Про змиї, ужї та веретїльники.

Відчит.

В червни сего року зловили два ученики ґімназії академічної змию за рогачкою Личаківскою в хащах, що простирають ся на право від гостинця, коли бере ся з міста до Винник. Змию принесено живу менї до кабінету. Однакож сильно потурбована учениками при ловленю, жила ледви два днї в неволи; відтак я єї заховав в спірітусї. Примірник той належить до більших і оказнїйшиx. Єсть бо на 68 цм. довгій, в найгрубшім місци обвід тїла держить 7 цм. а вага звіряти виносить 225 ґрамів. Єсть то звичайна відмінa змиї поганки (Pelias berus, Kreuzotter), звана у нашого люду "сорокуля".

Треба примітити, що змия єсть в околици львівскій дуже рідка. Через двайцять кілька лїт збираю ріжні природовини в околици Львова — а єсть се за цїлий той час — о скілько менї звісно — доперва пятий примірник зловлений в близшій околици нашого міста. Именно один примірник зловлено в Лїсеничах, другій на Чортівскій Скалї, третій в Голоску, четвертий в Зимній Водї, а сей пятий походить з буково-грабових зарісників за рогачкою Личаківскою т. є. з лїса Кривчицкого (Кривецкого).

Понеже змия — мимо сповидної своєї недолугости — належить до найстрашливійших звірят, бо узброєна їдьними зубами може укушенєм не лише домашні звірята умертвляти, але навіть чоловіка позбавити віку — буде річею пожиточною близше пізнати того їдкого гада, познакомитись з способом єго житя, з первими середниками, яких належить ужити в случаю укушеня змиї — а заразом також порівнати змию з декотрими иншими гадами, з якими часто густо обмінюють єї несвідомцї.

Придивім ся змиї, а побачимо, що має она тїло видовжене, валочковате, але розмірно грубе, товсте; голова в неї сильно сплощена, к тилови значно розширена — як виражають ся в книжках від кадовба сильно "відсаджена" — то значить: часть кадовба зараз за головою єсть значно тонша і подобає мов на шию; виразної однакож шиї у змиї нїт, як у всїх ужів. Кадовб облий, к задови стає значно грубшій — а єсть закінчений коротким хвостом. Пасть широко розтята і, як у всїх ужів, задля рухомо зуставлених костей лицевих вельми розтяжна. Як всї ужї, так і змия не жує корму, а ликає в цїлости звірята, именно миші, котрими живить ся. Велика розтяжність пасти улегчає змиї поликанє лупу в цїлости, рівно і бивна слина, котрою цїлий луп наводить і чинить єго слизким. Щока горішна єсть у змиї — як се буває у всїх їдких гадин — коротша від долїшної. В нїй то находить ся страшливе оружє змиї: губи їдьні. Именно на передї щоки горішної творять ясла закладку, нїби торбинку, що обнимає при насадї два довші зуби їдьні, котрі суть довбчасті т. є. в серединї з протоком сполучаючим з железою їдьною під висками уміщеною, вигнені, остро кінчасті і рухомі. Коли змия кусає, підносить за помічью осібних мязів зуби їдьні і тисне на железу, з котрої спливає їдь до рани заданої. Укушене місце виглядає мов наколене двома тоненькими шпильками. Їдь змиї єсть то плин безбарвий, прозорий, без смаку і без запаху; пролигнена не шкодить в тенесах, та введена безпосередно в кров дїлає яко страшенна отруя. На піднебенью має змия два ряди звичайних гачковато зігнених, дрібних зубів; такі-ж зуби суть і на щоцї долїшній. На передї голови єсть окрита дрібними щитиками, котрі окружають більшій щит осередний; тил голови окритий лусками. На хребтї має луски випругасті (gekielte Schupреn) т. є. в серединї вистаючим пругом знадоблені, на череві щити півобручкові, а під хвостом щитики паристі. Око червоно-жовте, зріниця подовжна, простопадна, чорна. Що до барви єсть змия поганка вельми змінна: нераз трудно дібрати двох пpимipників зовсїм з собою схожих. Те було причиною, що давнїйше відміни уважано за осібні роди. Нинї знаємо певно, що у нас ость лише один рід їдкій, именно змия поганка (Pelias berus), котра лучає ся в трох відмінах. Haйзвичaйнїйшою єсть сорокуля: з верха сїра або попеляста в розличних відтїнках, сподом чорнява, біло-крапчаста, здовж хребта з пасмом клесоватим (зикзаковатим), барви чорно-бурої або чорної і з таким же рядом цяток по боках; на потилици (тилї голови) має два чорні луки вгнутостями на внї звернені, котрі то знаки наші селяне порівнують з переломаною підковою. Друга відміна зове ся змия червона або рудохa (Pelias chersea, Kupfernatter); різнить ся она від сорокулї лишень тим, що тло має мідяно-червоне, а темний начерт також бере ся в червоно-буре або руде; ся відміна єсть рідша, а розмірно лучає ся більше між самочками. — Третя, найрідша відміна єсть то змия чорна або пекельниця (Pelias prester, Hollennatter) єсть вся мов уголь чорна, без начерту, або з знаками заникаючими, ледви замітними.*) Довгота змий буває значно менша, нїж у ужа, виносить звичайно 50–60 цм., рідко коли більше. Найдовшій примірник зловлений мною в Нагуєвичах, коло Дрогобича, був 73 цм. 5 мм. довгій.

