ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД КОЛОНІАЛЬНОГО УПОКОРЕННЯ
Назва цієї статті є алюзією до класичної праці Франца Фанона “Чорна шкіра, білі маски”, опублікованої у Парижі майже 70 років тому і відтоді перекладеної багато разів у багатьох країнах. Окрім суто інтелектуальної провокації, головною метою статті, а точніше – англомовної доповіді на листопадовій конференції в Празі, було перевірити застосовність психоаналітичного методу Франца Фанона до вивчення українського колоніального досвіду та подібних квазіколоніальних ситуацій, у яких відмінності між колонізаторами й колонізованими не мали расового характеру.
Стаття складається з трьох автономних розділів. У першому – розглянуто основні ідеї франко-мартинікського дослідника під кутом їхньої придатності до моїх конкретних аналітичних потреб. Другий розділ з’ясовує, якою мірою і в чому саме українська ситуація може вважатися колоніальною та в якому сенсі українська мова, упосліджена колонізаторами, може служити аналогом фанонівської “чорної шкіри”. Третій розділ присвячений українським постколоніальним проблемам, зокрема маргінальному становищу української мови у багатьох регіонах і сферах сьогоднішнього життя.
Стаття закінчується висновком про те, що здобуття формальної політичної незалежності є необхідною, проте недостатньою умовою розумової емансипації від імперського центру та подолання психологічної травми, спричиненої колоніалізмом. Потрібне також належне усвідомлення колоніального досвіду, демонтаж неоколоніальних дискурсів та інституцій і кардинальна ревізія соціально-економічних відносин, на які ті дискурси та інституції досі спираються.
(1) Перепрочитання Фанона
Франц Фанон (1925-1961), чорношкірий французький лікар із Мартиніки, спробував був деконструювати психологічні механізми колоніального поневолення на підставі зроблених ним психоаналітичних спостережень при лікуванні як білих, так і чорношкірих пацієнтів. Він відзначив, що зіткнення білої й чорної рас у колоніальних умовах “породжує масивний психоекзистенційний комплекс”.¹ Контакт виявляється травматичним для обох сторін, оскільки, з одного боку, породжує в чорних глибокий комплекс неповноцінності (включно із підсвідомою ненавистю до себе й до власної раси), а з іншого боку, формує комплекс расистської зверхності в білих, який виявляється теж руйнівним для їхньої психіки. “Почуття неповноцінності колонізованих є похідним від європейського почуття вищості. Маймо відвагу сказати прямо: Неповноцінних істот творять расисти” (FF 93).
Абориген, “відкритий” білими, не існує сам по собі; він існує лиш обіч європейця. Прибуття білих на [скажімо] Мадаґаскар руйнує не лише його обрії, а й логічні механізми. Острів на кшталт Мадаґаскару, захоплений “піонерами цивілізації”… втрачає свою підставову структуру” (FF 97).
Франц Фанон інтуїтивно відчув те, що згодом докладніше обґрунтують антропологи: що кожна культура – гомеостатична і, відтак, самодостатня і повноцінна, – принаймні допоки задовольняє потреби відповідного суспільства. Як живий організм і цілісна структура, вона має оцінюватися передусім ізсередини, а отже, не може вважатись неповноцінною, нижчою чи неповною, поки сповна виконує свої функції і належно задовольняє потреби своєї спільноти.
Гомеостатичність не тотожна, однак, герметичності; жодна культура не розвивається ізольовано, без зовнішніх запозичень. Та одна річ, коли ці запозичення відбуваються добровільно, через дифузію ідей і стилів, унаслідок їхньої звичайної привабливості, інша річ – коли вони стають результатом примусу, прямим чи опосередкованим наслідком військового, політичного та соціально-економічного домінування.
