Мовчання ягнят

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА І ВДАВАНИЙ “НЕЙТРАЛІТЕТ” ГЛОБАЛЬНОГО ПІВДНЯ

Після низки дрібних, але болючих воєнних поразок, значною мірою спричинених нестачею вкрай необхідних боєприпасів, Україна зазнала також кількох дипломатичних невдач на різних фронтах, попри всі намагання офіційного Києва видати ці невдачі за чергові успіхи. Деякі з цих гіркуватих пігулок були передбачуваними – як, наприклад, суто декларативний “міст до членства” (“Ukraine Compact”), отриманий на саміті НАТО у Вашингтоні замість омріяної дорожньої карти до Північноатлантичного альянсу, або ж розпочате в липні піврічне головування Угорщини в Євросоюзі, яке дає змогу маленькій, але досить паскудній країні ще ефективніше підривати, на догоду Москві, міжнародну позицію України і зводити нанівець українські зусилля на досягнення справедливого і надійного миру.

Справді гірким сюрпризом для української дипломатії стали провальні підсумки міжнародної конференції у Швейцарії, до якої офіційний Київ готувався довго і наполегливо, пропагуючи її як вагомий крок до мирного врегулювання. Незадовго до конференції президент Володимир Зеленський підтвердив високі очікування, пов'язані із цим заходом, який розглядався як засіб досягнення більшої міжнародної солідарності та підтримки, зокрема на Глобальному Півдні: “Чим більше таких країн буде на нашому боці... тим більше Росії доведеться мати справу з цим”, – сказав він в інтерв'ю AFP.

Цінності та інтереси

Щоб заспокоїти нерішучих учасників, особливо з “третього світу”, що вагалися між нормативними принципами ООН та практичними інтересами у відносинах із Росією, організатори швейцарської конференції обрали для обговорення лише три найменш суперечливі питання з десятипунктової “мирної формули” Володимира Зеленського, анонсованої ще у 2022 році. Це, однак, не надто допомогло.

Менше половини членів ООН прийняли запрошення і ще менше (80 із них) підписали підсумковий документ, який стосувався проблем охорони ядерних об’єктів, продовольчої безпеки та обміну полоненими. Китай був демонстративно відсутній на конференції, а кілька інших міжнародних “важковаговиків” – як-от Індія, Мексика, Саудівська Аравія, Бразилія, а також Таїланд та Об'єднані Арабські Емірати – були представлені дипломатами нижчого рівня. Ніхто з них, зрозуміло, підсумкової декларації не підписав. Найімовірніше, неприйнятним для них виявилось посилання в тому документі на Статут ООН, що передбачає “повагу до територіальної цілісності й суверенітету ... як основи для досягнення всеосяжного, справедливого і тривалого миру в Україні”. Регрес порівняно з березнем 2022 року був очевидним: тоді, відразу після російського повномасштабного вторгнення, 141 держава (зі 193 членів ООН) підтримала резолюцію Генеральної асамблеї із засудженням збройної агресії й закликом вивести російські війська з України (лише 5 країн проголосували проти, 35 утрималися, 12 не проголосували).

Причин для такої зміни, ймовірно, багато – від очевидної втоми від затяжної війни і бажання якнайшвидше її завершити хоч би якою ціною (тобто реально – ціною тих чи тих поступок з боку України), – до розмаїтих прагматичних (тобто насправді кон'юнктурних і цинічних) інтересів у відносинах із Москвою й небажання їх зіпсувати “неправильним” голосуванням. Брутальна відповідь Ізраїлю на терористичну атаку ХАМАСу, жертвами якої стали тисячі мирних жителів, і поблажливе ставлення до цієї жорстокості з боку західних урядів (попри протести тамтешніх суспільств), безумовно, посилили негативне ставлення країн Глобального Півдня до “колективного Заходу”, а відтак і до України як буцімто західного союзника (чи клієнта). Для українців, як влучно зауважив британський оглядач, “Ґаза стала потрійною трагедією – вона відвернула увагу світу, дискредитувала концепцію світового порядку, заснованого на правилах, і розколола Захід, послабивши Байдена та ЄС”.

