Мабуть, було би правильніше дочекатися осені, четвертої суботи листопада. Або ж, скажімо, наступного року – бо ж це буде “ювілей”, 90-та річниця від початку найбільшого з Голодоморів. А втім, можливо також, що ось ця інституалізація пам’яти на рівні офіційних дат працює властиво проти неї – усвідомлено чи за звичкою, а проте пам'ять затираючи. Коли не стираючи…
У своєму селі на Уманщині я прожив десять літ – від кінця 1991-го й до 2002 року. Доволі багато, себто з огляду на не таке вже й тривале назагал окреме людське життя. І у слові “моє”, “своєму” із того, мені аж ніяк не ідеться про власність, але щойно про близькість, знаність місця.
Тим більше, що приїздив сюди не раз і перед тим – до бабці з дідом. А відтак це іще й частина мого дитинства – із Кислицевим ставком та спорудженням куреню “у березі” край городу… Тільки що було це на иншім кінці села – село велике, три тисячі населення. І бабця Марія моя, Царство їй Небесне, на Піску мешкала (вулиця Шевченка), а ми, як у дев’яносто першому з Півночі повернулися, мусили – так воно вже склалося – иншу хату придбати, на Цегельні. Не знаю, як вона тепер на папері зветься (тоді була Пархоменка), але у народі Цегельнею була завжди. Принаймні, відколи цегляний завод на Казанах, поруч. Завод, щоправда, до середини ХХ століття працював, та у назві вулиці триває.
І буде саме про неї. А ще точніше – про ту її частину, на якій я властиво жив, якою сотні разів перейшов, проїхав велосипедом. Прямуючи до школи, наприклад, – у тому часі, коли у ній навчався, і коли вже працював, або ж у иншому напрямку, колгоспно-господарчому – по солому до скирти, скажімо. А відтак добре знав й усіх її мешканців – сусідів ближчих і дальших.
Тому що саме це знаття і є вирішальним для нашої розповіді…
_______________________________
Тепер уже не певен, але першим, здається, помер Петро Якимович – сусід у межу. Поміж нашим і їхнім подвір’ям у нас на обійсті сад – сливки переважно, а з їхнього боку – простора загорожа для курей. Отож я мало що зі свого подвір’я бачив. Пам’ятаю тільки приглушені якісь, налякані зойки, і батько мій побіг на допомогу – намагався штучне дихання робити…
Утім, либонь, я таки плутаю, бо Степана не стало іще раніше. Можна навіть стверджувати, що Петро Якимович помер таки у другій вже половині 90-х. Тому що я напевне инше пам’ятаю – нашу із ним суперечку щодо УПА. І це окрема тема, надзвичайно цікава і важлива для антропологічного дослідження у рамцях постсовєтських, опісляколоніяльних студій. Адже свідомість цього старого, вона охоплювала все – і дитячий спогад про розкуркулення родини, і досвід людини, що сама запам’яталася жорстокістю у виконанні партійних настанов на рівні колгоспу та вибилася до кола колгоспної еліти згодом. А ще він був ветераном Другої світової – бійцем РККА. І все ж таки у його совєтських наголосах щодо “бандерівців-бандитів” не відчувалося наполегливости – не було правдивого бажання переконати. Більше того, чоловік промовляв усі ці формулярні, багато разів повторені у свій час речення із дещо розгубленою, здивованою посмішкою на обличчі, й мені здається тепер – він насправді радів із того, що може чути у відповідь таке, про що десятиліттями не можна було й згадувати…
Ну, а друга половина 90-х – бо я сам щойно вперше про УПА почув допіру ближче до середини.