Колонізатори не просто приносять в аборигенну культуру свої зовнішні судження, вони накидають свої критерії, проектують на аборигенів свою цивілізаційну матрицю як буцімто “вищу” та “універсальну”. Прикметно, що культурне домінування утверджується в колоніях зовсім не за допомогою Данте і Леонардо, Баха й Бетовена, – адже тубільцям цілком вистачає їхньої традиційної культури, без непроханого європейського імпорту. Домінування утверджується насамперед зброєю, технікою, усім тим, що допомагає підкорити тубільців і примусити їх до послуху. Допіру тоді приходить поняття расової і культурної вищості – для легітимізації загарбань та приборкання тубільців, а відтак і для інфікування їх комплексом неповноцінності та подальшого розумового поневолення. Зверхність білих над чорними утверджується зовсім не через “вищу” (буцімто) культуру, а через банальне збройне насильство, соціальне виключення та економічний визиск.
Щоб відчути себе “неповноцінними”, аборигени повинні поглянути на себе очима “Іншого” – “очима Заходу”, як написав був понад сто років тому наш видатний земляк Джозеф Конрад. Вони повинні вступити у безнадійну для себе й безпрограшну для чужинців гру – у процес порівнювання себе із ними за їхніми правилами та критеріями. Аборигенне суспільство, за спостереженням Фанона, – невротичне, воно – “суспільство безустанного порівнювання” (FF 213).
“Коли негр вступає в контакт із білим світом, його чуттєвість загострюється. Якщо його психічна структура слабка, відбуваються колапс його еґо. Чорношкірий перестає поводитись як самостійний дієвець. Метою його поведінки стає “Інший” (в личині білого), бо ж тільки Інший може надати йому цінність і визнання… Негр – це безупинне порівнювання. Він обсесійно перейнятий самооцінюванням та відповідністю стороннім критеріям. Щоразу, коли він вступає в контакт з кимось іншим, виникає питання самооцінки. Абориген не має власних, внутрішніх цінностей і чеснот, вони завжди залежать від присутності Іншого” (FF 154, 211).
Головне у Фанонових спостереженнях – що аборигени не тільки звикають дивитись на себе очима колонізаторів, а й некритично засвоюють їхній погляд, інтерналізують його як “нормальний” – з усіма його расистськими стереотипами та супрематистськими упередженнями. Вони, як сказав колись Жан-Поль Сартр про євреїв, “самі затруюються стереотипами, що витворили про них інші”.² У рамках цих расистських стереотипів аборигени назавжди припечатані до “тамтамів, канібалізму, розумової неповноцінності, фетишизму, расової ущербності, работоргівлі та, понад усе: “Sho’ good eatin’” (знущально спародійованої мови. – М.Р.). Вони не мають жодної вартісної культури, жодної цивілізації, жодного “тривалого історичного минулого”. “Чи ж не тому чорношкірі намагаються нині будь-що довести білим існування негритянської цивілізації… Хоч-не-хоч, а неграм доводиться зодягати ліврею, пошиту для них білими”. Вони буквально зіткані білими з “тисячі різних подробиць, оповідок та анекдотів” (FF 34, 111-112).³
Шкільна освіта у поєднанні з масовою культурою відіграє особливу роль у моральному поневоленні та розумовому підпорядкуванні аборигенів. “Існує цілий набір постулатів, серія тез, які тонко й повільно – за допомогою книг, газет, підручників, реклам, фільмів, радіо – торують шлях до розуму кожного індивіда і формують його бачення світу і групи, до якої він належить… Чорношкірий школяр, якому розказують на уроках про “наших предків ґаллів”, мимоволі ототожнює себе з ними, з носіями цивілізації, з білими, що несуть світло істини – бездоганно білої істини. Так формується ідентичність – юний негр засвоює погляди й настанови білої людини” (FF 147, 152).
Одним із ключових елементів підпорядкування аборигенів є приниження, стигматизація та маргіналізація їхньої мови. У школах їх призвичаюють до осмішування їхнього “діалекту”. “У деяких родинах повністю забороняють використання місцевої мови, і матері сварять дітей за її уживання”. Як негр, пише Фанон, “я мушу напружено стежити за своєю мовою, бо саме за нею мене оцінюватимуть”. У підсумку, “всі колонізовані, тобто всі народи, у душах яких загніздився комплекс неповноцінності внаслідок смерті їхньої власної культурної самобутності, стикаються лицем до лиця з мовою народу-цивілізатора, з культурою метрополії. Колонізовані можуть піднестися над статусом дикунів, над своїми джунґлями лише мірою засвоєння метрополітальних культурних стандартів. Вони стають білими – мірою зречення своєї чорної шкіри, своїх джунґлів” (FF 18, 20).
