І.
Загорнуте в чорний морок, далеке від світа,
Наче вязень у неволі марить сяйвом волі,
І, стомившись, марить денно, задріма в недолі,
Щоб у снах своїх пророчих вірить в радість літа...
В зимні ночі сірі хатки люблять снить таємно,
Як в шибки зеленим оком місяць зазирає,
Як в хатах серця селянські чорний роспач крає
І вичікує з просоння: — Щастя всім взаємно!...
Десь далеко день огнистий... гори... бори... мури...
Ще незмірені простори... Як морські безодні,
Світові глибини темні... Тут життя понуре...
...О, як-би так невідоме Біг творив сьогодня,
Може знищив-би зрадливі опівнічні тіні
Й возвеличив-би співучість досвітчаних півнів?!...
II.
В час борні, в шляхах знайомих стрічі небезпечні:
Ліс знайомий навдоколо зрадою повстане,
Міст розбитий зловорожжо просто в очі гляне
І посунуть злі пригоди нагло й безкінечно...
Через силу, весь в знемозі, знайдеш рідні межі,
Вчуєш нюхом сіножатей ніжні аромати,
Домандруєш Блудним сином до своєї хати,
Та не взнають, а спитають: — Що, прийшов на стежі?...
Станеш зайвим на порозі. — Всі тут з мозолями,
Тут неволя, тут недоля, тут серця свавільні,
Що до волі йдуть уперто з косами й граблями...
Зайво — стежить... Йде господар... Ось на полі вільнім
Запалають в крови серця дивовижні гасла:
— Хай живе селянська віра!... Тлій, щоб не погасла!...
[Воля, 19.03.1921]
21.03.1921