«Дружину мою взяв я собі з Києва»

ДО ІСТОРІЇ СОБОРНИЦЬКИХ ШЛЮБІВ У ГАЛИЧИНІ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

«Та ну до діла!

Як Ви представляєте собі наше остаточне подруження? Коли? Як? А поперед усього, чи і коли Ви бажали б собі мого приїзду до Києва? Скажіть, не запиняючись, бо отсе вже зима йде, а я думаю, що з початком 1886 року, починаючи 30-ий рік життя, я міг би почати й нове життя, родинне»

(З листа Івана Франка до своєї майбутньої дружини Ольги Хоружинської від 27.10.1885)

“Дружину мою взяв я собі з Києва”, – писав у своїй біографії галицький адвокат і політичний діяч Теофіл Іполитович Окуневський (1858–1937)¹. 40-літній галичанин, австро-угорський громадянин і депутат віденського парламенту Теофіл Окуневський одружився з підданою Російської імперії – киянкою Марією Василівною Щироцькою (†1920). Такий шлюб повинен був символізувати національну єдність.

Приклад Теофіла Окуневського унікальним не був. Насправді першим соборницьким можна вважати шлюб Івана Франка 1886 року. А наддніпрянець Михайло Грушевський (1866–1934) 1896 року одружився з Марією Вояківською (1868–1948), яка була родом із Тернопільщини. Маємо також приклад і станиславівського лікаря Романа Яросевича (1862–1934), співзасновника Русько-української радикальної партії та Української соціал-демократичної партії, перша дружина якого Катерина Біціллі була родом із Одеси. Вищі студії Роман Яросевич проходив на філософському факультеті Віденського (був, зокрема, вчителем Василя Стефаника, Леся Мартовича, Левка Бачинського та інших у Коломийській гімназії, де працював у 1886–1887 роках) і медичного факультету Краківського університетів.

Кількома словами з приводу питання соборницьких шлюбів у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття нам, звісно, не обмежитися. Тому про них далі буде предметна розмова.

Але про все – своєю чергою.

Встановлення безпосередніх особистих контактів тодішнього студента Віденського університету та «січовика» Теофіла Окуневського (його молодший брат Ярослав був головою товариства у 1879–1880 роках) з культурними діячами наддніпрянської України можна датувати початком 1880-х. Вже восени 1883 року Т. Окуневський, правдоподібно, відвідав Київ і Одесу. Так, у своєму першому листі до Михайла Драгоманова (мешкав у Женеві, в Швейцарії) 24 жовтня 1883 року Теофіл Окуневський після повернення з підросійської України до Відня сповіщав адресату: «Прийіхав я недавно з Украіни, гдем пробув цілий місяць»².

20 червня 1905 року Михайло Павлик писав у «Передньому слові» до «Переписки Михайла Драгоманова з дром Теофілем Окуневським, 1885–1891, 1893–1895)»: «Він ширив завзято женевські виданя Драгоманова, продаючи їх і посилаючи уторговані гроші видавцеви – чого не робив майже ніхто инчий з наших земляків, яким Драгоманів посилав книжки за дурно або за плату лише на пересилку. Він інформував Драгоманова про хід подій на Українї, головно парляментарних, про які Драгоманів не мав вісток нї від кого инчого. Драгоманів дуже дорожив інформаціями д. Окуневського, як се видко з єго частих нарікань на те, що той не пише частїще, – бо тї інформації прояснювали єму стан України та помагали єго ролї посередника межи Галичиною й Російською Україною – справа, на яку він клав найбільшу вагу»³.

Про візит Теофіла Окуневського до Женеви між іншим натякав у своєму листі до Михайла Драгоманова Іван Франко (лист від 11 грудня 1885 року зі Львова): «Сими днями буде там у Вас чоловічок від нас»⁴. Більше того, року 1887 кузина Теофіла – Софія Окуневська (1865–1926) вирушає до Цюриха вивчати медицину. «Жінка і jа бажаемо Вам і всім Вашим шчасливих cвjaт. Дві наші галичанки, Кобриньска і Окуневська, jiдуть до Швеjцаріji, до Цьуріху. Може будуть і у Вас», – інформував Михайла Драгоманова в листі від 14 квітня 1887 р. Іван Франко⁵. Згодом Софія вийшла заміж за лікаря Вацлава Морачевського. Але це вже інша тема.

