Він знайшовся! Архітектор, який збудував у Станіславові будинки на початку Незалежності: Гаусвальда, Хованця, бібліотеку на Чорновола і колись славно-, а віднині сумнозвісний "Дністер", що опинився тепер у заручниках у безжального чорного готельєра.
Прибувши сюди у 1909 році з Відня, Фредерик Януш за п'ять років не лише спроєктував, а й звів сім величних, сучасних – і тоді, і нині – кам'яниць. Після чого, отримавши неабияке визнання, раптом щез у 1914-му з настанням Першої світової, не відклавши згадок про себе ні в польських, ні у львівських архівах.
Нам залишилося лише припущення фронтової мобілізації чи загибелі на гарячих біженських шляхах. Або пацифістське – нещасний випадок на будові: він ними керував власноруч і оснащував проєкти ліфтовими шахтами.
Бо звідки ще би виникла така загадкова дивовижність, що Януш нічого більше не збудував в інших містах Галичини – як то було з усіма помітними архітекторами – навіть у часи післявоєнних масових відбудов? Ну, і смерть його мала бути ранньою, бо до Станіславова він теж нічого індивідуального не створив. Мабуть, прибув молодим. Хоча видатні архітектори тримали авторський рівень переважно до старості – ніби музи з циркулем у руці живучіші, ніж з лірою біля грудей. Видно, цей спосіб просторового думання з розрахунками добре тримає мозок у продуктивній освіжаючій напрузі: спочатку – мозок архітектора, а далі сотнями років – мозок глядача.
І ось слід нашого Ф. Януша таки сплив, причому дуже високо. Виявляється, він і справді потягнувся в небеса, але в іншому значенні: у другій декаді ХХ сторіччя проєктував і дизайнував хмарочоси у Чикаґо. Підтвердилося припущення Жанни Комар про те, що він міг еміґрувати туди і що саме його ім'я могло бути закладено в назві відомої архітектурної компанії "HOOPER & JANUSCH COMPANY".
Тільки у Станіславові, який його заземляв, оберігаючи свої небеса від забудови, він заархівований як Frederyk W. Janusz, а в Америці – вже як Fred W. Janusch. Ім'я асимілювалося (мабуть, у бік Першофреда – Нобеля), але фірмова позначка «W.» (Wilhelm) залишилась.
Там він теж пропрацював усього 5 років – до 1929-го – і спроєктував так само 7 висоток у Чикаґо, а ще до однієї, в Міннеаполісі, долучився з дизайном, але її висота сягнула 137 метрів, тож роботи тут вистачило на всіх. Ну, і ще HOOPER & JANUSCH спроєктував три кінотеатри і кілька вілл.
Знимки основних реалізованих його проєктів додаю тут. Американський "народець-інородець" досі віддає їм належне, попри те, що в експериментально-безстрашне Чикаґо з'їздилися кращі проєктанти світу, а знамениті еміґранти з Баухаусу потім започаткували навіть його "чиказьке відділення". Але будинки Януша помітні й там.
Тож у значно архітектурно скромнішому Франківську його роботи взагалі треба було би музеєфікувати, недоторканно поставити на вітрину, за скло – що тепер і робить з кам'яницею "Дністра" відчайдушний новоявлений власник.
Дуже скоро він стоятиме там на самій горі, на новозбудованому балкончику біля вежі, над забудованою колонадою Януша, підсмішкуватим поглядом Муссоліні дивлячись вниз на це місто дуже маленьких людей, на нас, слабких світу цього, які щойно отримали колоно-терапію і нічому не змогли протистояти, ані хоч чомусь.
Тільки знуджений сумок пробігатиме його обличчям, коли знизу проходитиме антискептик-мер із квітами для Шевченка і з фірмовим смішком, протискаючись спішно повз припарковані на пів ширини вулиці автомобілі готелю. Мер, який залишатиметься мером у своїй уяві, бо місто, яке не має недоторканних місць, не цінує себе і свою історію, не може називатися містом.
Але повернімось у Чикаґо. Продовження історії Януша було не менш трагічним і кримінальним, ніж ця остання історія його станіславівського шедевру.
