Добрі театральні постави шевченкіани в наші дні – явище нечасте. Аби достукатися до текстів, віддалених від нас майже на два століття, треба докласти зусиль у слуханні та віднайденні власної відповіді авторові. Без розкроювання тексту на частки, необґрунтованого мітологізування, звеличення свого та демонізації чужого. Уже четвертий рік поспіль, Шкільний театр УКУ «На Симонових Стовпах» на чолі з режисером Євгеном Худзиком вводить глядачів у тексти «Великого льоху» та «Москалевої криниці», не даючи відповідей, лише ставлячи запитання.
Глядачі збираються у підземеллі храму свмч. Климентія Шептицького: приміщення з низькою стелею саме собою нагадує льох, а готичні хрести на стінах вказують на неоднозначність місця. Десь з-поза сцени ледь чутно «Достойно є воістину»: актори знаходять тишу. Змовкає зал.
«Положилъ еси насъ [поношеніе] сосЂдомъ нашымъ,
подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ.
Положилъ еси насъ въ притчу во языцЂхъ,
покиванію главы въ людехъ».
Псалом 43, ст. 14 и 15.
Цей текст, що є епіграфом до «Великого льоху» Тараса Шевченка, вривається у простір повагом, від шепоту до літургійного співу. А ввірвавшись, як камертон до всієї вистави, ставить нас у точку смирення гордині: мовлячи так, актори привселюдно проголошують себе зразками того, як чинити не варто. А смиренних очікує «...[поношеніе] сосЂдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ». Недарма, певне, це навечір’я християнського Великого посту: відвертість та містерійність дійства чутна вже з густини повітря.
Вистава структурно дуже нагадує японський театр: тут присутні безпосередні дієвці, окремо ж – актори-співці, хор, що відкликається на побачене. Їхній спів – то жваве щебетання весільних пісень, то тихенький перегук народних обрядових співанок, а то затяжне голосіння за правдою. Традиція та обрядовість стають красивим обрамленням змісту, який тут є безумовно ціннішим.
Саме пророцтво, з якого починається вистава: «Тойді у Рай їх повпускаєш, як все москаль позабирає, як розкопа великий льох», – ефемерне і, на перший погляд, цілком несправедливе. Але оминути його увагою означає відкинути головні питання, які перед нами ставить автор. І ці запитання більші, ніж роздумування, хто ці три душі, які караються за безневинне, як-от усмішка ворогові.
Головний акцент вистави – таки на пошуку тієї брами до раю, уява про який для кожного і кожної різна. Чому взагалі льох пов’язаний із брамою раю? І де, зрештою, той великий льох, якщо розкопано лише малий, повний кісток? Твір закінчується запитанням, ним же бринить і саме сценічне дійство.
Структурно вистава має своєю другою частиною поему «Москалева криниця». Написана Шевченком в тому ж часі, вона містить у собі алюзії на «Великий льох» та ставить схожі питання. Максим, після років поневірянь на війні, ставши «москалем», повертається до місця, де його хату було спалено і просить милостиню у людей, які доклалися до цього. А згодом викопує криницю, для себе і для людей («...колись люде будуть воду пити...»). Копає ж її Максим насамперед у собі (то, може, ось він і льох?) і в кожному, хто це засвідчує (читачі й глядачі – у тому ж числі).
Очевидно, що льох не є географічною точкою: людина копає його своїми вчинками, приймаючи талан і безталання, бо все – не з цього світу («утре сльози: все од Бога»). До слова, у роботу режисер Євген Худзик взяв саме першу редакцію твору, друга ж, на його погляд, втратила свій важливий метафізичний стержень.
«Великий льох», містерія за жанром, вимагає відповідного відтворення на сцені яко містерії театральної. Гадка тут у тому, аби побачити істину, що містерія тут дуже близька до тіла, хоча й далека розумові. Вона у найпростіших вчинках того ж Максима, яким немає пояснення: у цілковитому примиренні з несправедливістю, лицемірством і жорстокістю, як людей навколо, так і долі. Це парадоксальність, але вона настільки органічна, що глядач розуміє: життя в ній, а не в логічності рішень.
Перед актор(к)ами, яких на сцені чимало, близько п’ятнадцяти, стояло завдання взяти спільну ноту, не згубити цієї містерійності, що явилася у своїй простоті. Містерія, що здійснювалася гуртом, вимагала відкритості на Іншого як її співучасника, відповідальності перед текстом та перед його виваженою поставою. Було відчутно, що є серед акторів/-ок ті, хто переживають цей текст на собі уже кілька років поспіль, і з їхніх вуст він звучить голосніше. Спільна включеність і відповідальність являла себе, хоч і не на єдиному подиху.
Акторам та режисерові ШТУКУ, які взяли на себе сміливість поставити тексти викличні та неоднозначні, ішлося про те, щоб запросити до копання льоху, а не змусити радіти, сумувати, співчувати, загрузнути в роздумах. Було б надлишком додавати барви сентименту, жалю чи осуду і зруйнувати таким чином умови для «чистої води», аби текст зазвучав уповні, без зайвих надінтерпретацій. До того ж, у самому тексті багато доброго гумору, що вгамовує безплідний жаль (як-от Максим, що «губить ноги» у поході). А тужній пісні «Ой, не пугай, пугач-пугаченьку» передує пісня сороміцька.
Однак це не означає гру з емоціями глядача, лише не дає загрузнути в надмірних психологізмі та емоційній реакції на події. Ба більше, у цій виставі самі павзи говорять за текст. А це, до слова, ознака театру зрілого, готового до мовчання, якщо лише останнє – змістовне.
20.04.2021