Ми зайшли крізь невеликі ворота до красивого будинку із барочними елементами і великим балконом на другому поверсі. На будинку прикріплена табличка івритом, польською та українською, на ній фото Бруно Шульца. Нас зустрічає приємний рудоволосий молодий чоловік скандинавського вигляду, його звати Антон і він живе разом із родиною в будинку, який належав сестрі письменника Бруно Шульца. Шульц 1910 року замешкав у домі своєї сестри Ганни Гоффман на сучасній вулиці Дрогобича, 12. Він прожив тут до 1941 року. І ось ми опинилися одразу в двох епохах—шульцівській та нашій. У будинку сучасні меблі, дитячі іграшки, елементи побуту, а 80 років тому тут все було інакше. Антон веде нас кімнатами, показує вітраж, який зберігся з часів Бруно, заводить на довгий відкритий балкон, показує склепіння на стелі, а ще підвал і горище. Це на цьому горищі вже після війни знайдуть чимало листів Шульца. Пахне старим папером і деревом. Легко заплющити очі і відчути, що тут відбувалося, що створювалося, як приходили гості. Які нові контексти народжує постать Бруно Шульца в сучасності. І як кілька культур і часів об’єдналися довкола Міжнародного фестивалю ШульцФест 2020, який попри непрості часи таки відбувся традиційно в Дрогобичі.
Розмиті фігури
Сергій Жадан на відкритті фестивалю.
Сергій Жадан розпочав фестиваль із традиційної лекції-відкриття. Він звернув увагу на світло в творах Шульца. Як письменник підсвічує певні явища і людей, як залишає за собою таємницю. Часто так трапляється, що читаючи певний опис в його творах, читач не може переказати, що саме описується, радше Шульц апелює до відчуттів, ароматів, звуків. Сергій Жадан влучно підмітив, що в літературі письменника відчувається, що він ще й добрий художник, передовсім графік. Гра світла і тіней, затемнення і навпаки підсвічення персонажів і ландшафту — все це для прози Шульца так само звично, як і на його картинах. Образ батька також лишається не явним, Шульц ніби не вимальовує його до кінця, не надає йому голосу.
Ідентифікація
Дивовижно стається в історії, що чим більше різних країн дискутує про те, кому належить митець, тим більше той митець зшиває собою культури тих країн. І часто мова йде про єврейських митців. Тож тут Бруно Шульц не виняток.
Серед учасників цьогорічного ШульцФесту був письменник, публіцист і перекладач Бенжамін Балінт. Серед його книжок є унікальна нон-фікшн робота «Кафка. Життя після смерті». Це історія спадку Франца Кафки — детектив, який відбувався насправді. Кафка за життя не збирався публікувати свої твори і попросив найкращого друга Макса Брода після своєї смерті знищити їх. Брод обіцянки не дотримав, бо розумів, що тримає в руках творіння справді талановитого письменника. Решту свого життя Макс Брод присвятив публікації невідомих творів Кафки. Проте після смерті самого Брода за твори Кафки стали боротися дві держави, вважаючи письменника із Чехії «своїм» — Ізраїль та Німеччина. Бенжамін Балінт розплутує павутиння правових, політичних, етичних суперечок. Цікаво й те, що переважно дискусії про ідентифікацію письменника починаються після його смерті. Три імені, які окрім палких суперечок спрацювали як можливість бути в діалозі і об’єднали собою культури: Кафка, Целан і Шульц.
Бенжамін Балінт пояснює це тривалою відсутністю дому для єврейського народу, саме звідси походить вміння домовлятися із більшими культурами, серед яких доводилося жити.
Бенжамін Балінт у Дрогобичі.
Бруно Шульц, так само як і його колеги по цеху, зробив це самим фактом свого народження: єврейський письменник, народжений в польській державі, у місті із великою єврейською спільнотою, в родині якого звучала польська та німецька, а на вулицях ще й їдиш та українська. Він виріс в мультикультурному середовищі. Наразі вже не стільки важливо «приватизувати» Шульца, скільки зробити кожну із культур багатшою його іменем. Тому ШульцФест — приклад того, як дослідники, художники, письменники, перформери, перекладачі із Польщі, України, Ізраїлю, Росії можуть взаємодіяти.
Фрески Шульца і детектив
В історії фресок Шульца змішані настільки нереальні та драматичні події, що легко подумати, що це вигадагий кимось детектив із сумною кінцівкою. Гуаптшерфюрер Ландау, який узяв Шульца на примусові роботи, в минулому був столяром у Відні, згодом став референтом у справах юдеїв в дрогобицькому гетто. Очевидці згадували, що він не вважав євреїв за людей, міг стріляти по них заради розваги просто з балкону своєї вілли. Проте Шульц його зацікавив своїм мистецтвом. Ландау до мистецтва мав особливу слабкість. Взагалі палка прихильність посіпак Гітлера до «високого» не раз згадувалася і в інших описах учасників подій. Наприклад, в книжці «У нас, в Аушвіці» Тадеуш Боровський згадує, як спокійно могли слухати класичні концерти найкращих симфоністів, а потім запускати «нову партію» в камери, де спалювали людей. Моторошні сцени.
