«Запах дощу…» і квіти…

Пошана до життя вимагає

від кожного жертвувати частинкою

власного життя заради інших.

Альберт Швейцер

 

Тепер я точно знаю, що близькі люди — найдорожчі у світі!

 

Коли не стало мого дорогого чоловіка, мій світ перекинувся догори дриґом… Буквально за кілька днів після біди я опинилася в чужому місті, у чужій квартирі, з дітьми, але без нього… Я не розуміла, що сталося, що відбувається… Усе є, а його немає… Я хотіла все повернути назад, хотіла хоча б на хвильку опинитися у моєму старому світі. Хотіла, щоб було щось, що хоч якось нагадує про нього, створює відчуття його присутності.

 

Останні два роки я вже майже не працювала. «Досить уже. Відпочивай», — сказав він мені. Отож перше, що я зробила, — спробувала знову почати працювати. Дуже вдячна друзям мого чоловіка, які допомогли мені знайти роботу. Беручись за неї, я трохи побоювалася: коли він був поруч, завжди почувалася впевненою — у хаті є людина, що має відповіді на всі питання. Але я усе ж таки почала працювати. Як не дивно, робота мене трохи заспокоювала, хоча я думала: як я можу цим зараз займатись? Мабуть, просто тікала від реального світу…

 

 

Коли я їхала з Харкова, то не знала, що повернусь назад, а тому взяла із собою папку з листами до мого чоловіка від різних людей, а також його листи до мене. Вечорами переглядала все це. Мені треба було щось робити… Щось робити… У мене зринула думка створити електронні версії усіх цих листів: вони були здебільшого написані рукою або надруковані на друкарській машинці. Почала набирати з гадкою про те, що їх можна буде оприлюднити, але потім подумала, що вони ж «однобокі»: є листи до нього, а відповідей на них адресатам немає. Це не дуже цікаво, не все буде зрозуміло, та й чи сподобається це тим, хто їх писав.

 

Найбільше листів від Олега Марченка, нашого найкращого давнього друга (тепер — доктор філософських наук, професор Російського державного гуманітарного університету), дуже багато листів від Григорія Верби (переяславський учений, музикант, педагог). Дозвольте навести тут перелік прізвищ й інших людей, які колись писали листи моєму чоловікові: Юрій Барабаш, Петро Білоус, Влодзімєр Вільчинський (Польща), Євгеній Вольський (Франція), Лідія Гнатюк, Василь Голобородько, Роксана Горбовець, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Галина Карнаушенко, Марія Кашуба, Микола Корпанюк, Тетяна Космеда, Михайло Красиков, Володимир Крекотень, Богдана Криса, Маґдалина Ласло-Куцюк, Олекса Мишанич, Микола Мірошниченко, Валерія Нічик, Леонід Новиченко, Любов Пащина, Юрій Пелешенко, Володимир Пилипович (Перемишль), Світлана Попель, Євген Пшеничний, Оля Савчук, Григорій Сивокінь, Валентина Соболь, Андрій Содомора, Микола Сулима, Ніна Чамата, Дмитро Чередниченко, Тетяна Чернега, Тетяна Шевчук, Василь Яременко, Андрій Ясіновський. Листи довгі, коротенькі й навіть записочки. Але всі «однобокі».

 

Погортала я їх і сказала собі: «Ні, це не те».

 

 

Коли ж повернулася до Харкова, то знову почала перебирати все, що стосувалося мого чоловіка. Найперше стала читати листи від нього до мене. Це було страшенно важко… Почну і враз згортаю… Допомогли ліки. Трохи заспокоїлася і знову взялася за листи. Перечитала всі. У кожному з них виокремила те, що можна було оприлюднити, а вже потім потроху стала робити електронну версію. Коли закінчила, то подумала, що це могло б стати частиною книги-спогадів. «Саню, я хочу написати про батька спогади», — сказала я своєму синові по телефону. «Мамо, а для чого це тобі треба?» Я не знала — для чого. І навіть коли закінчила роботу над «Запахом дощу…», то так і не збагнула, для чого я це робила. Коли Сашко прочитав мій рукопис, то сказав: «Мамо, я теж щось напишу…» Це був іще один розділ для спогадів.

 

З чого складається наш сімейний архів? Із фото, усіляких листів, грамот, вирізок із газет, журналів… Мій чоловік ніколи нічого не викидав. Просто клав усе в шухляди. Час від часу я робила «ревізію» під його «наглядом». Він перечитував і казав, що треба залишати, а що — ні. Потім я зробила окремі папки. Коли я почала працювати над спогадами, то в одній із них знайшла всі його поезії, з яких надруковано було зовсім мало. Подумала, що їх неодмінно мають прочитати люди. Отже, це ще один розділ для книги спогадів.

 

 

Останніми роками я вела електронний щоденник, де записувала будь-що. Знайшла чималенько нотаток з наших прогулянкових розмов, розмов удома… Ось так і почала вимальовуватися майбутня книга «Запах дощу…» Мені хотілося, щоб у ній було все те, чого не читав ніхто, окрім мене. Так до книжки потрапили навіть перші літературні замальовки мого чоловіка. Насамкінець я її завершила. Першими її прочитали моя сестра, моя найкраща подруга зі студентських років, Сашко, наш син, а також Олег Марченко. Їм сподобалося. І вже після цього рукопис прочитав Леонід Фінберг, головний редактор видавництва «Дух і Літера». Зателефонував мені буквально через день після того, як його надіслала. Сказав, що прочитав на одному подиху за одну ніч. Ось тепер я чекаю на її вихід. Я задоволена, що зібралася й зробила це. Так було треба…

 

Дуже хотіла вибрати листи з електронної переписки як адресанта, так і адресатів. Але, на жаль, більш як пів року не вмикала комп’ютер Л. У. Руки не піднімалися. Якось приїхав Сашко, я попросила його, щоб він увімкнув. На жаль, уся переписка зникла. За правилами, якщо поштою не користуються більш ніж шість місяців, усе автоматично видаляється. Сашко написав листа, щоб дізнатися, чи можна це якось відновити. Тільки я так і не вмикаю «машину» Л. У. й досі.