Змия поганка лучає ся у нас в краю в лїсистих околицях на долах зарівно як і в горах єще в високости 2500 м. по-над верхнею моря; декуда місцями буває по-частї. За дня звичайно слоняє ся в порохнавих пняках, именно дубових букових, або в щелинах скал, з котрих однакож підчас спеки нераз виходить, щоби гріти ся на сонци. Коли так лежить на пнякови або на скалї, трудно її помітити, бо єї барва єсть до окруженя (пр. кори пняка або каменя) так примінена, що відбиває від него слабо. Неоказне убарвленє єсть для змиї одборним середником охоронним перед неприятелями, котрі єї межи корчами не легко можуть вислїдити. Стає оно також причиною частих випадків укушеня змиєю в околицях, де ті їдкі гади лучають ся частїйше. Звичайно буває, що чоловік не постерігши змиї нехотячки придавить єї рукою або настолочить ногою, а подразнена змия відвиває ся і розлючена кусає. Именно селяне, звичайно босоніж ходячи, підчас збираня суниць, афин або инших ягід лїсових наражені суть на небезпеку. Їдь змиї не дїлає завсїгди рівно сильно. Доконано ся, що найстрашнїйше обявляє ся дїланє їди в днї горячі, спечні і тогдї приводить смерть нераз в протязї одної години, а навіть і скорше. Лїт тому кілька вспять пішли два фельдвеблї инфантерії з Перемишля на прогульку до поблизького лїса. Саме дїялось се з початку лїта. Упал була страшенна. Наспіли до лїса.

Один из прогульників утомлений спекою ycїв на пняку дубовім коло лїсової стежки, але нагло зірвав ся переражений з криком: "змия мене утяла!" — рівночасно побачив єго товариш грубе тїлище змиї пересмикаюче ся в дупло дуба. Укушений почав млїти: їдь змиїна при великій спекотї, яка була в тім днї, дїлала дуже швидко і сильно. Укушеному що-раз становило ся гірше, рука зранена страшенно напухла, а вскорі він вже не успів ити, так що товариш мусїв єго взяти на плечі, щоби слабого занести до якої хати, де-б можна дати єму на разї якій такій поратунок. Та до хат було ще ходу з години. Нїс він на плечах з яких кількадесять кроків свого друга, котрий в страшних болях скінчав ся таки на єго руках. Сумний то дуже випадок. Скора смерть, яка постигла укушеного, дає ся тим пояснити, що змия мабуть була сильна, велика, до того через придавленє розлючена, що, відай, вплинуло до укушеного місця більше їди, котра незвичайно сильно дїлала при великій лїтній упали.

Щасливійше вийшов один ученик в Станиславові. При кінци цвітня пійшов він одного дня ловити комахи до лїса Вовчинецкого. Тут наткнув ся він на змию, котру зловив і сховав в коробочку. День випав — як се часто у нас з початку весни буває — досить холодний — а змия була утягла, мов оспала. Та непосидющій хлопець вже з поворотом до дому відхилив верхняк коробочки і почав дразнити змию. Змия з початку цофала ся, але напослїдку розлючена укусила хлопця в палець. Хлопець напудив ся, замкнув коробку і чим скорше — ведений понукою природною — виссав укушене місце. Те і спасло єго, бо через виссанє більшу часть їди удалив з крови. Вправдї почав і він млїти, так що товариші мусїли єго домів завести — та в містї під опікою лїкаря подужав; все-ж таки необачний хлопчище цїлий тиждень слабував.

*) У вагітних пекельницях до породу спілих найдено молоді сорокульки. Тоє стало рішучим доказом, що змия чорн. не єсть осібним родом, а лише відміною змиї-поганки (Pelias berus). И. B.

(Дальше буде.)

[Дѣло, 04.12.1895]

(Дальше.)

Дїланє їди змиїної взагалї проявляє ся розлично: инодї наслїдки укушеня змиї суть менше страшні, споводовують лишень хоробу коротше або довше тріваючу — инодї однакож постигає укушеного смерть і то нераз в дуже короткім часї по укушеню. І в тім случаю, коли укушений змиєю лишень хорує, нaслїдки укушеня суть дуже злі. Твердять, що їдь змиїна портить кров так, що опісля по видужаню, оказують ся у укушеного, хоть би перед тим зовсїм здорового, подібні прояви, як у людей з-роду скрофулічних. Звісний єсть случай, що дївчина наслїдком укушеня змиї тяжко занедужала, а відтак ослїпла і оглухла. Нетуга дїланя їди змиїної єсть, як сказано, розлична, а зависить: 1) від великости і сили змиї, 2) від скількости їди вплинувшої до заданої рани, 3) від температури, 4) від укушеного місця. Чим сильнїйша змия, чим більше вплинуло їди до рани і чим горячійше на дворі, тим сильнїйше їдь дїлає. Напослїдку зависить дїланє також і від місця укушеного. І так пр. укушенє змиї в язик споводує смерть вже в кільканайцяти мінутах: язик в одній хвили непомірно напухає, опухлина обнимає вскорі всю ямину ротову і прискорює смерть через задушенє. Єсли укушеному подасть ся скоро поміч, то в многих случаях можна єго уратовати. Передовсїм належить укушене місце підвязати — коли се єсть можливим — щоби кров кружачи не розносила їди дальше в жилах; відтак належить рану розтирати і вимивати горівкою, лугом, солоною водою..., щоби тим способом — о скілько мож — їдь вивести з рани; радять також рану вижечи затленою губкою або запаленим циґаром. Єсли у кого здорові зуби і ясла, може самоперше — ще перед підвязанєм — виссати рану. Навіть коли би при тім проликнув їдь, так се не привело би жадної шкоди, бо їдь дїлає утрійно лишень введена в судини кровоносні. Яко середник від укушеня змиї дуже довідний оказуєсь оковита або дуже сильна горівка, котрої укушений нехай пьє стілько, кілько може; а из внї укушене місце належить напускати плинним амоніяком (Sаlmiakgeist або Ammoniakwasser тілько не вивітрілим т. є. плином єще сильно вонючим — дістане в аптицї). Суть то середники, яких належить ужити, нїм наспіє лїкар. Довідність тих середників тим певнїйша, чим скорше их ужиє ся. Все-ж таки не належить оминати поради лїкарскої. Селяне мають на укушенє змиї свої спеціяльні лїки. Чи они довідні, те нехай вислїдять лїкарі. Не легко то і дізнатп ся від так званих знахорів, котрих властиво уживають на лїки зїль именованих "гадинником", "гадячим зїлєм" і т. и. Гуцули з-під Чорної Гори мають уживати від укушеня змиї або, як они кажуть, софії зїля, званого гадечий чеснок (Allium vietoriale, Sehlangenknoblauch). Той чеснок часто носять при собі, коли идуть в полонину, думаючи, що "Софія" від єго "духу" втїкає. — Лемки рану від укушеня змиї напускають омачкою т. є. соком з чубука люльки.