Шульц опинився на віллі Ландау, неначе в клітці. За наказом Ландау він виконав свої знамениті фрески, зокрема, на стінах спальні сина німецького начальника.
Фрагменти розписів на казкові сюжети з вілли Ландау.
У 2002 році фрески відкрив дослідник Беньямін Гайслер. А в травні того ж року половину зображень було нелегально (але за сприяння тодішньої місцевої влади!) демонтовано і вивезено за межі України. Довкола цієї справи розгорівся міжнародний скандал. Емісар Єрусалимського Інституту Голокосту «Яд Вашем» Марк Шраберман, який вивозив фрески, і раніше мав проблеми із українською митницею. Причина була та ж: він намагався переміщати історико-культурні цінності. Утім артефакти чи колекції, створені в певному місці, належать місцевій громаді, тому й Шульцові розписи є власністю України. Після довгих перемовин України та Ізраїлю, які координував тодішній президент Віктор Ющенко, був підписаний протокол, згідно з яким «Яд-Вашем» отримав право користування фресками протягом 20 років (три фрески передані «Яд-Вашем», інші п'ять — перебувають після реставрації у музеї «Дрогобиччина»). Серед дослідників і учасників тих подій, що також нагадують детектив, стійко закріпилася назва «Шульцгейт».
Місто Шульца і візуальні образи
Місто Бруно Шульца тісно переплітає в собі фантасмагорію та реальність. Воно базується і виростає з міфу. Якщо читач добре знає тексти Шульца, то він обережно смикнувши за ниточки, може вловити, про які саме місця йде мова. Його візуальність радше експресивна. В оповіданні «Вулиця Крокодилів» центральним персонажем постає карта Дрогобича і цілком реальна вулиця. Проте в просторі міста ця вулиця постає не як його складова частина, а скоріше щось протиставне, асоціальне. Шульц вдається до ще одного змішування —старого міста і нових механізованих об’єктів: «Це був промислово-торговельний дистрикт з підкреслено яскравим характером тверезого прагматизму. Дух часу, механізм економіки не пожалів і нашого міста, пустивши хтиве коріння на межах його периферії, де розрісся в цілу паразитичну дільницю». Шульц тут скоріше навіть не графік, а колажист. В цьому оповіданні всі образи постають, ніби шматочки колажу.
До Дрогобича на фестиваль 2020 року приїхав відомий український художник Микита Кадан із виставкою «Скалічений міф». Як він сам розповідає, вперше познайомився із Шульцом у 16 років, прочитавши «Цинамонові крамниці», надруковані в журналі «Иностранная литература» наприкінці 80-х у перекладі російською Асара Еппеля.
«Ефект від Шульца був таким, що залишається зі мною й досі. Графіка „Книги ідолопоклоніння” з’явилась у моєму полі зору значно пізніше. Напевне, вже коли почав ідентифікувати себе як „сучасного художника”. А ще пізніше я звернувся до фотографій Львівського погрому 1941 року. Своєю чергою, на основі цих робіт та спостережень несподіваних візуальних паралелей між фотографіями погрому та зображеннями з „Книги ідолопоклоніння”, що виникли у нашій розмові з Джессікою Зихович, вона написала про „мазохістську оптику”, що якимось чином поєднує мою працю зі спадщиною Шульца. Від того часу нинішня виставка закріпилась корінням на ґрунті й почала розростатись, вбираючи у себе нові образи, знаходячи нові паралелі й рими: Роздягнуті жінки в самих лише чорних панчохах з’являються на вулицях міста. Чоловіки принижено колінкують на бруківці. Простір наповнений ірреальним освітленням, схожим на сценічне», — описує свою ідею Кадан.
Художник пропонує подивитися на роботи Шульца як на передчуття. Згодом його і самого знищать в знак помсти гауптшарфюреру Ландау, який був своєрідним покровителем Шульца. У листопаді 1942 Ландау вбив єврея —особистого дантиста офіцера СС Карла Гюнтера. Той такого не пробачив і «відплатив» вбивством Бруно Шульца. Саме з вілли Ландау збереглися малюнки Шульца та елементи розпису, які зберігаються тепер в музеї «Дрогобиччина» , де і виставлялася перша частина робіт Микити Кадана.
Художники різного часу і з різною оптикою, зійшлися в одному просторі: «Фотографії погрому стають наче інверсією „Книги ідолопоклоніння” або злою її пародією. Замість добровільної еротичної гри, заснованої на домовленості сторін, яка в будь-який момент може бути розірвана, присутня „гра без можливості вийти”, де погромники діють як карнавальний натовп, а жертви не можуть покинути цей карнавал….Цей цикл присвячений проблемі етики погляду, здатного кардинально змінювати смисли зображень, на які він скерований».
Бачимо, як Шульц розмиває і розфокусовує місто і події в ньому, народивши цим нові й нові поля для дослідження вже в сучасному мистецтві. Він лишається невловимим і водночас дуже близьким, загадковим і напівміфічним, але життя, творчість і смерть роблять його цілком реальним, вписаним у свій страшний час і водночас у вічність.
07.12.2020