Цісарсько-шляхетські вибори.

П'ятдесят років тому, 25-го вересня 1895 року проводились вибори до галицького сейму, а в березні 1897 року відбулися в Галичині вибори до австрійського парламенту, що стали відомі далеко поза межами країни. Заговорила про них громадська думка не лише австро-угорської монархії, в складі якої була тоді Галичина, але й закордоном. Заговорила про них не лише галицька краєва й австрійська державна преса, але й преса російська і французька. Заговорила вперше, хоч ці вибори відбувалися не вперше, а сьомий раз до сейму та п'ятий раз до парламенту. Зацікавилась цими виборами і громадськість столиці австро-угорської монархії — віденська громадськість, віденський пролетаріат, що прислухався з увагою до сміливого обвинувачення, яке виносив народний трибун Іван Франко.

Не зважаючи на переслідування, що їх продовж двадцяти років витерпів Іван Франко від австрійської поліції, польських магнатів і українських реакціонерів — він не вмовкав і відверто скрізь захищав селянські гноблені маси. Він виступав на зборах і у Відні, і у Львові, і по всій країні на мітингах, на вічах. На передвиборчих зборах у Львові 22-го лютого 1897 року Іван Франко говорив: «Нині Галичина із своїми виборами війшла в притчу в цілій Європі. Вони є, нажаль, відстрашуючим прикладом. Не хватає у мене слів схарактеризувати почуття, що потрясають кожним на вістку, що в нас зараз діється. Цілі повіти в стані облоги. Виборцям надсилають визвання до суду, арештують, щоб не могли голосувати. Протест громадян хай буде відповідю клеветникам і гнобителям!»

Хто-ж був цими гнобителями? Абсолютний австро-угорський монарх і польсько-шляхетські магнати, бо прем'єр-міністром був тоді польський граф Казимир Бадені. На папері Австро-Угорщина була конституційною монархією. Але ця конституція, що її 1861 року обрізав цісар Франц Йосиф І, потоптавши здобутки революції 1848 року, була закріпленням прав «вірних станів» — верств. Цих станів було до 1861 року чотири і звалися вони: пани, шляхта, духовенство і городяни, останні тільки от так, про людське око лише найбагатші городяни міста Львова. Після 1861 року стани ніби були скасовані, але конституція і положення про вибори, не говорячи про виборчу практику, давали всю владу в руки магнатів плутократії, — конкретно, якщо йдеться про Галичину, в руки польської шляхти.

Польська шляхта, після доби романтизму в 1794, 1830, 1848 і 1863 роках, пішла на шлях органічної праці і лояльності. Про нове політичне кредо польської шляхти ми читаємо у видаваному Іваном Франком журналі «Життя і Слово» (1897 рік, кн. III): «Поляк повинен навчитися строго управляти і підкорятися строгому правительству. Звісно, управляти повинні ті поляки, що призначені на це своїм родом, маєтком і традиціями. Таким чином соціально-політична програма виходить на таке: шляхтичі — це провідники з народження й управителі народу; всі вигідні, впливові посади в краю повинні бути обсаджені шляхтичами, шляхтичі повинні старатися мати якнайбільший вплив на всю Австрію, бо тільки тоді, коли польська шляхта стане багатою, шанованою і впливовою, можливе відродження, або властиво тоді тим самим батьківщина буде відбудована».

Польської шляхти, польських поміщиків було в Галичині 2.411 — отже вони складали лише 0,03 проц. населення, бо всього населення було тоді в Галичині 6,556.826*). Але обирати мають право, як говорило положення про вибори, ті, що платять вищий безпосередній податок. Отже, хоч всіх ґрунтових податників було в Галичині тоді 1,631.841, але з них лише 582.400 могли голосувати, бо тільки вони платили безпосередній податок. Значить, право голосу мали лише 35,7 проц. податників і тільки 9,1 проц. населення сіл і 6,1 проц. населення міст. Отже виборче право не було загальним.