Прогресивний архітектор, що вмів будувати будинки майбутнього, сам цього майбутнього, очевидно, уникав і залишив йому мало доступу до власних слідів – хоча би власних фотографій у архівній пресі. І було би неможливо знайти якісь відкриті згадки про його позаархітектурне особисте, якби не його син. Щастя таки в дітях, тобто щастя нашого пізнання – в його дітях. Ось знайдена врешті знимка Фреда Януша з сином.
Так-от, поки зведену ним «Австрію» перейменовували на «Варшаву» і підписували там Акт злуки ЗУНР-УНР, австрієць Януш опинився у Чикаґо, де насамперед одружився з німкенею, але місцевою від народження, Гертрудою Клер Бюттнер. Першим у них з’явився в 1924-му син Джон, і відтоді щасливо «росли будинки і росла сім’я» архітектора – до великої депресії, до 1929 року, коли був збудований останній його чиказький будинок. А цілком останній свій дім Фред Януш збудував уже для себе на набережній милого курортного Eagle River у Вісконсині. У цій двоповерховій віллі в завидному місці з не менш завидним видом на Журавлинне озеро він з 1931-го небезбідно доживав, прослуховуючи по радіо опери разом із вундеркіндом-сином, який до цього теж приохотився, воліючи чути музику, ніж однолітків у дворі на асоціальній дистанції. Хлопчик більше дослуховувався, ніж допитувався, що сприймалось недомашнім оточенням як зверхня зарозумілість.
У кам’яниці «Варшава» в той же час оселився Осип Сорохтей.
А доживав Фред небезбідно, тому що свого часу захопився ідеями «бізнес-імператора» і мецената Семюела Інсулла і накупив його акцій на «всю суму». Аж настільки привабливим для Януша, «композитора музики, застиглої в камені», зробила Інсулла любов до опери – така велика, що вистачило б одної на двох.
Семюел Інсулл – це один із «піонерів Едісона», що у двадцять років став його особистим секретарем і «тиловиком» війни струмів, яка тоді ще була на початку розцвіту, а потім електрифікував США, майже монопольно будуючи електростанції. Приклад вкладання грошей у його справу був таким же заразним, як сьогодні в «Теслу»: все, створене ним, було надсучасним або просто милим – як-от будівництво Чиказької міської опери в 1929-му. Навіть первинну її трупу сформував він сам особисто. І спонсорував багато мистецьких проєктів, вважаючи, що інакше й сама електрика втрачає сенс, бо без них немає чого освітлювати: мистецтво підсвічує в головах, поки софіти підсвічують голови.
У цій останній справі Семюел себе увіковічнив: 45-поверхову будівлю було збудовано у вигляді гігантського крісла, «Трону Інсулла», повернутого спинкою до Нью-Йорка. Це тому, що там колись його не призначили президентом General Electric, і він покинув фірму й місто. І тепер ніби гримнув кришкою на цьому меморіальному стільці. В приховану дірку під нею і злились усі фінанси Фреда – на дно оркестрової ями в аудіосупроводі Чиказького симфонічного оркестру, одного з кращих у тодішньому світі.
Бо завершення будови акуратно припало на обвал фондового ринку – ця інвестиція Інсулла зробила смерть його бізнесу незворотньою. Статки Януша, які росли паралельно до спроєктованих ним породистих хмарочосів, поховала інша, не ним народжена будівля. В 1935 році суд остаточно запечатав це погребіння, виправдавши Інсулла. Пасивний дохід архітектора обернувся гіперактивним розходом, як то часто стається досі.
Кам’яницю «Варшава» того ж року викупило «Товариства непорочного зачаття Діви Марії».
Батько Джона, «наш» Фред засвоїв англійську лише згрубша і пересиджував Велику депресію біля радіо, відбуваючи сеанси музичної радіотерапії. Соціальні служби безсило займались обліком зайвих життів, а клуби за інтересами повсюдно засновувались, щоб кожен міг розподілити власну непотрібність на багатьох. Тим часом юний Джон затамовано приглядався до сходження Гітлера. І почав використовувати подвійне ім’я Бюттнер-Януш, відтоді й назавжди додавши собі виразної німецькості. Але пояснював це всеохопністю такого поєднання – John Buettner-Janusch. Видно, вже тоді тренувався бути людиною світу.