Місцева мова – важливий, хоч і не завжди головний (як у випадку українців) елемент “чорношкірості”; він, як і темна шкіра, зазвичай достатньо помітний, щоб ставати об’єктом символічної, а подеколи й фізичної агресії. Відповідно, цілком природним стає бажання позбутися цього дискомфортного, небезпечного елемента – приховати, замовчати, зректися, забути. “Чорношкірий, який прибуває до Франції [із колонії], змінюється не тільки тому, що то саме Франція дала йому Монтеск’є, Руссо і Вольтера, а й тому, що вона дала йому лікарів, губернаторів, незліченних дрібних службовців, податкових і митних інспекторів, воєначальників, поліцаїв. Тож, повернувшись додому, він відповідає лише французькою і часто навіть удає, ніби не розуміє місцевого “діалекту”. Він розповідає про Оперу, якої насправді ніколи не бачив, хіба що зоддалік, а головне – він засвоює зневажливе ставлення до співвітчизників” (FF 23-24).
Ситуація досить знайома тисячам українців, які переїжджають зі своїх сіл до міст – зі злиденних “внутрішніх колоній” до метрополітальних центрів, а тоді, повертаючись вряди-годи домів, підтверджують давнє Фанонове спостереження: “всі народи в умовах колонізації виробляють ту саму модель поведінки” (FF 25). Причини цих перетворень прості й соціально вмотивовані: чорні хочуть зробитися білими, щоб “змусити білих людей визнати в кожному з них людську істоту” (FF 98).
А що кожна мова є певним баченням світу й певним способом мислення, то її зречення й заміна метрополітальним суржиком зумовлює також світоглядну дезорієнтацію та еклектичний (“суржиковий”) менталітет. “Негритянський комплекс неповноцінності проявляється особливо гостро серед найосвіченіших, котрі мусять змагатися з ним неперервно”, – будучи “майже білими” за своєю мовою, культурою та освітою, проте не в змозі подолати останній бар’єр, який відокремлює їх, чорношкірих, від білої раси “справжніх людей”. Це штовхає аборигенів до “постійної боротьби з власним образом”, спонукає жити “в роздвоєнні, яке виявляється надзвичайно невротичним” (FF 25, 192, 194).
Що ж до білих, котрі витворюють “негрів” і утверджують свою гадану вищість над ними на підставі самої лиш расової інакшості, то Фанон проводить тут дотепну паралель із пара-логікою антисемітизму. Він цитує Сартрову дефініцію антисемітизму як “снобізму дрібних людців”: “Його поширюють найчастіш представники середнього класу, котрі не мають ані землі, ані дому, ані замку… Трактуючи євреїв як меншовартісних і зловісних істот, вони тим самим утверджують власну буцімто-приналежність до еліти”.⁴ З цієї настанови випливає й інша двозначність, влучно помічена Гомі Бабою: “Вимагаючи [від негра]: “Стань білим або зникни!” – колонізатор сам потрапляє у пастку амбівалентності, хворобливого борсання між фантазіями мегаломанської величі та параноїдального переслідування”.⁵
Слідом за Карлом Ґуставом Юнґом, Фанон ототожнює “чуже” з таємничим, незнаним, потенційно зловісним: “Цей механізм проекції, чи, коли завгодно, перенесення, описаний у класичному психоаналізі. Щоразу як я відкриваю в собі щось незнане, щось гідне осуду, я маю один лиш вихід – позбутися цього, приписати його походження комусь іншому. Таким чином я усуваю подразник, що може порушити всю мою душевну рівновагу… Проектуючи власні підсвідомі бажання на негра, біла людина поводиться так, ніби негр і справді ті бажання має” (FF 165, 190).⁶ Нарікання на “примусову українізацію”, що лунають насамперед там, де ніякої “українізації” нема й близько, можуть служити яскравим прикладом “перенесення” (проекції) колонізаторських комплексів на тубільців і приписування їм зловісних намірів, випродукуваних власною підсвідомістю. Фантазія переслідування проявляється тут як зворотний бік фантазії мегаломанської величі – уявної приналежності до “Русского мира” та його гаданої культурно-цивілізаційної вищості.⁷
Те, що подібні твердження жодною мірою не узгоджуються з реальністю, не має істотного значення. “Вони ґрунтуються на уявному, паралогічному”, – як і все в міфологічному мисленні. Франц Фанон використовує юнґівську категорію “колективного свідомого” (і “колективного підсвідомого”), проте інтерпретує її раціональнішим чином, без сумнівних посилань на “колективну тінь”, “генетичну пам’ять” та “архетипи”. Для нього це “всього-на-всього сума передсудів, міфів, колективних настанов певної групи”, “результат невідрефлексованого засвоєння культури” (FF 177, 188, 191).
