Жертви історії

У ставленні до Кубинської революції та наступних політичних дій барбудос у середовищі латиноамериканських інтелектуалів 1960-тих намітилися були дві протилежні тенденції, виразниками яких стали письменники. Один з них – Ґабріель Ґарсія Маркес, симпатизуючи лівацьким ідеям, цілковито підтримував режим Фіделя Кастро, бував на Кубі, зустрічався з Команданте, інший же – Маріо Варґас Льйоса, на початках хоча й захопився змінами, та згодом став їхнім непримиренним критиком. Згадаймо хоча б його відкритий лист до товаришки Айді Сантамарії, директорки Casa de las Americas, написаний у Барселоні 1971 року й спровокований справою поета Еберто Падільї. Після революційних змін на Кубі Латинську Америку захопили ідеї повалення скорумпованих режимів, антиамериканізму та близького комуністичного майбутнього. Звичайно, що не без допомоги першої у світі країни Рад. Усередині кубинського суспільства полум’яніли свої пристрасті: частина кубинців, пакуючи валізи, або й без них, спішно залишала маєтки і батьківщину, а нова влада – що й личить новій владі, брала під олівець перших невдоволених, кидала їх до в’язниці, влаштовувала публічні судилища на стадіонах і засуджувала до розстрілу. Цим займалися Комітети порятунку революції. З письменниками також не церемонилися, якщо вони виявляли у своїх творах контрреволюційну ідеологію, а також якщо їхня соціальна чи статева поведінка не відповідала високим революційним ідеалам. Хосе Лісама Ліма, який підтримував на початках молодого Рейнальдо Аренаса, через гомосексуалізм та ідеологічну невиразність перебував в інтелектуальній ізоляції. Алєхо Карпентьєр, навпаки, вписався у нову кубинську реальність, повернувшись на батьківщину з Венесуели, викладав, перебував на дипломатичній службі, писав. Ґільєрмо Кабрера Інфанте, автор блискучого роману «Три сумних тигри», від середини 1960-тих в еміґрації в Англії, де очолив інтелектуальний загін найпослідовніших критиків нових порядків. У долях цих трьох письменників якось по-особливому переплітається кардинальна зміна новітніх часів, живий рубець новітньої історії їхньої країни та світу. Рубець, що невдовзі призведе до ядерного протистояння. Життя взагалі не складається з однозначних висновків, а письменницьке й поготів. Стосунок до батьківщини і режиму в кожного із них дивним чином сплітався з клубків суперечностей. Рейнальдо Аренас був зовсім юним, коли бородаті революціонери захопили Гавану. На час революції йому виповнилося тільки шістнадцять. Мине з добрий десяток років, і він напише роман про поета, ченця-домініканця брата Сервандо «Чаруючий світ», якого переслідували інквізитори. Про насичення історичним підтекстом і велику дозу фантазії автор попереджатиме у передмові: «Отже, людина, назагал, є метафорою Історії, її жертвою, навіть якщо на перший погляд видається, наче вона намагається змінити її і на переконання багатьох, таки змінює... Таким є життя. Не догма, не шифр, не історія, а таємниця, до якої потрібно підступатися з різних боків». Не знаю, чи пишучи саме цей роман Аренас підсвідомо відчував, що приблизно через десять років він також, як його герой, сповна вип’є чашу переслідуваного, бо його, як гомосексуаліста, запроторять до трудового табору на перевиховання. Однак першим твором письменника стане повість «Співаючи в криниці», в якій він опише своє дитинство, родинні стосунки, кубинську природу в парі з першим відчуттям світу в провінції Орієнте, в якій народився й звідки походить. У фільмі Before Night Falls режисер використає деякі деталі з «Криниці», показуючи, як кубинський хлопчик Селестіно ховається в безводній криниці й, споглядаючи за небом, співає. На спів завжди приходить мама, щоби покликати сина на обід. Я кілька разів передивлявся цей фільм, куплений з добрий десяток років тому на Бродвеї у великій – на два поверхи – крамниці (потім у «Стренді» придбав видання серії газети The Independent – книжку «Singing from the Well»). Не забуду враження від останніх кадрів фільму, коли головний герой, якого зіграв Хав’єр Бардем, прибувши до Нью-Йорка, тішиться снігом, що засипає міські вулиці. Густий і лапатий сніг падає