"Генеральний прокурор — це заступник Президента по справедливості", — вчора заявила в ефірі одного з телеканалів Генеральна прокурорка Ірина Венедіктова.
Володимир Петраковський,
експрокурор, експерт ЦППР, викладач Києво-Могилянської академії
Те, що офіс Генпрокурора та офіс Президента є насправді одним офісом, стало відомо не вчора. Не до кінця ясним лишається те, як тому зарадити.
Частину рецепта маємо. Як і маємо остерігатися тих, хто вдає, ніби має весь рецепт; особливо, коли він складається лише з двох інгредієнтів: звільнити старих чинновників і призначити нових за участі міжнародників.
Мені особисто імпонують декілька інгредієнтів (частина рецепта): новий порядок призначення і звільнення Генпрокурора (у цьому ключову роль має грати — сюрприз-сюрприз — КДКП), відповідні політики (policy) на рівні офісу Генпрокурора та офісу Президента, а також геть інакший підхід до управління в прокуратурі та органах правопорядку.
Проте це, так би мовити, кості та м’язи. Не вистачає "нервової системи", щоб воно мало здатність рухатись, а тим більше, в бік речей, що мають цивілізований сенс, а не лише випадкову політичну, чи то революційну, доцільність.
У людини нервова система відповідає за "регуляцію діяльності усіх систем організму та реакцію на зміну умов внутрішнього та зовнішнього середовища. Нервова система діє як інтегративна, зв'язуючи в єдине ціле чутливість, рухову активність та роботу інших регуляторних систем".
Саме тут, як на мене, й ховається проблема нашої інституційної нервової системи: прокурори та керівники прокуратур, проте й громадськість та прогресивні політики, не мають чутливості до тих "ін’єкцій отрути", що ними обов'язково супроводжується кооперація прокурорів й передовсім Генпрокурорів з Президентом (байдуже, якими є прізвища останніх). Хоча, якщо бути точнішим, мають нечутливість.
(Не)чутливість представників суспільних інституції й широкої громадськості до таких речей обумовлена культурою (соціальною, діловою, правовою, корпоративною). От наскільки добре, для прикладу, ми обізнані, а прокурори та керівники прокуратури — виховані в аспекті взаємодії прокуратури з Президентом? Або, скажімо, як ми бачимо роль перших керівників прокуратури чи органів правопорядку? Моя відповідь: так-сяк, м’яко кажучи. Ми в тому, скоріше, невігласи. Тому було б добре, щоби вчорашній [черговий] випадок з Генпрокуроркою став зоною росту, до якої ми ставимось з усією серйозністю.
І тут ми переходимо до іншого інгредієнту — що в нього я вірю не менше, аніж в ті, які згадав вище, — до книг.
Цінність книг у тому, що вони можуть багато чого — книга то супер сила — зокрема показати, як виглядає інша культура, або ж інакша перспектива, опція. Наприклад, значно здоровіша, аніж наша, проте так само доступна нам. Книги дозволяють з найменшими витратами (буквально) отримати й осмислити досвід: власний через "чужий".
У цьому випадку такими книгами для мене є "A Higher Loyalty" Джеймса Комі та "Doing Justice" Пріта Барари. Ці книги написані колишнішим прокурорами, що займали найвідповідальніші посади у федеральній системі кримінальної юстиції США. Вони добре ілюструють, як має думати й діяти керівник відомства зі сфери кримінальної юстиції, "ззовні" та "всередині". Тобто як він має взаємодіяти з іншими керівниками державних органів, зокрема тих, що його призначили або можуть звільнити; та яка його роль в колективі, байдуже, якому великому.
Колишній директор ФБР Джеймс Комі блискуче пояснює, чому керівник органу правопорядку не мусить бути лояльним до Президента. Своєю чергою, екскерівник найповажнішого офісу федеральної прокуратури Пріт Барара дозволяє поглянути за лаштанки роботи офісу прокурорів, якого не на жарт бояться як корумповані чиновники (до якої партії вони б не належали), так і терористи з усіх куточків світу.
Шкода, що ці книги малодоступні українському читачеві: ускладнена логістика й ціна в мові оригіналу роблять їх рідкістю на полицях та столах навіть найбільш зацікавлених читачів.
Може, якраз вже час мати український переклад? Хіба бракне приводів, товариство?
04.12.2020