Межи людом єсть забобон, що їдь змиї може знахор замовити або закляти так, що стає нешкідною. Забобон той вкорінений глубоко взяв ся з відтиля, що і дїйстно суть — як о тім ще дальше розкажем — декотрі роди ужів, вельми кусливі, але неїдкі. Замавляч укушеному такими ужами відшептуванєм сповидно помагає і укріпляє лeгковіpниx в переконаню о своїй надприродній силї. Але і без того замовлюваня укушеному від неїдкого ужа нїчого злого би не стало ся.

Змия єсть именно за дня утягла і повільна та звичайно не віддаляє ся значно від своєї нори; в ночи же єсть она скорша, тогдї робить дальші вилазки і головно в ночи полює на добичу. Живить ся переважно мишами, впрочім також поїдає ящірки і жаби. Постигнену добич наперед усмерчає укушенєм, а потім доперва вже неживе звіря ликає в цїлости. Вигубляючи шкідні миши змия стає пожиточною, але за для своєї їдкости далеко більше наносить шкоди кусаючи люди і звірята доагашні. Язик чорний, гладкій, на кінци розщелений з незвичайною швидкостію висолоплює з рота і опять ховає. Несвідомцї той язик именують "жалом" думаючи хибно, що ним змия кусає. Однакож язиком жаден гад в загалї не може кусати, їдкі же кусають осібними зубами їдьними. Змию мож вже по єї рухах пізнати: при повзаню понайбільше она соває ся по земли або по траві, а лишень подразнена або полюючи на добичу піднимає перед тїла до гори. Впрочім не сичить нїколи, а подразнена на пр. бита патиком надуває ся, піднимає і глухо шипить. Глухе шипотїнє змиї значно ріжнить ся від голосного, проймаючого сичаня ужа. Чоловіка змия сама не нападає нїколи: противно при найменшім шелестї утїкає тихо всуваючись до своєї нори пр. до дупла. Звичайно близко своєї дучко вигріває ся до сонця. Знаючи тую приміту змиї можемо в лїсї, коли хочемо усїсти на мураві, обезпечити ся перед поганою: треба лише докола сильно тупати ногами або пняки опукувати палицею. Хоть би і була змия, так сполошена гамором і лоском скриє ся мерщій в свою дучку і з неї вилїзе доперва тогдї, коли все втихомирить ся докола. При такім поведеню не один сумний случай міг би був зовсїм ухилити ся; а то звичайно буває, що нагло сїдають на мураву, або, що зрадливійше єще, на пняки стятих або дуплавих дерев, пpичiм нераз придавлять спочиваючу змию і нещастє готове. Часто лучає ся чути оповіданя між людом, що змия звиває ся в качальце і прожогом кидає ся на чоловіка, щоби єго укусити. Те все видумки. Змия навіть ударена старає ся уйти, однакож пристолочена або придавлена розкипом звиває ся в круги, шипить глухо і кусає, при чiм єї очи сверкають мов розжарене углє, а єсть так люта, що гризе патик, котрим її придержувати. Инодї лучає ся і в книжках подибати про змию надто смілі і неправдиві твердженя. І так н. пр. пишуть, що змия єсть так утягла і неповоротна, що можна її за конець хвоста хопити і піднести, а она звисаюча головою в долину не успіє підняти ся і кусати не може. Не радив би я однакож нїкому такі робити досвіди з змиєю: я сам хотячи для дослїду підняти описаним способом молоду на 39 центиметр, довгу змию, мало що не зістав від неї укушений, при чiм помітив, що змия в крайній потребі т. є. принуджена до оборони дїйстно звиває ся в качальце і мов пружина розвиваючись кидаєсь наперед, однакож не високо досягне що найбільше яких 30–40 центиметрів в гору. Мече ся она також на усмотрену добичу. Однакож сама чоловіка не нападає нїколи.

