«Наталка Полтавка», опера Миколи Лисенка, на закриття театрального сезону у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької? А чом би й ні?! Все залежить від того, як підійти до справи. Адже «Наталку Полтавку», на відміну від, скажімо, Вердіївської «Аїди», можна поставити і на сцені муздрамтеатру, і навіть силами акторів-аматорів драмгуртка.
Абсолютно позитивно оцінюючи таку популярність і багатоваріантність постановок «Опери малоросійської у двох діях», як назвав її сам Іван Котляревський, все ж, прийшовши в Оперний театр, чекаєш на щось справжнє, найбільше наближене до еталону.
Загалом вистава «Наталка Полтавка» на львівській сцені 14 липня виправдала сподівання і підтвердила марку поважної мистецької установи.
Перше, що приємно здивувало і потішило, це відповідність акторів-персонажів. Не секрет, що «специфіка жанру» в опері часом вносить свої не завжди позитивні корективи. Навіть найпотужніші оперні театри світу не завжди можуть ґарантувати, що Радамес виглядатиме відповідно до тексту: «юний він і доблесті повен…», і велике щастя, якщо шістнадцятирічна Джільда на вигляд не «перетягує» за тридцять… Хоч треба констатувати, що останнім часом такі вимоги дуже зросли, і не лише у столицях.
Отже, Наталка у виконанні Вероніки Коломіщевої була і молодою, і голосистою, і дуже виразною у прозовому тексті, і, що теж важливо, «дівкою з перцем». Єдине… «Чого вода каламутна, чи не хвиля збила?...» можна би починати ще тихіше і стриманіше (якщо дозволяє дихання). Тоді драматичне закінчення Другого акту буде ще більше виразним та емоційним.
Петро (Василь Садовський) теж зумів виліпити стримано-романтичний серйозний характер. Це навіть якось по-особливому гармоніювало з «бойкою» Наталкою. Хочеться теж зауважити, що з таким тенором можна дозволити собі, порозумівшись з диригентом (Ірина Стасишин), ще більше «від душі поспівати», зокрема саме тут, у Лисенка, бо ж не в блискучому, але стримано-вирафінованому Моцарті це робити… Ordnung muss sein (порядок мусить бути) — завжди, і це для професіонала святе, але усюди свій…
Микола (Андрій Бенюк) показав себе впевнено і переконливо — і як актор, і як співак.
Терпелиха (Марія Хохлогорська) — повне попадання в характер. Тут позитивну роль відіграли не лише талант, а й досвід співачки.
Нарешті колоритна «чудова парочка» — Возний (Юрій Гецко) і Виборний (Василь Дудар). Насправді саме вони насамперед творили особливий колорит вистави. Це саме той випадок, коли всі дані актора — і сильніші, і слабші його сторони (характерність голосу, специфічна зовнішність, вік…) — добре працюють на конкретний образ.
Психологічне попадання усіх без винятку акторів-співаків у характери їхніх персонажів — у вокальних епізодах та у великих прозових фраґментах — у поєднанні з традиційним режисерським і сценографічним вирішенням (і це дуже добре!) класичної вистави загалом давало відчуття правдивості, динамічності розвитку і якоїсь щирої гармонійності вистави.
Утім, вболіваючи і за національну оперну класику, і за єдиний на західних теренах України поважний оперний театр, не годиться замовчувати деякі проблематичні моменти, уникнувши яких ця українська оперна «візитка» стала б ще кращою.
Перший момент — проблема недоукомплектованого складу оркестру. Для повноцінного, якісного виконання у понад тисячному залі Львівської національної опери увертюри «Наталки Полтавки», як і надзвичайно яскравих драматургійно важливих оркестрових Вступів у другому і третьому актах опери, «муздраморкестрика» явно замало.
Чи справді вже аж така скрута, щоб заощаджувати на рідній класиці?
Ці унікальні українські «пісенні» мелодії — то справжній скарб. Чимось подібним можуть похвалитися хіба ще італійці… Саме струнні інструменти з їх співучістю та експресією тут є незамінні і конче потрібні. Саме цих струнних тут не вистачало — і на голосних співучих «форте», і на тихому, але повнозвучному «тремоло» («чого ж вода каламутна…»).
Другий момент пов'язаний з самим виконанням усім відомих знаменитих мелодій-пісень головних чоловічих персонажів — Возного та Виборного.
Можна було б погодитися на такий, трохи пришвидшено-бадьорий темп у «Од юних літ не знал я любові…», чи «Всякому городу нрав і права…», але в такому разі слухача позбавляють насолоди повноцінного смакування цим чудернацьким, зі смішними викрутасами текстом — у першому випадку, та філософськими резюмуваннями мудрого Григорія Сковороди — у другому («вовк — цапа, цап — капусту, …каждого рот дере ложка суха, хто ж єсть на світі — щоб був без гріха?..).
Не варто, як на мене, боятися повільніших співучіших темпів і в «Ой, доле людськая…», і в розлого-теноровому «Сонце низенько» (якщо тенор «може»…), і в «Ой, не шуми луже…». Зрештою, це, можливо, спонукало б також до більшої співучості оркестру у цих «хітах».
А проте не ці, можливо, суб'єктивні враження і моменти, спричинились до відчуття дискомфорту і несприйняття.
Наприкінці абсолютно добротної вистави раптом доводиться спостерігати ще одну «економію», чи просто недбалість, неприпустиму як на таку поважну сцену.
Йдеться про «фризури а-ля 2013 рік» у чоловічого складу хору. В той час, коли всі виконавці головних ролей (солісти) були у перуках відповідного стилю та епохи, хлопці-полтавці у хорі виглядали ніби щойно з проспекту Свободи. Несерйозно…
Такі «дрібнички» відразу ставлять під сумнів усю поважність «заходу», зважаючи також на ціну квитка… Шкода, бо і щодо співу, і щодо гри на сцені хлопці з хору виглядали цілком професіоналами.
І насамкінець — стара болюча тема. Йдеться знову про незнищенний і, як виглядає, такий люблений «глибокий» образ вічно п'яного, але хитрого і продажного хохла.
Щоразу (принаймні чотири рази) виборний села, Макогоненко, з'являється на сцені або вже добряче п'яним, або тут же починає пити (хронік?). Якщо в лібрето і є щось на цю «тему», то не такою мірою і не аж так примітивно. Не можу погодитися, що політ режисерської чи акторської фантазії і смаку мусить закінчуватися саме на пляшці. Адже все інше — і режисура, і гра — на доброму рівні! Думаю, все можна подавати тонше і вишуканіше.
Що не кажіть, а не мусить Макогоненко, сільський виборний (!) — вибраний кимось і за щось?! — «вдудлити» цілу літрову пляшку горілки (12 чарок протягом 8-хвилинної (!) мізансцени в хаті бідної Терпелихи у Другій дії опери).
Напевно, також за задумом постановників, він після цього, ніби нічого не було, підводиться і йде з хати! Подумалося: чи горілку в ті часи на Полтавщині не вміли робити, чи просто «поріг алкогольної ейфорії» в цього хлопа надвисокий…
Можна сміятись, а можна і плакати, але ніхто мені не доведе, що щось таке мріяв бачити на сцені Іван Котляревський. Чи Микола Лисенко.