Натомість декілька слів про Івана Франка. Не торкаємося тут питань про зміну суспільно-політичних орієнтирів та пріоритетів письменника, еволюцію його поглядів. Як і заразом про трагедію його особистого приватного й громадського життя. Вважаю натомість слушним зацитувати фрагмент недатованого листа (упорядники творів письменника орієнтовно датували цього листа «Довгополе, 26 серпня 1898 р.») Івана Франка до сходознавця Агатангела Кримського (1871–1942): «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого, ну, та дарма, судженої конем не об’їдеш»⁶.

Виходить, що «зв’язок Галичини з Наддніпрянщиною залишається неминучим парадоксом: чим більше назбирується фактологічного матеріалу, чим детальніше аналізуються найдрібніші нюанси взаємин галичан з наддніпрянцями, тим дальше від нас відсувається перспектива розв’язати поставлену в такий спосіб дилему», як стверджує дослідник М. Мудрий. І додає: «Ця парадоксальність може мати тільки єдине пояснення: не інтелектуальні впливи чи політичні ідеї <…> визначали характер взаємодії між Галичиною і Великою Україною. Не викликає сумніву, що в цьому випадку маємо справу з чимось ірраціональним, певного роду міфом як передумовою і найміцнішою ланкою української соборності»⁷.

Але повернімося до Теофіла Окуневського. Наскільки нам відомо, то він не вів щоденника, не залишив спогадів. Але «січовий батько» Кирило Трильовський (1864–1941) у своїх мемуарних записках «З мого життя» згадував: «Цікаво, що д-р Окуневський не міг був найти собі дружини в Галичині, але як одного разу поїхав у якійсь драгоманівській місії на Велику Україну, привіз звідти якусь вдовицю, тип "чиновниці" з-під пера російського сатирика Салтикова-Щедріна: і не молода, і не гарна <…>»⁸

Брак джерел не дозволяє нам підтвердити чи спростувати наведені твердження. Однак незаперечним фактом є те, що на початку 1890-х років Теофіл Окуневський був політично активним діячем. Правда, він більше схилявся безпосередньо до народовців, ніж до РУРП. В ідейно-політичному сенсі Т. Окуневський явно не був чистим драгоманівцем. У національному питанні більше «дрейфував» в бік народовців. Не зайве згадати, що на початку 1890-х років Т. Окуневський був ще й депутатом Галицького крайового сейму. «Проте все ж до повного розриву не дійшло: радикалам був потрібний його депутатський мандат, а Т. Окуневському – близьке за політичними поглядами оточення», як слушно зауважує львівський історик І. Чорновол⁹.

І звісно ж Теофіл Окуневський неодноразово виїздив на Наддніпрянську Україну. Не виключено, що їздити міг туди також і в пошуках підтримки для діяльності РУРП. Про це, зокрема, писав Михайлу Драгоманову 14–15 листопада 1891 року зі Львова Іван Франко: «Не знаю, чи Яросевич і Окуневский писали Вам докладно про своі подорожі по Украйіні. Вражіня, які вони відтам повивозили, а особливо з Кііва, дуже важкі. В Кііві народ тим і жиє, що тремтить, а Господь зна, чого»¹⁰. Правдоподібно, що в 1890-х роках у Києві також мешкала й молодша сестра Теофіла – Ольга Окуневська (1875–1960), згодом відома в Галичині піаністка. Після завершення своїх студій у Віденській консерваторії Ольга Іполитівна приїхала до Києва. Там певний час вона брала уроки гри на фортепіано у Миколи Віталійовича Лисенка (1842–1912).

«Тепер я у Вижниці над Черемошем (єсть ще якась друга Вижниця над якоюсь иншою річкою, то треба так на адресі писати), се вже в горах, приближно на такій високості, як Кімполунґ, де я жила, звідси днів через два поїду в Буркут,  спиняючись по дорозі в Яворові  у Окуневських  (у тої п. Ольги Окуневської, піаністки, що колись училась у Лисенка) і в Ольги Федоровни  (Франко, – Ю.Я.) в Ясеневі <…>», – писала між іншим 14 липня 1901 року в листі до свого батька поетеса Леся Українка¹¹.