Розказують також инодї, що по убитю великої змиї з тїлища вже неживої виповзали змиєнята. Подїя сеся єсть можлива. Именно в серпни або вересни (сполованє змий відбуває ся в цвітни і в маю) зносить самочка 5–15 яєць, з котрих сейчас виповзують змиєнята на 18–20 цм. довгі, осмотрені до-разу їдьними зубами. Як в книжках зоольоґічних виражають ся, єсть змия яйцеживородна (оvоvіvіраr), а инодї яйця вилягають ся вже в тїлї самочки. Може бути, що власне убито самочку з спілими до вилягу яйцями, з котрих і виповзали змиєнята по усмерченю матери. Молоді змиї самі дбають про себе. Поданя давнїйших писателїв про стереженє молодих самочкою нові помічателї не потверджують. На початку осени змиї залажаюхь у нори, в порохняві дерева, щелини і скаборщі скал... звичайно по кілька разом, затикають вхід до своєго сховища мохом, травою і т. п. р. і склубившись цїпенїють та западають в просонє, з котрого прочиняють з первим бряском весняним. Губленєм змий суть вельми пожиточні з птиць: мишолов, сойка і бусько; з ссавцїв: їж, тхір і борсук. Коли би кому довелось стрінути в лїсї змиюку, так зовсїм нема чого бояти ся: мож її сміло придержати одвітно довшать патиком (або ще лїпше розкипом т. є. вилиссто ролїпленим кимачком), а другим патиком бити по голові. Змия буде звивати ся і розлючена стане глухо шипіти і кусати патик, причім дуже добре придивитись мож, як підносить і запускає їдьні зуби. Коли патиком бити не надто сильно, так по яких кільканайцяти ударах змия обомлїє; однакож не належить єї тогдї брати руками, бо оголомшена по певні часї знов відставляє ся і легко могла би вкусити. Хто не хоче брати змиї до препарованя для наукових цїлей, то й не потребує так довго з змиєю заходити ся, а сильнїйшим ударом по голові до-разу її убити. Для більшої певности, щоби не віджила, належить голову єї розчерепити і на ґамуз стерти. Вже одно сильне ударенє прутом по хребтї змиї стає причиною єї погибели; однакож здихає не так скоро, а нїм здохне, може укушенєм стати небезпечною. Навіть голова відтята від кадовба ще з кільканайцять мінуть клапає щоками і подразнена кусає з скаженою лютію, а те свідчить, що мозок змиї дїлає і по відрізаню голови єще через певний час. Люд наш думає, що, коли б змию порізати на куснї і кинути на росу, то куснї самі зійдуть ся до купи, зростуть і змия оживе опять. Також гадають, що змия, хоть як побита, не здохне ранше, аж по заходї сонця. На тій то повірцї опираючись і каже Шевченко з своїх думах:

                     — що я,

Неначе лютая змия

Затоптана в степу здохає,

Захода сонця дожидає...

Змия-поганка в многих околицях підгіря і в горах нашого краю єсть зовсїм звичайна. В р. 1869–1871 були змиї в околици Дрогобича так часті, що я убив власноручно 49 змий на екскурзіях. Коло Станиславова були змиї в р. 1880–1890 не так численні, все ж така майже що року зо дві-три менї лучалось придибати (именно: на Вовчинци, в Пасїчній, Загвіздю, Рибнї, Павельчи). Коло Львова єсть, як згадано, змия дуже рідка. В близшій околици Ряшева здає ся хибувати: по крайній мірі р. 1891 я єї там не найшов. Всї змиї, які доселї менї довелось находити, стрічав я в лїсах або в зарісниках нa місцях сухих, найчастїйше каменистих. Однакож по свідоцтву многих достовірних пoмічaтeлїв змия також за-любки водить ся по млаках захащених і на мокрих, лїсових сїножатях.

Наш нарід уважає змию пробразом зрадливої, потайної злоби, а також лїности. Опирає ся се на правдивім помічаню, бо і дїйсно змия звичайно тихо і супокійно лежить, a найчастїйше непомічена кусає, коли би необачно діткне ся чоловік; в рухах же єсть — именно за дня — пинява. В народній поезії довгі дївочі коси порівнують ся з гадюкою або змиєю. Хоть може з самого першу видавалось би се порівнанє чудним, та єсть оно удатним — а хто бачив велику змию соваючу ся по траві, тому поневоли кидає ся в очи похожість змиї на косу дївочу (так званий воркоч); пригадує она єї і формою і великостію, а також і само украшенє вдає мов би на переплїтку.

(Дальше буде.)

[Дѣло, 05.12.1895]

(Дальше.)

Випадає нам єще тут сказати про кілька инших гадів, котрі несвідомцї часто сприймають зa їдкі змиї і их убивають, хоть они зовсїм не суть небезпечні або шкідні. Передовсїм згадати слїдує про ужа звичайного, досить численного в околици львівскій, котрий найчастїйше єсть тим жертвенним козлом, якій мусить спокутовати гріхи їдкої змиї. Так пр. в Кризчичах або в Лїсеничах мож на прогульках нераз стрінути людей з интеліґенції навіть, котрі чванять ся що власне убили велику "змию", що та "змия" жасно сичала і таке инше. Показують місце, де тота потвора убита, і дїйстно бачиш там убитого гада, та не змию а ужа-бідолаху.

