Чому хрести похилились край дороги в рідне село?
Чи похилила їх туга за молодими літами, чи обжинкові тяжкі вінки?..
Великий камінь лежить на горі під дзвіницею.
Сім кремезних парубків ледве зрушили б його, і він лежить десятки років і западається в землю. В неділю та свято відпочивають на ньому старі бадіки, покурюючи люльки, молодь обступає їх і часом дехто вшанує його згадкою.
Одного літа були страшні зливи. Гірський потік, що пливе серединою села, вчинив таку повінь, що вона заглушувала своїм шумом околицю, поривала столітні ялиці та грубезні колоди, несла як тріски. В цю повінь потік прикарбутив камінь з невідомих сторін, але не мав вже сили нести його далі, тільки залишив у долині серед села. Тоді юний силач Кость Громовик узяв його на плечі і заніс на гору під дзвіницю.
Був він уже в літах, як нераз у неділю обступлять його ґазди і дехто спитає:
— Чи підняли б ви ще, нанашку, цей камінчик?
Громовик, бувало, гляне поза себе, погладить старого друга і, коли тільки збере його охота, усміхнеться та сидячи починає підіймати поволі тягар, що зламав би тура. Поставить його на хребет, перенесе з одного плеча на друге, поколише ним і покладе на місце. А часом, бувало, скаже:
— Який він великий, а чоловік з'їв би його!
Коли молодь не довіряла, Громовик пояснював з усміхом:
— Витешу з нього мликове колесо і ти з'їси його з хлібом.
Було це не за наших часів, а яких двадцять років після панщини. Підгірський народ відітхнув, розвивався, ставав дужий. Тоді дівчата вінчалися на двадцятому році, парубки на тридцятому, а нераз і пізніше. Парубок, поки не став ґаздою, не смів закурити люльку перед батьком. Не одній дівчині, бувало, коли взуває чобіт і тупне до землі — халява трісне на литці.
У щедрий вечір ходять, бувало, дівчата по хатах і як заведуть хором щедрівку, то наче срібний дзвін гомонить лісом.
Костя Громовика знали на цілому Підгір'ї. Вишивав він славно сіраки, творив нові мотиви, сипав щедро узорами, як цвітом з рога достатку на підкарпатський люд. Молодь, навіть старші ґазди, пишалися в його сніжних сіраках і киптарах з багатими вишивками, китичками і шнурованими в'язаннями з червоної і синьої заполочі. Прийдеш з міста в село, і серце радується строєм, що вийшов з духу народу та з його підсоння через мистецькі пальці Громовика.
Жив він сам, одинцем, хоч придбав майно своїм таланом. Зате бистрі, верткі, як серни, дівчата бігали до нього навіть з далеких сіл, пололи грядки, садили городину, не одна молодиця покинула б нелюба і догоджала б Громовикові, щоб тільки навчитися його мистецтву; але ні одній не стрибала так справно голка в пальцях як Громовикові, а вже щодо ножиць, то в цьому ніхто й не пробував наслідувати його.
Громовик знався з митцями-самоуками інших галузей: з художником-ганчарем Бахмінським з Коломиї, з різьбярами Шкрибляками, з майстрами шостидіркових сопілок з Крички і Маняви, з майстром цимбалів із Річки, з даровитим музикою Короваєм з Креховець і жив у великій дружбі з майстром Климашком, що снував плани до своїх чудових церков, коли вдивлявся в глибінь синього неба.
Раз під час празника стояли вони обидва з Громовиком на горі і дивилися, як люд ішов на всеночну. Громовик сказав:
— Ваша церква, приятелю, як та божа птаха легенька. От наче вона збирається до льоту і мало що крильми не залопотить.
Климашко, маленький чоловічок, худий як тріска, з дрібним обличчям, все наче злегка і жартівливо усміхненим, дивився великими голубими очима спід верховинського капелюха з підігнутими вгору крисами і добавив:
— А люди, на он тих зелених полонинках, у ваших сіраках, як весняні чічки.
Громовик сидить, бувало, на ослоні перед вікном, чорний, кучерявий жмуток волосся злітає з чола на здорове, смагляве лице, голка мигає блискавкою у вертких пальцях, дівчата півколесом довкола нього на стільчиках, — сніжне сіракове сукно, червона і синя заполоч міняться по осмалених і рожевих личках та карих оченятах, одна обстьобує рукав сірака та вишиває комір, друга на грудях лиштви і кишені камізолі.
Весела гутірка і жарти, тільки одна дівчина мовчить увесь час і тільки поведе коли уважливим оком по Громовику. Це кругла сирота — бідна Палажка.