Частково ми заподіяли цю шкоду собі самі – і тривалою байдужістю до “третього світу”, проблеми якого ніколи особливо нас не цікавили; і нутряним расизмом, що імпліцитно засів у багатьох українцях; і, зрештою, надто поквапними й прямолінійними заявами президента та уряду на підтримку Ізраїлю: ХАМАС і Росія, заявив Володимир Зеленський після вбивства ХАМАСом цивільних ізраїльтян, – це “одне й те ж зло, і єдина різниця між ними полягає лише в тому, що там – терористична організація напала на Ізраїль, а тут – терористична держава напала на Україну”. У перші дні це звучало слушно і переконливо, але після того, як Ізраїль у відповідь убив тисячі палестинців, ситуація перестала бути простою й однозначною: для жителів Півдня Владімір Путін і його щоденний терор в Україні – це щось далеке, тимчасом як Нетаньягу з його брутальністю і нефортунним американським покровительством – поруч, на всіх газетних прилавках і телеекранах.

“Негайна й рішуча підтримка Зеленським Ізраїлю в його боротьбі з ХАМАСом поставила під загрозу майже річні намагання Києва заручитися підтримкою арабських і мусульманських країн у війні з Росією”, – заявила у “Вашинґтон таймз” Ізабель Кошів. До певної міри це перебільшення, бо ж проросійські симпатії й антизахідні ресентименти у Третьому світі завжди були досить глибокими й проєктувалися на Україну як європейську (а від певного часу ще й “антиросійську”) частину Заходу автоматично, за замовчуванням, хоч би там що говорили українські політики. Упередженість до України завжди існувала, дарма що вона не мала нічого спільного ані з колоніальними авантюрами Заходу в минулому, ані з його неоколоніальною політикою тепер. А проте й з Тель-Авівом відносини Києва завжди були досить прохолодні, особливо з ізраїльського боку, і такими ще довго будуть із цілої низки причин, хоч би які реверанси в той бік робили українські політики. Зрештою, той-таки Нетаньягу навіть після повномасштабного вторгнення підтримував значно тісніші контакти з Путіним, ніж із Зеленським. А після хамасівськго теракту демонстративно не захотів прийняти українського президента з візитом солідарності.

“Подвійні стандарти” і “расизм навпаки”

Вражає в цій ситуації дещо інше: ті самі держави Глобального Півдня, які звинувачують Захід у расизмі й подвійних стандартах, застосовують такі самі подвійні стандарти і своєрідний расизм à rebour щодо України. Деякі, як Південна Африка, домагаються засудження воєнних злочинів Ізраїлю проти палестинців у Міжнародному кримінальному суді, проте вперто відмовляються засуджувати російські злочини в Україні – так, ніби українські діти і взагалі мирні жителі заслуговують на менше співчуття лише тому, що вони білі, або тому, що їх вбивають “дружні до Африки” росіяни, а не “дружні до Америки” ізраїльтяни.

Славой Жижек, словенський філософ, знаний з крайньо-лівих поглядів і надзвичайно критичного ставлення до західного імперіалізму й неоколоніалізму, визнав, що він неабияк здивований подвійними стандартами, що їх демонструють прихильники палестинського опору ізраїльській колонізації: “Чому український опір російській колонізації заслуговує на меншу підтримку? Адже імперіалістична війна Росії сама по собі є актом колоніалізму... Непристойно винуватити Україну за здійснювані росіянами руйнування або ж облудно характеризувати героїчний опір українців як відмову від миру... Україна справді "провокує" Росію, відмовляючись підкорятися її імперським амбіціям, навіть під неймовірним тиском. На даний момент єдиний спосіб припинити "провокувати" свого агресивного ревізіоністського сусіда – це скласти зброю і здатися... Але капітуляція перед імперіалізмом не приносить насправді ані миру, ані справедливості”.

Вражаюча глухота Глобального Півдня до українських страждань стала несподіванкою не лише Жижека, а й для багатьох спостерігачів – передусім, звісно, українців, – для яких уся ситуація була цілком однозначною й зрозумілою: російська агресія не лишала, здавалося б, жодних сумнівів стосовно того, хто є жертвою, а хто нападником, чия справа справедлива, а чиї дії злочинні; не містила жодних двозначностей, які часто супроводжують міжнародні (не кажучи вже про внутрішні, досить типові для Третього світу) конфлікти. Росія, цілком очевидно, розв'язала неоімперську війну проти своєї колишньої колонії, знехтувавши численними міжнародними документами, які вона в різний час попідписувала – від Статуту ООН 1945 року й Гельсінського акту 1975-го до Будапештського меморандуму 1994-го та Договору про дружбу і співробітництво з Україною 1997-го. Всі ці документи передбачали непорушність міжнародно визнаних кордонів і забороняли їхню свавільну односторонню зміну.

