Лазуткін Д. Артерія / Дмитро Лазуткін. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 208 с.
Дмитро Лазуткін – далеко не нове ім’я на українській літературній сцені (невипадково кажемо саме «сцені», адже візитівкою автора є якраз його артистизм, певна «сценічна» метода комунікації з читачем, як у прямому, так і в опосередкованому сенсі. Тут додаймо ще участь у літературно-музичному проєкті під однойменною назвою «Артерія», і отримаємо більш повне розуміння поетики Лазуткіна, його персональної методології та завдань, котрі він за її допомогою реалізовує).
У цілому, Дмитро – поет ніжно-ліричний, рвучкий, динамічний, якісний, зрештою, поет, що упевнено напрацьовує творчі м’язи від книжки до книжки, від етапу до етапу. Збірка «Артерія» – цікавий приклад симбіозу сучасних технологій (використання QR-кодів як інструменту доповненої реальності поширилося й на структуру «Артерії»), поетичної майстерності й музичних інтроспекцій, котрими пронизані сторінки книжки як у метафоричному, так і в буквальному сенсі.
Скажемо також, що Лазуткін – удалий приклад дорослішання митця з покоління «міленіалів», котрим аж надто часто закидають певну інфантильність та небажання (а часом і неспроможність) брати на себе відповідальність, обирати, вирішувати, діяти. Нові вірші поета більш різкі за тональністю, тут більше відрефлексованих емоцій, більше нових інсайтів, нових досвідів й усвідомлень, попри те, що зберігається певна логічна тяглість з усім пластом попередньої творчості. Адже недарма частина віршів, що увійшли в «Артерію», є давнішими, знаковими для поета, певною мірою, уже культовими – як наприклад, текст «Реквієм на дощі», що став не просто піснею, а своєрідним культурно-естетичним меседжем, частиною новітнього національно-патріотичного наративу.
Поет Дмитро Лазуткін, автор збірки «Артерія».
Так само невипадковим є текст, що відкриває збірку «Артерія», і має назву «Лабораторна робота» (так само називається і перший розділ книжки, що створює ефект певної риторичної афектації, можливо, дещо надміру підкресленої). Втім, це насправді добре виконана робота, попри якісь майже невловимі натяки на певну школярську старанність. Так чи інакше, автор сумлінно попрацював над завданням і, певна річ, як і кожен відмінник-спудей, знайшов універсальні відповіді на найбільш дражливі питання розбудови української державності:
«кров – наша національна валюта
бо чим нам розплачуватися ще
кров – наша національна ідея
бо стрімко згортається і тече у сиру землю»
(«Лабораторна робота»).
Виникає питання – що змушує поета отак відразу, «з порогу», з чистого аркуша, з першої сторінки формулювати оцю тяглість «кривавої історії», окреслювати перманентність нашого історичного перебування саме в цій парадигмі, де «кров у зручній упаковці українського солдата», а відтак, «любов і кров – хоч залийся». Імовірно, автор саме так відчуває наш внутрішній контекст, звучання конкретного історичного моменту, осягає його метафізичну «тілесність», навіть – «м’ясистість», оцей онтологічний натуралізм боротьби за виживання у її безкомпромісній відвертості.
І як висновок, Лазуткін пропонує нам основний постулат своєї приватної ідеології й центральну максиму нового міфотворення:
«Україна – золота рибка
у чорній венозній воді»
(«Лабораторна робота»).
Порубали дерева а корені пруть
Ритми Лазуткіна цілком упізнавані, де в чому – традиційні, але естетично вивірені, доволі наближені до речитативу. Цим він, зокрема, маркує власну поетичну методу, закріплює за собою певний простір своєрідного «вуличного» віршотворення, де окремі тексти звучать так, ніби начитуються самі по собі, на вулицях і пустищах якого-небудь вкраїнського Гарлему, де «вікно що виходить на азовмаш» є насправді вікном у власну психосутність, а побачене в ньому спонукає ліричного героя до глибинної саморефлексії й означення власної присутності тут-і-зараз:
«бо все те що любив – не належить тобі
бо стрибають дельфіни у чорній воді
і так хочеться стати дельфіном»
(«кроти»).
Розпочинаючи із найбільш болісного, актуального, Лазуткін у розділі «Лабораторна робота» осмислює тему війни у різних вимірах, іноді – доволі інтимному, на прикладі простих приватних історій «маленьких людей», іноді – більш широкому, концептуальному, засадничому. При цьому він як автор не втрачає якогось базового оптимізму, притаманного йому життєлюбства, певного позитивістського налаштування до обсервації самої ролі та місії людини як соціально-метафізичної істоти:
«тому вирішуй як жити далі
які дива творити сьогодні
куди крутити будуть педалі
велосипеди Господні»
(«рапс»).