Уж звичайний (Tropidonotus natrix, Ringelnatter) належить до наибільших наших ужів, бо бував нераз на метр і більше довгій. Вже тота значна єго довгота наганяє страху людям несвідомим а боязким, а то тим більше, що уж звичайний, вельми чуткій, за найлегшим шелестом піднимає ся з місця, де спочивав, і сичить голосно. От так поводить ся уж зовсїм инакше, нїж змия, котра не сичить нїколи, а доперва придавлена або настолочена глухо, ледви чутно шипить. Уж на першій погляд дасть ся вже по тім спізнати, що єсть стрімний і вельми звивущій. Гнучкість і пруживість єго тїла єсть справдї зумляюча; порушаючись вигинає граціозно тїло на всї боки, при чім все голову зникає до гори, чим знов різнить ся від змиї, котра понайбільше соває ся тілько по земли, а голову підоймає лише тогдї, коли хоче кусати. Так знані черти ужасті наслїдуючі вигинанє ужа суть, як звісно, чертами красотними (Schlangenlinie — Schonheitslinie). Пpo тоє вже по рухах не трудно відрізнити змию від ужа. Уж далеко частїйше, нїж змия висолоплює розщелений язик, — як каже люд "уж меле жалом" — котрим однакож, як вже в горі згадано, не кусає. Язик служить ужеви, як другим гадинам, яко орудє дотику, а не смакованя, як у других висших звірят. Голова ужа єсть подоби яйчастої, а кадовб за головою лишень незначно зужує ся; не так у змиї, у котрої голова плоска єсть сильно відсаджена від кадовба. Також і барва ужа єсть инакша: з верха синяво або зеленястосїрий з 3–6 рядами чорних плямок, сподом білий з чорними плямами або чорний, по боках білоплямий; за висками з кождого боку велика жовтава або (у самочки) білява, чорно обведена пляма, по котрій той рід ужа легко можна пізнати. Тоті плями стали поводом байки о ужах з золотою короною*). Очи ужа суть знадоблені зріницею округлавою. На щоках і піднїбю має зуби тонкі, гачковаті, котрі також і єму служать не до жованя корму, а лише до придержуваня добичи. Впрочім скіра покрита на голові більшими і твердшими щитами, на хребті випругастими, а по боках гладкими лусками, на череві щитами пів-обручковими, а під сподом хвоста щитиками паристими.

Уж звичайний лучає ся по-частї в многих околицях нашого краю по долах, зарівно як і в горах, в сторонах лїсистих. Єго то боять ся несвідомцї далеко більше, нїж змиї, котра не так легко дає cя помітити, як уж полохливий, що при найменшім шелестї піднимає ся горі, сичить і скоро утїкає — та саме той голосний єго сик звертає увагу на него і стає часто причиною єго погибели. Про ужа оповідає наш люд численні байки. Єсть уж король, котрий живе в великих зачарованих скляних будинках разом з уведеною хорошою дївицею; уж загалом представляє ся в байках яко великій знатель і пожадливий любитель краси дївочої. На Українї суть повірки про огняні змиї, що лїтають до хороших дївчат і их зачаровують. Дївчина, що далась улестити ужеви, пропаща, сохне, вяне і перед часом гине. Лїтаючій змий поїдає ясні зорі на небі. У нас вірить люд, що до знахарів всяке зїлє говорить від чого оно, за якій лїк може бути. Знахар — думають — орудує зїлєм гадячим і має таку силу над ужами і змиями, що як свисне, так вся гадня до него сходить ся слухати приказу, а як тупне ногою, то цїла "рота yжiв і змий" резступає ся геть і назад уходить. — Розказують також про "ужа домовитого", котрий держить ся обійстя людского, именно стаєн і обор. Такій то уж домовитий, по думцї Люда, ссе корову і тоє корові зовсїм не шкодить, противно дає від того богато доброго молока. Такій корові, котру уж ссе, "чарівниця" не годна відобрати молока. Коли-ж "уж домовитий" здохне, то з жалю за ужем гибне корова. Звідкиля взяла ся тота пуста повірка? Именно в прилїсних селах ужі часто занаджують ся до обор, стаєн, комор, де зносять яйця перґаміноватою скарупою вкриті, так за-великі, як вороблячі у гній, трину, мерву, терпугу (трачинє) і т. п. р. По зносї яєць самочка більше про них не дбає — та журливо все кладе яйця в такі місця, де є гніючі части орґанічні, котрі розкладаючись витворюють тепло потрібне до вилягу молодих ужів. Тут то і причина, чому слоняє ся нераз уж в стайнях і тим подібних місцях. Нераз, буває, ужака навтямить ся, бо часом залажає і в хату та зносить яйця господарям в чоботи, в котрі звичайно селяне вкладають віхтї-скрутелї, якими в зимі овивають ноги взуваючись. До таких то лїтом звичайно не уживаних чобіт лїзуть ужі для зносу яєць, а неодин вже селянин беручи в лїтї чоботи найшов в них несподївано цїле кубло уженят. Инодї пхає ся уж і до комор, а раз лучило ся, що звинувши ся вiнцем грів ся на полумиску, котрим прикрито миску горячих пирогів для прохолоди покладену в коморі. Що тих пирогів за-для обриду опісля нїхто вже не кушав, ледви потреба згадати. Твердженє, що уж ссе корови, єсть зовсїм безпідставне, уж бо не має губ мяских, ото-ж не може ссати, а знадоблений кінчастими гачковатими зубцями не міг би уняти дійки вимени без єї зраненя. В неволи держані ужі, коли голодні, пьють молоко, подібно як і иншій рід ужа у нас находячого ся, так звaнa вінчанка гладиця. І один і другій рід держав я для помічаня в неволї і переконав ся, що пють молоко, однакож не богато успіють єго засербнути. Уж єсть звірятем вельми цїкавим — а не раз помічав я в лїсї, як підповз тихо і незамітно поблиз людей і мов підслухував их бесїди. Уж домовитий — розказують селяне — нераз наближаєсь до дїтей, коли їдять кашу з молоком. Дїти відганяють ужа бьючи єго ложкою по голові — він утїкає, але по хвили знов до дїтей вилазить з другого кута і так мов граєсь з ними. Уж живить ся понайбільше ирицями (Triton), жабами, а також ропавками, ящірками, а инодї ловить і малі пташки. Луп поликає в цїлости, бо може пасть свою значно розширяти, як загалом всї гадини. Любить пробувати поблиз рік і потоків, а часто і сам иде до води для лівки риб. Плавав і нурцює спосібно. Нераз хлопцї печіркуючи т. є. ловлячи руками рибу в печерах, замість риби витягнуть ужа, котрий переполошений сичить переразливо, чим напуджує непомалу ловця, що з обридом кидає оказну, але гидку добичу. Ужі на початку осени залазять у нори звичайно по кілька разом, де заткавши попереду вхід до нори травою або мохом, поволи костенїють і завмирають. В тім станї трівають через конець осени і всю зиму, а з просоня будять cя в час на весну. Після думки нашого люда ужі і всяка гадь сходять ся на Честного Хреста на нараду, подібно як буськи на віча перед відлетом, а відтак ховають ся по норах, з котрих вилазять знов на Благовіщенє. Ужі часто линять ся, тож в місцях, де пробувають, мож нераз подибати их лїновище т. є. тонкій наскірень звержений ужем. Сполованє ужів відбуває ся на весну: тогдї то можна бачити нераз по кілька yжiв склублених, котрі порушені видають запах вельми чутний, пижмовий. Самочка зносить 20–30 яєць в порохнячку, мерву, гній, мох і т. п. річи. Молоді ляжуть ся в три тижнї по зносї і самі дбають про себе. Уж той непокоєний може инодї вкусити, однакож з єго укушеня жадної біди не буде: ледви кілька крапельок крови просоктить з рани заданої.

