Сором’язливий колоніалізм

Біла шкіра, чорна мова: травматичний досвід колоніального упокорення.

Частина друга.

Застосовність Фанонових інтерпретацій до українських реалій залежить від того, чи готові ми визнати Україну колонією Росії – і коли так, то в яких саме аспектах.¹ Питання не є однозначно простим, оскільки Україна, як і Ірландія, займала “аномальну позицію – водночас у Європі і за її межами”.² Ні Москва, ані Лондон “не вважали Україну та, відповідно, Ірландію частинами своїх імперій; радше вбачали у них частину самих метрополій, назавше пов’язану з центром спільною долею”. Понад те, чимало місцевих жителів – “малоросів та англо-ірландців – пишалися своєю подвійною, місцевою та імперською, ідентичністю і не бачили жодної суперечності в одночасній лояльності до свого регіону і до імперії”.³ З іншого, однак, боку, далеко не всі малороси або ірландці поділяли прихильне ставлення до імперських господарів і далеко не всім було до вподоби їхнє власне становище та становище їхнього краю в імперії. Це, власне, й робить питання колоніалізму в Ірландії та Україні вкрай складним і неоднозначним.

Російське владарювання Україною було, безумовно, колоніальним, якщо тільки ми визнаємо колонією кожну етнічну/національну спільноту, позбавлену політичних, економічних та мовно-культурних прав чужоземною владою, і трактуємо колоніалізм як “тривале управління іншою расовою чи етнічною групою, поєднане з політикою економічного визиску та примусової акультурації”.⁴ Україна була позбавлена своїх прав після скасування Гетьманщини у 1764-му, а згодом – у більш лицемірний і вигадливий спосіб – після перемоги російських більшовиків над УНР у 1920-му.⁵

Тим часом ті, що заперечують колоніальний статус України у царській та совєтській імперіях, наголошують, що вона була інтегральною частиною обох імперій, а не їхнім заморським володінням, тобто була більш схожа на Шотландію, ніж Індію чи навіть Ірландію. А головне – українці не відрізнялися расово від панівної групи (і взагалі не вважалися іншим народом), а отже й не зазнавали виключення чи дискримінації за етнічною ознакою. Як пише канадський дослідник, “століття масових міжетнічних контактів та змішаних шлюбів у контрольованій росіянами державі спонукали багатьох українців і росіян вважати себе тісно спорідненими. Для них СРСР справді не був імперією, а радше – спільним підприємством, ліквідовувати яке не було жодної потреби; їх обурювало саме припущення про «російське колоніальне домінування».”⁶

Відсутність чіткого расового бар’єра між колонізатором і колонізованим справді робить український випадок суттєво відмінним від колоніальних ситуацій, описаних Фаноном фактично у “маніхейських категоріях – як буцімто складених із двох взаємовиключних частин, що викликають супротивні реакції”. В Україні, як і в Ірландії, виникали різноманітні гібридні форми, роблячи категорію “малороса” (чи “англо-ірландця”) досить поширеною і багатозначною. І там, і там, попри колоніальне гноблення, імперський проєкт справді “сприяв модернізації колоніальних суспільств, закладаючи таким чином підвалини менш конфронтаційних взаємин з колонізованими”.⁷ В обох випадках різні аспекти колоніального досвіду підтверджують неконфронтаційну співпрацю.

