Йдеться про місто, в якому Ти народився, чи краще сказати, в якому був народжений, і де я, ймовірно, помру, де, в кожному разі, хотів би померти, як Бог дасть, таке воно мені любе, таке необхідне.
Тобі довелося його рано покинути, чи тужив Ти за ним? Власних спогадів про нього в Тебе не було, не могло бути. Тож то було вслухання і вглядання в спогади вигнаних, що й досі жили там, звідки були вигнані, у першому з Двох міст. Здебільшого вигнання є найпевнішим доказом існування раю. Іноді навіть єдиним.
Тоді, у Кракові, Ти вклав мені до кишені картку зі своїм іменем і адресою мейлу твого американського університету, від руки, з закликом не вагатись писати. І, звісно ж, звертатись на «ти».
Звісно ж, я так ніколи й не наважився, на «ти» перейти перейшов, а от написати – ніколи. Не хотів перешкоджати світовій літературі. Час від часу ми знову бачилися, я придивлявся до твого прекрасного старіння, Ти завжди пам’ятав моє ім’я. Не кажучи вже ім’я мого міста.
Їхати до Львова! Ти й справді приїхав тоді, на межі дев’яностих, не зарікся будь-коли ступити на цю землю, на відміну від Лема. Добре, цілком інше становище, зрозуміло, але й він не написав Їхати до Львова, а натомість Високий Замок. Навідуйся до своїх спогадів.
Цілющим для тебе було досвідчити, як тебе впущено в твій рідний дім. Цілющим для нас був той твій приїзд, не менше. Після того Ти був тут ще не раз, завжди, коли випадала нагода. Не цурався втрати, не сахався. Так багато було тих втрат, що найкращою стратегією було примиритися з ними. Перетворити втрати на поетичні здобутки, засвічені знахідки. Оспівувати скалічений світ.
Дивитись на втрату зі смутком й прихильністю, без пожадання, але й без відстані. Зі співчуттям. Як на щось, що й так нікому не належить і що так чи інак ніколи не зникне. І нікуди не подінеться. Навіть в небесному Львові.
24.03.2021