Цікаво мені було довідатися, а як раніше давали собі раду львів'яни зі снігом. І з'ясувалося, що нічого практично не змінилося. Ледь не кожної зими преса нарікала, що снігу не прибирають, шимони чекають, аби перехожі сніг самі втоптали, а той сніг, що на даху, – сам собі й злетів.
Шимонами називали сторожів або ж дозорців, які мешкали в партері і мали стежити за порядком в кам'яниці і біля неї – тобто і замітати, і сніг прибирати, і з даху його скидати. Проте робили це рідко, бо переважно то були вже літні добродії. Але ж треба було якось уберегти перехожих від того, щоб їм на голову снігова брила не гепнула. Зараз переважно чіпляють стрічки. А тоді – хоч де-не-де ця практика зберіглася і нині – перепиняли перехожих дрючками, спертими на мури будинків. Але ж люди не змінюються. Як і зараз, так і тоді не бракувало тих, хто волів прошмигнути попід дрючки, аніж їх обійти. Ну і тоді ставалося те, що бачимо на малюнку.
Та найбільше потерпали власники крамниць, над якими нависали снігові шапки і велетенські бурульки, – люди остерігалися туди заходити.
Отже, сніг за бабці Австрії і за цьоці Польщі виявився такою самою несподіванкою для влади міста, як і цьогорічний. Так і написано було в 1907 р.: «Влада міста не була і не могла (!!!) бути до чогось подібного готова. Тому й вивезення снігу з цілого міста не могла настати в один день».
Чітко і недвозначно. Мовби зараз прозвучало.
26 лютого 1919 р. купи снігу лежали неприбрані, чекаючи, поки їх сонце розтопить. І знову звинувачення сторожів, до обов’язку яких належить чищення хідників від льоду і болота.
17 січня 1922 р. газети писали, що вже тиждень нарікають львів'яни на нечуваний вигляд хідників і бруківок, бо, мовляв, «такого не було в нас у найгірші часи австрійської влади. Ожеледь святкує тріумфи на вулицях і майданах, хроніка нотує численні випадки ламання ніг і рук. На хідниках громадяться величезні глиби і купи стверділого снігу і льоду, якими ходити – справжня мука ногам. Скандальною є справа посипання хідників піском. Львівські сторожі, які випереджали кожне побажання австрійських поліцейських і стежили за чищенням хідників та посипанням піском, тепер насміхаються собі з польської поліції і, за рідкісним винятком, не виконують свого обов'язку.
Біля готелю Imperial люди падали і розбивали собі носи. Замість піску на хідниках бачимо лушпайки бульби, шкаралупи з яєць та шмаття».
11 лютого 1923 р. газети привітали львів’ян зі «справжнім сибірським морозом і хурделицею, завдяки якій половина Львова зникла під білим сніговим пухом. На слизьких вулицях ожеледь стає знову безкоштовною школою танців завдяки недбалості всіляких ворожих сил».
І так фактично щороку. Але не тільки справжній сніг збурював львів’ян. Був ще й мистецький. 27 травня 1920 р. в Національній опері відбулася прем'єра драми «Понад снігами» Стефана Жеромського. Виставу намагалася зірвати група єврейської молоді, протестуюча проти неприємних для євреїв фрагментів, а «один пан з семітським виразом обличчя, сидячи в перших рядах, викрикував образливі слова на адресу польської сцени і автора. Більшість публіки довготривалими оплесками маніфестувала свою згоду з поглядами великого поета». Після 10-хвилинного гармидеру виставу продовжено.
А 30 травня польська молодь влаштувала контрманіфестацію проти єврейської демонстрації у театрі. Близько 20 години студенти, до яких приєдналися численні перехожі, рушили у бік Національної опери і привітали вигуками та віватами акторів, що виходили після вистави.
А ще, окрім снігу, на голови валилися й балкони і ґзимси (карнизи). А ще були стихійні потопи, до яких, звісно, місто теж не було готове. Найбільший з них стався 3 червня 1907 року. Була неділя, четверта пополудні. Спацеровичі гуляли корзом, під маркізами каварень сиділо повно відпочивальників, які частувалися кавою і морозивом. Аж тут раптом в одну мить стемніло і під траскання блискавиць пішла така злива, що хто не встиг знайти сховок, робився мокрим як хлющ.
Злива не вщухала дві години. Вулиці перетворилися на бурхливі ріки, бо замулені канали не встигали приймати в себе таку масу води. Все так само, як і зараз. Та ж проблема.
Дорожки (себто брички і фіякри) занурилися у воду аж до осі, трамваї зупинилися. Сила води була така, що виривала брук. З Личаківської текла ріка висотою в метр, заливаючи дощенту всі кам'яниці, крамниці і пивниці. На Гавснера (Сковороди) обвалився підмурівок і завалив двері помешкання, де жила шимонова. А вона якраз собі задрімала, і прокинулася, коли ліжко її вже плавало. Вода в її тісному помешканні піднялася до образів. Жінка почала кричати. Врешті шимон з сусідньої кам'яниці, бредучи по пояс у воді, дістався до забарикадованих дверей, вибив шибу і з неабияким зусиллям витяг бідну жінку. Цей героїчний чин Мечислава Слонецького увічнили всі газети міста.
Стихія наробила багато біди, затопивши безліч помешкань і знищивши чимало людського майна. Найбільше дісталося сутеринам і шинкам та крамницям, які містилися нижче рівня вулиці. Затопило і людські городи, пропало все, що було навесні посаджене.
На Замарстинові течія підхопила дитину, ледве її впіймали. А на Голоско потонула корова. На ставі Собка обвалилася гребля і залила навколишні вулиці. Не обійшлося таки без жертв – на Коперніка втопилася дитина.
