Горезвісна угода польської і української буржуазії Західної України, або так звана «нова ера», яка розпочалася в 1890 році, була фактично новим кроком консолідації антидемократичних сил в боротьбі з революційним рухом. Це чудово збагнув великий громадський діяч Іван Франко. І тому він спочатку скептично лише споглядав, а потім розгорнув антиновоерівську діяльність, скеровану як проти віденсько-польських політиків типу Казимира Бадені, так і проти різних таборів львівських «угодовців» типу уніатського митрополіта Сильвестра Сембратовича. Розгорнулася жорстока боротьба. «Новоерівці» робили все, щоб паралізувати вплив Франка на народні маси. Переслідування, дискредитація, арешти, остракізм не зменшували активної діяльності Івана Франка, а навпаки, ще більше надавали їй гарту. Під дошкульними ударами Франка, Сембратович у «Рускому Сіоні» висловив жаль, що в Австрії нема Сибіру, куди треба б заслати Франка. Другий ідеолог української реакції Олександр Барвінський писав у «Ділі» про те, що краще, мовляв, зовсім відмовитися від України, ніж іти за такими «лжепророками», як Франко.
Основні розбіжності між драгоманово-франківцями і вахнянино-барвінчуками та їм подібними полягали в поглядах на селянство. Коли перші навіть ідеалізовано ставились до села, то другі, якщо зовсім не реагували, то принаймні дивилися на селянство спогорда, як на «хлопство», якого вони не знали і знати не хотіли. З приводу цього Франко не раз говорив різним «русинським» послам до австрійського парламенту, що вони використовують трибуну «парламенту» у своїх власних інтересах, а не в інтересах громадськості, не в інтересах народу. Маса робітників і селян Західної України нечувано економічно пригнічуються. «Село вигибає» — писав Черемшина. До останнього зубожіле селянство кидає свою батьківщину і їде шукати такого місця, де «менше панів і більше землі». Галицьке село віддано на призволяще, воно стогне в ярмі різних упирів, недостачі в яких ніколи взагалі не відчувалося, а тепер в багато разів помножилося. Народ вимагав захисту. Так зародилася у Франка думка погодитися на виставлення в 1895 році своєї кандидатури, як селянського посла до австрійського парламенту, щоб скористатися хоч куцими правами «свинської конституції», зробити трибуну парламенту засобом пропаганди радикальних і революційних ідей. «Я пізнав, що нам усім — говорив Франко на своєму 25-літньому ювілеї — нізвідки ніякої ласки не надіятися». Цим девізом «брать», а не просити завжди керувався Франко, хоч цілком розумів, що його кандидатура не пройде, що ім'я його надто одіозне в урядових колах. Не тішив себе великою надією Іван Франко і на те, що в разі перемоги під час виборів, вій зробив би щось радикальне для свого народу.
«Ми ті, котрим заперті двері,
Запертий до свободи шлях,
Ми маєм право на папері,
А обов'язки — на плечах» —
слушно писав Фрапко про «права» галичан в умовах баденівської конституції.
Проте трибуна сейму приваблювала Франка, як один із засобів боротьби з реакцією, боротьби з «своїми» і «чужими» ворогами українського народу. Франко їздить по виборчих куріях, веде пропаганду, агітацію, закликає головно селянські маси до активного розпізнавання своїх «друзів». Так, в одному із номерів газети «Кур'єр Львовскі», де Франко співпрацював, він проводить диференціацію поглядів у таборах «русинських» послів як в групі Романчука, Гаморака, Охримовича, так і в групі Барвінського та Вахнянина. При чому Франко показує при цій нагоді класове коріння буржуазно-клерикальних виборів та різні шахрайства, саме притаманні цим виборам.
10 вересня 1895 року у Львові Романович і Гольдман складали свій посольський звіт перед виборцями і «скаржилися», що селянська маса темна, несвідома, що взагалі слід було б внести положення про обмеження селян у виборах, про встановлення освітнього цензу для виборців і т. д. Іван Франко виступив на цих зборах в порядку обговорення і піддав нищівній критиці погляди послів на селянську масу. — «Що мужик темний, то в цьому винен в першу чергу уряд та депутати сейму» — каже Франко. Рішуче засудив Франко і тактику послів обмежити селянство, і без того безправне, в тих жалюгідних, мізерних правах, які надавала йому цісарська конституція. «Коли послухатися рад Романовича, то тоді нашому українському народові треба ще чекати 50 років, поки він підійде під ласкавий проект пана посла» — іронічно зауважував Іван Франко. Кореспондент «Кур'єра Львовского» вміщує цю замітку про звітні збори послів, пишучи, що виступ Франка справив велике враження на всіх присутніх. Велике також враження справила півторагодинна промова Івана Франка на зборах в Мостах Великих, де письменник розкривав народові причини еміграції українського селянства до Бразілії. Вину за те Франко у першу чергу скидав на «русинських» та польських послів, що фактично допомагали урядові гнобити селянські маси.