*) На екскурзії 28 червня (10 липня) сего року найшов я в Голоску коло хати злїсного ужа убитого, на 80 центм. довгого, котрий не мав плям за висками, а одмічав cя також тим, що єго хребет був одностайно лупаковосірий, не плямлений. Така відміна ужа (Tropidonotus natrix) лучає ся вельми рідко. И. В.

(Конець буде.)

[Дѣло, 07.12.1895]

(Конець.)

Тут згадаєм ще про один рід ужа, якій вправдї в Галичинї рідко лучає ся (пр. коло Львова, Станиславова), однакож также став поводом многих пересадних оповіданій і баєк. Єсть то вінчанка гладиця (Coronella laevis, Sсhlingnatter, glatte Natter), єдиний уж краєвий, у котрого єсть хвіст закрутний до повисаня на галузах. Вінчанка лучає ся в місцях сухих, каменистих, а любить лазити по лїщинах і других корчах та деревах. Вінчанка завішена хвостом на галузя стала для напудливих і забобонних людей предметом до ріжних чудних і диварних повісток. Розкази про емочелї, ободи і про смикалцї, котрі хвостом завісившись на галузи протепом кидають ся на мимо йдучі люди, щоби их кров з серця виссати, про ужі, що, коли котять ся качалом по траві, то за ними трава горить, завдячують повстанє розогненій уяві забобонного чоловіка, напудженого видом того зовсїм невинного ужа, котрий любить лазити і повисати на галузах дерев. Лучають ся примірники вінчанки-гладицї зовсїм смирні; але бувають тякож вельми яросливі, котрі кидають ся на чоловіка именно подразнені і кусають. Розуміє ся укушенє єсть зовсїм без шкодливих наслїдків, бо вінчанка не має їдьних зубів, а єсть менша і слабша від ужа звичайного. Та власне укушенє вінчанки стало нераз причиною незаслуженої слави знахаря-замавляча. Вінчанка-гладиця буває на 60–80 цм. довга, що до украшеня змінна, о тлї оливковім, червонавім або сїравім та начертом злудно подібна до змиї поганки, від котрої різнить ся яйчастою головою, браком зубів їдьних, гладкими лусками на хребтї і закрутним хвостом. По тих примітах однакож зможе її пізнати і від змиї відріжнити лишень дїйстний знатель. Укушений вінчанкою не раз міг думати, що єго укусила їдка змия, післав по ворожбита, котрий прошептав над укушеним кілька пустих слів*) — і о чудо і диво! укушеному не сталось нїчого, навіть не зaбoлїв! Та оно не таке то прочудо: і без знахаря не було би укушеному нїякого зла, бо вінчанка гладиця не має їдьних зубів, отож укушенє того малого і слабосильного ужа шкодити не може. У страха великі очи: тож не чудуєм ся, що укушений не знаючи, що єго укусило, хотїв ратувати ся, яко мога; те лише смішно, що і доси суть люде на стілько пустовірні, що думають, буцїм то і справдї замовою і заклинанєм може ворожбит з людского тїла вигнати їдь змиїну або вчинити її нешкідною. Вівчанка-гладиця живить ся ящірками, веретїльниками і комахами. Самочка зносить при кінци лїта кільканацять яєць, з котрих сейчас ляжуть ся молоді.

