Українське питання в захристі Ватикану

Візит української урядової делегації до Ватикану. Очолювана прем'єр-міністром Денисом Шмигалем, вона зустрілася особисто з Папою Франциском, а потім і держсекретарем Ватикану кардиналом Пароліном. Говорили багато, обмінялися подарунками. Але про що говорили та які результати — інформації обмаль. Можна лише здогадуватися про питання, які порушували...

 

Як стало відомо, цей візит готувався доволі швидко — буквально менш ніж за два тижні, що для такого рівня зустрічей доволі незвично. Також стало відомо, що розмова тривала довше, ніж було попередньо відведено часу. Отже можна припустити, що обидві сторони були дуже зацікавлені у цій зустрічі і мали про що поговорити.

 

Ще минулого року, коли уряд Зеленського намагався налагодити стосунки з Ватиканом (тоді не все так легко давалося), доходила інформація, що він хотів би, серед інших, лобіювати питання прискорення беатифікації Митрополита Андрея Шептицького та прискорення визнання патріархату УГКЦ. Невідомо, чи це дійсно так, але восени були вибори і потрібно було "працювати з електоратом", зокрема галицьким, де у "слуг народу" не найкращі справи. Згодом у соціальних медіа випливла інформація, що також порушують питання суто політичні (зокрема допомоги для сходу України, а водночас і з’ясування, як у Ватикані ставляться до військових дій там). І лише посвячені у суть проблеми могли зрозуміти, чому важливим є питання ситуації на Закарпатті.

 

 

 

Отже, що знаємо про результати візиту з офіційних джерел. Було розглянуто співпрацю у гуманітарній сфері. Прем'єр подякував Папі за допомогу під час акції "Папа для України". Українські діти зможуть лікуватися у ватиканській клініці Bambino Gesu, яка є одним із найбільших і найсучасніших педіатричних науково-дослідницьких медичних закладів у Європі. Щось говорили також і про вакцинацію від ковіду.

 

Найцікавіша для загалу інформація, яка прозвучала, — що Папа отримав офіційне запрошення від імені президента Зеленського відвідати Україну, зокрема підчас святкування 30-ліття Незалежності України. Пригадаємо, що в цей час країну має відвідати Вселенський Патріарх Варфоломій. А тому, якби уряду вдалося ще й організувати у той сам час візит понтифіка, то це для рейтингу "Слуг народу" був би джекпот, а Україна знову стала б "лабораторією екуменізму". Також цього року відзначатимемо 20-ліття візиту св. Івана Павла ІІ — можливо, на цей ювілей хотіли би запросити нинішнього понтифіка. Звісно, візити Папи готуються не так швидко, вони розписані по роках. Зрештою, триває пандемія, і уряд не може собі цілковито дати раду з контролем за хворобою та показав себе, м'яко кажучи, не найкраще з вакцинацією. І що би не казали у Ватикані про ситуацію на сході України, але в нас йде війна, і чомусь кремлівські "зелені чоловічки" не хочуть просто так перестати стріляти. Правда, нещодавно Папа відвідав Ірак, але там війна вже відгриміла — а в нас, на жаль, ні. Проте не факт, що там ситуація в країні безпечніша.

 

Загалом відносини Україна – Ватикан могли би бути значно кращими. Як зауважив напередодні візиту відомий український релігієзнавець і політик Віктор Єленський, обидві країни є природними союзниками з багатьох питань, починаючи від співпраці на рівні ООН, захисту релігійної свободи, прав людини тощо. Але існує ряд питань до дій і заяв Ватикану щодо російської агресії в Україні. Це і чітка оцінка того, що відбувається, і ставлення до московського лідера, якого хтось вважає "захисником традиційних цінностей", — але водночас у Росії роблять щороку пів мільйона абортів, вона посідає перше місце у світі за кількістю покинутих дітей, розлучень, народжених поза шлюбом, дітей-курців, за кількістю ув’язнених та померлих від пияцтва, там віруючих пачками кидають у тюрми, а опозиціонерів труять нервово-паралітичними речовинами.

 

"І чи міг би Папа, який ініціював всеєвропейський збір коштів для постраждалих від війни в Україні (за що йому, звісно, велика дяка), застосувати політико-дипломатичний інструментарій для усунення першопричини, яка спричинила страждання цих людей, — а саме російської агресії проти України?" — зауважує Єленський.