Передвиборча агітація Франка на різних ділянках незавжди щасливо закінчувалась. Про свою пригоду в Перемишлі з поліційним агентом Франко розповів у газеті «Кур'єр Львовскі» за 1895 рік таке: —: Після своєї промови, Франко попрямував на вокзал, щоб виїхати в інший пункт, коли по дорозі зупинив його поліційний шпигун. Глянувши підозріло на краєчок газети «Ноє Фреє Прессе», що виглядав з кишені письменника, шпигун прискіпався, що це революційна прокламація, заарештував Франка і запровадив його до поліції. Смішний діалог між комісаром і Франком міг закінчитися зовсім не смішно, але «переобтяжений справами пан комісар» обмежився лише протоколом і розпорядженням негайно вигнати Франка з району Перемишля. На прощання вірний служака заявив: «Перемишль має обрати свого посла пана Антоновича, а вам рекомендується взагалі більше не приїздити до нашого міста».
Урядові кола робили все, щоб не допустити зустрічі небажаного їм кандидата зі своїми виборцями. В селі Медиці коло Перемишля в день виборів всі підозрілі виборці одержали повістки негайно сплатити податкові внески, бо інакше їхнє майно буде описане. Перелякане різними «ліцитаціями» селянство кинулося до міста просити відстрочки внесення боргу, обтирало кутки державних установ, а тимчасом підготовка до виборів і навіть самі вибори проходили так, як цього бажалося владі — без участі виборців.
В селі Добромилі, куди Франко прибув на вибори, ту хату, в якій він зупинився, оточили п'яні підкуплені «хруні», прихвосні поміщика, і не пускали нікого ні в хату, ні з хати, не допускали також жодного зв'язку кандидата зі своїми виборцями. В селі Мостиськах теж не допущено до передвиборчої наради а в день виборів жандармерія прикладами і штиками розганяла виборців.
Подібних фактів Франко назбирав чимало і 15 листопада 1895 року виступив у Львові на вічу з голосною промовою, скерованою проти «політики виборів». Коли деякі виборці пропонували скласти петицію або делегацію до цісаря, щоб вона розповіла йому про все, то Франко рішучо цьому заперечив. Він закликав не надіятися на жодних цісарів, не надсилати жодних делегацій, а вимагати у наших депутатів заяви у парламенті рішучого протесту і вимоги скасування підтасовання шахрайських виборів («Кур'єр Львовскі», 1985 рік). Голос Франка прозвучав лунко, але не міг пробити твердого муру реакції. Боячись того, що слідство в справі виборчих зловживань викриє і їхні темні махінації, панські депутати поквапились надіслати вірнопідданчу заяву цісареві і в той же час на своєму черговому засіданні категорично відмежувалися від франківців і навіть поставили питання про потребу обмеження свободи дій галицькій радикальній партії і зокрема Франкові.
Ясна річ, що Франко при таких обставинах депутатом до австрійського парламенту не пройшов, але він був справжнім народним захисником, виразником думок, прагнень і настроїв трудящих мас Західної України. Слава про Франка, як запального революціонера-демократа, гриміла і підривала основи цісарсько-шляхетської і уніатсько-клерикальної політики в Галичині. Провалившись під час виборів, Франко не кидав надії заволодіти кафедрою історії української літератури у Львівському університеті. Але й тут Франкові не пощастило. Недопущення його до доцентури у Львівському університеті — це лише одне кільце в довгому ланцюзі злочинів ватажків польської і української буржуазії щодо українського народу. Не можна сказати, що всі ці удари не впливали пригноблююче на Франка, але також не можна заперечувати і того, що вони викликали у невтомного громадського діяча ще більше завзяття до дальшої боротьби. Франко тепер звертає увагу більше на робітництво і від нього черпає свій ентузіазм. Водночас він не перестає бути трибуном пригноблених селянських мас. Правда, письменник тепер почав вже втрачати віру в деякі кола польської інтелігенції, з передовою частиною яких він дуже добре жив і співпрацював навіть краще, ніж з деякими колами української інтелігенції. Франко зустрінувся з виявленням шовінізму навіть серед деяких польських демократичних груп. Це штовхнуло письменника на деякі крайності. Цим треба пояснити і згоду Франка висунути в 1897 році свою кандидатуру на депутата до галицького сейму. Коли про це довідались вороги Франка, вони склали чітку програму дій боротьби з «мужицьким послом». Леонід Смілянський вперше в історії української літератури зачепив питання виборів Франка на мужицького посла в п'єсі «Мужицький посол», в якій змалював австро-шляхетські виборчі махінації в колишній Галичині.
