Тиждень тому в новинах майнуло повідомлення про смерть Олега Фіалка – режисера, який, не належав, сказати б, до “короткого списку” українських кінематографістів, а проте в “довгому списку” незмінно фігурував (той список, зрештою, ніколи й не був надто довгим). Я запам’ятав лише один його фільм, знятий ще у совєтські часи і, як на ті часи, досить добрий – “Повернення Баттерфляй” (1982, за біографічним романом Валерії Врублевської про Соломію Крушельницьку). Я вирішив переглянути цей та ще кілька фільмів, почавши з останніх (“Садівник”, 2008, та “Діви ночі”, 2007) і зупинившись на “перебудовних” – “Імітатор” (1990) та “Бич Божий” (1988). Далі дивитися не став, розуміючи, що зняти щось путнє в доперебудовні часи на студії ім. Довженка, де Олег Фіалко пропрацював ціле життя, не міг практично ніхто. І режисерський талант (чи його відсутність) не мали тут істотного значення.
Правду кажучи, і ті фільми, які я побачив, не обмежені жорсткою цензурою і соцреалістичним каноном, теж до подальшого перегляду не надихали. Хоча я й не назвав би весь той перегляд марнуванням часу. Принаймні для фахівців це кіно – чудова ілюстрація колоніального статусу України в СССР, а згодом і її неоколоніального статусу у “спільному” з Росією культурному просторі. Простір той, як ми пам’ятаємо, аж до 2014 року енергійно творили й відтворювали своєю продукцією і “Плюси”, й “Інтер”, і, що вже гріха таїти, наш теперішній президент. (Він, до речі, значиться в титрах одного з Фіалкових фільмів – короткого серіалу “Казанова мимоволі”, 2004, проте знайти його в інтернеті, на жаль, не вдалось. Не виключаю, що московити вже вичистили свій інтернет від цієї небажаної особи, а на інших платформах цього фільму, ймовірно, і не було).
Втім, уявити собі стилістику цих серіалів неважко – досить побачити “Діви ночі” з мелодраматичним сюжетом, ходульними персонажами і максимально спрощеним соціальним тлом, аби уявити все інше. Повість Винничука, за якою начебто знято фільм, не належить, зрештою, до найкращих творів письменника, вона й писалася як суто комерційний проєкт, а все ж мала принаймні галицький колорит, шарм упізнаваних вулиць, кнайп і характерну для автора грайливість мови. У фільмі ж (російськомовному, як і всі інші фільми Фіалка) – домінує совок (чи постсовок): і в спрощеній, вульгаризованій мові, і в розв’язній, буцімто крутій поведінці, характерній для московитів та московських акторів (неодмінних в усіх режисерових фільмах), і в усьому, сказати б, габітусі.
Правду кажучи, сумно бачити українських акторів на “підтанцьовках” у московських звьозд (найчастіше це має бути сторож, двірник або просто бабуся), де їм дозволено часом сказати українською кілька слів, заспівати народну пісню (як-не-як, продукція “українська”, а в 90-х – “спільна”), і навіть – у “перебудовному” “Імітаторі” – можна було помахати на марґінесі жовто-блакитними прапорами або й козирнути бейсболкою з тризубом). Хоч, як на мене, єдиний справді дотепний момент у тій некумедній комедії – називання Богдана Бенюка в епізодичній ролі прізвищем “Хостікоєв”, таке собі словесне камео, підморгування для втаємничених глядачів, які знають і цінують у Києві акторський тандем Хостікоєва-Бенюка.
Після “Садівника” (2008) – невибагливої мелодрами з російськими акторами у російській “глибинці” (втім, теж означеної як “спільна” рос-укр продукція) – Олег Фіалко нічого більш не знімав, розчарувавшись, імовірно, можливостями “незалежного” кіно в “незалежній” Україні. А проте фільм “Повернення Баттерфляй” (1982), який я з приємністю подивився ще раз, залишиться в довгому, а можливо й короткому списку українських кінематографічних здобутків. Приємність від фільму до певної міри псує “язык”, яким розмовляють галицькі персонажі фільму (прикметно, що у фільмі звучить також італійська, бо ж більша його частина розгортається в Італії, і звучить трохи польська на вулицях Львова – натомість українська з’являється лише в народних піснях, як і належить етнокультурі аборигенів). А ще викликає саркастичну посмішку зроблене наприкінці повідомлення (явно для партцензури), що співачка отримала справжнє визнання допіру з приходом радянської влади на західноукраїнські землі (про те, що ця влада фактично конфіскувала в неї італійську віллу і змусила 80-літню приму доживати у злиднях, ніхто тоді, зрозуміло, не згадував).
Та якщо абстрагуватися від цієї прикрої данини часу як від надокучливої умовності, фільм справляє загалом гарне враження і навіть дивує, бо ж знімати такі стрічки в Україні Щербицького було не прийнято. По-перше, це фільм про міське середовище, про українських інтелігентів, ба більше – про героїню, яку здобуває собі міжнародне визнання і виразно зберігає при тому українську ідентичність. А по-друге, у ньому нема неодмінних для того часу ідеологічних реверансів (якщо не брати до уваги ремарку наприкінці) – чи то в бік братнього російського народу й омріяного “возз’єднання” з УРСР, чи то в бік “класової боротьби” та лівих ідей, популярних, зрештою, в галицькому середовищі Крушельницької.
Натомість є реальний, живий характер, є драматичні події й суперечності, є справді якісний мистецький твір. Моє припущення полягає в тому, що фільм з’явився лише тому, що знімався за романом (і сценарієм) Валерії Врублевської – досить фахової письменниці, а головне – дружини Василя Врублевського, помічника Щербицького, який міг забезпечити певний (обмежений) патронат від свого боса. Такий симбіоз митців із номенклатурою був досить типовим явищем у Москві чи, скажімо, в Грузії, але в Україні номенклатура була суто колоніальною і культурою аборигенів не надто цікавилась. Хоча, кажуть, син Шелеста приятелював із шістдесятниками, і це теж начебто забезпечило їм певну віддушину, хоча й ненадовго.
Досить зіставити російську афішу фільму, де Крушельницьку зображено елегантною європейською дамою у капелюшку, й українську обкладинку книжки, де Крушельницьку запаковано в звичний фольклорний (“селянський”) стрій, аби зрозуміти різницю між імперським дискурсом і колоніальним, між тим, що вважалось “нормальним” і допустимим в одній культурі та що нав’язувалось як норма у другій.
А тим часом Вікіпедія згадує, що деякі фільми на довженківській кіностудії дублювалися українською, зокрема “Діви ночі” і “Баттерфляй”. По телебаченню, навіть по українському, того дубляжу не показували, і невідомо, чи він (іще) десь існує. Та навіть якщо існує, не варт покладати надій на збережені копії – знаючи рівень тогочасного українського дубляжу й рівень володіння живою (не театральною) українською мовою в більшості київських акторів. Колись, може, вдасться озвучити цей фільм заново, він того вартий.
05.08.2024