Поезії.

З книжки: за честь і волю.

Далеко ти, мій краю рідний,

Забутий Богом і людьми!

Лежиш ген-ген, мов ратник бідний,

Що впав з прошитими грудьми.

Лежиш німий і горе дзвонить

На упокій в твоїм селі;

А сином твоїм доля гонить

Як листям, зірваним з гиллі.

Летить листок, вітрами битий,

І гине, втоптаний у шлях.

І я — притоптаний, прибитий —

Калікою в чужині зляг.

І жду кінця. — Ні! ні! це злуда:

Я жду життя й до бою сил

І помсти жду — чекаю чуда!

До батьківських святих могил

На вколішках, мов син відрідний,

Бурлацьку тугу занесу,

Вдихну з ланів наш запах рідний

І оживу!

Ще раз піти на рідне поле...

Ще раз піти на рідне поле,

Бодай на межу заповзти,

І поки бється серце кволе,

На наші глянути хрести!

Почути реквієм тримбіти,

Яка хоронить долю гір,

І над могилою скорбіти

Зі смутком наших рідних зір.

І пити плач загонів ухом,

Горнути скиби до грудей

І кріпнути незломним духом,

Рости в потугу, мов Антей.

Піти і біль села закути

У дзвін трівоги і грози,

І з ока Каїна добути

Хоч блиск покайної сльози.

Ще раз піти, обняти брата,

До серця, наче до посуд,

Всі муки страдника зібрати

І однести на Божий суд!

[Воля, 05.02.1921]