Примірник вінчанки зловлений на Вовчинци коло Станиславова держав я зо три місяцї в кабінетї для помічаня. По зловленю вінчанка віддала з себе пролигненого хруща олїйника маєвого (Меlоё majalis). Через весь час в неволї лишень одного пролигнула веретїльника на 9 цм. довгого, а два рази хлибала трохи молока; впрочім не хотїла їсти, але була дуже смирною — і навіть дразнена не кусала мене нїколи. Закрутним хвостом часто завішувалась, коли дозволив того, на указуючім пальци моєї правицї, та по хвили старала ся залїзти менї в рукав, до чого однакож я не допускав нїколи. По здїнцї, яку відбула вже в неволи, стала так подібною до сорокулї, що я мимоволї спершу здрігав ся, коли на ню подивив ся, і аж по хвили одолївши ту природну відразу брав її в руки. Не дивно про те, що нераз укушеному вівчанкою-гладицею може здавати ся, що укусила єго змия-поганка бо і дїйстно оба тоті роди убарвленєм дуже зближають ся до себе.

По вірованю люда на Спаса не годить ся ити до лїса, бо саме тодї гадьє найлютїйше і увиває ся в лїсї. Коло Яворова чув я такій розказ: Одна дївка притьмом захотїла ити до лїса на оріхи, і то саме на Спаса. Приходить до товаришки і її кличе з собою. Та однакож не хоче, каже: не пійду, бо ниньки Спаса, не годить ся. На те їй відрізала дївка, що кликала на оріхи: ниньки Спас, св... пас, а я собі пішки, пійду на орішки! І пішла сама. Та за богохульство постигла єї кара. Ледви війшла в лїс, бачить перед собою лїщину з дуже рясними оріхами. Тож пригнула кущ, щоб вигіднїйше обривати. В тім спав з лїщини на дївку уж і обкрутив ся їй коло шiї тричи. Дївчинa зі страху трохи не обомлїла, а уж все держить ся єї шії. Дївчина покинула збирати оріхи і хутше побігла домів; уж тимчасом приріс до єї шії. Що не робили і "дохтори різали" — нїчо не помогало, відрізані куснї самі повзли і знов приростали до шії. Богохульна дївка після того вмерла на четвертий день. — Основу до того розказу міг дати случай правдивий: дїйстно міг спасти на дївчину з лїщини уж именно вінчанка-гладиця, міг окрутити ся коло шії єї, та дївка могла так напудити ся сильно, що з переполоху занемогла і вмерла.

Туг єще коротко згадаємо про два роди ужів, котрі лише подекуди лучають ся в Галичинї, однакож хибують околици львівскій. І так в Стрийщинї буває 90 до 125 цм. довгій ярун оливковий (Zamenis atrovirens, Zomnatter), котрий живе на сухих, сонїчних місцях, де і полює на ящірки, потята (малі птички, воробляки) і малі ссавцї; а по-над ріками і потоками всхідної Галичини тут і там стрічає ся уж руслич (Tropidonotus tesselatus s. hydrus, Wurfelnatter), до 80 цм. довгій, котрий живить ся майже виключно рибами. Оба тоті роди, именно ярун, суть дуже гнївкі і подразнені poзїлo кусають, однакож их укушенє не шкодить, бо не мають зубів їдьних.