Попри те, злодії не марнували часу і, вдаючи добрих самаритян, ніби рятуючи чуже добро, тихенько собі привласнювали.
Але несподівані зливи відбувалися щороку. 16 червня 1922 р. бурхливі потоки води стікали з узгір'їв на долішні дільниці. Канали, знову ж таки, не могли ввібрати такої маси води, бо були переважно замулені. Вода вривалася до підвалів і сутерин. Перехожі ховалися по брамах. Інші скидали черевики і бродили по коліна у воді, поспішаючи перед закриттям брам додому.
А причина тієї поквапливості полягала в тому, що о десятій вечора шимони замикали брами, а за те, що мусили відчиняти, отримували дрібні гроші.
«Дехто брав слабшу стать на руки і так долав калюжі. Пляц Маріяцький перетворився на озеро. Сильних пошкоджень зазнали небруковані вулиці і старі будівлі. На вул. Францісканській обвалився триметровий мур довжиною в 10 м. На Пекарській потоки води зірвали хідник. З кам'яниці на Фурманській, 8, впало кілька метрів ґзимсу».
Отже, як бачимо, бодай тут прогрес є, бо при теперішніх потопах ані діти не гинуть, ані корови не топляться.
Зате за кількістю самогубств сучасний Львів сильно відстає від давнього. За бабці Австрії і потім за Польщі рідко якого дня хтось не отруївся, не ліг під потяг чи не застрелився. А одна пані, вискочивши з вікна п'ятого поверху, для певності ще й стрелила собі в голову. 74-річна пані Марія Куць перерізала собі горло ножем, посварившись з дітьми. Але її врятували.
У дівчат популярно було кидатися під потяг. Інколи вони це чинили за компанію. Так, власне, зробили дві гувернантки, приїхавши до Львова з Берліна. Спочатку поселилися в готелі, потім розіслали листи своїм знайомим у Львові, а тоді вирушили на Підзамче і кинулися під потяг. Поховали їх на Знесінні під муром в одній могилі. Але за тиждень один п'яниця їх обох відкопав і витяг з могили, а потім хвалився про це у шинку. Довелося дівчат закопувати вдруге, а п'яниця пішов до фурдиґарні.
Але два самогубства в день – це ще не рекорд. 29 травня 1907 року сталося аж чотири самогубства. Вісімнадцятилітня учениця ліцею Броніслава Закліньська застрелилася, залишивши лист на адресу директора ліцею. Що там у тому листі було – невідомо. Але під час похорону її колєжанки звірялися газетярам, що вони пишаються її вчинком.
Того ж дня в кошарах 19-го полку крайової оборони біля Личаківського цвинтаря застрелився з карабіну вояк Мицко. А в кошарах 80-го полку застрелився ще один вояк. І вже біля півночі того ж дня застрелився гімназист біля каварні «Центральної».
Незважаючи на стільки пострілів, усе ж на першому місці у самогубців було отруєння. Тим більше, що отрута лежала під руками. Найпопулярнішими були звичайні сірники і вітріоль, який використовували для чищення посуду. Самогубці-лікарі та аптекарі завдавали собі смерті заштриками морфію або випивали стрихнін. Ну а кравець Юзеф Процайло морфію не мав, то випив карболової кислоти.
Панни пили лізоль. Студентка університету Єтті Перльмуттер випила лізоль випадково, сплутавши його з валер'янкою. Хоча преса вже встигла написати, що вчинила це з нещасливого кохання. Наступного дня дівчина наполягла, щоб надрукували її спростування: жодного нещасливого кохання не було.
Важко збагнути, чому так часто в ті часи люди вирішували покінчити з життям. Три сотні самогубств на рік для Львова – це щось неймовірне.
Смерть просто таки витала над містом. Витала і тішилася, що є в неї несподівані адепти в образі сатаністів.
Що чути тепер про львівських сатаністів? Нічого не чути?
А от у 1904 році преса аж гуділа. Почалося все з того, що академік Л. (академіками тоді в нас називали студентів) випадково потрапив до грона цих небуденних людей, які підхмелені сиділи в кнайпі Шнайдера. Ця кнайпа була дуже популярна серед львівських митців, ходили туди і Франко, і Каспрович, і Стафф. І ось цей студент за компанію з митцями подався на Личаківський цвинтар, де відбулася церемонія на могилах. Сатаністи запалили свічки, поклали на гробівцях черепи і стали співати кавалки з різних опер, переважно з Фауста.
Серед цих митців переважали літератори, і був серед них хтось, кого називали «найвидатнішим і найвідомішим». Підозрюю, що це й був Каспрович.
Літератори заснували гурток і на своїх засіданнях читали декадентські твори, впиваючись на амінь. Потім у напівпритомному стані йшли до каварні Шнайдера, а звідти на цвинтар.
Церемонії, схожі на ті, які відбувалися на цвинтарі, відбувалися і в помешканні одного з них на Вірменській. «До покою пана З. зійшлося шість молодих людей, типи яких нам добре відомі, бо відразу кидаються в очі. Носять вони дуже довге волосся, округлі шапочки і пелерини. Після читання кількох дивацьких і безсенсовних віршидел почалася пиятика. Один з них напився так, що звалився на підлогу.
Колєги накрили його простирадлом, запалили в головах дві свічки, а в ногах поклали череп. Рики, співи, безглузді декламації перепліталися з дзенькотом келишків і пляшок. Опісля один з них, вбраний у простирадло, виголосив промову, в якій повторювалися слова «знищення, нірвана, солодка смерть» і різні кабалістичні формули. Зміст тієї промови можна звести до одного речення: «взаємне нищення трунком аж до наслідків».
Випиваючи літератори кричали: «Ми друзі смерті!».
Як бачимо, старий Львів не мав підстав, щоб зануджуватися.
24.02.2021