 

* * *

 

Чому я назвала свою замальовку «Запах дощу…» та ще і квіти? Просто згадала один сюжет, пов’язаний із квітами та Ушкаловим. Його теж можна було б помістити в «Спогадах…» Але про це я згадала лише тепер.

 

Мій чоловік дуже любив квіти! От тільки мені ніколи їх не дарував… Ні, ні! Не подумайте, що він був жадобою. Коли ми проходили повз квіткові ряди на ринках, я завжди дивилася на них і казала: «Яка краса!» «Краса… — підтакував він. — Тільки ж для чого цю красу псувати. Хай би собі росли. А так от постоять кілька днів… і все». А мені так хотілося, щоб він купив їх сам і подарував мені. Ну дуже хотілося! «Купи!» — казала я. «Та давай я тобі краще солодощів якихось куплю!» — чула повсякчас у відповідь. «Я куплю» — це було зі світу фантастики ))) Ті солодощі купувала б усе одно я, а він стояв би поруч. І це б називалося «я куплю». Мабуть, і квіти він міг би мені подарувати, але ж тут оце «куплю»… Ну не любив він купувати… І я ніколи на нього не ображалася… Ми все переводили в жарт. Іноді я все-таки купувала квіти, а він стояв поруч і посміхався! Це був подарунок від нього. Він «купив» ))).

 

 

Дуже любив чорнобривці. А от гладіолуси терпіти не міг. Колись під час іспитів у виші йому презентували букет гладіолусів з довжелезними «ніжками». Він погодився взяти його для мене. Але додому прийшов… без нього. Це було ще тоді, коли філфак містився на вул. Чернишевській. Ішов додому пішки. Дійшов до інституту радіоелектроніки, що на проспекті Науки, аж тут дощ. Хоч і не любив їздити в транспорті, довелося ним скористатися, що не пішло на користь гладіолусам )))… «Ніс тобі гладіолуси, а тут — дощ. Ну куди я з тим віником у тролейбус. Узяв і поклав його під кущиком. Вибач». Я лише розсміялася.

 

Щоправда, один букет він усе-таки мені колись купив, але… не подарував. Я поїхала до своїх батьків. Ми тоді ще були студентами. Мала повернутися в неділю. Домовились, що він мене зустріне на автовокзалі. І тут мій автобус відмінили. З Біловодська (Луганщина) до Харкова тоді якийсь час курсував раз на день «Ікарус». Довелося брати квиток на понеділок. Мобільників тоді не було, вдома у нас телефона не було, телефонувати в гуртожиток — проблема. Він купив букет хризантем і приїхав на вокзал. Я не приїхала. «Я викинув той букет в урну», — сказав він мені, коли я прибула в понеділок. Не поталанило моїм хризантемам )))… Чудило — мій Ушкалов. Але я й тоді не образилася.

 

* * *

 

Він завжди мені допомагав… Навіть тоді, коли я щось викладала на своїй фейсбучній сторінці. Якось мені заманулося викласти своє студентське фото, на якому у мене в руках квіти. «А що ж тут написати?» — сказала я. «А ось це», — порадив Л. У. мені.

І я виклала ось цей уривочок із поезії Грицька Чупринки «Квіти».

 

Ніч заплакала сльозами.

Позбирав ті сльози ранок

І розсипав між квітками

Для безжурних городянок.

 

Тепер я не дуже часто купую квіти, зате повсякчас фотографую, як робила це разом із ним.

 

Моя сусідка — квітникарка. Вона знає, що я люблю квіти, тож час від часу дарує їх мені, вирощує красу заради власного задоволення.

 

Коли я почала писати цю замальовку, вирішила зазирнути до «Моєї шевченківської енциклопедії» Леоніда: що ж там є про квіти? Есеїв усього три: «Барвінок», «Квітка», «Лілея». Усі розпочинаються з особистого.

 

БАРВІНОК

 

 

У нашому садку на підгорині завжди ріс барвінок. Особливо його було видно пізньої-пізньої осені й ранньої-ранньої весни.

 

КВІТКА

 

 

З чим ми асоціюємо квітку? З дуже різними речами. Коли мій син був іще зовсім крихітний, він якось спитав мою дружину: «Матусю, а що буває з людьми, як вони вмирають?» Це було так несподівано, що дружина здригнулась, трохи помовчала, а потім сказала: “Не знаю… Мабуть, люди стають деревами й квітками”… Хтозна, як то воно бути квіткою, хоч колись, у далекій-далекій юності, я й хотів нею бути. Пам’ятаєте гасло гіпі — цих “людей-квітів”? “Flower Power!”".

 

ЛІЛЕЯ

 

 

Лілея — чудесна квітка. Моя матуся завжди саджала її у своєму квітнику.

 

* * *

 

Нещодавно мені наснився сон:

«Ми разом зібралися їхати в Краснопілля. Стоїмо біля автобуса. Я питаю у водія: “У вас оплачувати чи брати квитки в касі?” Він мовчить. Я біжу до каси, мій чоловік стоїть на місці. Повертаюся, а його немає… Немає ніде… Бігаю, шукаю… Немає… А на асфальті біля автобуса… квіти».

 

24.02.2021