Леся Українка.

(До 75 річчя з дня народження)

Особлива увага, яку приділяє наша радянська громадськість Лесі Українці, не випадкова. Трагічний життєвий шлях видатної письменниці виявляє деякі такі риси, які тільки в умовах радянської дійсності могли знайти повне зрозуміння. Як довго українська література була приречена на вузьке коло обмеженої тематики, як довго вона не виходила поза межі сюжетів майже побутових — твори Лесі Українки цікавили тільки спеціалістів-критиків і вважалися оранжерійним екзотичним плодом.

За останні десятиріччя українська радянська література пішла нестримною ходою вперед на шляху поширювання тематики. Вона не втратила притаманних собі особливостей, тісних зв'язків з рідною землею, з історичним минулим і з потребами свого народу. Зате українські письменники, зростаючи у повсякденному творчому змаганні з своїми старшими братами — російськими письменниками, поширили рямки своїх сюжетів, свій світогляд настільки, що вони можуть звернутися з своїми творами не тільки до земляків, а й до всіх читачів безмежного Радянського Союзу.

Леся Українка спричинилась чимало для того, щоб підняти українську літературу на високий культурний рівень. Уся її творчість зв'язана з тим соціально-політичним процесом серед прогресивної частини української інтелігенції, який підготовляв грунт під сподівану та бажану революцію. Вона не мала можливості стати активним громадським діячем, але, як чуйний член свого народу, поетеса стежила з непослабною цікавістю за всіми хвилюваннями політичної думки, реагуючи на них невтомно.

На фоні української літератури Леся Українка — небуденна поява. Її життя склалось так, що вона присвятила себе виключно літературній роботі. Вже сама родинна атмосфера Лесі Українки прищепила їй змалку любов до художньої літератури. Ще молодою дівчиною вона одержала солідну освіту, якої міг би їй позаздрити неодин випускник університету. Вивчивши добре західні мови, вона мала доступ до творів світової літератури. Звичайно, знайомство з українською та російською літературами було одним з елементів її солідної домашньої освіти.

Крім виховання та освіти, величезну роль в усій її творчості відограла також загрозлива недуга. Хворіючи змалку на легені, вона знаходилась до самої смерті в повсякчасному лікуванні. Майже все її життя пройшло між ліжком і столом — по різних курортах і санаторіях. Уся та енергія, яку здорова людина витрачає в товариському та громадському житті, у різних суперечках, прогулянках чи щоденних зустрічах і відвідинах театрів, музеїв, бібліотек — зосереджувалась у кволої дівчини на читанні книжок і списуванні своїх думок на папері.

Людина, для якої щоденною розвагою стає книжка, мимоволі починає сприймати всі враження крізь призму творів, які залишаються для неї найсильнішим переживанням. Ніодин з українських письменників до Лесі Українки не думав так часто і так багато про потребу нових творів для української літератури, як вона.

Коли рідну літературу, досить тоді обмежену, в своїх сюжетах і проблемах, Леся Українка порівнювала з багатим творчим надбанням інших народів, у неї з'явилося непереможне прагнення відкрити їй нові перспективи. Мало хто з її попередників ставився з ранніх років з такою ясною свідомістю до своєї письменницької роботи.

Починаючи з Котляревського, українські письменники давали твори принагідно, іноді випадково, без свідомого цілеспрямованого творчого зусилля. Котляревський і Квітка роблять враження любителів, які самі не були впевнені в тому, чи матимуть успіх своїми літературними спробами. Марко Вовчок занадто рано закінчила свою творчість. Куліш із своєю невгамованою вдачею та різносторонніми інтересами не зумів передати в художніх творах тих наболілих питань, які доводили його до таких різких суперечностей із своєю дійсністю. Все те, що він написав, висловлювало тільки якусь неповну частину його переживань і шукань.

Шевченко дав багато більше, ніж будьяка інша людина могла дати в його обставинах. Але охопивши одним поглядом всю його геніальну творчість і все його життя, не можна вгамувати жалю, чому доля не дала йому таких сприятливих умов, щоб він міг із своїм пребагатим духовим життям поєднати роботу пера і пензля з кипучою громадською роботою.