З початком війни відвертість його стала нестримнішою, з нього виривалися твердження, що коли ти німець – то належиш Німеччині незалежно від локації, бо вона, як теперішня Росія, кордонів не має, тому скоро буде владарювати світом, маючи найкращу форму правління, подаровану добрим ґенієм Гітлера.
Тоді ж, у 1939-му, кам’яницю «Варшава» націоналізували перші совіти і перейменували в «Спартак».
Досягнувши призовного 18-річного віку, Джон раптом проявив запеклий антимілітаризм, ухиляючись від призову, бо «війна нелогічна, неетична та ірраціональна», і взагалі опір добру – це зло, тому тепер опиратися марно. За це він отримав не президентську посаду, а, окрім широкої зневаги, ще й перший термін, котрий, як і примусові роботи, відбув дуже нервово. Інколи нерви – це просто накопичений протест, але якщо на задньому плані початку життя висить якесь бездієве озлоблення, то до кінця життя воно має неодмінно вистрелити.
І ось згодом Бюттнер-Януш став одним із найвизначніших у світі приматологів. Захопившись дослідженням та «правозахистом» лемурів, він зумів їхнє життя зробити стерпним і поза Мадагаскаром. Відоме правило в його випадку спрацювало по-своєму: що краще пізнаєш людей – то більше подобаються лемури. А люди, за його теорією, еволюціонували в новий вид Homo urbanus.
Місто Станіслав тим часом перейменували на Івано-Франківськ, готель "Спартак" – на "Дністер".
Джон же зробився яскравим антифашистом: вчасно поставив на старих симпатіях крапку. Іноді крапка – сестра таланту. Причому яскравим він зробився й зовні – відбілював волосся, одягався кольорово – «під Парфьона» – тільки дорого. Чим далі – тим яскравіше. Вкінці належав до тих, за ким озираються на вулиці: одні – щоб розгледіти з усіх боків, інші – аби переконатися, що це не привиділося. Його апетит до визнання і впізнаваності спрацював продуктивно на всіх поверхах.
Світла його особистості додало одруження з Виною Малловіц, яка завідувала створеною ним лабораторією. Разом вони здійснювали романтичні експедиції по Мадагаскару – єдиному місці в світі, де вільно водяться лемури і де вони мали змогу, різноманітно еволюціонуючи, розгалузитись у сотню видів. Бо тільки там на них не було кому полювати. Й еволюціонували би й далі, якби не прибули люди.
Саме на дружину Вину Джон завжди вдячно покладав провину за написання кількох своїх книг, які досі є класикою сучасної антропології. Вони вдвох придумали спосіб використання відмінностей у білках тварин для вивчення їхньої еволюції.
Любов до психотика схожа на щеня, яке боїшся сполохнути. Вона, Вина, вміла не сполохувати навіть лемурів.
Поза Мадагаскаром пара на щедрих вечірках зводила науковців з митцями у своєму грандіознному помешканні в Нью-Йорку.
Так було до 1977 року, коли раптом Вина померла від раку печінки, діагностованого лише три тижні перед тим. Спочатку Джон вшановував її пам’ять мандрівками по тих же місцях, де був із нею, а потім – глибокою депресією: життя здавалося зачаклованим існуванням, тіло перестало бути джерелом радості, а лише її прохачем.
Вихід із депресії знайшовся в лабораторії. Але він виявився входом у тюрму: вченого підловили на синтезі ЛСД та метаквалону. Залишившись без нагляду дружини, Джон дав своїм експериментам волю, а лабораторній кухні – перевагу над осиротілою домашньою.