Саме тривкістю колективного підсвідомого й зумовлюється тривале збереження колоніальних комплексів і стереотипів у постколоніальних суспільствах після того, як політичні і навіть соціально-економічні передумови їхнього виникнення зменшились або й зникли. Підсвідомість і надалі репродукує їх на рівні культурних звичаїв і соціальних норм. Вони можуть тривати, у принципі, безконечно, допоки успадкована від колоніалізму структурна соціально-економічна нерівність їх підтримуватиме.
______________________
¹ Franz Fanon, Black Skin, White Masks, trans. Charles Markmann (London: Pluto Press, 1986), 14. Подальші посилання на Фанона – безпосередньо в тексті: (FF 14).
² Jean-Paul Sartre, Anti-Semite and Jew, trans. George Becker (New York, Grove Press, 1960), 95.
³ Українці подібним чином виводять своїх історичних предків від доісторичних аріїв на підставі самої лише звукової подібності їхньої назви до архаїчного українського слова “орії”.
⁴ Sartre, 26-27.
⁵ Homi Bhabha, “Foreword: Remembering Fanon”, in Franz Fanon, Black Skin, White Masks (London: Pluto Press, 1986), xx.
⁶ Пор. спостереження Гомі Баби: “Цей процес [іншування] можна помітити в обміні поглядами між аборигеном і колоністом, який структурує їхні взаємини у формі параноїдальної фантазії безмежного володіння та його заперечення: “коли їхні погляди перетинаються, колоніст констатує занепокоєно: “Вони хочуть посісти наше місце” (Bhabha, “Foreword”, xv). Кілька років тому подібного висновку дійшов і український експерт, намагаючись зрозуміти, звідки у колоністів та їхніх ідеологів раз-у-раз виникає й артикулюється “страх помсти, страх "остаточного вирішення російського питання"?” Адже нема жодних фактів, які б наштовхували на такі думки, – жодних репресій, звільнень з робити чи побиття за російськомовність. “Усі страхи, – висловлює єдине логічне припущення автор, – від психологічної проекції… Особа думає, як вона зробила би чи подумала б на місці іншого, і сприймає свій образ іншого як реального іншого – відповідно, поводиться так, ніби ці прогнозовані у власній голові дії іншого вже вчинені”. (Орест Друль, “Галицький сепаратизм. Як є”, Збруч, 25.09.2017).
⁷ Ні соціологічні опитування, ні емпіричні спостереження не підтверджують істотного порушення прав російськомовців (напр., відмови їх обслужити чи відповісти на їхнє звернення російською мовою); єдина форма “примусової українізації” (у їхній уяві) стосується лише цілком легітимної (і з погляду права, і з погляду етики) вимоги використання української мови певними категоріями працівників при виконанні певних фахових обов’язків. Саме це, схоже, й викликає роздратування тих десяти відсотків респондентів, котрі в недавньому опитуванні заявили про “постійне порушення в Україні прав російськомовних громадян”. (Центр Разумкова та Фонд “Демократичні ініціативи”, Українська мова: шлях у незалежній Україні, 17.09.2020). Пор.: Euromaidan Press, “Russian-speakers having problems with Ukrainian language more myth than reality, poll reveals,” June 7, 2017.
11.01.2021