Автор на презентації зібрки «Артерія».
Дмитро Лазуткін, – це той поет, який уміє говорити про «українських танкістів, що ведуть вперед українські танки» і про «тіні, які сновигають блокпостами, закурюють і мовчки далі йдуть» – уміє говорити так, що йому безумовно віриш, адже ця емоція, ці настрої, ці образи, нехай і позбавлені якоїсь особливої метафоричності, прості й відверті, є цілком переконливими, доступними для осмислення, знайомими. При цьому поет уникає пафосу, якогось штучного нагнітання емоційної напруги, і це навіть органічно для нього, тож не є якоюсь аж такою особливою звитягою, чи усвідомленим вибором семантики. Радше це вияв персонального творчого підходу й просте природне буття собою-і-у собі, просте оприсутнене мовлення, спрямоване на приговорювання певних наративів та їх глибшу рефлексію.
Господарі білих мишей
Світоглядно Дмитро Лазуткін є абсолютним гуманістом, ймовірно, навіть не усвідомлюючи цього. Подібно до філософів епохи Відродження, він покладає на людину відповідальність за творення власної реальності, власного «дива», попри усі травми і пастки, в які довелося потрапити, попри всі виклики та задачі, рішення котрих іноді є цілковито тривіальним та очевидним: «пробили колесо – ставиш запаску».
Оця філософічність, притчевість мовлення набуває у Лазуткіна якихось несподівано нових акцентів, він творить свої оригінальні образи з повсякденності та якоїсь утопічної ніжності:
«страшною смертю вночі захлинаються біороботи
солодким щастям на ранок розвалюються коти»
(«головна небезпека – у можливості зупинитися…»).
Дмитро уміє бачити не лише війну – він бачить і те, що поза нею, те, що ховається в потемках, те, що завжди приходить наприкінці – сум і гіркоту, біль за втраченим, каяття і спогади. Зрештою, просто історії різних людей, реальних і ні, проте цілком упізнаваних у своїй художній правді, у своїх, до певної міри універсалізованих, проте завжди персональних, завжди неочікувано болісних, досвідах та прозріннях:
«і вдосталь слів що мов камені стрибатимуть у кишені
і скільки завгодно спроб усвідомити власну вину
твої персональні ведмедики давно вже стали мішенями
всі люблять погратися – особливо якщо у війну»
(«Марія»).
Читаючи критику творчості Лазуткіна (переважно – доброзичливу, іноді – саркастичну в рецепціях його подеколи надмірної сентиментальності та солодкавості, часто – сповнену ентузіазму щодо «спокусливої порядності» його ліричних героїнь), знаходимо усталені уже апеляції до емоційної відкритості й іронічності автора, що, наче два головні принципи, є основою його поетичної методи, «іксом» та «ігреком» смислової системи координат цієї поезії.
Сторінки збірки «Артерія» Дмитра Лазуткіна.
Важко сказати, наскільки сам поет обмежує свій професійний інструментарій саме цим набором засобів, наскільки саме цю територією він номінує власним полем для творчого росту й ствердження. Тут ідеться радше про те, що Дмитро Лазуткін працює у полі активного творчого пошуку й невпинного дослідження – себе, навколишнього світу, механіки внутрішньої взаємодії між оточуючими суб’єктами й об’єктами, і робить це він у притаманній собі послідовній, гуманістично орієнтованій, манері, робить це як автор, спокійний щодо своїх творчих потенцій та потуг, свідомий власної літературної долі й перспективи (як би пафосно чи, може іронічно, це не звучало). Спокійна впевненість – це той меседж, який транслює Дмитро Лазуткін аж мимохіть, не зумисне – і дочути його можна, занурившись у звучання кожного конкретного тексту, а відтак – і всієї збірки, потужної та наповненої сенсами.
Аналізуючи особливості поетичного обдарування Лазуткіна, назвемо його доволі вправним версифікатором, витонченим мелодистом, небайдужим оповідачем чужих і власних історій, проте аж ніяк не документалістом, не хронікером війни – в жодному разі, але й не поверховим співцем еротичних насолод і ліричних переживань. Щось із усього цього обов’язково буде правдою – як і відбувається зазвичай у житті, де все крихке й відносне, аж настільки, що:
«знаєш
з часом сни стають віщими
тому все менше хочеться спати»
(«тихо цілуючи протяг у спину»).
Кожна принцеса бажає торкнутися Діми
Попри певну принагідну кокетливість і відверте загравання із реципієнтом, Лазуткін вірний собі у власній ліриці – бурхливій, рвучкій, сповненій знаків і символів, проте доволі – а іноді навіть і гранично – відкритій та відвертій із читачем:
«ще світло тремтить між кварталів невірних
й мовчання найкраще з того що почуєш…
за кілька годин до великої прірви
ти телефонуєш ти телефонуєш»
(«чим тонше повітря – тим довше лунає»).
