Ukrainian Lives Matter

УКРАЇНСЬКІ ЖИТТЯ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ

Рутинізовані вбивства

У п’ятницю, 4 квітня, російська балістична ракета з касетними боєголовками влучила в житловий район Кривого Рогу. Її політ із російського Таганрога до українського прифронтового міста з півмільйонним населенням тривав лише кілька хвилин. У жителів зазвичай небагато шансів сховатися від таких ракет. Дев’ятнадцять людей загинули на місці, зокрема восьмеро дітей. Понад сімдесят людей отримали серйозні поранення, декотрі вже померли в лікарні.

Через два дні Росія завдала удару по Києву безпілотниками і ракетами. Жертв було цього разу менше, руйнувань більше. У Вербну неділю російська балістична ракета впала в самому центрі Сум. Через кілька хвилин росіяни запустили другу ракету з осколковими зарядами, поціляючи в рятувальників, що кинулися допомагати пораненим.

Далеко не всі міжнародні масмедії повідомили про ці брутальні російські атаки, і тим більше не всі міжнародні політики визнали за потрібне їх засудити. Події на кшталт перелічених давно вже зробилися буденними, відрізняючись лише за масштабами та рівнем підступності. Кожна нова подія затьмарює, перекреслює попередні, зводить їх до набридливої рутини, нудної статистики. Кожен обстріл стає лиш питанням більшої-меншої кількості жертв, а не частиною геноцидної війни як такої. Щонайменше кілька людей щодня гинуть чи отримують поранення в Україні, проте зазвичай вони розпорошені по регіонах: хтось підірвався сьогодні на міні на Сумщині, хтось загинув від планерних бомб чи артобстрілів на Харківщині, а когось уполював російський безпілотник на Донбасі.

Ці щоденні події, розпорошені в часі і просторі, не кумулюють, не стають новинними заголовкам навіть у самій Україні, а тим більше у міжнародних медіях. Бо й справді, що тут нового і сенсаційного: росіяни сьогодні знову вбили кількох українців. What’s the news?

Моніторингова місія ООН з прав людини (ММПЛУ) оцінює кількість загиблих цивільних приблизно в 13 000 – один десяток на кожен день у середньому, хоча реальні цифри насправді ще вищі, бо ж чимало людей у прифронтових районах вважаються “зниклими безвісти”, а ще більше, ймовірно, поховані в масових могилах на окупованих територіях. В самому лише Маріуполі, за оцінкою експертів, під час облоги загинули десятки тисяч.

Звичні заперечення

До міжнародних новин, та й то не завжди і не скрізь, потрапляють тепер лише повідомлення про масований удар по густонаселеному району, який спричиняє значні руйнування і велику кількість жертв. Росіяни здійснюють такі атаки не щодня, а “лише” двічі-тричі на місяць. Чи то помилково, плутаючи який-небудь “законний” (за їхніми словами) об’єкт атаки з лікарнею, школою або житловим будинком. Чи, вірогідніше, обирають цивільні цілі зумисне – щоб залякати людей щоденним терором і довести до відчаю, зробити безвольними і поступливими. Кремлівські пояснення найчастіше бувають двох видів. Найпоширеніше – відверта хуцпа: “Який удар? Ми не маємо до цього жодного відношення. Ми не нападаємо на цивільних. Це українці самі себе розбомбили, щоб нас скомпрометувати”. Або ж – хитромудре мереживо суперечливих версій, які кепсько узгоджуються не лише з реальністю, а й одна з одною, як, наприклад, у нещодавньому випадку з Кривим Рогом, де росіяни, за їхнім твердженням, використали високоточну ракету, щоб уразити “зібрання командирів українських підрозділів та іноземних інструкторів, в результаті чого загинуло до 85 осіб і було знищено до 20 транспортних засобів”.

Будь-який уважний читач неминуче запитає, чому “українські командири” і “західні інструктори” призначили зустріч у житловому районі, а не в спеціальних укриттях, побудованих по всій Україні саме для таких цілей; чому “високоточні” ракети були спрямовані не в необачних (або підступних) змовників, а в ігровий дитячий майданчик; і чому хвалена “високоточна” ракета, спрямована у вузьке коло людей, була оснащена касетними боєприпасами, розрахованими на враження величезної території. Трирічний досвід російської війни Росії з українським цивільним населенням не залишає сумніву ані щодо її справжнього характеру, ані щодо “високоточності” застосовуваної у ній зброї. Остання доповідь ММПЛУ ООН підтверджує, зокрема, що “у 2024 році щонайменше 306 [російських] атак пошкодили або зруйнували медичні заклади – втричі більше, ніж у 2023 році, – і щонайменше 576 атак зачепили освітні установи, – майже удвічі більше, ніж у попередній рік”.