 

Апостольський Нунцій архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті 

 

І тут проблема також у тому, яку інформацію отримували у Ватикані щодо подій в Україні. Попередній нунцій у різних своїх публічних виступах, інтерв'ю неодноразово озвучував меседжі, які співзвучні  з кремлівськими "листами щастя" і термінами на кшталт "громадянський конфлікт", "братовбивча війна" тощо. Зрештою, вже тривалий час в Україні немає нунція — як і у Ватикані посла України. То про яке донесення об'єктивної інформації може йти мова? І, знову ж таки, місія посла у такій зовсім невеликій, але дуже впливовій країні, як Ватикан, є далеко не титулярна, а цілком конкретна. І як тут не згадати слова Блаженнішого Любомира Гузара, що Ватикан не є центром світової політики — він є її пульсом і нервом. Якщо ви хочете знати, що відбувається на планеті, впливати і зміцнюватися — ви маєте тут бути і важко працювати. Тому тут мають працювати дипломати найвищого рівня, які добре обізнані у світовій політиці, а в релігійній особливо. Той самий Віктор Єленський міг би очолити цю місію, але це мають зрозуміти на Банковій.

 

Зрештою, йдеться не лише про очевидну велику політику, але і про, здається, регіональні справи, які, однак, є елементом світової політики і національної безпеки для України зокрема. Йдеться про Закарпаття, точніше Мукачівську греко-католицьку єпархію, яку дехто вже проголосив окремою Церквою. Що характерно, послання з цього приводу з'явилося буквально відразу після візиту урядовців до Ватикану.

 

Питання статусу Мукачівської єпархії не нове. Про її історію писали вже багато і різного: справжні історики пишуть реальну історію, маніпулянти — таку, як їм під їх церковно-політичний проєкт потрібно. На початку 1990-х тодішньому очільникові єпархії вдалося вирвати її з цілковитої єдності, яку вона мала в умовах підпілля з УГКЦ, та різними шляхами переконати ватиканські кола, що вона має бути "свого права" — sui iuris. Щоправда, досягнути повністю своєї мети він не зумів: sui iuris надали тимчасово. З того часу були різні стосунки закарпатських греко-католиків з рештою українських. Поки жив владика Іван Маргітич, відвертий прихильник єдності, налаштовані на єдність з УГКЦ священники мали підтримку. Як владики не стало, то рух тримався на мирянах, а серед клиру переважала позиція "не показувати своєї позиції". Фактично більшість вірян, як і клиру, неофіційно за єдність. Але священники побоюються, що в разі виявлення такої позиції на них чинитиметься не просто тиск, а й репресивні дії — і вони мають для цього підстави.

 

З інавгурації владики Ніла

 

Зрештою, коли в останні роки ця суїюрісна політика керівництва єпархії активізувалася, то клир не на жарт злякався. А цього року у січні, зовсім непомітно для загалу, "як екперимент" було введено застосування партикулярного права, що в разі успішності за три роки має перейти вже на іншу стадію, коли єпархія просто почне перетворюватися вже у Церкву. І ось буквально 27 березня появилося звернення адміністратора Мукачівської єпархії владики Ніла, у якому він чітко і багаторазово називає єпархію Церквою. А це означає, що владика вирішив засвітити і своє бачення — тобто візію людей, які цю позицію проштовхують, і прискорити процес. Що ж могло спонукати прискорення процесу? Звісно, прихильники такого звернення можуть запевняти, що воно було плановане. Проте самі закарпатські вірні вбачають у ньому саме реакцію на ватиканський візит. Отже, що могло його спричинити?

 

Інавгурація владики Ніла

 

Відомо, що в уряді доволі негативно ставляться до таких сепаратистських дій і реальних спроб словацьких та угорських священнослужителів, які є основними носіями ідеї "суї юріс". Бо це вже не суто церковна справа, а політична спроба взяти ззовні під контроль значну частину громадян України. Вже є проблема з очевидною підконтрольністю з Кремля УПЦ МП. А тому мати ще один такий антиукраїнський (а він саме таким є) осередок навіть на сучасній Банковій не дуже хочуть. Тому можливо, що на зустрічі у Ватикані ставили і питання призначення на вакантну посаду ординарія Мукачівської єпархії, і її подальший статус. Власне, питання про те, хто очолить єпархію, є надважливим, бо ця людина визначатиме її подальший курс. Як бачимо, зараз меншість, яку сформував попередній владика Мілан Шашік (словак за національністю), розкручує тему подальшої автономізації єпархії, а більшість клиру не осмілюється виступити проти. А якби змінилася лінія керівництва з антиукраїнської, то і та більшість її підтримала б. Звісно, не все так просто — потрібно багато прояснювати, насамперед щодо минулого, і спростовувати історичні міфи, які активно плодять прихильники "суї юріс". Але коли пропустити цей момент, то будуть рідіти ряди цієї більшості.

