Події у райцентрі Врадіївка на Миколаївщині вкотре демонструють, що люди в Україні доведені до краю. Тотальна відсутність справедливості, а відтак недовіра до влади на усіх її рівнях виводить на вулиці щораз більші натовпи, і дії цих натовпів щораз жорсткіші та спонтанніші.
Цього разу зайшлося про двох працівників міліції, на яких як на злочинців вказала зґвалтована жінка, що дивом вижила після дико жорстокого насильства. Одного з цих двох міліціянтів не поспішали затримувати, і тоді мешканці Врадіївки влаштували у райвідділі МВС силову акцію протесту. Людей було близько тисячі. Вони штурмували райвідділ: повибивали вікна, позносили двері…
Наступного дня мітинґувальники оточили будівлю суду, аби там часом не вирішили відпустити підозрюваних під заставу чи підписку про невиїзд.
Підтримувати спокій у Врадіївці з'їхалися правоохоронці з усіх сусідніх областей. У Верховній Раді з цієї нагоди слухали доповідь міністра внутрішніх справ.
Завтра (3 липня) у великих містах України планують провести локальні акції протесту під місцевими управліннями МВС. Вимагають не лише справедливого покарання для злочинців, а й відставки найвищого керівництва міліції.
Чим скінчиться ця історія, покаже час. Але всі попередні випадки акцій протесту (чи навіть спроб самосуду), спричинені безкарністю злочинців, свавіллям правоохоронців і несправедливістю правосуддя загалом (а таких останнім часом було таки чимало), як виникали спонтанно, так спонтанно і закінчувалися. Нічим…
Чому так є? Чому українці не вміють обстояти справедливість, якої насправді потребують? Відповіді на ці питання «Z» шукав разом із соціальним психологом Олегом Покальчуком.
Олег ПОКАЛЬЧУК:
ТЕРПІННЯМ УКРАЇНЦІВ МОЖНА ОБМОТАТИ ЗЕМЛЮ КІЛЬКА РАЗІВ
– Як Ви думаєте, чому в Україні, на відміну від свіжого прикладу Туреччини, локальні бунти людей — як-от у Врадіївці — не переростають у масштабніші, до рівня всієї країни?
– Туреччина за цим випереджає нас, напевне, років на 50. Там утворилося суспільство. В Україні ж його немає, є населення. Населення, звичайно, має тенденцію до бунту. Але у нього немає ніякого уявлення про організований спротив. Проста відповідь: до бунту українці здатні, на повстання — ні. Турецька ситуація чи те, що на Близькому Сході відбувається, передбачає стратегію поведінки. Ми чекаємо завжди організованості згори, щоб якийсь вождь нас організував, а у самих немає здатності до організації.
– Здається, що потреба в організованості є. Люди ж бо виходять, бунтують. Але продовження таким бунтам немає. Що заважає організуватися?
– Ви видаєте бажане за дійсне. Немає ніякої потреби в самоорганізації. Коли в людини є потреба, вона її реалізовує. Коли людина говорить, що у неї є потреба, але нічого не робить — це не потреба, це бажання підвищити самооцінку. А це різні речі. Є заклики до організації, є деякі люди, які б хотіли, щоби це було, але потреби немає, вона виникає інстинктивно. Коли людей організовано б'ють, тоді вони починають організовано захищатися. Не доходить через голову, то доходить через руки і ноги.
– Що може спонукати до самоорганізації?
– Насильство, тільки організоване насильство. Тільки інстинкт самозбереження, іншого немає. Все інше — це ліберальна демагогія. Тільки інстинкт виживання спонукає людей об'єднуватися первинно. Цей інстинкт змушує людей ховатися і накопичувати їжу — те, що у нас відбувається останні 23 роки. А коли цей ресурс вичерпується, коли ситуація змінюється настільки, що стає очевидним те, що він не працює, тоді з'являється потреба в організації. Люди абсолютно щиро вживають слова на кшталт «бунт», у їхній щирості немає підстав сумніватися, але оціночним критерієм є поведінка, вчинок, а не слово.
