на дві дії, кожна з яких уміщує п’ять сцен. Перша дія задумана як біографічна, самозаглиблена, друга – як візіонерська і філософська. Преференції італійського маестро – на боці італійської номерної опери, у якій кожна сцена демонструє виразну музичну фізіоґноміку персонажів, серед яких типовим музичним портретом можна вважати фінальну пісню Лу Саломе «Я кажу так життю, я кажу так смерті»[4].
«Лу Саломе» – своєрідний інтелектуальний театр, музично-філософські діалоги, що фіксують окремі епізоди життя Саломе і Сінополі. Композитор рефлектував в опері власне відношення до проблеми любові-смерті (Lieberstod). В одному із своїх останніх інтерв’ю він зауважив: «якщо ми помремо, ми, мабуть, відчуємо щось подібне до оргазму. ‹…›. Смерть – надзвичайне знання і сублімація любові»[5] (курсив мій – А.Є.). Життєрадісний романтик і структураліст Сінополі закликав: «давайте помремо здоровими»[6] і справді помер у момент свого музичного «оргазму» за пультом з партитурою «Аїди», коли диригував виставою в Берліні.
Фото: picture-alliance/dpa, La celebre foto di Lou von Salomé, Paul Rée e Friedrich Nietzsche a Lucerna, 13 maggio 1882. Fotografie Jules Bonnet.
Опубліковано за матеріалами доповіді на конференції Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової «Музикознавче слово в інформаційному контенті (пост)сучасності» і колективної монографії Modern culture studies and art history: an experience of Ukraine and EU, виданої Cuiavian University in Wloclawek та The Odessa National A. V. Nezhdanova Academy of Music. ISBN 978-9934-588-72-3.
[1] Salomé Lou Andreas. Mein Dank an Freud: Offener Brief an Professor Freud zu seinem 75. Geburtstag / Neuausgabe von Hg. Thomas Schulz-Overhage-Verlag der Contumax GmbH & Co. KG, Berlin. S. 9‑10.
[2] Cappelletto S. Prefazione. Lou Salomé. Giuseppe Sinopoli, Fondazione Teatro La Fenice di Venezia: Marsilio, Venezia, 2012. Р. 13.
[3] Cappelletto S. Il protagonista dell’opera? Giuseppe Sinopoli. Una conversazione con Franco Ripa di Meana e Lothar Zagrosek / Lou Salomé. Giuseppe Sinopoli, Fondazione Teatro La Fenice di Venezia: Marsilio, Venezia, 2012. Р. 105.
[4] Реквієм-епілог для 20-ти сольних голосів a capella був створений як самостійний твір у 1976 році і увійшов в оперу як вставний номер.
[5] Herbort H. Jo. Oper: Gedachte Musik. „Lou Salome“ in München. „Aus Deutschland“ in Berlin / Die Zeit. 1981. Nr. 22. S. 1. https://www.zeit.de/1981/22/oper-gedachte-musik (дата звернення 01.06.2020).
[6] Там само.
27.04.2021