Той факт, що практично жодна держава, за винятком кількох московських клієнтів і споріднених диктатур, не стала прямо на бік Росії в ООН, досить чітко вказує на те, що жодної двозначності в цьому “конфлікті” насправді немає – ситуація, з погляду міжнародного права, цілком очевидна. А проте майже пів сотні держав – членів ООН при голосуванні утримались або від голосування відмовились. Те, що вони не стали на бік Росії, означає, що вони таки розуміють неправовий характер російських дій і визнають, принаймні на нормативному рівні, певні моральні засади, які їх утримують від однозначного схвалення путінської політики. Але те, що вони не стають при тому й на бік України, декларуючи натомість облудний “нейтралітет”, означає, що їхня позиція обумовлена головно або й виключно так званими прагматичними (щоб не сказати кон'юнктурними і цинічними) міркуваннями. Варто, отже, уважніше глянути на ці міркування, щоб зрозуміти, чи можна якимось чином на них вплинути.

Імітація “нейтралітету”

Кожна країна має свої інтереси на міжнародній арені, які є насамперед інтересами економічними та безпековими. В демократіях ці інтереси зазвичай є національними, в авторитарних державах вони найчастіше є інтересами владних режимів, представленими як буцімто загальнонаціональні. Зрозуміло, що в ситуації протистояння України й Росії більшість країн зацікавлена насамперед у торгових та інших стосунках з Росією. В демократіях, однак, вища політична культура населення й владних еліт спонукає до глибшого стратегічного мислення, зокрема розуміння того, що економічні інтереси не завжди збігаються з безпековими і що в тривалій часовій перспективі ігнорування певних моральних засад і правових норм може мати фатальні наслідки – і для національної та світової безпеки, і для національного та міжнародного бізнесу. Країни Глобального Півдня, зокрема їхні владні еліти, досить часто не мають такого стратегічного мислення, живучи у “короткому” часовому просторі, де цінності виживання відчутно переважають над цінностями самореалізації. Багато з них є ще й досить бідними, а отже вразливими перед зовнішнім економічним тиском. Їм важче приймати тактичні втрати заради загального стратегічного успіху.

У ситуації сьогоднішньої російсько-української війни, де моральні й правові позиції обох сторін є досить чіткими й однозначними, правителям так званих “нейтральних” країн доводиться шукати певних ідеологічних виправдань для своєї сумнівної, а по суті аморальної й безпринципної міжнародної політики. Найпростіший спосіб уникнути будь-якої моральної відповідальності – вдавати повну необізнаність, як це робить, наприклад, президент Бразилії Лула да Сілва: “Я думаю, що причина війни між Росією та Україною мала би бути більш зрозумілою. Чи це через НАТО? Чи через територіальні претензії? Чи, може, через вступ до Європи? Світ має мало інформації про це” (курсив мій, – М.Р.).

Насправді світ має більш ніж досить інформації про російсько-українську війну, було б лиш бажання нею поцікавитись. Але ж тоді не залишиться місця для російської “альтернативної правди”, а отже й психологічного комфорту, з глибини якого Лула да Сілва (й сотні подібних до нього) можуть безсоромно стверджувати: “Зеленський настільки ж відповідальний за війну, як і Путін!”

Цю позицію вдаваного невідання дедалі важче, однак, підтримувати у відкритих суспільствах, де є вільний потік інформації і де незліченні докази російських воєнних злочинів в Україні спонукають навіть найзавзятіших лул-да-сілв якось на цю інформацію реагувати. Найчастіше ця реакція буває двох типів. Одну з них наочно продемонстрував нещодавно прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді, який прилетів із “дружнім” візитом до Путіна буквально за кілька годин після того, як той масованим ракетним ударом по Києву вбив понад сорок цивільних, у тому числі чотирьох дітей у дитячій лікарні, і поранив близько двохсот. Усе, що спромігся сказати індійський “друг” з цього приводу, – це кілька пацифістських банальностей, які ні до чого нікого не зобов’язують і ні на що не впливають: “Будь то війна, конфлікти, терористичні атаки – кожному, хто вірить у людяність, боляче, коли гинуть люди. Але коли вбивають невинних дітей, коли ми бачимо, як гинуть невинні діти, це розриває серце. Цей біль безмірний”. І висновок: “Як друг, я завжди говорив, що для світлого майбутнього наших прийдешніх поколінь мир має першорядне значення. Але я також знаю, що рішення неможливі на полях битв. Серед бомб, гармат і куль рішення і мирні переговори не увінчаються успіхом. Ми повинні йти до миру тільки шляхом переговорів”.