– Тобто якщо насильство, подібне до того, що ми спостерігали на Миколаївщині, матиме насильницьку відповідь, це організовуватиме людей?
– Ні. Українські посполиті люди є досить примітивними. У нас дуже сильний інтелектуальний розрив між масою, середнім класом і рештою. Тому на них може вплинути як чинник самоорганізації тільки насильство. А от який вплив матиме зворотна реакція, невідомо. Це залежатиме від місцевої локальної культури. Інстинктивно, це примітивна реакція — насильство у відповідь. Більш цивілізована реакція, більш культурна — поява самоорганізації. Тоді у людей виникає питання ефективності спротиву. Насильство не передбачає раціональної оцінки того, що люди скоюють.
– А чи може насильство об'єднати людей в масштабах всієї країни, а не тільки села чи містечка, як ми спостерігаємо зараз?
– На якомусь етапі так. З цього Хмельниччина починалася. Але потрібно розуміти, що ми бачимо під об'єднанням. Якщо ми повторюємо якісь культурницькі українські мантри, то ні, ніякого злиття в екстазі не буває. Насильство — це можливість пограбувати, звичайно, можливість компенсації своїх кривд і образ, реванш, але це короткотривале об'єднання. Воно справді об'єднує. Але далі насильство мусить породжувати інше насильство. Ментально ми живемо у XVII столітті, а фізично у XXI столітті.
– Наскільки насильство є єдиним способом об'єднання для колективного протистояння? Чи, може, існують й інші механізми? Надто песимістичним видається розвиток ситуації...
– Позитив ви зможете знайти в класичній літературі. Але це не матиме нічого спільного з реальністю. Є тільки два механізми, які спонукають людей що-небудь робити. Це страх покарання і можливість отримання винагороди. Наприклад, страх покари змушує людей вчиняти насильство. Можливість отримання нагороди змушує людей поводитися культурно, або навпаки, грабувати. Це все дуже відносні речі.
В Україні маса є дурною. Або, скажімо так: за останні кільканадцять років вона сильно здурнішала. Розумні повиїжджали, а решта спилися. Кількість інтерактивної молоді є такою, яка не впливає на поведінку маси. А поведінка маси є такою, якою є зараз, і ніякою інакшою вона бути не може ані сьогодні, ані завтра, ані в декілька найближчих років.
Мене з року в рік політики та журналісти запитують: коли ж в Україні буде соціальний вибух? Я їм з року в рік пояснюю, що в такій конфіґурації його не буде ніколи.
– Ви кажете про дві складові, які спонукають до об'єднання, — страх покарання та можливість отримання нагороди. Але, наприклад, людина неофіційно працює, її в будь-який момент можуть звільнити, вона мала б відчувати страх, який спонукав би до дії. Чи студент, який навчається і розуміє, що чесно в країні після закінчення вишу він не зможе працювати. Страх опинитися без роботи чи боротися за виживання на низькооплачуваній. Але і це не спонукає до протестного вибуху. Чому?
– Студент і так нічого не має. Він не може боротися за те, чого він не має. Якби він щось мав і боявся втратити, тоді я б про це думав. Для студента — це очікування соціальних ліфтів, це бажання нагороди. Це спонукає до дій, але не до насильства. Насильство — це помста за образу, за кривду. Молодь завжди використовують, бо це хороший вибуховий потенціал, цей вогонь яскраво горить, але швидко згорає.
Щодо робітників, то згадалася така історія, яку мені розповів той, хто сидів у тюрмі. Сидів у камері дід років під 70 років, і діда там, як вони кажуть, «опустили». А цей хлопець каже, мовляв, як же Ви, діду, так, чому ж так? А дід відповідає: хай краще так, аби не вбили… Це і є психологія українського робітника.
Якщо ми говоримо про якісь дії, то треба розуміти, що терпець у нашого народу такий довгий, що його можна було б обмотати навколо Землі кілька разів. Тому я скептично дивлюся на перспективи якихось масових організованих протестів далі за окремі локальні бунти.
Розмовляв Михайло Глуховський
02.07.2013