Але навіть не всі податники, що мали виборче право, були рівні. Бо регулювання податків проводили комісії, в яких 54 проценти складали поміщики, посесори і польські офіціалісти, 40 процентів — чиновники і 6 — священослужителі і селяни — очевидно, панські прихвосні. Тому це вимірювання проведено несправедливо — на користь пансько-поміщицького землеволодіння. А саме, площу панського землеволодіння розцінено нижче від селянського на 1,360.000 корон, як це доводить економіст Навроцький. І тому поміщики, хоч і платили лише 18,6 процента безпосередніх податків, мали право обрати 31,9 процента депутатів із курії великого землеволодіння, що по суті була пансько-шляхетським станом і мала 2411 поміщиків-виборців. Вони складали 0,4 проценти всіх виборців, але обирали 44 депутати до сейму, тобто одного депутата на 54 виборців і 84,600 корон податку.

В той же час 99,7 процента населення і 99,5 процента виборців непоміщиків мали право обирати 94 депутатів до сейму. Або інакше — один непоміщицький депутат мав заступати 69,700 чоловік населення, або 6,200 виборців і 177,700 корон податку. Цебто один поміщицький депутат заступав багато разів меншу кількість населення, ніж непоміщицький, і в 130 разів меншу кількість виборців, ніж непоміщицький.

Але цісарсько-шляхетське положення про вибори, основане на несправедливому накиданні податків і повинностей, не тільки позбавляло права голосу мас працюючих.

Воно не було загальним і рівним. Вибори були куріальні. Окремо обирали депутатів землевласники, окремо торговельно-промислові капіталісти, окремо городяни, окремо селяни, яке платили вищий безпосередній податок. Отже було чотири вибочі курії. Великих землевласників було 2.411 і вони обирали 44 депутати першої курії. Торговельно-промислових капіталістів було 94 і вони обирали 3 депутатів другої курії. В 20 галицьких містах жило 425,696 населення, але право обирати мало з них лише 6 проц. Бо тут були пролетарські маси і тому в містах було тільки 26,113 виборців, які платили вищий безпосередній податок і обирали 20 депутатів із третьої курії міст. На селі і в менших містах жило 6,128.719 населення, але обирати мали право лише 556,282 тих, що платили вищий безпосередній податок. Вони обирали 13,193 виборців, а ці — 74 депутатів четвертої сільської курії. Отже, в четвертій курії були вибори посередні, бо тут були напівпролетарські і пролетарські маси. А в п’ятій, так званій загальній курії1,202,476 виборців обирали 15 депутатів (тільки до австрійського парламенту, а до сейму — ні), отже фактично один депутат з цієї курії заступав аж 86 тисяч 600 виборців).

Але в сільській курії української частини Галичини брало участь в голосуванні лише 19,6 процентів виборців. І були округи, де голосувало ще менше: в Надвірнянській окрузі — 7,3 процента, Косівській — 10,0, Товмацькій — 11,8, Равській — 11,9 і т. д.

І обирали ці виборці депутатами поміщиків, міністрів, губернаторів, старостів.

В 1876 році до галицького сейму обрано із сільської курії аж в чотирьох округах намісника-губернатора Альфреда Потоцького і то в двох округах одноголосно. Крім намісника, обрано з сільської курії 17 поміщиків, 9 старостів (меж ними двох графів), крім того з курії міст ще 3 поміщиків, і з курії великих власників 24-х поміщиків. В загальному, на 91 депутата із Східної Галичини з усіх курій обрано: 54 поміщики і старости, 16 вчителів, професорів, суддів і інших урядових службовців, 8 священослужителів і 9 адвокатів... і вкінці двох городян і двох селян, що одержали 14 процентів всіх голосів сільської курії. І тому маршалок сейму, відкриваючи сесію, з тріумфом заявив, «що селяни добровільно наділили шляхту повним довір'ям, віддалися під її опіку, щоб вона дбала про долю всього населення країни».