В кінци згадаємо ще про один рід ящірки, яку звичайно несвідомцї уважають ужем, бо ноги у неї зовсїм знидїлі і під скірою укриті. Єсть то в цїлім нашім краю не рідкій гладун веретїльник (Anguis fragilis, Blindschleiche), котрий, як до околиць, має богато розличних имен, в самій Галичинї з двайцять кілька**). У веретїльника суть очи малі, люд однакож уважає веретїльника слїпим і зове єго часто "слїпою гадиною", думаючи, що єсть из всїх гадів найїдовитшій. Після повірки людової, коли "слїпа гадина" кого вкусить, то каже: "штири дошки, сяжень землї" і вже такому не вийти; инакше як вкусить гадина видюща, ся каже: "чіснику лїку", тай сама полїзе шукати для чоловіка сцїлющого зїля. Гадають також, що гадина, коли вкусить чоловіка, чім скорше повзе до води; єсли добіжить до води, скорше нїж чоловік, то вже укушеному не вийти; колиж чоловік скорше від неї дістане ся до води і обмиє ся, то чоловік подужає, а гадина здохне. Декуда думають, що коли б веретїльник, як чоловік їде возом, перелїз через маточину колеса і вкусив чоловіка, то-б чоловік умер, а він, поганий, став би відтак видющій. Чудною єсть також повірка про веретїльника, як він став "слїпим". Веретїльниця — розказують коло Надвірни — була з-разу видюща. Ще як говорили звірі, чванила ся раз веретїльниця: "я маю таку силу, що чоловіка зсажу з конє". На то Бог повів: "абис не зсадила, зроблю тебе слїпою!". — Щоби укушений веретїльнивком подужав, нема иншої ради, тілько мусить укушений перечислити цїлу дїлетку проса, а тогдї єму і полїчить. Все те видумки без найменшої підстави. Як сказано, веретїльник має очи, отож не єсть слїпим. Тії очи, хоть і малі, суть, як загалом у ящірок, знадоблені повіками, що легко побачити можна і чим ріжнить ся від yжiв, у котрих очи не мають повік (клїпавок, липавок.) Як у всїх ящірок, так і у веретїльника єсть хвіст дуже ловкій і крихкій, а відломаний поволи знов єму відростає. Хвіст веретїльника відпадає легко не лише за доторком, инодї навіть, коли веретїльник напуджений почне сильно кидати ся і вертїти мов веретено (звідти назва: веретїльник) та старає ся зарити в землю, хвіст єму відломлює ся, хоть і не доторкати ся до него. Тая приміта забобонним і вигадливим людям дала знов знадобів до всїляких чудних баєчок. І так веретїльник — єсли-б єго взяти в руки просверлив би на скрізь долоню. Хто-б наступив на него ногою, тому попадають ся ноги. Коли б веретїльника перетяти косою, то коса би попадала ся. Самого ж веретїльника в многих околицях зовуть: "падальник, падалюх, паданец, паданка або попадинец" від того, що на куснї падає ся. Веретїльник вдає дуже гадину або ужа, бо ніг у него из внї не видко: они суть зовсїм знидїлі і під скорою укриті, а тїло має дуже видовжене і протягнене; однакож улад голови веретїльника указує нам єго приналежність до ящірок: віти долїшної щоки, а також і другі кости лицеві, у ужів рухомо тужнистими вязлами сполучені, суть у веретїльника кріпко споєні, про тоє веретїльник не годен розтягати пасти, так як уж. Впрочім також ломкість хвоста має веретїльник спільну з другими ящірками. Веретїльник буває що найбільше на пів метра довгій, гладкій і вилискуючій, загалом мідяної або бронзової барви, сподом чорний. Язик висолопний, чорний, короткій, на передї викроєний. Молоді мають на жовтавобурім хребтї три чорні подовжні черти або инодї сині цятки. В околици Львова веретїльник лучає ся по-часту; найчисленнїйше буває в Лїсеничах, на Чортівскій скалї, в Кривчичах, Голоску, Білогорщи. Веретїльник єсть ящіркою зовсїм нешкідною, чоловіка не кусає, а за найлегшим шелестом напуджений нагально кидає ся і шурхаючи межи листєм старяє ся зарити глубоко в землю і скрити перед напастію. Beретїльник буває в долах зарівно як і в горах. Р. 1876 в перших днях серпня на Чорногорі, на так званих Шпицах бачив я в країнї жерепу (Pinus mughus) нa скалї вигріваючого cя до сонця веретїльника, котрого бронзове тїло хорошо вилискувало осїяне лучами пекучого сонця. Веретїльник побачив мене, але лежав без поруху. Я поступив кроком наперед, дрібний груз скали зашорохкотїв під моїми ногами: те сполошило веретїльника, він зсунув ся по скалї на стрім з незвичайною зручностію і з блискавичною бистротою шуснув долї яких кількадесять метрів межи лїси смерекові та в одну мить зник менї з очей. Показує ся, що веретїльник годен дуже справно і зручно вилажати навіть на гладкі скали, що именно дїє в горах, а то щоби дістатись на пригідні місця для вигрівку до сонця. На долах стрічав я веретїльника все лише на земли повзаючі або вигріваючі ся до сонця, нїколи однакож не помічав, щоб лазили по деревах. Веретїльник живить ся слимачєм і хробаками. Самочка приводить в лїтї з двайцять кілька молодих, котрі відтак самі дбають про себе. В осени веретїльники сходять ся по кільканайцять до одної дучки, затикають одвітно вхід до неї і западають в просонє, з котрого будять ся вчас на весну.

Оттак до звірнї (фавни) околицї львівскої належать з гадин: їдка змия поганка; неїдкі: уж звичайний і вінчанка гладиця. З ящірок до гадин подібний єсть дуже: веретїльник.

Для тих з Всч. Гостей, котрі не занимають ся спеціяльно дослїдом тих звірюк в загалї можу подати такі тих гадів познаки, котрі і в віддаленю кільканайцяти кроків дадуть ся помітити: а) змия єсть рідко коли довша над пів метра, груба, утягла і лїнива; не вилискує ся; не сичить; повзе по земли більше соваючись, причім голову сплощену і к тилови значно розширену мало коли і незначно підносить горі, б) уж звичайний буває значно довшій від змиї, тїло має стрімне, тонке; єсть вельми звивущій; наполоханий сичить голосно; повзе по земли хорошо вигинаючи тїло і високо піднимаючи голову. Вже здалека впадають в очи жовтаві плями за єго висками, так звана у люду: "корона", в) вінчанка гладиця подібна до змиї, але має тїло стрімне, гладке і трохи лосняче, голову к тилови слабо розширену; знадоблена єсть хвостом закрутним, котрим часто повисає на галузах корчів і дерев; напослїдку г): гладун веретїльник — гладкій — звідти єго меньє "гладун" — мов з бронзу улитий, з сильним блеском металічним. Наполоханий нагально видає ся звиваючим сюди-туди і стараючи ся мерщій зарити в землю. Хвіст єго, як у всїх ящірок, легко ломить ся.

Из сказаного слїдує, що лишень змия поганка єста їдка і перед нею треба сокотитись. Всї другі гади не суть чоловікови небезпечні, тож нема их чого боятись і нема причини их вигублювати. Натомість змию поганку всюди і завсїгди належить убивати яко гадьє небезпечне людам і худобі, про тото вельми шкодливе.

*) На пр. приговорюють не перестаючи з кінця і назад таку беззмислицю: "прийшов він, пустив жалце в скіру, з скіри в мясо, з мяса в печінки, з печінок в сележінки, з сележінок в серце, з серця в сележінки, з сележінок в печінки, з печінок в мясо, З мяса в скіру, з скіри в зраз і пр. И. В.

**) Гл. Початки до уложення номенклятури природописної, народної 1864–1879. Випуск I. стор. 16., Вип. II. стор. 16, Вип. IV. стор. 7., Вип. V. стор. 21 і 22. Вип. VI. сторон 17.

[Дѣло, 09.12.1895]