 

владика Мілан Шашік

 

А підстави хвилюватися є. Пригадайте, як кілька років тому представники Мукачівської єпархії брали участь у сепаратистських маніфестаціях в області, організованих угорськими діячами, або нещодавні висловлювання словацького прем'єра щодо Закарпаття. А коли промоніторити соціальні мережі і подивитися, звідки походять основні пропагандисти сепаратистських настроїв, то також можна зафіксувати словацьку "прописку" багатьох із них. Їх ситуативними союзниками тут є угорські греко-католики, лідер яких нещодавно наполегливо закликав Папу зберегти самостійний статус Мукачівської єпархії. Власне греко-католицькі єпархії у цих сусідніх країнах тісно пов'язані з Мукачівською єпархією. Банально, але серед римо-католиків угорців чи словаків нізвідки греко-католицька парафіяльна мережа не могла взятися — в її основі є греко-католики русини-українці, які були денаціоналізовані. А в Словаччині цей процес денаціоналізації активно триває і тепер. Не варто входити у довгі безсенсовні дискусії про очевидні історичні речі, що русинами себе ще на початку ХХ ст. називали галицькі та буковинські українці, і закарпатські гуцули, бойки чи лемки є тими самими, що й по цей бік Карпат, а за статистикою українцями себе вважають понад 80% області. Зупинімося на іншому — для чого словакам і угорцям цей особливий статус. Бо Мукачівська єпархія для них є материнською — поєднавши своїх греко-католиків з нею в одну структуру (у тій чи іншій формі), вони матимуть свою підконтрольну Церкву, яка допомагатиме денаціоналізовувати, як це вже було в минулому. Якщо ж Мукачівська єпархія остаточно повернеться лицем до УГКЦ, а потім і офіційно стане її інтегрованою частиною, то потрібно буде визнати, що основою греко-католиків в Угорщині і Словаччині також є ті самі українці, які там жили і живуть на своїй автохтонній території — наприклад, Пряшівщині. А це не потрібно ні певним словацьким політикам, ні постімперській угорській владі, якщо вони хочуть і далі ворохобити ситуацію на Закарпатті. Зрештою, вони у себе вже навіть не називають місцеву греко-католицьку Церкву русинською — пішли далі.

 

А ще більше це не потрібно Москві, яка і є засновником та спонсором закарпатського сепаратизму ще з часів, коли вона таким чином ослаблювала Австро-Угорську імперію. Сьогодні для неї т. зв. русофільський рух у тій (православній) чи іншій (греко-католицькій) формі є одним із засобів впливу на настрої в області та плекання місцевого сепаратизму. Не дивно, що він активізувався саме у 2014 році за участі як місцевих мешканців, так й іноземців. Він має щось спільне з претензіями польських т. зв. "кресов'яків", які — є така інформація — також намагаються підтримати мукачівський статус "суї юріс". Днями навіть відомий піп-сепаратист з МП Сидор виступив на підтримку "суї юріс". І серед західних захисників цього статусу немало прихильників "екуменізму" з МП. Тобто там "все схвачено".

 

 

Але можливо, що у Кремлі, якщо не вдасться вплинути через свої певні канали, щоби поставити відвертого борця за "свої права", будуть шукати іншу кандидатуру (чи навіть не одну), яка також буде токсична, суперечлива тощо, але їм зручна і підконтрольна — бо в разі непослуху її, а разом з нею і всю Католицьку Церкву дискредитують, розкривши певні «незручні» моменти біографії, наприклад. І що цікаво, через свої агентурні канали, використовуючи різні перевірені методи, починаючи від "розділяй і владарюй", вони будуть так маніпулювати, що підконтрольні їм середовища будуть між собою гризтися і взаємно ослаблюватися (до певної межі), а заодно деморалізувати ситуацію в області та поза її межами. Або, скажімо, постараються, щоби на чолі єпархії поставили людину, яка може бути номінально ніби проукраїнська, навіть громадянин України (чого уряд добивається), але має негативну опінію в УГКЦ, а тому зближення чи співпраця з нею в УГКЦ буде мінімізована (якщо взагалі буде). І це не вирішить питання єдності всіх греко-католицьких єпархій в межах країни — а для прихильників "суї юріс" він також буде "не своїм". Тобто ситуація буде лише деморалізуватися і ослаблювати Католицьку Церкву зсередини, і в Україні насамперед. Що, як то кажуть, просто прекрасна ситуація для Кремля.

 

Отже, в україно-ватиканських відносинах є багато різних проблемних питань. Якщо їх не вирішувати, то справи лише будуть погіршуватися — і передусім на шкоду Україні та її Церквам. А тому одним із першочергових є питання призначення дуже професійного дипломата чи навіть групу осіб до Ватикану та тісна співпраця між державою і Церквою у захисті спільних інтересів. Бо що би там не прописали свого часу в конституційних нормах, світ живе за іншими поняттями, а яскраві послідовники теоретичного відокремлення не проти зловживати церковною сферою для своїх політичних цілей — ідеологи "руссміра" є яскравим тому свідченням.

 

 

29.03.2021