І коли ми зупиняємося на цілій низці письменників після Шевченка — Щоголів, Глібов, Руданський, Свидницький, Мордовець, Кониський аж до Мирного включно — жодний з них не в'яжеться в нашій уяві з образом письменника, який жив літературною працею як єдиною життєвою діяльністю, однозначною з його життєвою метою. Всі вони давали твори або в хвилини дозвілля, або крали на них час у своєї якоїсь іншої професії, або писали тільки в хвилини настрою, чи з громадського обов'язку. Між ними були талановиті спостерегачі, першорядні знавці народного побуту, люди з поетичним хистом, але проблеми, які вони висували не вимагали від нас жодного зусилля, щоб над ними задуматися та їх розв'язати. Ці наші побутові письменники тільки зображували і змальовували, показували деякі сторінки життя з його хибами і привабами, не вимагаючи від читачів внутрішньої напружливої праці, щоб провести нитки між їхньою працею — працею автора та життям, в якому вони існували.

Шевченко був геніальним винятком поміж ними: його кожне переживання, що знаходило свій вираз в літературній формі, перепліталося з цілою низкою соціально-політичних проблем минулого, сучасного і майбутнього.

Другим винятком є Франко — наш перший дійсно професійний письменник. Перший, який намагався виповнити прогалини в нашій літературі, перший, для якого літературна робота була водночас громадським обов'язком і нестримною духовою потребою.

А після них — Леся Українка. Коли для того, щоб стати письменником, потрібно, крім таланту і відповідних обставин та ще й сильної волі, то воля цієї кволої і талановитої жінки вміла перетворювати обставини. Здавалось, що її хворе безрадісне життя повинно було вплинути на те, щоб вона вся замкнулась у собі і створила собі світ власних прагнень і мрій. Тимчасом довгі самотні години загострювали її вражливість на громадські справи. Чим менше мала вона можливість брати в них безпосередню участь, тим сильніше росло в ній бажання закріпити думки про них у літературному творі.

Після кількох спроб узяти сюжет з сучасного життя, вона скоро схилилась до погляду тих великих письменників, які вважали за потрібне вигадувати нові сюжети. Шекспір був для неї недосяжним зразком як скульптор, що вміє створювати з глини могутні постаті.

Як кожний поет, Леся Українка теж мала свій світ інтімних переживань. А в тім, переливи ніжного серця — весняне захоплення, розчарування, смуток чи туга не звучали у неї скаргою. Вона проказувала собі не одну строфу з Пушкіна, Лермонтова, Байрона, Мюссе і Гейне, і знала прекрасно, звідки брався в романтичних поетів нез'ясований жаль до світу, природи та суспільства. Час, в якому вона жила, вимагав від письменника не скарг і не меланхолійної сповіді, а слова твердого, мов криця.

Леся Українка дебютувала в добу, коли європейський «модернізм» ставав хворобою, яка нагадувала пошесть Чайльд-Гарольдів і Вертерів. Великі російські критики Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський і Герцен розв'язали для неї назавжди питання про роль письменника, як активного члена свого народу і про роль літератури в розвитку цього народу.

Якими наївними мусили видаватись їй усі ці суперечки про «нові шляхи» мистецтва, коли воно поверталося спиною до громадських справ. Якими безсилими видавались їй письменники, замкнуті в суб'єктивних настроях у той час, коли на широких просторах царської Росії революційні кола і прогресивна інтелігенція підготовлялись до зустрічі революції! Сама думка про таку подію — недалеку й неминучу — наказувала їй забувати про власні страждання і наснажувала її енергію, вбиралася в конкретні образи боротьби за краще завтра.

Усі творчі задуми Лесі Українки вибігають у майбутнє і надихані журбою про долю свого народу. Вона шукає відповіді на всі питання, які хвилювали чуйних революційних діячів, коли вони намагались визначити роль прогресивної інтелігенції, робітників та селянства в боротьбі проти імперіалізму та буржуазного ладу. Вона сама з собою веде невпинний діалог, б'ючись у сумнівах, чи її слово письменника можна поставити нарівні з громадською роботою організаторів революційного піднесення.

З тієї внутрішньої потреби народжуються її драматичні поеми і п'єси, побудовані здебільшого на основному конфлікті людини, яка шукає змісту життя: конфлікту особистого щастя з громадським обов'язком, мрії і дійсності, суб'єктивного індівідуалізму і розвитку індівідуума, як члена суспільства, корисної праці на сьогоднішній день і сміливого пориву, що кидає виклик міщанському і просвітянському утилітаризмові.