Сестра Теофіла Ольга здійснювала сольну концертно-виконавську діяльність. Так, вона грала на святкуванні 25-літнього ювілею письменницької діяльності Івана Франка. Урочистості відбулися 30 жовтня 1898 р. у Львові. Відомо, що того ж року як акомпаніаторка Ольга Окуневська виступала разом із співачкою Соломією Крушельницькою (1872–1952). А палким шанувальником останньої, як відомо, певний час серед інших був і Теофіл Окуневський. І вочевидь пропонував їй вийти заміж за нього. Соломія Крушельницька не погодилися на цей шлюб, але відчувала до Теофіла Окуневського довіру й повагу. Додам, що її сестра Олена (1870–1961) одружилася з Володимиром Охримовичем (1870–1931), одним зі співзасновників РУРП.

«Поминаючи батька мого та брата, першим моїм просвітителем, котрий з цілою сатисфакцією уділяв (і тепер уділяє, помимо того, що стратив хвилево силу критичну на мене) мені світла знання і навчив мислити, був і є Окуневський», – повідомляла Соломія Крушельницька в листі до Михайла Павлика від 16 січня 1894 р. з Мілана¹². А 4 квітня того ж 1894 року з Мілана Крушельницька написала Павлику: «За Вас я від Окун[евського] знаю багато хорошого! Також завдячую йому знакомство з Вами»¹³.

Іншими словами, соборницький шлюб Т. Окуневського з киянкою М. Щироцькою міг і не відбутися. Але повернімося власне до поїздок Теофіла Окуневського на Наддніпрянську Україну. Про його перебування в Україні, зокрема, довідуємося з листа Михайла Павлика до Людмили Драгоманової (від 21 лютого 1896 року зі Львова): «Їздив Ок[уневськ]ий до К[иєва], – та не був зо мною ні туди їдучи, ні відти вертаючи»¹⁴. Як відомо Т. Окуневський підтримував товариське спілкування та листувався також із І. Франком. У недатованому листі до письменника (не раніше березня 1897 року) Т. Окуневський повідомляв: «Я їду в пятници в ночи по Ваших зборах до Кієва»¹⁵.  Галичанин Т. Окуневский звертав свої погляди передусім на Київ. Йому було 39, а він досі парубкував. На цей час також припадає і остаточний розрив Т. Окуневського з РУРП. Він уже відкрито декларує себе національним державником. Разом із Іваном Франком, Михайлом Грушевським, національно-радикальною групою ексрадикалів Володимиром Охримовичем, В’ячеславом Будзиновським, Євгенієм Левицьким, народовцями-«романчукістами» та іншими у грудні 1899 року він засновує у Львові Українську націонал-демократичну партію (УНДП).

Точного року, а також обставин знайомства Теофіла Окуневського з Марією Щироцькою нам таки не вдалося встановити. Невідомо також, як у Галичині зустріли звістку про одруження Т. Окуневського зі «східнячкою», «росіянкою». Бо мовою спілкування М. Щироцької і справді була російська. «Та “Манічка” й не старалася навчитися говорити по-українськи, і то де? На Покутті, в Городенці, де так мило звучала мова Стефаника й Мартовича!» – наголошував Кирило Трильовський¹⁶. Зважаючи на тодішній доволі зрусифікований стан Наддніпрянської України, дружину Т. Окуневського певною мірою можна вважати типовою представницею російської культури й носієм малоросійського патріотизму. Отже, що стосується галицької частини біографії М. Щироцької-Окуневської, то вона так і не стала в Галичині «своєю». Одначе в Т. Окуневського таки з’явилася справжня й повноцінна сім’я. Найщасливішою подією у житті Теофіла та Марії стало народження доньки Олени. «Дружина моя привела мені на світ одну дитину, доньку Олену, що вийшла замуж за Остапа Кульчицького», – згадував пізніше Теофіл Окуневський.

Але вибух Першої світової війни перекреслює його «соборницькі» заміри. Зокрема, в автобіографії Т. Окуневський недвозначно заявляв: «Після вибуху світової війни переживав я тяжкі хвилини. Моє серце тягло мене за слов’янською східньою державою, звідки походила моя дружина, а тимчасом мої обов’язки прикували мене до Австрії. Я ж був тоді австрійським послом у Відні». Взимку 1915 року Теофіл Окуневський у Городенці був заарештований представниками російської окупаційної влади в Галичині. Його вивезли 17 лютого того ж року як «неблаґонодьожного» в Київ. Мешкав там Т. Окуневський за адресою вул. Гоголівська, 17. Виглядає, що там ще з початку війни перебували його дружина й донька – бо в своїй автобіографії Т. Окуневський також згадував, що «відвіз <…> дружину до Києва і дав там до школи доньку». Самого ж Т. Окуневського навіть мали депортувати з Києва в район над Волгою, але обійшлося. Правда, «жив в Київі в невідрадних матеріяльних обставинах». Згадуючи пізніше про свої митарства й поневіряння, Теофіл Окуневський писав, що «вступив у Києві як секретар до “Сільсько-Хазяйського Общества” і своїй заробітком удержував сім’ю. Так прожив я гірко у Києві два роки. Домів вернувся я (без дружини та доньки, – Ю.Я.) після вибуху революції в Росії».