Українці називають подібну риторику не дуже дипломатично, але досить влучно “дулею в кишені”. Путін чудово навчився обертати цю всю пацифістську балаканину собі на користь, представляючи себе поруч із Нарендрою Моді таким самим миролюбцем і миротворцем, бо ж він, виявляється, цілком згоден з індійським прем’єром щодо потреби миру, – насправді це все капосні українці ніяк не вгамуються, вперто рвуться “на поля битв” замість “іти до миру шляхом переговорів”. “Я ціную вашу увагу до найгостріших проблем, – сказав він другові Моді, – в тому числі до спроб знайти якісь шляхи врегулювання української кризи, перш за все мирним шляхом”. Ну й, відповідно, – висновок від путінських коментаторів, поширений по цілому світу московським “Спутніком”: “У той час як Зеленський безглуздо стверджує, що Моді завдав "нищівного удару по мирних зусиллях"” Путін подякував індійському лідерові за його спроби мирного врегулювання українського конфлікту”. Одне слово, прем’єр-міністр Моді зіграв свою роль у кремлівському фарсі на відмінно, тепер може зі спокійним сумлінням повертатись до Індії, бо ж начебто і сердешних діток, убитих “другом Владіміром”, пожалів, і про подальшу закупівлю російської нафти домовився, аби “друг Владімір” мав і далі чим тих діток убивати.

Другий спосіб реагування на неприємну, морально й психологічно дискомфортну інформацію – протилежний до пацифістського. І зводиться він до простого правила: найкращий захист – це напад. У західній політичній науці і взагалі в теорії дискурсу цю риторичну стратегію називають “whataboutism” – від англійського “and what about…” – “а що ви скажете, наприклад, про американців, – адже вони робили в Іраку (і далі за списком) те саме?!..” Сутнісно це старий, відомий нам ще з совєтських часів прийом дискутування з американцями, коли на будь-яке зауваження щодо порушення прав людини в СССР совєти відповідали щось на кшталт “а у вас негрів вішають!”

Мета “вотебаутизму” – все релятивізувати, затуманити й вихолостити, роблячи таким чином будь-яке об'єктивне судження, зокрема моральне, практично неможливим. Whataboutism справді непереможний, оскільки дозволяє відкинути будь-яке звинувачення, хоч би яке серйозне й конкретне, за допомогою контрзвинувачення, котре зазвичай не має прямого стосунку до обговорюваного питання. Варто, наприклад, сказати такому співрозмовникові, що Росія порушує міжнародне право і скоює воєнні злочини в Україні, як той відразу спритно змінює тему розмови, перемикаючи увагу на чужі, формально начебто “такі самі” провини. “А як же ж американці (британці, французи)!?..” – вигукує “вотебаутист” так, ніби один злочин метафізично скасовує чи врівноважує інший, і відтак масові вбивства палестинців ізраїльтянами роблять масові вбивства українців росіянами менш жахливими й осудними.

Остаточним результатом цих словесних маніпуляцій є повне усунення України з дискурсивного поля: вона взагалі перестає бути суб’єктом, ба навіть об’єктом поточних дебатів, вона просто випадає зі сцени, на якій розгортається міленарна боротьба між демонізованим Заходом і дискурсивно відбіленою Росією. Українців у такий спосіб позбавляють свободи вибору, зводять до становища пішаків, пасивних об'єктів, позбавлених власної волі, гідності й суверенітету. Україна, за іронією долі, стає побічною жертвою антиколоніальних ресентиментів, дарма що не мала нічого спільного колоніальними авантюрами Заходу в минулому, ані не несе відповідальності за його недавні авантюри в Іраку, Лівії чи деінде.

Структурні проблеми

Українці, як і всі східноєвропейці, мають історично досить складні відносини із Заходом і плекають власні антиімперські обрáзи. Але й не можуть відокремити себе від Заходу ні символічно, ні політично, бо Росія занадто близько і загроза від неї українській свободі, суверенітету й самому національному існуванню незрівнянно більша, ніж від усіх західних “імперіалістів” разом узятих. Це означає, що українці, подобається їм це чи ні, сприймаються “південцями” як частина “Глобальної Півночі”, реальна чи потенційна, взята під західну опіку й поставлена на шлях до повноцінного, інституціалізованого членства в “колективному Заході” (а це означає також просування до ядра “світу-економіки” з теперішньої периферії). Українці включені, і це робить їхню позицію в очах апріорі виключених південців принципово іншою – по суті, непорівнянною з їхньою власною, попри всі українські аргументи про колоніальне минуле, російське імперське домінування та все ще незавершену національно-визвольну боротьбу. Кепська (або й ніяка) обізнаність з українською історією та сьогоднішньою реальністю (часто – з московських чи промосковських джерел), а з іншого боку – фальшивий, ідеалізований образ Росії (й СССР) як “лідера” всесвітньої антиколоніальної боротьби теж, безумовно, впливають на сприйняття України й Росії на Глобальному Півдні, полегшуючи кремлівській “альтернативній правді” проникнення у тамтешній медійний простір і тамтешні голови.