_______________________________
А Степан, він просто помер непомітно. І тому, що замешкував далі, і через те, що був непомітним соціяльно. Його, наприклад, по батькові ніхто не називав – чоловік жив сам, і був той чоловік непевним. З точки зору суспільства. Худий і високий – стрункий, – він мав плавкі, неквапні рухи. Бо ж нікуди, очевидячки, й не поспішав. І за кілька століть перед тим це могло би зватися якось инакше – козакуванням, наприклад; а проте вже у другій половині ХХ-го, іще за Союзу, він просто працював десь на Далекому Сході. І нам, відтак, було із ним про що поговорити. І він любив читати (припускаю, телевізора у хаті й не було), а тому весь час просив у мене книжок. Я про одну запам’ятав – це й була, властиво, “Таємнича подорож Томека” Альфреда Шклярського. Тільки що у мене вона російською була, і давати йому книжок я більше не хотів, тому що від них потому, опісля його прочитання, міцно пахтило димом тютюновим…
І коли тобі самому кільканадцять, поняття старшого віку є доволі примарним. А проте років за сорок бодай Степанові мусило бути?.. І так, можливо, що він не лишень палив – можливо, й випивав. Але я чув також – здається, чи не від нього ж самого, – що був Степан іще й одним з останніх і досі живих з-посеред цілої ватаги таких ото самих волоцюг, які зголосилися на розвантаження, а чи то завантаження хімічних якихось добрив у колгоспі…
_______________________________
Семен Никифорович, сусід у межу з иншого боку, помер і собі тихо. Але за инших обставин – мав віку вже близько дев’яноста. Наприклад, у них з дружиною було багато дітей, і серед їхніх імен траплялися такі іще геть не совєтські, як-от Марфа. А у Другу світову його мобілізували в сорок першому. Десь вже під кінець, либонь, потрапив у полон, і з його оповідей чи не найбільш запам’яталося, що звільнили їх американці – кожному звільненому видали пакет, у якому були продукти, мило і… туалетний папір. А його сестру нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини, й вона опісля звільнення додому не повернулася – оселилася в Австралії. Дід Семен отримував од неї посилки – з-поза двох, а коли з Чорним морем, то й трьох океанів. Здається, в нього навіть календар на стіні австралійський висів (коли я тільки не домальовую). Й один із синів приїздив періодично з иншого краю села, батька провідував, але оскільки характер той мав незалежний, аж до самої смерти у власній хаті волів жити, сам себе обходити. Байдуже, що був уже геть сліпий і глухий.
А якось був надумав пригостити нас чаєм із тієї самої посилки заморської. Або ж кавою – він і сам був не певен. А виявилося, що це було усе й нараз – упереміш…
_______________________________
До речі, іще один з його синів, Павло, служив на Північному флоті – спочатку совєтському, а згодом російському. Він також приїздив був у відпустку, й ми встигли познайомитись. А потім загинув – їхній підводний човен затонув…
_______________________________
І дядько Микола, сусід через дорогу навскоси, також на флоті служив. Тільки замолоду – строкову службу. І також любив читати – Джек Лондон йому подобався, наприклад. Знаю, бо ми із ним череду пасли.
І хоч його смерть не була несподіваною, а все ж наглою: помирав чоловік мучівно – задихався. І тривало це кілька днів… А у спогадах залишився людиною, від якої ішло тепло…
_______________________________
Зрозуміло, що це не всі. Про смерть инших, зокрема, я дізнавався вже на відстані. Як-от про діда Василя, сусіда просто через дорогу – коли мешкав у Львові. Він також був ветераном – але з того, що його мобілізували у сорок четвертому, від нього я почув іще й історії про наступ та відступ і про життя у німецькій окупації…
А баба Голька – вона і зовсім була мені за головного “інформатора”, коли по-науковому. І з історії, і щодо етнографії. А якось був допомагав їй свічки з воску сукати. Можна сказати навіть, що попри різницю у віці в понад сорок років та пам’ять про хліб із перетертого на борошно сушеного коріння в сорок сьомому, вона була мені другом. Кілька років тому померла…
_______________________________
Мами не стало у 2003-му, батька – у 2009-му…
_______________________________
А для того, аби усвідомити вповні, що таке Голодомор, потрібно собі уявити лишень, що всі ці люди померли одночасно, ув один день…
_______________________________
Наприклад, Голодомор…
16.04.2021