Через три роки Теофіл Окуневський пережив горе – 4 лютого 1920 року його дружина Марія померла. За свідченням Теофіла Іполитовича, в неї у «горлі зробився якийсь наріст і треба була негайно зооперувати його». Тому без вагань «перевіз я дружину до Львова. Тут проф. др. Рідіґер на львівській клініці зооперував наріст. Дружина видержала операцію, але від наркози прийшло запалення легенів і я розпрощався з нею у Львові на віки». Після смерті дружини (через десять років відійшла в засвіти також і його донька Олена) Теофіл Окуневський повернувся до Городенки. Попри всі удари долі не полишив свою адвокатську діяльність, продовжував активну громадську роботу.

Приклад Т. Окуневського, що одружився з представницею Наддніпрянщини, не був унікальним.

Діяч РУРП Роман Яросевич у квітні 1892 року взяв шлюб в Одесі з українкою вочевидь грецького походження Катериною Біціллі. В цей період ім’я Р. Яросевича стало асоціюється з діяльністю РУРП у Галичині 1890-х років. Тож ескізно зазначимо деякі аспекти його діяльності. Автограф Романа Яросевича разом із підписами Северина Даниловича, Івана Франка, Михайла Павлика та Євгена Левицького стояв під першою програмою РУРП (Львів, 6 жовтня 1890 року). Один із учасників установчого з’їзду радикалів Северин Данилович згадував: «Всі були за тим, що діяльність нової партії має бути обмеженою лише на український народ, замешканий в австрійській державі, бо хоч радикали вже від самого початку були в безнастанних зносинах з поступовими революційними колами великої України, то про яку-небудь політичну роботу між українським народом в Росії, а ще до того з Галичини, не могло бути тоді мови»¹⁷.

Відомо, що галицькі радикали не мали достатніх матеріальних ресурсів. А тому потребували фінансової допомоги наддніпрянців. Діячі РУРП були зацікавлені в налагодженні зв’язків із Наддніпрянщиною. Вже невдовзі Роману Яросевичу доручили виїхати до Києва та Одеси. Відомо, що до Одеси вслід за Романом Яросевичем у грудні 1890 року виїздила також і дружина Франка – Ольга. Що стосується Романа Яросевича, то він на початку 1890-х років часто мав доручення від приятеля Драгоманова – Миколи Ковалевського (1841–1897). Останній більше відомий під конспіративним псевдонімом Arbeitgeber, велів Роману Яросевичу передавати зібрані кошти та бути посередником між ним, Михайлом Драгомановим і галицькими радикалами. 1891 року у Львові в студентському товаристві «Академічне братство» Р. Яросевич навіть виступив із доповіддю на тему: «Спостереженя з подорожи по Украйіні» (Народ 1892, № 3, стор. 43).

Припускаємо, що Роман Яросевич познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною Біціллі, «дуже гарною панею дещо екзотичного типу», під час поїздок до Одеси в 1890–1891 роках. Цілком імовірно, що знайомство Романа з Катериною могло було коротке й поверхове. В Одесі К. Біціллі разом Д. Сигаревичем, А. Синявським й іншими належала до тамтешнього молодіжного гуртка, що був заснований у 1890 р. Як згадував один із учасників молодої громади Антін Синявський, що «гурток скришталізувався яко драгоманівський, збирав кошти на видання органу української радикальної партії “Народу”, і члени гуртка брали участь в його розповсюдженню, уміщували статті (А. Скраглюк і инші), переправляли і розповсюджували женевські видання»¹⁸. Ідеї соціалізму, котрі циркулювали в молодіжному середовищі, користувалися авторитетом у молодого покоління. Р. Яросевич також пов’язав своє життя з соціалізмом. Проте аж ніяк не фетишизував його, а ставився радше до нього як до теорії.

