Нічний розгін наметового містечка на Майдані став закономірним фіналом історії з походом мешканців стражденної Врадіївки на столицю. Акція протесту, яку роздирали інтриґи та суперечності, так і не вилилася у щось серйозніше, не зібрала тисячних натовпів і не стала каталізатором масових виступів. Дійшовши до Києва, ходаки з Врадіївки розділились. Політики пішли під МВС мітинґувати з партійною символікою, а безпартійні громадяни, постраждалі від міліційного свавілля, взялися встановлювати намети на майдані Незалежності. Новоутворене наметове містечко привернуло увагу журналістів, проте відколи стало зрозуміло, що єдності у лавах протестувальників немає, фінал спротиву вже можна було передбачити.
Ні влада, ні міліція не злякалися жменьки самовідданих, але погано організованих людей і без вагань розігнали акцію протесту. Розігнали жорсткіше, ніж то було потрібно. Багатьом учасникам нічних подій видавалося, що «беркутівці» мстилися їм — били за ідею, за всі ті принизливі епітети, якими протягом останніх двох тижнів їх нагороджували ЗМІ. Закон української реальності «хто сильніший — того й правда» вкотре знайшов своє підтвердження на практиці. Поки громадянам вистачало запалу, щоби штурмувати відділення міліції, налякані правоохоронці барикадувалися по кабінетах, пасуючи перед натиском юрби. А щойно народна стихія почала видихатися, відповідь МВС не забарилася.
Чому відчайдушні маси, ще недавно повні рішучості змести відділки й лінчувати їхніх працівників, причетних до злочинів, виявилися у підсумку нечисленними і не змогли протистояти «Беркуту» в Києві? Відповідь очевидна: схибила організація. Стихія, бунт, заворушення можуть мати ситуативний характер, можуть вихлюпнутися на вулиці розпеченою лавою та підняти всіх "на вуха", але ніколи не призведуть до конструктиву без належної організації. У мешканців Врадіївки не було організації. Точніше, вона була, але виявилася, по суті, ще однією варіацією старої української приказки про трьох гетьманів на двох козаків. Народні депутати, професійні революціонери й інші радикальні елементи, що приєдналися до ходи, не змогли дійти згоди. Тож там, де хода мала набрати максимальну міць, вона, навпаки, розкололася.
Допомогли згаснути народному запалу і в МВС. Знервований останнім часом «міністр-ґвалтівників-та-убивць» Віталій Захарченко заявив, що акцію мешканців Врадіївки та мітинґ під МВС проплатили втягнуті у конкуренцію політсили, а як доказ продемонстрував журналістам дивне відео. На ньому якісь люди, що нібито належать до організацій «Коаліція учасників Помаранчевої революції» та УНА-УНСО, вимагали 100 тисяч доларів за те, щоби не вести врадіївців на мітинґ під МВС. Якість і достовірність запису будять великий сумнів, але посіяти додаткові зерна підозр у ґрунт тотальної української недовіри всіх до всіх у міліції все-таки змогли. В остаточному підсумку ті, кому було ліньки йти в четвер на мітинґ протесту на майдан Незалежності, отримали непогане виправдання для того, щоби не ходити, а ті, що прийшли, були впевнені, що їх знову зрадили.
Безславне завершення врадіївської народної ініціативи ще раз підтвердило тезу про необхідність створення чіткої та налагодженої громадської організації, здатної якісно організовувати й координувати такі заходи. Адже саме відсутність такої структури і призвела до того, що для народного бунту знайшлося забагато заїжджих вождів, кожен з яких пропонував свій особливий шлях у глухий кут.
Майже в той самий час, коли українська міліція валяла беззахисних людей по Майдану у відповідь на Святошино та Врадіївку, дуже подібні події розгорталися і в Москві, де тамтешні полісмени били і затримували учасників акції протесту на підтримку Олексія Навального. Напередодні російському блоґеру і політику дали 5 років колонії за явно сфабрикованою, політичною справою. Головною причиною репресій проти опозиціонера його прихильники називали успіхи блоґера у створенні так званої «Армії Навального» — антипутінської громадянської організації прямої дії. Саме здатність організовувати й ефективно скеровувати маси найбільше налякала чинний російський режим і підштовхнула його до активних дій. Доки Навальний просто викривав в Інтернеті корупційні схеми держмонополій, влада у жодний спосіб не перешкоджала його діяльності.
Очевидно, що українська влада так само боїться не журналістських розслідувань і розкриття своїх корупційних схем, а добре організованого громадянського протесту. Бунт у Врадіївці, що став першою великою акцією громадянської непокори за час президентства Віктора Януковича, перелякав владу, але водночас показав і нездатність чинних опозиційних і цивільних сил розвинути успіх і скерувати потік народного гніву в потрібне русло. Організації, яка могла б створити всеохопну мережу й системно боротися з владою, як це роблять у Росії прихильники Навального, в Україні поки що немає. Опозиція явно не ставить перед собою такої мети. Тож влада може й далі нацьковувати одне на одного численну армію опозиційних гетьманів, поки ті не навчаться досягати консенсусу і поступатися власними інтересами задля спільної справи.
Врадіївський бій програно, і ця поразка має стати добрим уроком для всіх, хто хоче в Україні змін. Тільки об'єднаний і добре організований громадянський проект здатний змусити опозицію працювати, а владу — піти. Чекати допомоги збоку безглуздо, і найкращий доказ на те — минулі двадцять два роки тупцювання на місці, які народ України перебув саме в такому очікуванні.
Без «Армії Навального» нам ніяк не можна.
ДИВИСЬ ТАКОЖ:
До бунту здатні, на повстання – ні
19.07.2013