Через сім років ще раз відбулися вибори до сейму. І знов маршалок сейму, відкриваючи нову сесію, заявив те саме. Він сказав, що «нехіть сільського люду до вищих верст» суспільства, досі штучно піддержувана, при цих виборах зникла дорешти, бо сільський люд радо підкоряється суспільний ієрархії, як природному провідникові. Зникла, — ніби, — тому, що до цього сейму не був обраний жодний селянин, а 64,7 проц. всіх сільських виборців голосували за депутатів-поміщиків». Але ясно, що це був обман. Шляхта добре знала, що їй треба було робити, щоб селянські виборці якнайменше віддали своїх голосів при виборах і щоб ці голоси припали на поміщицьких кандидатів. Шляхта мала в своїх руках управління країною — адміністрацію, жандармерію і поліцію. В її руках була і земельна управа (повітова управа і виконавчі органи) із штабом посіпак-наганячів. Від цеї шляхти, від кліки посесорів, офіціалістів, лісничих, гаєвих і т. д. були залежні і війти (сільські старости) і сільські радні, дуки-куркулі, що більшість з них запродалася шляхті і була у неї на послугах, були тут й шинкарі-лихварі, які деморалізували і споювали сільський народ. Це був апарат, що правив країною, творив політику і проводив вибори. А якщо треба було, то адміністрації допомагали суд, податкові палати (податкові уряди) з ватагами екзекуторів і, нарешті — військо. Спираючись на цей механізм, шляхетська верхівка — цих дві тисячі поміщиків — мали можливість безконтрольно і самовільно шахрайськими виборчими махінаціями фабрикувати вибори на свою користь.

Правда, була ще й українська інтелігенція, священослужителі і багатії-українці. Але польська шляхта й не думала з ними ділитися владою, або залучити їх до співробітництва. Польські поміщики прагнули тільки використати їх для своїх задумів: використати раба, «негра», а коли вже він зробить своє — прогнати. Але, на жаль, по-панському зодягнених рабів-негрів було серед галицької української громадськості дуже багато. Дуже багато було боягузів — реакціонерів, опортуністів, що зітхали за теплими посадами і були ласі на панську ласку. Щоб їх використати для своїх інтересів, шляхетська верхівка мала два засоби, два рецепти: залякати і пообіцяти.

Цю двояку тактику — боляче вдарити і ласкаво заговорити, використовували польські магнати і австрійська бюрократія не раз і не двічі. В 1877 році був інсценізований процес проти «соціалістичного товариства». Судили Михайла Котурніцького, Михайла Павлика і Івана Франка, щоб залякати українську громадськість, спаралізувати впливи соціалізму, викинути Франка за борт громадськості. Українська буржуазія і попівство назвали Івана Франка зрадником, нігілістом, не дозволяли йому заходити до українських товариств, цькували його на кожному кроці.

В 1882 році інсценізовано другий процес — зовсім іншої категорії. На цей раз судили Ольгу Грабар, Адольфа Добрянського і інших товаришів за «головну зраду» — за симпатії до царської Росії і до православія. Цей другий акт залякування мав завданням створити на сході австрійської монархії певний і вірний її оплот, що потрібний був на випадок австрійсько-російського конфлікту, який вже тоді назрівав, бо Австрія, користуючись з російсько-турецької війни, анектувала Боснію і Герцеговину.

Були ще й інші завдання цих інсценізованих процесів. Ось що про ці завдання писав Іван Франко у своїй статті: «Селянський рух у Галичині» (німецький журнал «Дї цайт», 1895 р.):

«Виникли далекі плани. Щоб з одної сторони приспати руського хлопа давнім сном, або, де це не було можливе, пробуджених тероризувати, руйнувати, робити нешкідливими. З другої сторони руську інтелігенцію відвернути від народу і його інтересів, або бодай зробити її безсильною чи німою. Так, під нікчемними претекстами, інсценізовано політичні процеси за соціалізм, а відтак за русофільство».