Роман Яросевич так описував свої враження від подорожі Наддніпрянською Україною на початку 1890-х років: «В Одессі був я на двох зборах “старих” и однім “молодих” (студентів и дівчат). Молодіж в Одессі дуже молода и малоначитана – палка – горяча в спорах а деякі з неї фанатичні прихильники партиі», – інформував він Михайла Драгоманова в листі від 7 листопада 1891 року з Кракова (навчався тоді там на медичному факультеті та належав до студентського товариства «Академічна громада»)¹⁹. А в іншому листі до Михайла Драгоманова додавав: «Про молодіж тамошну (одеську, – Ю.Я.) я Вам докладного ничо не годен сказати. Пізнав я з них 7–8 ба більше 10–12 студентів и дівчат, та говорив з ними мало. Их сходини мают характер: “для самообразованя в українофільстві и радикалізмі” – при чім дуже багато фільозофуют <…>»²⁰.

Поклавши око на одеську панночку Катерину Біціллі під час своїх короткотривалих візитів до Одеси, Роман Яросевич невдовзі запропонував їй руку та серце. Відповідь «Так!» він отримав вочевидь уже скоро. Правда, Леся Українка в листі до Ольги Кобилянської (Берлін, травень 1899 року), вочевидь натякаючи й на єднання Романа Яросевича з Великою Україною, не без іронії зазначала: «Ей, та вже недаремне ті галичани, що приїздили “шукати жінки собі” на Україні, стали з тим своїм сватанням “притчею во языцех”! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок. І то ж приїздили не які-небудь, а поступовці… Цур їм, аж говорити не хочеться!»

Весною 1892 року Роман Яросевич і Катерина Біціллі одружилися. Шлюб Романа з Катериною відбувся в Одесі. Про це Р. Яросевич із Кракова сповіщав 27 березня 1892 року М. Драгоманова: «Між инчим збирав ся женити <…> и от через неділю йіду в Одессу на свій шлюб, що буде 28-го лат. Апріля»²². Після обряду вінчання відбувся ще святковий обід для молодих і запрошених гостей. І, звісно ж, як годиться на весіллі, всі їли та пили, мабуть співали пісень й тостували. Можна в метафізичному сенсі трактувати цю подію як свого роду «шлюб» Р. Яросевича з одеською громадою. Після одруження молоде подружжя привітав Михайло Драгоманов: «А по сему – приjміть Ви, з Вашоjу молодоjу, в Вашому новому стані, привітаньньа од нас старих, од мене і од жінки», – написав вчений 4 травня 1892 року з Софії²³.

Правда, Роман Яросевич після чергового відвідання Великої України чимраз більше переконувався у вадах наддніпрянської ментальності та критикував її. Так, 16 травня 1892 року в листі з Кракова він запитував Михайла Драгоманова: «Скажіт мені, чому Ви у своих печатних писанях показуєте раз у раз Галичан як таких типічних вже лінюхів и недбалюх? Чим більше приглядаюсь Українцям, тим менче мені здає ся слушним розтягувати проявлюванє ся “рутеньства” лиш на оден бік кордону; по другім боці теж саме, а то тепер стає й ще гірше»²⁴.

Але повернімося до шлюбу Романа Яросевича. Безперечно, що від цієї знаменної події починається нова сторінка книги його життя. Щоправда, не зовсім зрозуміло, куди після шлюбу поїхали Яросевичі. До Кракова? Чи Катерина ще на певний затрималася в Одесі? Невідомо. Натомість добре відомо пізніший факт: здобувши в Кракові ступінь доктора медицини (1894), Р. Яросевич працював спочатку в Щакові під Явожно. Опісля виїхав із дружиною в м. Борщів на Тернопільщині, де провадив лікарську практику. Відтоді щасливе подружжя практично не розлучалося. Про дружину Яросевича писав Михайло Павлик у листі до Лесі Українки від 27 травня 1895 року зі Львова: «Вчера jа познакомивсьа з жінкоjу Jаросевича – пресимпатична льудина – одессітка. Вони jіхали в Боршчів, куди переселилисьа на стало. Вона дуже бажаjе познакомитисьа з дьадьком (Михайлом Драгомановим. – Ю.Я.), і може поjіде зо мноjу в Відень на тоj час, jак він там буде»²⁵.