Не варто думати, що інтимна лірика Лазуткіна – тільки цукор і трояндові пелюстки. У канву поетичного мовлення автора органічно вплітаються достоту апокаліптичні картини, моторошні візії, химерні, насичені внутрішньою потугою та інтроспекцією, образи:
«Сонні дерева хитаються тихо-тихо,
хвилі повзуть по воді, ніби пливуть щури.
Любов з’являється – наче стихійне лихо,
змішуються карти, змінюються прапори»
(«Сонні дерева хитаються тихо-тихо…»).
Уже до певної міри канонічно, тема плотського, фізичного кохання до жінки тут пов’язана із глибшою, екзистенційно наповненою Любов’ю – зокрема, і любов’ю до батьківщини, що, фактично, підкреслює нерозривність цього зв’язку, його дихотомічну сутність і парадоксальність осмислення:
«Спокій рахує кроки, віра ламає стіни,
круки накручують кола, час прискорює біг…
Міцно тримають за плечі небеса батьківщини,
коли в порожні бокали падає білий сніг»
(«Сонні дерева хитаються тихо-тихо…»).
І звісно, поет не був би собою, не був би хрестоматійним уже «мобі діком» у власній інтерпретації, якби не дозволяв собі вряди-годи трохи чарівливого хуліганства:
«так – лукавство
так – свята наївність
ти уся
неначе теплий чай…
доведи мені свою фригідність –
ну давай
ну спробуй –
не кінчай»
(«бавишся і розсипаєш бризки»).
Проте, попри традиційність основних поетичних мотивів, Лазуткін, доволі реалізований у літературі й поза нею, усе ж таки ще й досі ставить перед собою якісь нові завдання, вишукує нові можливості для розширення персональних творчих горизонтів, поглиблення поетичних рельєфів. Навіть у своїй фірмовій іронії поет залишається доволі амбітним – він прагне не тільки наших (якоюсь мірою, поблажливих) посмішок, не тільки доброзичливої синергії – у якісь моменти видається, що поету замало простого епатажу, він домагається чистої деструкції і деконструкції певних сенсів, глибокого катарсистичного відчуження, ймовірно, навіть зречення свого умовного читача, адже іноді так важко буває нести цю корону загального схвалення і захоплення.
Хтозна, чи дійсно Лазуткін утомився від уваги й симпатії прихильниць, чи природна чоловіча агресія й потенція до руйнації усталених форм і конструкцій таким чином даються взнаки, чи це лише чергові поетичні звороти у текстології книжки, але деякі вірші тут справді вирізняються інтонаційно, вирізняються нищівним чином, формують простір іншої, значно гострішої та більш реалістичної, поетики, ведуть у незнані досі землі, на чужі й дикі «індіанські території», де й досі блукають голодні койоти, а підступні вожді підстерігають необачних подорожніх, готових позбутися власних скальпів у гонитві за умовним Ельдорадо, адже усе, що в них є, це спроба самоусвідомлення:
«… і це міцне почуття вини –
вино з хлорованою водою….
моя ерекція – бог війни
не називайте її любов’ю –
любов це завжди останній шанс
завершити гідно чорну роботу…
знайдіть найкращого поміж нас
і вбийте лопатою цю сволоту»
(«влітку чи взимку чи зараз – вночі….»).
Усе – література
У поезії автора простежується якась мимовільна закоханість у романтику Срібного віку, у естетизм і витонченість барокових структур, у химерне сплетіння рим, як оприявненої суті поетики… Іноді Лазуткін іде занадто охоче на повідку цих своїх замилувань, потурає своїм схильностям до медитативного естетизму в текстах, до красивих витончених тропів, дозволяє формі отримати домінацію над змістом:
«стрибати на траву де листя догорає
дивитися у ніч
очима немовлят….
солодка сліпота –
я іншої не маю
іржею вкриті сни оманливих принад»
(«стрибати на траву де листя догорає»).
Оці «оманливі принади» парадоксальним чином відсилають нас до вихолощеного романтизму, до якоїсь смислової порожнечі, до глибинної підміни понять і заміщення самої суті й призначення поезії, а ширше – літератури. Разом із тим, усе не так печально, бо Дмитро, схоже,усвідомлює ці невеличкі хиби у власних інтонаціях, дочуває мимовільну фальш і, так чи інакше, компенсує це у власний спосіб, витворюючи простір сучасної, емоційної та органічної, лірики, зверненої до «вічних тем», але усе-таки свіжої та оригінальної.