Франко теж добре озброївся на боротьбу за здобуття мандату «мужицького посла», хоч він мало вірив у свою перемогу. Для письменника важливо було не стільки пройти до сейму, скільки збудити певну громадську думку навколо ілюзорності панських виборів. За станом свого здоров'я Франко цей раз не міг виїжджати на передвиборчі збори в райони, але він зате максимально використав своє гостре перо, щоб дати належну оцінку всій буржуазній виборній кампанії. Письменник не пропускав жодного випадку, щоб прилюдно викрити брехливу «легальність» виборів до сейму. Реєструючи всі факти шахрайства в справі підготовки і проведення баденівських кривавих виборів, Франко гнівно і переконливо викривав усю облудність та брехливість цих «виборів» і тим самим запалював маси до ненависті проти гнобителів українських і польських трудящих мас.
Досить переглянути львівську пресу за 1897 рік, щоб переконатися в тому, як активно включився Франко в справу освітлення баденівських виборів в Галичині. Поет виступав проти фальшивого рекламування деяких депутатів, зазначаючи, що вони у своїх звітах прикривають свою парламентську бездіяльність гучними та порожніми фразами, а в дійсності ці пани нічого по зробили і ніколи нічого не зроблять для народу, а роблять тільки для своєї кишені та для кар'єризму. В цілому ряді статтей Франко викривав способи галицького «таємного» голосування. Так, у статті «Хай говорять цифри»*) Франко наочно доводить, що в Галичині фактично скасоване таємне голосування, воно залишилося тільки на папері та в устах солоденьких промов панських депутатів. У статті «Насмішка таємного голосування»**) письменник викриває різноманітні підступи, шахрайство і терор урядових комісарів, організаторів виборів. У Добромилі всіх виборців заарештували і тримали 40 днів. У Львові, в день виборів робітничі квартали охоронялися патрулями, брами всі були зачинені, щоб не дати можливості виборцям виходити із своїх домів для голосування за своїх кандидатів. У Перемишлі, Модиці та в інших місцевостях, де був виставлений Франко кандидатом до сейму, рішуче заборонялися будьякі збори чи наради. Хто агітував за Франка, того негайно арештовували. В той же час конкурент Франка польський поміщик Тишковський мав повну можливість зустрічатися з своїми виборцями і, відповідно до своїх потреб, «їх обробляти». Щоправда, Тишковський своєю власною персоною не надокучав «своїм» виборцям, він надсилав своїх агентів. Так появилася ціла зграя «факторів», які скуповували у селян голоси і потім продавали їх своїм господарям. Були такі, що на цій справі заробили добрі гроші. Тишковський не скупився на витрати, знаючи наперед, що всі ці гроші він поверне з лихвою. В селі Негрибці, де був маєток Тишковського, було влаштовано для виборців добре частування горілкою. Хто голосував за Тишковського, одержував велику склянку горілки і бігос, хто проти, того били палицею. В селі Добромилі справа виборів була доручена злодієві Пелеховичу, який не раз судився і сидів у тюрмі за крадіжки, а тепер стеріг урну і допускав до неї тільки тишківців. У Перемишлі урни приймали тільки бюлетені, на яких стояла печатка війта, а цю печатку міг одержати тільки той, хто дав слово голосувати за Тишковського. Виборчі комісії в тих куріях, де був кандидатом Франко, були складені лише з людей Тишковського. По багатьох селах у день виборів найактивніше працювали шинки, куди виборців пускали лише після перевірки документів і потім частували горілкою за рахунок пана Тишковського. Ці продажні виборці, що пропивали свої голоси, називалися «хрунями», тобто свиньми. Вони знайшли своє досить гостре і справедливе засудження у віршах Франка:
Рад прожора повній мисці,
Рад мужик розумній книжці,
Рад п'яниця хапатні,
А виборам — всі хруні.