Влітку того ж 1895-го року планувала відвідати подружжя Яросевичів й Леся Українка. Не випадково в одному з листів до Михайла Павлика від 3 червня (22 травня) 1895 року з Софії вона навіть уточнювала деякі деталі подорожі: «До Яросевички теж хтіла б заїхати, але то вже не можу обіцяти, – постараюсь. Де се Боричів, скажіть? Може, се й сором задавати таке питання, але згляньтесь на моє неуцтво»²⁶. Про Катерину Яросевич згадував і Кирило Трильовський: «В Галичині навчилася дуже гарно говорити українською мовою»²⁷.

Чи відчувала Катерина Яросевич у Галичині ізольованість? Говорячи про тодішню суспільно-політичну, інтелектуально-духовну атмосферу та стандарти поведінки, що культивувалися в Галичині, то все це безперечно накладало свій певний відбиток. «Як там мається наша панна южнорусска, що пішла за Яросевича? Чи Ви з нею знакомі – і чи обжилася вже вона в новому околі? Мені цікава доля у Вас сеї справді надзвичайної красавиці», – запитувала в листі до Ольги Франко Олена Пчілка в січні – лютому 1893 року²⁸.

А тим часом молодій сім’ї бракувало коштів. Показовим у цьому відношенні є лист Михайла Павлика до Михайла Драгоманова від квітня 1893 року з Коломиї: «Він (Роман Яросевич, – Ю.Я.) з дуру оженивсьа перед кінцем студіj, і тепер обоje страшенно бідуjyть, і того ішче буде літ може j зо пjaть, бо ось jeго не пропустили при екзамені. Усьакі жерела вичерпані – жінка хора: маje родити. Приjiхав у Коломиjy спеціально – зичити грошеj та просив власне мене, шчоби ja взьав на себе тут позичку в касі. “Нajшов церкву богу сьа молити!”. Ja, звісно, відмовив, бо насамперед мені наврьад дали би, а далі віддачі годі надіjaтисьа <…>»²⁹.

Про скрутне матеріальне становище подружжя Яросевичів писав також і Василь Стефаник (лист до Левка Бачинського від 6 листопада 1894 року з Кракова). «Недавно був-єм у Яросевича у Щакові за Краковом. Каже, що мусит уперед сплатити довги, потім забезпечити діти і жінку, аж потім радикалізм. Хто знає, чи не слушно? Лиш чи вдасться? Читав мені листи Драгоманова, але з-перед 2-3 місяців»³⁰. Нарікав на відсутність коштів, і на обставини й сам Р.Яросевич, який 26 травня 1894 року писав до М. Драгоманова з  Щакова: «Мені ничо було Вам писати цілий той час, бо я зовсім відбив ся був від всего через те, що мені дуже тяжко приходилось жити: жінка й дитина хорі були – грошей не було а тут ще й екзамини треба було робити»³¹.

Але наприкінці 1890-х років родина Яросевичів переїхала до м. Нойленгбах, розташованого поблизу Відня. З нового місця Роман Яросевич в листі до Івана Франка розповідав у вересні 1898 року: «Тепер осів я як вільно практикуючий лікар в малім місточку недалеко Відня. Се так однісенька можливість попри послованє мати ще свій фаховий заробок <…>. А так я й практикую и могу в кождий час поїхати, куди мені треба – та лиш до тепер мало що ще зароб[л]яю так коло 10 зл. в місяць. Може з часом буде ліпше»³².

Тепер, мабуть, коштів уже вистачало на пристойне життя. Нагадаю, що ще в березні 1897 року Р. Яросевича було обрано депутатом австрійського парламенту. Під час свого перебування у Відні Р. Яросевич зближується також із австрійськими соціал-демократами. Цілком імовірно, що він відвідував і товариство українських робітників «Родина» та зрештою й інші соціал-демократичні організації столиці. Крім того намагався перебувати в постійному контакті з І. Франком, М. Павликом та іншими провідними діячами РУРП, уважно стежачи за політичними подіями в Галичині (непорозуміннями з польською соціал-демократією, з народовцями тощо). На той час Р. Яросевич ще й член управи РУРП. Але вже в травні 1899-го року він вийшов зі складу партії.

Після переїзду до Відня Роман Яросевич, імовірно, залучав свою дружину до громадського життя. Не те, щоб вона з головою поринула в нього, але відомі окремі факти її долучення до життя нечисленної української громади столиці, здебільшого робітничих середовищ. Тут варто зробити невеликий «ліричний відступ». Із темою емансипації нерозривно пов’язане питання «жінка й соціалізм». Соціалісти декларували ідею рівноправ’я жінок і чоловіків, активного залучення перших до політичної діяльності. Про це писав ще Август Бебель (1840–1913) у своїй відомій праці «Жінка і соціалізм»³³. Цілком імовірно, що й Р. Яросевич знав про цю книгу. До того ж праця А. Бебеля «Frau und Sozialismus» була серед інших у бібліотеці студентського товариства «Академічна громада» в Кракові³⁴.