А проте справжня проблема, яка накладає жорсткі обмеження на будь-які контрпропагандистські чи просвітницькі заходи, що їх українці могли б і хотіли б ініціювати, полягає в очевидній асиметрії їхнього історичного, культурно-антропологічного та геополітичного становища відносно постколоніальних країн Глобального Півдня. Структурні нерівності неоколоніальної по суті “світо-економіки” та уявні або й реальні подвійні стандарти, що їх раз-у-раз демонструють у міжнародній політиці держави “першого світу”, загострюють старі колоніальні травми й поглиблюють старі обрáзи. Ця системна проблема, однак, перебуває великою мірою поза українською компетенцією, хоча саме вона забезпечує інший “режим правди” на Глобальному Півдні й обумовлює його як епістемну, так і емоційну прихильність до всіх видів російської пропаганди та аргументації. “Ситуація, – як зауважив французький дослідник, – апріорі сформована: наявні рамки та історична спадщина визначають сферу можливостей і впливають на формулювання політики та стратегій”.

Зміни у цій ситуації найближчим часом малоймовірні, бо ж політика Заходу залишається й далі непослідовною, довіра до нього з боку “третього світу” – і далі низькою (і навіть ще нижчою – після ізраїльської “спеціальної воєнної операції” в Ґазі), а політичні рекомендації західних експертів щодо можливих і бажаних змін вражають відсутністю конкретики. В основному це перелік гарних намірів і побажань: ставитися до держав Півдня “як до нових суверенних суб'єктів світової історії, а не об'єктів, яких потрібно перетягнути на її правильний бік”, уникати “кивання пальцем і зарозумілих повчань”, “взаємодіяти з лідерами та суспільними акторами як із рівними партнерами”, а також “зосередити увагу на питаннях, що становлять спільний інтерес”. Все це, “звичайно, легше сказати, ніж зробити”, – іронічно підсумував свої власні пропозиції один з експертів.

Утім, у цих рекомендаціях є два важливі моменти, на які українцям варто звернути увагу. По-перше, утриматися від надто жорсткого формулювання своєї боротьби як хрестового походу глобальних демократій проти глобальних автократій. Таке гасло не виглядає привабливо ані для автократичної більшості на Глобальному Півдні, ані для демократичної меншості, яка хоче позбутися комплексу меншовартості щодо більш “зрілих” (начебто) західних демократій і ставить під сумнів, деколи небезпідставно, їхнє глобальне лідерство. Це не означає, що треба цілком відмовитися від демократичної риторики, але варто її гнучкіше тарґетувати – відповідно до різних авдиторій. На Півдні доцільніше представляти антиколоніальну боротьбу України як захист національної гідності, ідентичності та суверенітету. А по-друге, в комунікації з країнами Азії й Африки Україні варт наголошувати насамперед “важливість захисту норми територіальної цілісності як фундаментального принципу міжнародного ладу”. У регіоні, де надто багато кордонів було проведено довільно, за примхою колонізаторів, захист цієї норми може бути переконливішим аргументом, ніж просто заклики до стримування російської експансії, яка, може, й загрожує європейцям, проте на Півдні так не сприймається.

Просування української політики в регіоні – вкрай важке завдання, яке не обіцяє швидкого й легкого успіху. Проти України на Глобальному Півдні працює не лише значно могутніша економічно й дипломатично Росія – проти неї працюють також політична й культурна спадщина колоніального минулого та неоколоніальні патології сучасної “світо-економіки”, сформованої Заходом. Поки що українська присутність у регіоні, особливо в Африці, вкрай незначна. Україні все ще бракує ресурсів і кваліфікованих фахівців для просування своїх інтересів на Півдні, не кажучи вже про конкуренцію з потужною російською дипломатичною і пропагандистською машиною. Але, як і в кожній справі, щоб досягти успіху, треба принаймні почати. Чи, як каже старий анекдот, – купити свій лотерейний квиточок.

Коротший англомовний оригінал цієї статті опубліковано 29.07.2024 в Raam op Rusland.

Українську версію підготовлено автором спеціально для Збруча.