Формально українці могли зробити будь-яку кар’єру в імперських структурах, і багато хто її справді робив – як і шотландці, валлійці та ірландці у Британській імперії. Можна скласти чималий список етнічних українців, які обіймали найвищі посади у царській адміністрації, а згодом і в більшовицькому керівництві. Українці, як стверджує дехто, були співзасновниками і співвласниками імперії, тож повинні радше пишатися її спадщиною, ніж відкидати і заперечувати.⁸

Цей арґумент не цілком безпідставний, оскільки ґрунтується на слушних засновках (“винайдення” Російської імперії українськими інтелектуалами, заанґажованими Петром Першим до проєкту державної модернізації), проте провадить до хибних висновків, оскільки ігнорує подальшу долю цього спільного малорусько-великоруського підприємства, по-рейдерськи захопленого невдовзі великоросами. Первісний задум українських освічених кліриків, які на межі XVII–XVIII ст. створили концепцію Малої і Великої Русі, взоровану на античну Малу і Велику Грецію, був досить простий і по-своєму раціональний: стати рівноправними партнерами у проєкті імперієтворення, компенсуючи в цьому “акціонерному товаристві” мализну свого фізично-географічного внеску величчю внеску історико-символічного. Адже саме Київ мав незаперечну символічну вагу як колиска русько-православної цивілізації – достоту як Мала Греція-Еллада щодо Великої Греції пізніших середземноморських і малоазійських розселень. Саме для актуалізації символічного значення Києва, а заразом і власного, вони й скористалися мало/велико-грецькою аналогією і навіть винайшли ідею історичної тяглості між Києвом та Москвою – не лише династичної й еклезіастичної (про це московити згадували й раніше), а й незнаної їм тяглості політичної.⁹

Протягом XVIII століття великороси успішно присвоїли собі київську спадщину, а разом з нею й контрольний пакет акцій у “спільному підприємстві”, сконструйованому начебто на рівних паях із малоросами. Україна стала тим, чим урешті й мусила стати, – малоросійською провінцією великоросійської імперії, а малороси – її лояльними підданими. Колонізація України відбулася двома шляхами – династичним, через поступову кооптацію й русифікацію місцевих еліт, та поселенським – через дедалі інтенсивніше переселення етнічних росіян на новонабуті землі, зокрема до міських центрів, що почали бурхливо розвиватись у ХІХ ст.¹⁰

Як наслідок, в Україні сформувалась типово колоніальна ситуація, у якій автохтонам дісталася роль культурно принижених і економічно марґіналізованих жителів сільського “третього світу”, тимчасом як росіянам (а згодом і урбанізованій-русифікованій частині автохтонів) – роль носіїв “вищої” цивілізації, представників “культурнішого”, заможнішого, розвиненішого “першого світу”. Закріпачення селян у Російській імперії (1783) та їхнє фактичне перетворення у безпаспортних і безправних колгоспних рабів у сталінському СРСР ще дужче поглибило прірву між цими двома світами. Українськість зробилася стигмою – знаком відсталості, неповноцінності і відсутності будь-яких перспектив у модерному світі.

Зверхнє ставлення до “селюків” і взагалі до “провінціалів” характерне не тільки для України; тою чи тою мірою воно зустрічається в різних країнах, зокрема й у Росії, відбиваючи загальну модель домінації й, відповідно, зверхності “першого світу” над “третім”, міських центрів над сільською периферією. В цьому сенсі російська провінція (“ґлубінка”) була для імперського центру такою ж внутрішньою колонією, як і провінція українська; там і там селян однаково закріпачували, визискували, іншували й осмішували у міських центрах. Але й була фундаментальна різниця.

У російських “внутрішніх колоніях” колонізатори й колонізовані належали до того самого етносу (“народу”) і розмовляли більш-менш тією самою мовою. На українських землях “перший світ” розмовляв російською, тимчасом як “третій світ” – світ колгоспників-кріпаків і міських чорноробів-міґрантів – розмовляв українською. Тут, на відміну від Росії, квазіколоніальні відносини були етнізовані. Так само етнізованими тут виявилися й класові відносини: міські росіяни й російськомовці репрезентували тут передовий клас пролетарів, тимчасом як сільські україномовні українці репрезентували відсталіший або й узагалі реакційний клас “куркулів”. Таким чином “чорношкірість”, тобто відсталість, убогість і упослідженість супроти заможніших і класово прогресивніших жителів міст, асоціювалися тут не просто з сільським походженням та нижчим (селянським) соціальним статусом, а саме з українським походженням, з нижчим статусом української мови й культури, з меншовартістю сільських україномовних “чорних” супроти міських російськомовних “білих”.