Алітерації, фонетичні ігри, несподівані повороти сюжетів – усе це присутнє в Лазуткіна, адже він є автором, сформованим на потужному літературному бекграунді, доволі начитаним та схильним до залучення інтертексту, а іноді – у доволі сатиричній, а бо просто жартівливій, формі:
«пірнає видра бура
бринить клавіатура
ніщо література
усе – література»
(«це літо ці озера….»).
У процесі заглиблення у змістові нашарування «Артерії», Дмитро Лазуткін відкривається несподівано вигадливим, навіть витонченим урбаністом, з особливою авторською візією незримих міських чудес, сонячних трамваїв, спорожнілих парків, де «світло мов ілюмінація над стиглими універсамами», де розливаються «технічні озера – і хвилі як дози… », а «люди заходять в метро обирають пози…». Усе це – місто навколо, і місто всередині, і місто, що міцно проросло в ландшафт і стало його частиною, і соціум, наповнений містом, – теми, по справжньому близькі Лазуткіну, досліднику й антропологу, поету й у чомусь – майже-прозаїку, мандрівнику на краях реальності та пасажиру громадського транспорту.
Дмитро Лазуткін
Разом із тим, попри всі технологічні й урбаністичні інтенції, Дмитро – прекрасний лірик-пейзажист, хоча й рідко це демонструє, адже завжди знаходяться більш промовисті рядки, більш очевидні сенси, гучніші слова, красивіші образи, котрими багнеться поділитися з читачем. Але іноді поет все ж дає собі волю, і відпускає внутрішню музику блукати темними безмісячними ночами й хрестоматійно мокнути під дощем:
«дощ такий що здається от-от і русалки літатимуть в небі
і хвостами сріблястими будуть хитати цю ніч….
у затемненні місяця кожне зітхання – молебень
у затемненні місяця зовсім немає облич»
(«дощ такий що здається от-от і русалки літатимуть в небі…»).
Медузи і торпеди
Попри те, що в окремі моменти внутрішній ритм збірки якось вичахає, втрачає динаміку, сюжетно-смислову щільність, Лазуткін завжди збирається у фіналі, він узагалі є майстром вдалих завершень,:
«допоки кличе скошена трава
і ваблять знов покинуті причали
допоки ти викреслюєш слова
аби вони тобі не заважали»
(«розлите сонце – як морквяний сік…»).
Загалом, у контексті вдалих завершень, останній розділ книжки – «Мангал», – дійсно є гарним завершенням, хоча й трохи несподіваним. Ціла анфілада персонажів українського сучліту виникає перед нами: Вано Кюгер, Мирослав Лаюк, Олег Коцарев… не кажучи вже про Сергія Жадана, котрого побожно «читають вітрякам». Тут простежується певна апеляція до теми поколіннєвості, спроба уже якогось підсумку, відстороненої оцінки, і, водночас – артикулюється позитивістська, навіть дещо бравурна,але цілком втішна настанова на майбутнє:
«ми – черепашки налиплі на обшивку
ми – пам’ятаємо частоту припливів
і тепер замість того щоб сказати:
мій милий друже
безглуздий поете коцарев
сьогодні твоя черга йти за портвейном
я наказую –
задраїти люки!
бойова готовність!
торпедна атака!
медузи – вперед!»
(«Дача Лазуткіна»).
Попри весь пафос, всю принадність силабо-тонічних віршів для Дмитра, він охоче послуговується й методою верлібра – і в нього це виходить добре й майстерно, цілком професійно. При тому, що написати хороший верлібр непросто – адже спокуса є надто очевидною, і у просторі «сказаного» вже так багато усього, що іноді краще промовчати… Та Лазуткін воліє не мовчати, і це радше добре для нас, його слова несуть міцний енергетичний заряд, мають таємний магічний вплив на реципієнта:
«сигнальний ліхтар
ніби метушливе око
віття дерев
ніби порізані пальці
дзвони мовчать
лікарі приїхали не за тобою
(«паралельні вулиці…»).
Верлібри, вміщені у розділі «Мангал» не є достоту самою лиш іронією, проте усе ж таки іронічні за самою внутрішньою настановою, конотацією, авторським задумом. Ці вірші – швидше афористичні, тонкі й прозорі, відмінні від густої, пишної римованої лірики Лазуткіна, можливо, більш наближені до безпосередньої суті поезії, її досконалої мовчазної музики. Ймовірно, поет на інтуїтивному рівні осягає ці суперечності, адже недарма, під владою пориву щирої саморефлексії, стверджує:
«Поезія –
це бій з тінню
за право першим дістати
скелет із шафи».
І це зізнання, на наш погляд, виправдовує все.
08.04.2021