Журналісти, які прибули на місце російського удару в Кривому Розі, не знайшли там жодного натяку на 85 (!) буцімто знищених українських та іноземних військовиків. Не помітили навіть серйозних пошкоджень у кафе, де проходила начебто та таємна зустріч. На відеозаписах із кафе не видно жодного військовослужбовця, натомість видно, що в тому приміщенні заледве може поміститися двадцять осіб, не те що 85. Місія ООН, що відвідала місце подій й опитала свідків, підтвердила, що “на момент влучення ракети в сусідньому ресторані проходила зустріч косметологів, а не військовослужбовців”. Більшість дітей загинули неподалік на дитячому майданчику. Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк засудив російську атаку з використанням касетних боєприпасів як “зухвалий вияв зневаги до цивільних життів”.

Московська реакція на всі нові звинувачення залишається тою ж самою, що й після збиття рейсу MH17, отруєння Скрипалів чи інших політичних убивств або (якщо хтось пам’ятає) підриву житлових будинків у Москві, Буйнакську та Волгодонську 1999 року, використаного для нагнітання античеченської істерії та приведення до влади нікому раніш не знаного Владіміра Путіна. Основна мета всіх кремлівських заяв – не переконати когось, а ще більше заплутати, зробити саму ідею правди (і її пошуку) неактуальною й ефемерною, бо ж ніякої правди, мовляв, не існує, а є лише різні точки зору й різні інтерпретації.

Цей “постправдний” підхід надзвичайно пасує всім, хто воліє із різних причин не знати правду. Її знання і справді часто руйнує психологічний комфорт, буває дражливим і просто нестерпним. Воно вимагає від людини зайняти певну позицію, зробити складний моральний вибір, що нераз суперечить особистим і діловим інтересам. “Постправда” тим часом звільняє і свідків, і співучасників державно санкціонованих злочинів від будь-якої відповідальності. Якщо нема правди, то нема і жертв та злочинців. Усі сторони однаково винні – і Зеленський, і Байден, і Путін – і ніхто водночас не відповідальний. Політика, за логікою постправди, – це безлад, в якому неможливо розібратися, тож по-справжньому мудра людина не повинна й пробувати. А ті, що й далі наполягають на важливості правди і моралі, справедливості та відповідальності, потерпають від явного психічного розладу. У Кремлі навіть мають для нього назву – русофобія.

Міжнародна реакція на останні російські атаки на міста Кривий Ріг та Суми була подібною до попередніх, як і самі атаки. Західні лідери засудили варварський акт, якісні медії висвітлили його, а незахідний світ, як завше, хитрувато промовчав, вдаючи, що його бізнес із Путіним і дипломатичні ручкання не мають жодного стосунку до щоденних убивств. Український президент відвідав своє рідне місто і виступив з траурною заявою, в якій поіменно згадав вісьмох загиблих дітей – від трирічного Тимофія до 17-річного Микити. Дев’ята дитина померла трохи пізніше, в лікарні, вже після опублікування заяви.

Гра в евфемізми

Втім, серед знайомих голосів жалоби і осуду забракло тим разом сильного й авторитетного (донедавна) голосу Сполучених Штатів. Посол США в Україні Бріджит Брінк опублікувала в мережі Х коротку заяву, яку можна розглядати і як віртуозний дипломатичний хід, і як ще один вияв американської амбівалентності. “Жахає те, що сьогодні ввечері балістична ракета влучила поблизу дитячого майданчика та ресторану в Кривому Розі. Понад 50 поранених і 16 загиблих, серед них 6 дітей. Ось чому ця війна має завершитися”.

Жодного засудження Москви в цій заяві не прозвучало, як і жодної прив’язки загадкової “ракети” до конкретного дієвця, що її запустив, і, звісно, жодного натяку, як саме ця агресивна війна “має завершитися”, хоча пані послиня чудово знає, що найшвидший і найсправедливіший спосіб завершити путінську війну – це просто повернути російські війська назад до Росії. Володимир Зеленський, подякувавши західним дипломатам за підтримку, не зміг не висловити розчарування млявою позицією США: “На жаль, неприємно дивує реакція Посольства Америки: така сильна країна, такий сильний народ – і така слабка реакція. Навіть слово "російська" бояться сказати, говорячи про ракету, що вбила дітей. Так, війна має завершитись. Але щоб її завершити, треба не боятися називати речі своїми іменами. Треба не боятися тиснути на того єдиного, хто цю війну продовжує та ігнорує всі пропозиції світу для її завершення. Треба тиснути на Росію, яка обирає вбивства дітей замість припинення вогню”.

Дипломати справді повинні бути вправними у вживаних евфемізмах, але не для того, напевно, щоб затушовувати суть війни, замовчувати імена вбивць і звільняти їх таким чином від будь-якої відповідальності. Прикметно, що і “війна”, і “ракета” в цій дискурсивній маніпуляції набувають суб’єктності, стають незалежними акторами, які діють самі собою: війна просто собі “сталася”, просто сама по собі “почалася”, а тому й “завершитися” має сама собою – за допомогою якихось магічних закликів президента Трампа до друга-Путіна. Відтак і “балістична ракета” невизначеного походження з’являється тут невідомо звідки – як грім серед ясного неба, буря, потоп або землетрус.