Після процесу Ольги Грабар, після грізного акту, в 1885 році прийшли зближення і співробітництво намісника графа Альфреда Потоцького з митрополітом Сильвестром Сембратовичем. Уніятський митрополіт не лише реформував церкву руками єзуїтів за наказом Ватікану, за що удостоївся кардинальської пурпури, але робив політику: він видавав єзуїтсько-рабську газету «Мир» і призначав депутатами опортуністів.

Але ця співпраця Потоцького і Сембратовича не була вдала. Більш вдалою була так звана нова ера, що її скомпонували новий намісник граф Казимир Бадені, митрополіт Сембратович, вчителі Олександр Барвінський і Юліян Романчук.

Генеза цього зближення і лояльної співпраці українських «народовців» із польськими магнатами й австрійським урядом вийшла з Берліна. Конфлікт між Австрією і Німеччиною з одного боку і Росією — з другого назрівав далі. Тоді, за ініціативою «залізного» німецького канцлера Бісмарка берлінський публіцист Гартман пустив мильну бульку в формі «Київське князівство». І так, перед українськими народовцями стала фата-моргана «самостійної держави», незалежної від царя, тільки від австрійського цісаря. А водночас 25 листопада 1890 року Юліян Романчук у галицькому сеймі запропонував «згоду і вірність для австрійської держави та пануючої династії, вірність для греко-католицької церкви».

У відповідь на цей прояв лояльності, цісарський намісник граф Бадені заявив: «Маєте можливість розвивати руську народність в Австрії в напрямі, згіднім з державною ідеєю, на основі прив'язання і вірності до престолу і держави та на засадах єдності з католицьким світом і західною цивілізацією. Ці засади мусять бути не лише завжди ясно висловлені, але і ясно, щиро та з доброю вірою практиковані, і тому потрібно рішучо отрястися і увільнитися від всього, що, як самі констатуєте, існує і перешкоджає розвоєві руської народності на чисто австрійській основі. Треба боротися з усіма, що допускаються суперечностей і неясностей. Другою трудністю є прояви, які виражають брак доброї охоти до спільного співжиття обох народностей, котрим доля присудила жити на одній землі. Ці два заклики нехай вас, панові, з'єднають під проводом князів руської церкви в Галичині».

Так виглядала увертюра «нової ери». Фінал «нової ери» був зовсім інакшим. Реакційні «негри» своє зробили, розбили народну єдність, здискредитували себе перед народними масами і, діставши в окремих випадках особисту користь, не здобули нічого для українського народу Галичини. Тобто вони зробили те, що й потрібне було польській шляхті.

Український соціал-демократ, посол Євген Олесницький, у своїх спогадах пише: «Коли б українська сторона проявляла була послідовно, неустрашимо опозиційний настрій проти поляків, то москвофільська партія була б, напевно в короткому часі засимілювалася і злилася з нею. Це було страшне для поляків. І не підлягає сумніву, шо коли б руські посли витривали були на становищі солідарної опозиції, то уряд був би рахувався принаймні з їх найпильнішими домаганнями. Того боялися поляки і тому намісник Бадені старався розбити солідарну руську опозицію і створити між русинами партію, яка дала б спійматися польським політикам на угодові пропозиції, через що уряд згодився би й надалі залишити руську справу в Галичині, як домашнє питання, до полагодження полякам.

І тому вже в листопаді 1894 року намісник граф Казимир Бадені тріумфував: «Я ніякої нової ери не починав, ніякої угоди з тими панами не заключував, а зробив тільки одне: сказав їм приватно і повторив з цього місця прилюдно, що є потрібне для того, щоб моє сумління, як цісарського намісника, знайшло підставу до визнання оправданих, поміркованих і актуальних змагань народу руського в границях обов’язуючих законів. При отсих засадах — з залізною послідовністю залишуся або з заступниками руського народу, або без них».