Саме мова стала головним об’єктом стигматизації, найвиразнішим знаком приналежності до “гіршого” світу, до нижчої раси сільських примітивів, найнижчої касти колгоспних рабів, марґіналізованої у своїх злиденних селах (Фанонових “джунґлях”) і осміюваної у міських анекдотах та панівній популярній культурі.¹¹ Мова справді зробилась для українців їхньою “чорною шкірою”, проте в цій подібності була і суттєва відмінність: на відміну від африканців, українці могли досить легко тієї своєї “чорної шкіри” позбутися, скинути її разом із “ганебним” сільським походженням і зробитися “білими” – принаймні у другому поколінні. І мільйони українців саме так і робили. При цьому вони не тільки засвоювали мову колонізаторів, а й часто інтерналізували їхнє зверхнє, зневажливе ставлення до аборигенів – цілком у дусі Фанонових співвітчизників: “Для антільця цілком нормально бути антинегритянським. Через колективну підсвідомість він засвоює всі архетипи, притаманні європейцям” (FF 191). Самі прізвиська, якими колонізатори описують автохтонів, мають виразно расистське підґрунтя: всі вони викликають або анімалістичні асоціації (быки, кугуты, рагули, колхоз), або прямо вказують на розумову чи моральну неповноцінність (жлобы, мовнюки, бандеры, национально озабоченные).¹²

Ситуація не змінилася й після скасування колгоспного рабства по смерті Сталіна, коли селяни нарешті отримали внутрішні паспорти і можливість більш-менш вільного виїзду з колгоспного ґетто. Не змінилась сама структура соціально-економічних взаємин між “першим світом” і “третім”, а відтак і їхня ієрархія та статус їхніх жителів. Попри видачу колгоспникам паспортів, переїзд автохтонів до міст суворо обмежувався системою прописки – своєрідним візовим сурогатом, за допомогою якого заможніший “перший світ” здатен захищатися від неконтрольованого напливу злидарів із периферії. Навіть сама процедура отримання прописки багато в чому схожа на процедуру отримання візового дозволу на тимчасове проживання: аплікант із “третього світу” мусить або одружитися з жителем/жителькою “першого світу”, або пробитись туди на навчання, або ж погодитися на брудну, непрестижну роботу, спеціально залишену жителями “першого світу” для вихідців із “третього”.¹³ Все це, зрозуміло, лише зміцнювало негативний, “недолюдський” імідж сільських аборигенів в очах міських колоністів та урбанізованих автохтонів, котрі вже встигли асимілюватися і перейняти колонізаторські погляди.

Становище жителів “внутрішніх колоній” було справді більш-менш однаковим по всьому СРСР. Проте в Росії поряд із відсталим сільським “третім світом” існував також “перший світ” великих міст, передусім Москви й Ленінграда, де автохтонні (російські) мова й культура могли розвиватися, попри ідеологічні обмеження, – річ цілком неможлива у Києві (або Мінську), де все модне, модерне, престижне мусило бути тільки російським. Відповідно й процес перетворення “негрів у білих” був істотно інакшим для селян у Росії та в Україні. Для одних він не був пов’язаний з кардинальною зміною ідентичності, йшлося лише про певне “окультурення” – шліфування вже наявної мови і засвоєння певних культурних практик у рамках того самого етносу. Для інших він був радикальним ламанням мови і пов’язаного з нею світогляду. Травма поглиблювалась роздвоєнням ідентичності та інтерналізацією колонізаторської ненависті-зневаги до колишніх “своїх” і до самого себе.