Катерина Яросевич все ж таки була дружиною діяча партії лівого спрямування. 10 березня 1901 року вона долучилася до організації у Відні Шевченківського концерту (в 40-ві роковини смерті Кобзаря). Вечорниці були влаштовані спільно українським робітничим товариством «Поступ» і студентською «Січчю», і К. Яросевич увійшла до складу організаційного комітету святкувань. Захід відбувся в приміщенні «Restaurant zum Weingarten». Завершився Шевченківський вечір комерсом (товариською вечерею), на якому серед інших із промовою виступив Роман Яросевич.

Роман і Катерина жили, що називається, душа в душу. Ось як про подружжя Яросевичів згадував у своїй книзі «Мої спомини про давнє минуле 1901–1914» історик і дипломат Дмитро Дорошенко (1882–1951): «Влітку мені довелося везти хворого батька за кордон: він слабував на гостру форму неврастенії, і лікарі порадили їхати за-кордон, щоб лікуватись гідропатією <…>, і ми тоді рішили за порадою відомого галицького діяча Евгена Олесницького, що лікувався в тій санаторії, переїхати до санаторії проф. Вінтерніца в Кальтенлейтгебені під Віднем». І далі: «За порадою Олесницького ми зупинилися у Відні в однім отелі на вулиці Ґрабен, в центрі міста, близько до славної катедри св. Стефана. Батько хотів порадитися ще з віденськими лікарями, і я побіг шукати д-ра Романа Яросевича <…>. Він практикував тоді у Відні як лікар-дентист, і мусів знати, певна річ, відомих лікарів спеціялістів від нервових хвороб, отже міг дати пораду, до кого з них слід звернутися. Яросевича я не застав вдома, натомість застав його дружину, молоду гарну пані. Ми познайомилися, і виявилося, що вона українка з Одеси <…>. Пані Яросевичева оповідала мені про родину Ковалевського та її трагічну долю <…>. Коли вернувся до хати Яросевич, він не тільки дав поради що-до лікарів, але й взявся сам повести мого батька до двох спеціялістів і служити йому за перекладача (батько мій слабо знав німецьку мову)»³⁵.

А час минав, матеріальне становище подружжя залишалося важким, Роману Яросевичу все ніяк не вдавалося його налагодити. У листі до Івана Франка від 1 квітня 1905 року з Відня Роман Яросевич скаржився, що «я тут так гірко бідую, що просто блиско мені до голоду, разом з дітьми»³⁶. Як у подальшому складалися відносини між подружжям, невідомо. Відомо, що їхній шлюб таки не склався. За версією К. Трильовського, першим дав «тріщину» Р. Яросевич. «Подружжя те виглядало щасливим, але щастя тривало недовго», – згадував К. Трильовський: Яросевич «попри те любив і випити. Кожного вечора заходив до відомого ресторану Гавелки на кілька "бомб" пільзненського пива, та й коньяку у свого приятеля, власника каварні Кіяка, не відрікався. Звикнувши до алькоголю у Кракові, пив уже і в Галичині. Це траплялося часто – він у шинку, а жінка вдома сама…»³⁷. Все це вилилося в гостру сімейну кризу.

Але до історії шлюбу Яросевичів мусимо ввести туди ще одного персонажа – тодішнього віденського лікаря Василя Гукевича. Як згодом з’ясувалося, останній потрапив під чари Катерини Яросевич. «Якось склалося так, що треба було покликати до хворої жінки (Катерини Яросевич, – Ю.Я.) лікаря д-ра Гукевича, дуже милу людину», – згадував К. Трильовський³⁸.

Зовнішня привабливість Катерини Яросевич мала вочевидь магнетичний вплив на чоловіків. Так чи інакше між Катериною та Василем спалахнули почуття. «Отож, д-р Гукевич і Яросевичева, як казав Лесь Мартович (з народніх уст), “полюбили собі свій піт…”. Вона кинула чоловіка і з Гукевичем поїхала на Україну, мабуть, таки до Одеси. Це був великий удар для самовпевненого Романа», – підсумовував К. Трильовський³⁸.