Були випадки, коли заарештовували не тільки виборців, але й кандидатів. Крім цього були розстріли, вбивства і фізичні знущання над виборцями. Недарма вибори в 1897 році в історії Західної України записані як криваві вибори. Лише в тій курії, де був кандидатом Франко, від куль загинуло десять осіб, поранено багнетами 30 і арештовано понад 900 чоловік. Панські вибори спливали кров'ю тих, що не хотіли голосувати за баденівських кандидатів.
Через 9 років після цього, згадуючи цей жахливий епізод, Франко писав: «Не бувши українцем і не живши тоді серед української суспільності, ніхто не може мати поняття про враження, яке робили тодішні події. Вся перверсія і глибоко десь у крові укрита погорда до простого люду, погорда до закону і законності в галицько-польських верховодів виринула тоді наверх, як олива на воду. Пригадаю лише один факт, не дуже голосний, але характерний. Міністр внутрішних справ граф Казимир Бадені, їдучи до Відня з інспекції львівського намісництва, де видав докладні вказівки для проведення виборів, зупинився на пару днів у Кракові і там на якімсь польськім зібранні виголосив промову, в якій з цинізмом, гідним фігурувати в історії польсько-українських відносин, заявив з натиском: «Вибори в Галичині відбуваються цілком легально». І це в ту саму пору, коли біля моїх вікон у Львові день-у-день водили десятки закованих і скатованих давидівських селян (українців і поляків), яких тягнено до в'язниці за вбивство виборчого комісара, коли до мене, хирого, немічного і розбитого, ден-у-день і ніч-у-ніч надбігали, розполохані «легальністю» виборів, міщани й селяни то з Комарна, то з Цеброва, то з Мостиського, то бог зна з яких інших повітів, благаючи поради і бодай захисту переночувати та нагодувати, поки минуть страховища «легальних виборів». Слова міністра Бадені розтелеграфовано скрізь по світі, й закордонні газети не хотіли приймати дописів про галицькі вибори, заслоняючись тим, що адже ексцеленція граф Бадені запевнив урочисто, що вибори відбуваються легально. А львівська прокураторія конфіскувала статті про вибори та дописи з провінції про вбивства, каліцтва та масові арештування, знов таки на цій підставі, що ексцеленція граф Бадені заявив, що вибори відбуваються легально, значить усякі дописи про нелегальність мусить бути брехнею» («Літературно-науковий вістник», 1906).
Як відомо, Франко і на цей раз не пройшов у виборах до сейму, як не пройшов і в наступному 1898 році, коли графа Бадені замінив новий намісник, учений, професор Пінінський. «На цей раз найбільше "потрудився" митрополіт. І на смертній постелі він видав обіжник проти моєї кандидатури» — писав Іван Франко. Так чи інакше, але по окрузі Перемишль-Добромиль-Мостиська Іван Франко одержав 205 голосів, а його противник, поміщик Тишковський 392 голоси. Порівняння цих цифр, при врахуванні всякого виборчого шахрайства, не на користь Франка, все ж воно красномовно говорить, як народ любив письменника. Навіть при баденівських виборах — Франко де-факто був народним обранцем. Як не старалися баденівці та інші вороги письменника — св’ятоюрці, народні маси, не зважаючи на жорстокі криваві розправи, все ж віддали свої голоси за Франка. Лише «хруні» та їм подібні, незалежно від національного і соціального походження, були у протилежному таборі.
Історія заплямувала баденівсько-хрунівські вибори в 1897 році. Вона ж поставила Франка в прогресивні лави культурної революції, як передового діяча-борця за справу трудящих мас в умовах реакції польської і української буржуазії. Пророчі слова Франка здійснилися:
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
Радянська Україна встала. Вона розірвала всі пута, визволила народ, який тепер під сонцем Сталінської Конституції вільно бере участь у справжніх виборах, щоб надіслати до радянського парламенту кращих своїх обранців-депутатів.
* Газета «Кур'єр Львовскі» 1897 рік
** Там же.
[Радянський Львів, №1, січень 1946]
25.01.1946