Всі ці процеси ще чекають належного осмислення в Україні, хоча на прикладі Ірландії вони вже досить добре досліджені. Майкл Гехтер був чи не першим, хто написав про “білий расизм” як важливий чинник, що підтримує структуру внутрішньої колонії і забезпечує асиміляцію пригнобленої меншини (її перетворення з “чорних” у “білих”) або ж штовхає до радикального націоналізму (себто до захисту своєї “чорношкірості”). Хоча “англосакси і кельти не різняться за кольором шкіри, – писав він, – а проте расизм буяє і там”.¹⁴

“(1) Характерною рисою імперської експансії є упослідження автохтонних культур периферійних груп. (2) Одним із наслідків такого упослідження є ослаблення волі та здатності автохтонів опиратися колоніальному режимові. (3) Політична інкорпорація вирішальним чином впливає на поступ англізації, котра здійснюється не лише через урядові декрети, але й через добровільну асиміляцію периферійних еліт. (…) Раціональним мотивом свідомої англізації периферійних еліт було їхнє прагнення дистанціювати себе наскільки можливо від маси своїх земляків, глибоко зневажених англійською культурою. Саме для цього вони запопадливо вчилися розмовляти англійською вдома, імітувати англійські манери і настанови, перебудовувати весь свій спосіб життя на англійський взірець. Фактично це було добровільним зреченням свого національного походження”.¹⁵

Олександр Мотиль, обговорюючи подібну проблему на східнослов’янських “околицях” Росії, зокрема в Україні, скористався прецизійнішим терміном “супрематизм” (від supremacy – “вищість”) для окреслення зневажливого ставлення багатьох росіян і російськомовців до україномовних аборигенів.¹⁶ Він не став, однак, уживати терміну “білий расизм”, слушно вважаючи його занадто метафоричним. Бо хоч яким травматичним був процес русифікації для багатьох українців чи процес англізації для багатьох ірландців, вони не зазнавали дискримінації як індивіди, оскільки були расово білими, а отже й уважалися “(майже) тим самим” народом, що й росіяни (чи, в іншому випадку, англійці), – етнічне ядро панівної імперської нації.¹⁷

І Російська, й Совєтська імперії були достатньо інклюзивними для залучення етнічних українців, як і членів інших расово споріднених груп, до імперського проєкту, забезпечуючи їм належну кар’єрну промоцію в обмін за лояльність і водночас жорстко репресуючи “націоналістичні” та інші “нелояльні” ухили. Імперська інклюзивність, однак, мала свою ціну: неофіти повинні були зректися своїх мов і культур (якщо ті були неросійськими), своєї релігії (якщо то було не московське православ’я) і своїх політичних переконань (якщо вони не були монархістськими чи комуністичними). Кожен неросійський “білий”, що відповідав цим критеріям, міг зробити, у принципі, будь-яку кар’єру і в Російській, і в Совєтській імперіях. Їхня етнічність справді не мала значення – якщо не асоціювалася з якимись специфічними мовно-культурними, а тим більш політичними вимогами для певної групи, обмежуючись виключно регіональним патріотизмом (сентиментом) у рамках загальноімперського. На індивідуальному рівні – як лояльні імперські піддані – вони справді не зазнавали жодного колоніального гніту, жодної дискримінації, жодних обмежень на професію чи місце поселення. Але на рівні окремих мовно-культурних чи конфесійних груп – як їхні свідомі члени зі специфічними груповими потребами – вони зазнавали всіляких дискримінаційних обмежень і репресій.¹⁸

Той факт, що етнічні українці обіймали найвищі посади у Російській та Совєтській імперіях, не має жодного політичного значення для України як нації й українців як етносу зі специфічними потребами та інтересами. У політичному сенсі ті посадовці не були українцями, достоту як Йосиф Сталін не був політично грузином, а численні євреї у більшовицькому керівництві не були євреями в жодному істотному значенні того слова. Всі вони розбудовували Російську імперію, яка не ставала завдяки їм ані на йоту єврейською, українською чи грузинською, як не ставало від того кращим і становище їхніх “генеалогічних” етносів у Російській імперії. Етнічне походження мало для них та їхніх номінальних етносів не більше значення, ніж поштова адреса того місця, де вони народилися.