І тоді прийшов фінал «нової ери» — криваві баденівські вибори до галицького сейму в 1895 році і австрійського парламенту в 1897 році. Провалилися, очевидно, ті, що беззастережно були в опозиції: провалився тричі Іван Франко. Але також провадилися й ті, що виконували роль угодовців, робили нову еру — провалився також Юліян Романчук. Провалився, бо виборча практика довела те, чого не вміло довести несправедливе положення про вибори — куріальне, елітарне, посередне і явне.

Виборча практика була, так би мовити, терористичним актом. Не так тому, щоб обрати ненародних депутатів, а тому, щоб залякати народні маси. Це була реакція на народний рух. Іван Франко у згаданій статті «Селянський рух в Галичині» дає ось яку характеристику народного руху:

«Нажаль, діється в Галичині щось такого, що панам стає від цього прикро і гірко. Ми маємо на думці хлопський рух, що від декількох літ, щораз сильніше зростаючи згідно з думкою і панів-консерваторів, і панів-демократів — стався правдивим нещастям країни. Що сталося з цим, зрештою, смирним, терпеливим, добродушним “поштивим народцем”? Адже цей “народець”, що так багато років у шляхті, в “соціальній ієрархії”, в “дідичному проводі” видів свого опікуна, заступника і оборонця — так бодай думали пани — “народець”, що при кожних виборах добродушно віддавав свій голос за офіційного кандидата шляхти за чарку горілки та шматок ковбаси або за пару золотих, а потім свого посла ніколи не видів і про його парламентські або інші діла нічого не чув і при слідуючих виборах за стару ціну, або що найвище за декілька штовханців жандармів, обдаровував ще раз довір'ям, — цей “народець” від декількох літ несподівано зачинає будитися з глибокого сну, рухатися і підносити голос незвичайний і противний для вуха шляхти, звичної лише до найкращої соціальної гармонії».

«Народець, — пише Іван Франко, — засновує сотні читалень, абонує газети, але не казьонні і препаровані шляхетськими лакеями для одурманення люду, але заборонені, опозиційні. Він відбуває зібрання, дискутує про політику, а саме не про політику високу і далеку, лише про свою злободенну політику, про буденні інтереси, податки, екзекуції, регуляцію і повені, ловецьке, лісне і рибальське права, про каліцтво автономії і про велику брехню “органічної співпраці”, що її народ із свого низького і обскурного пункту зору майже все відчуває, як гніт і шкуродерство».

З цим «хамством і бидлом» заговорили інакше — по злому. Передусім виборча агітація була неможлива. Віча забороняли. Так, наприклад, передвиборче віче в Перемишлі, де мав промовляти Іван Франко, заборонили, бо, мовляв, у місті є епідемічна хвороба. Але виборів, що відбулися кілька днів згодом, не заборонили — епідемії вже не було.

В Добромилі, що теж належав до виборчої округи, де балотувався Іван Франко, гуляли хулігани, шпигуни ходили слідом за Франком і не спускали його з ока. Вкінці хулігани облягли хату, куди заїхав Франко, і вимагали від господаря, щоб видав Франка, бо його треба відпровадити до поліції.

А сам виборчий акт в окружному місті, де балотувався Франко, сучасник описує ось як:

«У день виборів ціле місто мало вигляд справжньої кріпості. По місту снували десятки жандармів, поліції, агентів поліції, мундированих і немундированих. Наскільки нам відомо, відставлено до поліції студентів і кількох селян.

Все, що діялося під час цих виборів, неможливо описати, це треба було бачити на власні очі. Отже те, що ми тут подаємо — є лише частина тієї картини відомих на цілий світ галицьких виборів. Треба було бачити, як за нашими людьми, чесними виборцями, ганялися і слідили агенти, поліцаї і жандарми. Всякої сволочі нагромадилося сотні і вона безпечно гуляла, сипала грішми на всі боки. Цим разом «хруням» (тобто зрадникам) платили дорого, кажуть, що ці вибори коштували 7–10 тисяч».