Отож, перший – соборницький – шлюб Яросевича протривав близько 15 років. Треба зауважити, що Роман Яросевич відносно швидко відновився після розриву стосунків. Наприкінці 1907 року він переїхав – до кінця свого життя – до Станиславова, невдовзі одружився вдруге. Проте це вже була зовсім інша, не соборницька, історія.

Eros flat, ubi vult …

_________________________

¹ Т. Окуневський. Автобіографія. Альманах «Нового Часу» на рік 1938. Львів, 1937, стор. 114–118

² Переписка М. Драгоманова з Т. Окуневським, Львів, 1905, стор. 1

³ Переписка М. Драгоманова з Т. Окуневським, Львів, 1905, стор. ХІІ

⁴ І. Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. К., 1986, т. 48, стор. 589

⁵ Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. К., 1928, стор. 229

⁶ І. Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. К., 1986, т. 50, стор. 114

⁷ М. Мудрий. Формування новочасної національно-політичної культури українського суспільства Галичини (проблема зовнішніх моделей), Вісник Львівського університету. Серія історична, 2003, Вип. 38, стор. 136

⁸ К. Трильовський. З мого життя. Київ, Едмонтон, Торонто, 1999, стор. 79

⁹ І. Чорновол. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. Львів, 2000, стор. 194

¹⁰ Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. К., 1928, стор. 367

¹¹ Леся Українка. Повне академічне зібрання творів: у 14 томах. Луцьк, 2021, т. 12, стор. 375

¹² С. Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування. У двох частинах. Київ, 1979, Ч. 2, стор. 193

¹³ Там само, стор. 218

¹⁴ І. Денисюк. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових, ЗНТШ, 1997, т. CCХХХIV, стор. 471

¹⁵ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 3, № 1626, арк. 143

¹⁶ К. Трильовський. З мого життя. Київ, Едмонтон, Торонто, 1999, стор. 79

¹⁷ Спогади про Івана Франка. Львів, 1997, стор. 181

¹⁸ Україна, 1929, Кн. 34, стор. 121

¹⁹ Листи Романа Яросевича до Михайла Драгоманова (1888–1894 роки), ЗНТШ, 2000, т. CCXL, стор. 636 – 637

²⁰ Там само, стор. 638

²¹ Леся Українка. Зібрання творів: у 12 томах. К., 1978, т. 11, стор. 119

²² Листи Романа Яросевича до Михайла Драгоманова (1888 – 1894 роки), ЗНТШ, 2000, т. CCXL, стор. 640

²³ Листи Михайла Драгоманова до Романа Яросевича, Вісник Львівського університету. Серія історична, 2002, Вип. 37/2, стор. 123

²⁴ Листи Романа Яросевича до Михайла Драгоманова (1888 – 1894 роки), ЗНТШ, 2000, т. CCXL, стор. 642

²⁵ Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. VIII, Чернівці, 1911, стор. 241

²⁶ Леся Українка. Зібрання творів: у 12 томах. К., 1978, т. 10, стор. 304

²⁷ К. Трильовський. З мого життя. Київ, Едмонтон, Торонто, 1999, стор. 84

²⁸ Леся Українка. Документи і матеріали 1871–1970. Київ, 1971, стор. 95

²⁹ Переписка М.Драгоманова з М.Павликом, т. VIІ, Чернівці, 1911, стор. 192 – 193

³⁰ В.С. Стефаник. Зібрання творів: у 3 т. у 4-х кн. Івано-Франківськ, 2020. Т. 1, кн. 2, стор. 28

³¹ Листи Романа Яросевича до Михайла Драгоманова (1888 – 1894 роки), ЗНТШ, 2000, т. CCXL, стор. 644

³² ІЛ. Ф. 3. № 1635, арк. 659 – 660

³³ A. Bebel. Die Frau und der Sozialismus. Stuttgart, 1891

³⁴ Studia z dziejόw młodzieży Uniwersytetu Krakowskiego od oświecenia do połowy XX wieku. Krakόw, 1964, t. I, str. 238

³⁵ Д. Дорошенко. Мої Спомини про Давнє Минуле 1901–1914. Винипег, 1949, стор. 67 – 69

³⁶ ІЛ. Ф. 3. № 1635, арк. 664

³⁷ К. Трильовський. З мого життя. Київ, Едмонтон, Торонто, 1999, стор. 84

³⁸ Там само, стор. 84 – 85

³⁹ Там само, стор. 85