Українці справді не зазнавали колоніального гноблення й дискримінації – але тільки тою мірою, якою переставали бути українцями в будь-якому істотному значенні. Ніхто їх не колонізував, бо й не було такої потреби: вони самі були вже на боці колонізаторів, у ролі їхніх запопадливих помічників і виконавців. З імперського погляду, вони були взірцевими автохтонами, гідними всіляких похвал і промоції. Натомість ті, котрі не зрікалися української ідентичності й не інтерналізували імперської колективної підсвідомості, мали змогу пізнати всю репресивну силу поліційної держави та її аж ніяк не інклюзивних дискурсів.

(див. закінчення)

______________________

Відсилання в тексті (FF) на відповідну сторінку праці Фанона за виданням: Franz Fanon, Black Skin, White Masks, trans. Charles Markmann (London: Pluto Press, 1986)

¹ Почасти я обговорював це питання у статтях: “Colonialism in another way. On the applicability of postcolonial methodology for the study of postcommunist Europe,” Porownania 13 (2013): 47-59; та “The Ukrainian ‘Friday’ and the Russian ‘Robinson’: The Uneasy Advent of Postcoloniality,” Canadian American Slavic Studies 44, nos. 1-2 (2010): 5-20. Див. також: David Moore, “Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique;” PMLA 116, no. 1 (2001); Абдурахман Авторханов, Империя Кремля: советский тип колониализма (Garmisch-Partenkirchen: Prometheus Verlag, 1988); Станіслав Кульчицький, “Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи?” / Academia. Terra Historiae, за ред. Геннадія Боряка (K.: Інститут історії НАНУ, 2020).

² Luke Gibbons, “Ireland and the colonization of theory,” Interventions 1, no. 1 (1998), 27. В українському, як і в ірландському випадку, “загарбання не обмежувалося самим лише військовим та політичним підкоренням, а й включало колоніальні методи конфіскації земель та системного нищення місцевих законів, мови, релігії та культури” (Gibbons, ibid.).

³ Taras Kuzio, “Empire Loyalism and Nationalism in Ukraine and Ireland,” Communist and Post-Communist Studies 53, no. 3 (2020), 89-90.

⁴ “В такому [широкому] розумінні поняття колоніалізму може бути застосоване і до античності (Рим), і до білих поселенських колоній (Канада, Австралія), і до експансіонізму декотрих неєвропейських держав (Японія). Воно включає також поняття внутрішнього колоніалізму, тобто політики щодо менших дискримінованих груп у тій самій державі. Класичний приклад – Ірландія, Валія та Шотландія, які хоч і відрізнялися своїм статусом від інших володінь Британської Корони, проте під багатьма оглядами нагадували традиційні колонії. Так само й Україна – хоч і не є типовою постколоніальною державою, проте має чимало відповідних прикмет. Залежність від колишньої метрополії проявляється найвиразніше в соціальній сфері, культурі та економіці, проте помітна й у внутрішній та зовнішній політиці”. (Andrzej Szeptycki, “Ukraine as a Postcolonial State?” Polish Quarterly of International Affairs 1 (2011), 5, 28).

⁵ Zenon Kohut, Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s–1830s (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1989); Stephen Velychenko, Painting Imperialism and Nationalism Red: The Ukrainian Marxist Critique of Russian Communist Rule in Ukraine, 1918-1925 (Toronto: University of Toronto Press, 2015).

⁶ Stephen Velychenko, “The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought. Dependency, Identity and Development,” Ab Imperio 1 (2002), 328.

⁷ Shakir Mustafa, “Revisionism and Revival: A Postcolonial Approach to Irish Cultural Nationalism,” New Hibernia Review 2, no. 3 (1998), 38, 43-44.