Лесю Українку приваблює доба і середовище, на фоні яких чітко зарисовувались прагнення різних вірувань, світоглядів і культур. Як чутлива письменниця, вона підбирала найрадніше сюжети з такого середовища, яке могла побачити або вивчити на відповідних матеріалах, хоч найсутнішим стимулом її вибору було завжди уявлене споріднення наміченої нею ідеї з постатями, які вона вміщала в далеку від української дійсності епоху. Працюючи в добі розквіту, символізму в західній літературі, поетеса не користувалась символами для того, щоб натякати на незбагнуті тайни життя. Містицизм був від неї так само далекий, як ліричний сентименталізм. Беручи деякі секрети драматичної техніки в Ібсена, вона не йшла на легку спокусу, щоб ясну думку проміняти на ефектну драматичну сцену, щоб постать героя своєї п'єси зробити інтересно-демонічною, надавши їй Янусове обличчя. Коли «Лісова пісня» була насіяна «Затопленим дзвоном» Гергарта Гауптмана, Леся Українка відразу зреклася сліпучих фейєрверків ідеалістичної філософії, яка лоскотала замрячені мозки великоміської буржуазної публіки гучномовним пафосом про якусь «недосяжну» світову нову релігію на сонячних верхів'ях. «Лісова пісня» Лесі Українки це гімн не тільки природі, а тим здоровим прагненням людини, яка, опинившись між суспільством і природою, зрозуміла потребу поєднати ці два світи.

Леся Українка була байдужа до літературних напрямків, які сперечалися за нові естетичні принципи. Вона змалку виплекала свій естетичний смак на шедеврах класичної літератури і не раз поверталася у світ сонячної Еллади, де люди творили собі богів на власну подобу — з кров'ю і тілом; з пристрастями і пориваннями. Вона позичила для своїх драматичних поем і драм форму, яку довів до майстерності Шекспір, не бажаючи нічого більше, як того, щоб зображені нею людські конфлікти розв'язували в душах її сучасників невгасиму іскру пориву — творити з завдань сьогоднішнього дня краще завтра.

Той порив, який б'є з кожної сторінки творів Лесі Українки, каже нам забувати про самі ці твори. Вони були для неї тільки великими спробами переламати літературу побутовщини і громадську просвітянщину. Улюблені нею герої палають бунтом проти опортунізму, погодження з готовим щастям; вони так само, як і вона, не задовольняються ніколи якимсь досягнутим щаблем досконалості; вони не закохані, не засліплені ідеалом, якому служать — вони не проповідують жодних догматичних істин. Та разом з тим Леся Українка не романтик, збунтований проти грунту, на якому він мусить жити і розвиватися. Вона не цуралася мрій, але, мріючи, вона наче повторяла слова Леніна: «Розлад між мрією і дійсністю не завдає ніякої шкоди, якщо тільки мріюча особа вірить у свою мрію, уважно вдивляючись у життя, порівнює свої спостереження із своїми надхмарними замками і взагалі сумлінно працює над здійсненням своєї фантазії»*).

Мало хто з українських письменників її доби і після неї йшов так послідовно і завзято раз обраною стежкою. Мало хто мав таку непримиренну ненависть до ідеологічних хитань, як авторка «Одержимої», яка почувала, що ненависть і любов це тільки два різні поняття того самого світогляду, коли треба знищувати ворога і захищати істину.

Що ж. Тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік не любив.

В її любові до рідного краю ніколи не звучала нотка ненависті до інших народів — тільки тому, що вони «чужинці». Вона любила однаково свій народ і культуру інших народів тільки за ті їх прояви, які могли стати засновком для вселюдського прогресу.

Усією своєю літературною діяльністю вона боролася за те, щоб український народ з власної історії та з розвитку інших народів зумів зрозуміти, на чому він стоїть і куди повинен іти. Шлях його майбутнього розвитку вона вбачала тільки поряд з іншими народами, які повернуть на послуги всього людства найкращі здобутки науки, техніки, мистецтва. Найближчий етап цього розвитку вона бачила у перемозі робітничо-селянських мас, які піднімуться з рабства, щоб рішати власну долю і творити нову форму щасливого суспільства.

Чимало мрій Лесі Українки уже здійснилися. Та одна мабуть ніколи не завітала до неї навіть в хвилину найглибших прагнень: мрія про те, щоб її пам'ять вшанували всенародно нарівні з іншими великими поетами свого народу. Не могла передбачити поетеса того, що не ввижалось тоді в образах щасливої майбутності навіть нашим найбільший письменникам: що Велика Жовтнева революція принесе владу, яка розв'яже більшість з тих проблем і протиріч, які видавалися «непереможними». І жодна влада не зуміла б з такою увагою, любов'ю та всесторонністю розкрити всі ті ідеї, якими жила і якими надихала свої твори Леся Українка, як сьогодні розкриває їх та поширює наша радянська влада — надхненниця сучасних талановитих спадкоємців незабутньої Лесі.

*) Ленін, твори, IV. т. III. видання, ст. 441.

[Радянський Львів, №2–3, лютий-березень 1946]