Але, як відомо, вибори із сільської курої були посередні і саме їхній вислід був вирішний. Якщо обрано народних виборців — мав бути й обраний ними народний депутат. Тому треба було внеможливити масові вибори, допустити до голосування меншість і запровадити в самий процес виборів всілякі шахрайства і зловживання.

Ця виборча «практика» була ось яка**):

«Передусім, ішлося про те, щоб визначений день і місце виборів не дійшли зовсім, або не дійшли вчасно до відома громади. В цій цілі там, де війт і писар були заушниками і довіренними людьми староства, вони тримали цей строк у тайні, не оголошували його зовсім, або оголошували на маленькій, можливо невиразно написаній, картці, прибитій в якомусь неприступному закутку так, що лиш зовсім віддані староству, чи пак польській партії люди могли бути про строк правиборів повідомлені. Вони збиралися скоро і в числі кільканадцяти, або й кількох лише правиборців “обирали” виборців за цілу громаду, яка про це нічого й не знала.

Були й такі способи, щоб місця правиборів не оголошувати виразно, а лише так, що “вибори, мовляв, відбудуться в громадській канцелярії, або в іншому місці”; а таким місцем, яке означував комісар щойно приїхавши на вибори, був звичайно панський двір. Бувало й так, що місце було, правда, докладно визначене, наприклад, громадська канцелярія, однак в останній хвилині, коли вже приїхав комісар, виявлялася якась перешкода, через яку там не можна було робити вибори; наприклад, приміщення було невигідне, недалеко була епідемія, отже комісар зміняв місце в останній хвилині і низначував його, очевидно, в дворі, де вже ждали хруні і переходили тоді “вибори”, коли в громадській канцелярії даремно чекала громада.

Та найчастіше бувало таке, що годинники комісара й громади дуже різнилися між собою. Вибори були, наприклад, призначені на 10 годину, а комісар приїздив в 7-й вечора й проводив негайно правибори з присутніми, вже заздалегідь зібраними “хрунями”. Тому були громади, які вже заздалегідь вночі ставили варту в селі для того, щоб вона дзвонами з дзвіниці давала людям знати, коли комісар приїжджав до села. В таких випадках комісари старалися тихцем і непомітно пробратися в село, а в одному випадку (як я собі пригадую, в Жовківському повіті), комісар, переодітий бабою, доріжками поза огородами дістався в село до панського двору і там, переодягнувшись, провів правибори. Це були маніпуляції з приміщенням і часом. Та були й інші, особливо там, де члени комісії були самі довірені староства. Там старались зберегти акт правиборів від усякої контролі. З причини тісного приміщення, впускали правиборців по одному, так, що ніхто не міг чути, ані провіряти, за яких виборців вони голосують. І після того оголошували результат, якого їм треба було. І ніхто не міг закинути, що він був несправедливий; а коли хтось насмілювався таке сказати, того віддавали до суду “за клевету”, і не було способу навіть боронитися».

Великим насильством були і самі вибори. В 1895 році в Жидачеві вони були, згідно з описом кандидата в депутати Олесницького***), ось які:

«Актом насильства розпочалися вибори. Коли руські виборці збитою лавою під проводом священиків ішли до староства голосувати, заступив їм дорогу перед староством відомий злодій, кримінальник і заправлений виборчий агітатор, який з буком кинувся на священиків з криком: “Ви, попи злодії, лупії, дерете шкіру і баламутите народ!” При цьому було троє жандармів, до яких священики звернулися по захист. Однак дістали відповідь: “То до нас не налєжи, тилько до поліції мєйсцовей” (це нас не обходить, тільки місцеву поліцію). Отже всі руські виборці мусіли уступити з дороги розбишаці, щоб не дати причини до провокації і лиш таким чином могли дійти до староства. Перед староством стояло 40 жандармів. На фіртці, якою ходили на подвір'я староства, стояли два з них і провіряли бюлетені виборців. У дверях староства, що були в десяти-двадцяти кроках від фіртки, стояли знов два жандарми і знов провіряли виборчі бюлетені. Коли виборці увійшли в коридор староства, ділили їх жандарми на дві частини. Одну частину, а саме всіх священиків і свідомих виборців-селян пускали до бюра старости; всіх інших і крім того цілу ватагу невиборців-агітаторів, шинкарів і багато іншої сволочі, впихали до приміщення, де з одної кімнати до другої не вільно було переходити ані порозумітися. Все те мало на цілі вможливити крайні насильства, які діялися при акті голосування. Поки приступили до вибору комісії, арештовано біля входу до староства, зовсім без причини, визначеного русинами члена комісії — виборця Сеня Донецького, селянина з Крупська. А коли виборці, нічого не знаючи про його арешт, наперед приготованими бюлетенями обирали Корецького, староство уневажнило цей вибір і зробило негайно новий. Руські виборці, не маючи змоги між собою порозумітися, не могли провести цього нового вибору і тому, замість Корецького, обрано членом комісії Журавенського шинкаря. Таким чином у комісії знайшлася польська більшість, хоч русини мали її згори безумовно запевнену. Після такого акту насильства розпочалося голосування. Голоси стали частіше падати на мене, ніж на Абанкура, і тоді прийшов акт другий. В приміщенні за умовленим знаком шинкарі почали бійку з виборцями, при чому підняли пекельний крик і вереск. На це вибіг староста і крикнув на жандармів: “Зробіць пожондек!” На такий заклик кинулися жандарми і, спіймавши 17 виборців-селян відвели їх до арешту. Наслідком цього було те, що 17 наших виборців не могли голосувати. А саме стільки було потрібно для закінчення виборів, які, завдяки цим насильствам, дали Абанкурові 50 голосів супроти моїх 47».

Ще більший терор був при виборах до австрійського парламенту в 1897 році. Жандарми не лише арештували і били, але й вбивали. Для посилення терору вжито й військо. Почалося з кривавої різне в селі Черневі під Станіславом, де 25 лютого 1897 року жандарми закололи на смерть селянина Петра Стасюка і поранили п'ятьох селян. Сучасник-кореспондент писав тоді: «Сумний і страшний вигляд мали станіславці в суботу рано. Коло 10-ої години промаршерували через місто жандарми із закривавленими багнетами, ескортуючи дев'ять закованих чернівських селян. Годину згодом прибули до Станіслава підводи з пораненими селянами, а з ними весь народ з Чернева». Щоб терор посилити, станіславський гарнізон вийшов із міста в Чернів, Єзупіль, Войнилів і Калуш.

В день виборів із Стрия прийшли до лісопильного селища Сколе дві компанії війська: 6 офіцерів і 163 жовніри. Лісопильні робітники кинули працю — почалось голосування, і жандарми стали арештовувати, а робітники відбивали арештованих робітників. Пролунали постріли, вбито двох і поранено шістьох.

В селі Давидові під Львовом, польські селяни вбили голову виборчої комісії — панського посіпаку. Почалися арешти і вбито двох селян. Коли арештованих проваджено до Львова, львівський пролетаріат бурхливо демонстрував.

Кінцевий баланс цих виборів був ось який: вбито 9, поранено 30 і арештовано 800 селян, а обрано: 27 поміщиків, 3 міністри, 2 старости, 3 фабриканти; між обраними були 1 князь, 4 графи і 1 барон; між дев'ятьма обраними українцями було шість «камеральних», тобто державних службовців.

Але терор не міг залякати маси. В журналі «Життя і Слово», який видавав Іван Франко, читаємо: «Хоч і як ми мусимо жалувати того кровопролиття, тих сліз, тих мук і терпінь, яких причиною були вибори, то все таки ми мусимо вважати ті вибори подією безмірно корисною, безмірно потішаючою, значить, безмірно важною для цілого нашого народного життя. Вибори ті вперше показали нам, що є певна границя, до якої можна знущатися над народом, що і в нашому народі тиск викликає не німу податливість, але більше або менше свідому реакцію; що і ми доросли вже до того, що в обороні своїх прав можемо пролити свою кров. Цю безмірно важну лекцію дали нам останні вибори, і нам видається неможливим, щоби ця лекція могла коли-небудь забутися».