⁸ Див., напр., Максим Розумний, “Хто кого колонізував?” Еспресо, 7.05.2019

⁹ Serhii Plokhy, “The Invention of Russia,” in his The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus (Cambridge, Cambridge University Press, 2006), 250-298.

¹⁰ Zenon Kohut, Making Ukraine: Studies on Political Culture, Historical Narrative, and Identity (Toronto & Edmonton: CIUS, 2011); Maksym Sviezhentsev: ‘Phantom Limb’: Russian Settler Colonialism in the Post-Soviet Crimea (1991-1997), Electronic Thesis and Dissertation Repository 7077 (London, Ont.: University of Western Ontario, 2020).

¹¹ Докладніше див.: Mykola Riabchuk, “Ukrainians as Russia’s negative ‘Other’: History comes full circle,” Communist and Post-Communist Studies 49, no. 1 (2016), 75-85. Пор.: David Hayton, “From Barbarian to Burlesque: English Images of the Irish c. 1660–1750,” Irish Economic and Social History 15, no. 1 (1988), 5-31; Edward Hirsch, “The Imaginary Irish Peasant,” PMLA 106, no. 5 (1991), 1116-1133; Maureen Waters, The Comic Irishman (Albany: State University of New York Press, 1984).

¹² “Традиція колоніальних взаємин з імперською Росією помітна і досі у трактуванні українських мови й культури як другосортних порівняно із російськими. Це проявляється, зокрема, в ярликуванні української мови як “собачої” чи “телячої”, а самих українців – як примітивів... Історія колонізації України Росією робить українськість і чорношкірість співмірними категоріями, що виражають упосліджену ідентичність, хоча приналежність українців до білої раси і вносить у цю подібність деякі корективи”. (Laada Bilaniuk, “Race, Media, and Postcoloniality: Ukraine Between Nationalism and Cosmopolitanism,” Krytyka, October 2017).

¹³ Кількість таких посад була обмеженою, тож держава встановлювала кількісні ліміти на працевлаштування “внутрішніх” мігрантів, звідси і їхня повсякденна назва – “лімітчики”.

¹⁴ Michael Hechter, Internal Colonialism: The Celtic Fringe in British National Development, 1536-1966 (London: Routledge, 1975), xvi-xvii. Пор. поняття “антиваллійського расизму” у праці Simon Brooks, Why Wales Never Was. The Failure of Welsh Nationalism (Cardiff: University of Wales Press, 2017), 116.

¹⁵ Hechter, 24. Пор.: “Ірландська сприймалася багатьма як мова кухні, англійська – як мова прогресу... Національна мова збереглася сьогодні у природному, повсякденному вжитку лише в дедалі менших районах заходу й півдня... які потерпають від злиднів та еміграції”. (Conor O’Clery, “Ireland: Could election sound death knell for Irish language?” Global Post, February 21, 2011).

¹⁶ Alexander Motyl, “Soviet-Style Imperialism and the Ukrainian Language,” World Affairs Journal, February 11, 2013.

¹⁷ Andreas Kappeler, “Mazepintsy, Malorossy, Khokhly: Ukrainians in the Ethnic Hierarchy of the Russian Empire,” in Culture, Nation, and Identity, ed. Andreas Kappeler et al. (Edmonton: CIUS, 2003); див. також: Alexander Motyl, Will the Non-Russians Rebel? (Ithaca: Cornell University Press, 1987).

¹⁸ За влучним спостереженням канадського автора, “Українці й ірландці були водночас чужими і спорідненими, дикими й лагідними, небезпечними й ідилічними, зухвалими бунтарями й імперськими лоялістами. Відповідно і царська, й Британська імперії здійснювали водночас дискримінаційну й асиміляційну політику, намагаючись, з одного боку, притлумити розвиток українського й ірландського націоналізму та сепаратизму, а з другого боку – виплекати породу “хороших”, лояльних, “свійських” ірландців та українців” (Kuzio, “Empire...,” 93).