я колись прочитав у Неруди що мох
і тверде молоко – тіло жінки немов
і ячмінь підгорілий – і житня стерня
щось із музики звісно – а щось із руди
– із Нерудиних мідних копалень рудих
– із будинку прив’язаного до стерна
із прихованих в бухтах зими кораблів
із матроського поту й твердих мозолів
ось картуз – на засніжений пагорб чола
ось тютюн – для прокурених бронхів й легень
але тіло та вірші – із Пісні пісень
а от смуток зі смертю – з вогню і тепла
а він каже що жінка – це мох й молоко
що земля не закінчиться за маяком
що прожити в будинку так наче на рейді
поштарі розфасують листи з видавництв
восени морячки покрадуть відданиць
в білих вельонах з світла і крейди
заховатись в провінцію – в сіль – у письмо
почепити при вході масивний замок
залишити вітчизну – вернутись – померти
стугоніти під небом над краєм землі:
то ячменем в мішках на чужім кораблі
то твердим молоком – то поетом
я не знаю навіщо потрібно йому
апельсин і цибулю – копальню й тюрму
дощ зі штормом – дівчат з морячками
щоб сказати що тіло – це мох з молоком
щоб любити одну – а писати кільком
щоб не ждали його й не чекали
в прибережнім будинку на острові Неґра
у країні що тягнеться линвою нерва
дзвонарем перед штормом в роки лихоліть
хлібом – спеченим з рижу й ячменю
віршем – що поміщається в жменю;
світлом – поруч з вином на столі
з міднорудних копалень й кар’єрів селітри
із поривів терпкого морського повітря
із засушених кактусів – моху та тлі
його мова – жінки – помаранчі й цибуля:
і прощальний метелик повітря церує
і зника за будинком у сизій імлі
06.03.2021