Не могла забутися — так, але повторилася ще кілька разів, бо ще двадцять років була Галичина австрійською провінцією, якою управляли губернатори-шляхтичі. Свідомість бідняцького селянства, сільського і міського напівпролетаріату та пролетаріату росла. Будівельний і рільний страйки в 1902 році із кривавим фіналом були грізною пересторогою. Не було революції, але вже кипіло. Народ вимагав загального, безпосереднього і таємного виборчого права і в боротьбі за це право впало ще троє селян із села Ляцьке під Коропцем.

Загальне, безпосереднє і тайне виборче право було вкінці здобуте хоч на папері, але лише до парламенту. До сейму його так і не дали. Але й ці загальні вибори не були вільні. Терор не припинявся — намісник граф Андрій Потоцький був не менше кривавим від намісника графа Казимира Бадені. Загальні вибори до парламенту в 1907 році були також криваві. Наприклад, в с. Горуцьку під Мединичами вбито чотирьох селян і поранено двадцять. Криваві були і вибори до сейму, коли 6-го лютого 1908 року в Коропці жандарми закололи Марка Каганця. Через два місяці після цих виборів, український студент Мирослав Січинський вбив намісника графа Потоцького.

***

Наприкінці першої імперіалістичної війни 1914–1918 років штучному зліпкові — австро-угорській монархії пробила остання година. Але на її руїнах не виросла ще тоді воля для Західної України, якої так прагнув віками поневолений народ. Ще на довгих двадцять років Західну Україну загарбала тоді шляхетська Польща пілсудських, Польща поміщиків і магнатів, які й раніше були тут необмеженими панами над західно-українськими трудящими.

Вибори до польського сейму, які проводилися в Західній Україні за часів Польщі — пілсудських, мосьціцьких і складковських, були здебільшого такі, як і за часів Австро-Угорщини. Масовий поліційний терор, старостинські шахрайства і підкуп були тут завжди для польських панів неписаним виборчим законом у відношенні до українських виборців-трудящих. Тому й не дивно, що депутатами «обиралися» в Західній Україні здебільшого польські поміщики, ксьондзи й капіталісти, а з українців — тільки провезені на службі в польського імперіалізму продажні «хлібоїди», ундовсько-оунівські буржуазні націоналісти, угодовці, ті, що гукали з трибуни варшавського сейму: «Нашим союзником є гітлерівська Німеччина і Польща». Польські пани пильно дивились, щоб не пустити до сейму народних обранців не тільки українських, а й польських.

Вперше визволений народ Західної України обирав вільно лише в 1940 році, під час виборів до Верховних Рад СРСР і УРСР. Це були дійсно загальні, дійсно таємні, дійсно рівні для всіх трудящих вибори на підставі великої хартії вольностей народів Радянського Союзу — Сталінської Конституції. Депутати, яких трудящі Західної України висунули й обрали вільним голосуванням — були дійсно народні, їх послали трудящі міст і сіл західних областей України в найвищі органи радянської влади, як кращих своїх синів і дочок.

Сьогодні вже ніхто не сумнівається на нашій визволеній землі, землі Франка і Федьковича, що такі ж загальні, рівні, таємні, такі ж вільні і радісні будуть і наступні вибори до Верховної Ради СРСР 10-го лютого 1946 року. Такі вибори можуть відбуватися тільки в країні перемігшого соціалізму, в країні, де владу має цілком і повністю непереможний, великий і здружений у багатонаціональній сім'ї радянський народ.

*) Дані про населення за р. р. 1890—1895.

**) Є. Олесницький: «Сторінки з мого життя».

***) Його «Сторінки», як вище.

[Радянський Львів, №5–6, листопад-грудень 1945]