Дискурсивний прийом номіналізації абстрактних категорій, який наділяє їх незалежною силою і дозволяє їм діяти самостійно як фізичним акторам, затушовує реальних агентів, які ними оперують, – цілком конкретних командирів, що запускають ракети по дитячих майданчиках, конкретних політиків, що починають війну, а отже й повинні її так само завершити, припинити, не чекаючи, що вона з якогось дива “завершиться” сама.

Ця облудна “дипломатична” мова далеко не безневинна, як декому може видатись. В одних випадках (як ось тут) вона просто затуманює дійсність, полегшуючи її фальшиві інтерпретації, в інших – формує ту дійсність за допомогою відповідної перверсивної політики. Вся історія російсько-українських відносин може бути наочним прикладом евфемістичних викривлень, недомовок і замовчувань. Упродовж багатьох десятиліть ні політики, ні науковці на Заході не наважувалися назвати речі їхніми іменами: совєтську імперію – імперією, російський колоніалізм – колоніалізмом, сталінський голодомор в Україні – геноцидом, а російське вторгнення на Донбас і до Криму 2014 року – війною. Усі воліли говорити про “українську кризу”, дарма що насправді вона не була ані “кризою”, ані “українською”. Головним результатом цієї словесної маніпуляції було мовчазне вилучення головного підбурювача і бенефіціара тої “кризи” із загальної картини і звільнення його від будь-якої відповідальності за ту “кризу” – у повній згоді з облудним московським окресленням тої “кризи” як “громадянської війни” в Україні.

За десять років “криза” перетворилася в потужного актора, котрий діяв нібито сам собою, як привид, Deus ex machina, ефективно затуманюючи й приховуючи роль справжнього актора, який ту “кризу” спричинив і дедалі загострював. Не лише зарубіжні масмедії, а й наукові журнали всерйоз стверджували, що “криза в Україні 2014 року... призвела до окупації та анексії Криму і військового втручання Росії у війну на сході України”; “українська криза спровокувала режим Путіна відмовитися від ліберальної взаємозалежності на користь неліберального суверенного державництва”; “українська криза принесла Росії контури ідеології, яка заповнила вакуум єльцинських часів”.

Іншими словами, не Путін і його поплічники окупували Крим і розв’язали війну на сході України, не суркови, дуґіни і павловські допомогли Путіну перетворити Росію на фашистську державу, а ефемерна, проте всемогутня і всюдисуща “українська криза”. Сьогодні ми знаємо ціну тих мовних спотворень і маніпуляцій: усі вони сприяли російським пропагандистським зусиллям, зміцнювали упевненість росіян у безкарності й прокладали їм шлях до подальшої агресії.

Ревізія наративів

6 квітня, після атаки російських безпілотників і ракет на Київ (через два дні після кровопролиття в Кривому Розі), послиня США зробила дещо чіткішу заяву, яка хоча й не містила прямого засудження Росії, розкривала принаймні походження смертоносних ракет. Ймовірно, це була її непряма реакція на критику з боку Зеленського – дещо запізнена і все одно досить обережна. За кілька днів Бріджит Брінк подала у відставку. Наразі неясно, чи її за щось покарали, чи вона сама пішла добровільно. Так чи так, але її швидкий перехід від виразної проукраїнської позиції часів президента Байдена до теперішніх прикрих двозначностей та недомовок ілюструє загальну тенденцію нової американської влади – утримуватися від сильних слів, не кажучи вже про справи, проти путінської держави-ізгоя. Сумнозвісний трампівський “мир через силу” спрямований поки що в основному на Київ, бо той, як відомо, “не має козирів”, а отже куди зручніший для побиття.

Уникнення правди, небажання називати речі їхніми реальними іменами повністю узгоджується з іншими політичними кроками нової адміністрації США, надзвичайно сприятливими для Росії й надзвичайно шкідливими для України. Пояснення цього різкого розвороту в американській політиці з’являються найрізноманітніші: від конспірологічних припущень, що Трампа взяло на гачок КҐБ ще під час його еротичних та бізнесових пригод у Москві 1980-х і відтоді шантажує якимсь компроматом, до більш очевидних ознак його буфонського невігластва і в українсько-російських справах, і в багатьох інших, його неприхованої симпатії до автократів і такої ж очевидної антипатії до Зеленського, який не допоміг йому з компроматом на Байдена у 2019-му.

Хоч би якими були причини цього розвороту, нічого доброго для України він не віщує. Уся дискурсивна стратегія американської влади, хоч яка суперечлива й хаотична, виказує явне бажання переозначити (“рефреймувати”) злочинну війну держави-агресора супроти мирного сусіда як такий собі “конфлікт”, де кожна сторона має свою правду і рацію, кожна по-своєму винна (“відповідальна”, як заявляє Трамп), а тому компроміс має бути знайдений десь посередині як “другий найкращий” варіант і для одних, і для інших.