і падає на щасливе обличчя прибульця. Я можу зрозуміти радість того, хто народився на острові посеред Карибського моря, під вічно палаючим тропічним сонцем, бо сніг, що сиплеться ось так просто з неба, можна вважати чудом. Ним же можна вважати й прибуття до Америки Рейнальдо Аренаса і його літературного героя після усіх принижень і страждань у трудовому таборі. У Принстонському університеті зберігається Аренасів архів, розміщений у двадцяти дев’ятьох пачках. Рукописи, фотографії, листування з матір’ю Онейдою Фуентес та багатьма кубинцями і латиноамериканцями – з-поміж інших з Окставіо Пасом, Ґільєро Кабрерою Інфанте чи з найстаршим сином Маріо Варґаса Льйоси – Альваро. Як згадує колумбійський письменник Хайме Манріке, Рейнальдо мешкав у Нью-Йорку на 44 вулиці поміж Восьмою та Дев’ятою Авеню. Його американський роман «Швейцар» розповідає про життя одного нью-йоркського будинку з ґалереєю персонажів, що постають перед очима швейцара Хуана, кубинського еміґранта. Більшість мешканців цього будинку щодня проходять мимо швейцара зі своїми псами та котиками, зі своїми страхами та фобіями, яким Хуан ввічливо відчиняє двері. Інколи його запрошують до себе підстаркуваті дами, влаштовуючи над ним наругу сексуальних оргій, інші – довірливо переповідають свої таємниці. Врешті, увесь цей будинковий зоопарк – пес, кіт, змія, мавпа, ведмідь тощо починають засідати, обговорюючи різні справи, до яких допускають Хуана, уважаючи, що саме він їх зрозуміє. Ціла фантасмагорія завершується викликом санітарів із психіатричної лікарні, куди відвозять нещасного швейцара. Переплівши реальність з фантазією, світ людей і світ тварин та загнавши усіх під один дах нью-йоркського будинку, Аренас, попри точні деталі нью-йоркського побуту, намагається намацати двері, що розділяють різні світи. Ці двері прозорі, у пастку яких може потрапити кожен. Можливим доказом такого стану – з реальності, а не літературного твору – може вважатися епізод, описаний згадуваним уже колумбійським письменником у газеті «Вашинґтон Пост». Як відомо, Рейнальдо Аренас був послідовним критиком кубинської революції, на що мав, звичайно, вагомі особисті підстави. Отож, до Нью-Йорку, мабуть, у 1980-ті прибув інший кубинський прозаїк Едмундо Десноуз, щоби прочитати лекцію в Нью-Йоркському університеті. Аудиторія зібралася лівацька, бо й сам доповідач був прихильником революційних змін й не приховував цього. До того ж його роман Inconsolable Memories мав популярність та був екранізований у 1968 році. Закінчився виступ скандалом: Аренаса побили, коли той почав протестувати проти Десноуза, і випхали за двері. Я знайшов цей давній чорно-білий фільм режисера Томаса Гутьєреса Алеа, в якому історія Серджіо, гаванського інтелектуала з привілейованої родини, починається епізодом прощання з батьками та своєю дівчиною, що полишають Кубу й вилітають до Маямі. Серджіо мешкає в одному із найкрасивіших і найдорожчих гаванських будинків FOCSA. Водить туди дівчат, блукає книжковими крамницями, спостерігає за життям. При кінці фільму до нього приходять, щоби описати квартиру, й здивована просторами помешкання, непрохана гостя питає про метраж. Почувши у відповідь, що приблизно двісті квадратних метрів, природно дивується, що він живе сам. Ця обірвана кінематографічна деталь, це багатозначне недомовлення говорить нам, що ось-ось в житті Серджіо настануть зміни, про які він навіть не здогадується. А те, що вони уже на порозі, – сумніву нема. У фільмі використано документальні кадри і знимки часу правління Батісти, які свідчать про справді значне соціальне розшарування кубинського суспільства, можливо тому, на думку творців кіна, барабудос й вирішили виправити цю несправедливість. Чи не прийняти нам тезу Аренаса, що людини в будь-якому випадку жертва історії, а не її повелитель? Можливо. Той же Хайме Манріке згадує, що, дізнавшись про своє захворювання – СНІД, Рейнальдо Аренас напише два прощальні листи: один – для поліції, очевидно, пояснюючи причину самогубства, а другий адресований був кубинцям із закликом продовжувати боротьбу проти Кастро. Ковтне піґулки і зап’є шотландським віскі Chivas Regal.