Час до часу вбіжить інша дівчина, вийме сувій спід пахи і кладе перед Громовиком. Він мірить п'яддю розпростерте сукно, каже дівчині обернутися, кине оком на її стан, плечі та лікті і — міра готова.
Ноша спід рук Громовика мала неначе таємну силу. Він підкреслював вроду сільської молоді та її природну бадьорість. Може тому й весілля так роїлися на Підгір'ї, музики лунали і творилися пісні, з яких можна було б скласти величну поему.
Хто ж на тих весіллях і празниках був наймилішим гостем, про кого найбільше дбали свахи, щоб його чарка і щонайліпша страва не минула, хто водив перед танцям і співанкам, що розвивалися під його орудою як китиці квітів, навіяні народною душею, хто підіймав буйну веселість? Це був мистець любови і краси — Кость Громовик.
Він не знав утоми в праці, ні в танці, мав камінне здоров'я і левину силу. Любив своє мистецтво, розповсюджував його між народом, але одна річ головно радувала його і, крім Палажки, не давав нікому дотулитися до неї. Мав він у себе на городі кілька стежок винограду. Пильнував його як ока в голові, завивав соломою під зиму, і той виноград щороку давав йому зі сонячної ласки соковиті грона.
І все, коли він повертався з весілля, оглядав свій виноградник і, коли молоде вино гронилося, він бачив у ньому юне покоління.
Та одної ночі люта сусідка-заволока повиривала щепи і потоптала виноградник.
Коли молодь понавішувала на себе тендітну крамщину, щезли взористі сіраки і вишивані киптарі, настали цайгові польки, льняне полотно виперли швабські ганчірки. Коли зниділа краса і мистецький зміст люду, тоді Громовик покинув свою майстерню і взявся до пасіки.
Зі зміною ладу нова тяжка журба придавила Громовика. Ось його нива, що межувала з посілістю вдови-заволоки, з року на рік звужувалася на скибу, а коли пішла чутка, що Громовик готов одружитися з Палажкою, хапчива сусідка забажала підійти до нього і підманути до одружіння з собою.
В неділю гості відвідали Громовика. Почали з погоди, пляшка горілки стояла на столі.
— Вам, куме Громовик, от оженитись би, нажити добра, — почав посередник.
— Пуста бесіда, — докинула сусідка-заволока, торкнувши нишком посередника. — Нащо їм клопоту на голову, коли й самому добре. От, ви б не сумували, а почастували нас медом зі своєї пасіки.
Громовик сидів на ковбані коло припічка і курив мовчки люльку. По слові сусідки затліло його око. Встав і вийшов через сіни до другої хати.
Сусідка тимчасом давала знаки своїм посередникам, щоб обережно бралися до діла.
Була вечірня година.
За якийсь час входить Громовик, двигає величезний казан, кривава заграва падає на його обличчя. Він стає коло печі, розмахується і з усієї сили від кінця ослону аж до покуття обсипує хитрих гостей гранню і приском, мов огненим хвостом комети...
Того вечора він зустрівся з Палажкою. Поглянув в її очі, як у далекий світ і спитав:
— Чи пішла б ти за мене?
Дівчина прижмурила очі, збираючи всю увагу до голосу серця.
— Чому питаєте?.. Ви ж знаєте, що в мене ніколи й нікого понад вас...
Він покрутив нетерпляче головою.
— Дякую тобі за щире слово, але моя весна минула й не вернеться. Тепер слухай, що скажу. Я записав на тебе маєток, свій мозолистий талан і засадив нові щепи на городі. Сам незабаром я вмру. Ти до часу нікому про це ані слова, а потім, запам'ятай це собі, одружися. Дай руку!
Діпчина затримтіла, підняла поневільно руку, він стиснув її і щез у сутінках.
Громовик умер. Про нього пішла чутка, що він став упиром, що закопав казан грошей за грубкою у старій, зруйнованій хаті, але закляв їх так, що лише той зможе їх здобути, хто на тому місці заріже чорного цапка з трьома білими волосинками на хвості.
Сусідка мала трьох синів і всі були дуже розумні. Виправила їх в полонини за чорним цапком, але вони всі пропали без сліду, а вона сама зійшла з розуму. Шукала і копала за грішми, оповідала, що Громовик-упир душить її по ночах і не дає спати, а вкінці скапалась, її майно розгарбали шахраї і посередники.
На місці старого Громовика почала газдувати сирота Палажка в молодим талановитим чоловіком. Вони збудували нову хату і розвели виноградник. Кажуть, що хто з нього нап'ється вина, той стає таким дужим, що може млинове колесо нести на своїх плечах та ще за дівчиною оглянутися.
[Радянський Львів, №1, січень 1946]
20.01.1946