На суді доводив, що жоден знайдений у нього хімічний елемент чи препарат не є наркотичним, а такий «ефект ЛСД» створює їхнє поєднання, що було випадковим наслідком пошуку допоміжного серотоніну для університетських лемурів, котрим він хотів створити внутрішній Мадагаскар. Як би сказав проффесор, «що поганого в тому, що я підтримував лемурів?» І що поява тут метаквалону була результатом хімічної аварії, неочікуваної взаємодії компонентів, нещасним випадком. Але аналіз довів таку надзвичайну чистоту випадково утвореного рекреаційного наркотику, що прийняти цей аргумент означало б зруйнувати теорію ймовірності.
Підсудний називав прокурора і суддю не інакше, як мандою, фашистською повією, нацистською свинею і хробаками. Ну, і отримав у 1980-му присуд на п'ять років. Але найгірший вирок донісся невдовзі з рідного університету, який постановив, що його академічну кар'єру завершено.
У приміщеннях «Дністра» в той же час відкрився Будинок культури №1.
Тюрма Янушу не зайшла – сприйнялась як найгірший бедтріп. Він їй, очевидно, теж, бо «умовно-достроково» вивергнула вона його за пів терміну.
Потім повзли роки, але сьогоднішнє розжалуваного професора ніяк не могло знайти примирення з учорашнім. Настійливість, як ніщо інше, здатна зробити людину успішною. Але біда настійливих людей – що вони настійливі в усьому: і в помсті та деструктивності теж.
І ось на Валентина 1987 року той самий «нацистський кнур», тобто суддя, отримує валентинку-бандерольку: коробку дорогих шоколадних цукерок, укомплектовану відкритками з сердечками від когось із невстановлених прихильників. Але в силу професії втративши віру в будь-яку прихильність, недовірливо відсовує подарунок від себе подалі, в бік дружини. Вона, прийнявши цукерки за подарунок мужа, з’їдає одразу чотири і падає напівмертвою.
Жінку вдалося врятувати, перехопити у смерті – а ще кілька таких же коробок перехопити на шляху до інших адресатів, працівників того самого Нью-Йоркського університету.
На цукерках було виявлено: ззовні – відбитки Бюттнера-Януша, а всередині – отруту, атропін зі спартеїном. Але лише у половині цукерок. Інша містила відповідні антидоти, дієві до цих ядів протияддя. Професор винайшов кулінарну рулетку: замість куль в голову – цукерки. Добро і зло було врівноважено, смерть і життя акуратно розфасовано і відправлено адресатам. Тільки чоколяда довше тримає відбитки, ніж придатність, цей продукт таки злопам’ятний.
Януш, як то часто буває з геніями, здатними глибоко проникнути в єство явища, на поверхні не вмів роздивлятись на всі боки і виявляв безпорадність у простому. Так виглядає дивацтво.
А тривале вживання наркотиків змістило баланс його психічних сил. Набухле від образ мигдалеподібне тіло здобуло безперешкодний вплив на решту тіла, взяло своє. Юнацька зверхність Джона, втративши з роками стрункість, переросла в пристаркувату мстивість.
Арештували винахідника, коли він, розчулений, повертався зі сеансу в Метрополітен-опера.
Вирок заскочений суддя розпочав зачитувати з промови, яка могла би бути авторською передмовою до Джойсівського «Улісса»: «Не знаю жодного вироку, текст якого викликав би у мене більше труднощів, більше роздумів і більше вагань написання та складностей прочитання, ніж цей. Хоча за двадцять шість років я обдумав і написав дуже багато вироків, цього разу кожне речення надзвичайно важке навіть для мене…»
Відсидіти свої двадцять років Джонові не вдалось: у тюрмі в нього одразу виявили ВІЛ. Домагаючись дострокового звільнення, він у травні 1992 оголосив голодування і, втративши сили, у липні помер.
Його прах розвіяли на озері перед вікнами сімейного будинку в Ігл-Рівер – останньої споруди, збудованої видатним батьком Фредериком Янушем.
Створений ним Центр приматів Університету Дюка залишається найважливішою інституцією з дослідження лемурів у світі.
У Франківську тим часом нічого важливого не залишається. На кам’яницю «Дністер» заживо натягнули якусь зовсім іншу, чужу споруду.
31.03.2021