Наші «чорні п’ятниці» – жалюгідна пародія на те, що відбувається на Заході. Зрештою, як і так звані «знижки». Бо на касі раптом з'ясовується, що ліміт на знижку саме цього товару вже закінчився, або пробивають стару ціну, розраховуючи на неуважність покупця, або спочатку піднімають ціни, а тоді опускають. А коли пишуть до 50-70% знижки, то насправді все, що може придатися, буде мати хіба 5-10%, а 70% – якийсь непотріб.
Совкова традиція намахувати нікуди не поділася і ще довго не викоріниться. Тому я давно вже не купуюся на всі ці «знижки» і «фарбовані п’ятниці».
В Америці потрапити на суттєві знижки можна на кожному кроці. І якось я в Нью-Йорку, власне, попав на розпродаж, який припадав на «ЧП». То було восени 2000 року. Чимчикую Бродвеєм, бачу – тлум людей щось чекає. Переважно жінок. Переважно небілих.
А в мене ж вроджений совковий інстинкт: бачиш колєйку – займай.
За студентського часу ми часто приколювалися, вишикувавшись рядочком біля крамниці, що була зачинена на обід. За нами відразу черга починала наростати. Люди приєднувалися, навіть не питаючи, що дають. Перший, хто поцікавився, за чим черга, отримав відповідь від нашої компанії: «Фарфоцлі!». На запитання: «А що воно таке?» – побачив загадкові міни і вказівний палець, прикладений до вуст. І що цікаво – люди на це купувалися легко й невимушено, а ми по одному, по одному вислизали, і незабаром черга складалася лише з тих, хто чекав на появу фарфоцлів.
Отже, і я зайняв, не питаючи. Бо час мого перебування за океаном завершувався, а я ще надто мало купив гостинців. Тому подумав, що, коли тут переважають жінки, це якраз те, що мені треба.
Але та колєйка була доволі аморфна, а не така, як у нас – крок ліворуч, крок праворуч і – «вас здєся нє стаяло!». Чесно кажучи, то взагалі не скидалося на колєйку. Просто згурдилися людиска та й лопотять на всіх мовах у фойє супермаркету. А в мене окрім совкового інстинкту є ще другий: безпомильний нюх, де саме треба стати. Власне я ним завше користався, коли чекав на маршрутку. Вона як стій щоразу зупинялася дверима проти мене.
Ну і тут я, зрозумівши, що колєйка пса варта, вибрав вигідне місце і завмер. Не знаю, що принесуть. Не знаю, чи воно мені тре. Не знаю, на якої холєри став. Але тут вже інстинкт мисливського песика. Стою і принюхуюся. Стою і прислуховуюся.
Аж бачу – щось несуть. Наближаються з якимись великими пудлами ущерть набитими в’язаними светрами. В одному пудлі светри по 5, а в другому по 10 баксів! Барвисті, однотонні, темні, світлі, з оленями, з ромбами, з малімонами – на будь-який смак.
Пудла приземляються акурат біля моїх ніг. Я хапаю оберемок і відразу відскакую. Інакше б мене розчавили, пригнобили і розтерзали. Кобіти налітають на светри з усіх боків, виривають одні в одних, верещать, хапають за волосся, ковзаються і падають, задираючи ноги і демонструючи мені всі приваби своїх потаємних місцин.
Я хутенько переглядаю свої трофеї, три светри залишаю, а три шпурляю у те клубовисько змій. На касі плачу за два светри по 5, за один 10 баксів, ховаю їх до наплічника, ще кілька хвилин не без задоволення стежу за метушнею і, весело насвистуючи «О-о солє міо!», випендзльовую на Бродвей.
В готелі роздивляюся тоті светри. Всі такі гарні, якраз буде чудовий подарунок для коханої. Надовго вистачить. Раз на п'ять років буду виймати на Миколая і дарувати. Шкода, що замало взяв. Але ті інші три були завеликі.
Але нічо. Повернувся я з мандрів, і не витримала душа – задемонстрував усі три светри. Кохана глянула на мене з глибоким співчуттям і сказала, що в принципі на село бабі Касі можна віддати. Бо, мовляв, у таких светрах хіба корови пасти.
– Як на село? – обурився я. – Та я за них боровся як лев! Безліч рук намагалися у мене їх вирвати! Я міг загинути розтоптаний і пошматований! Та то ж гамерицькі светри, а не фірма «Кривий Ріг»!
Ніц не помогло. Светри опинилися надовго в шафі. Я в них ледве влізав, бо в Гамериці і Канаді добрі люди намагалися мене тягати по рестораціях і на обід, і на вечерю. І щоразу то були якісь екзотичні кнайпи – бразилійська, мексиканська, китайська, тайська, марокканська, корейська, японська, навіть ефійопська, де не давали ані видельців, ані ложок і треба було гелемзати руками.
Після таких мандрівок я вже чувся, як гусак, якого розгодовують на заріз задля фуа-гра. На щастя, в останні два тижні мені вдалося усамітнитися, і я натрапив на філадельфійський базар, де торгували аміші, які не визнають жодної техніки і наукового прогресу, включно з газом і електрикою. Вживають в їжу тільки вирощені ними продукти, їздять на бричках і носять домоткані майтки з коронковими фарфоцлями. На базарі вони торгували різним набілом і печивом, зокрема прецлями, як у старому Львові, і як у старому Львові кричали «прецлі на яях!», тілько жи по-гамерицьки.
Торгували вони й свіженькою натуральною маслянкою, а не тим солодким пійлом, яке в нас продають. І ось та амішівська маслянка так мені припала до смаку, що я її купував щодня і поволі перестав почуватися розгодованим гусаком.
І навіть привіз два літра додому, щоб і кохана спробувала. Два літра віз літаком з-за океану! Але вийшло, як і з светрами. «Це що – кефір?». Одне слово, довелося самому нею ласувати.
Але минає час, на рідних харчах я починаю повертатися у свої звичні виміри. І тут спадає мені на думку поміряти ті светри. І, о диво, вони, хоч і трішки обтислі, але мені підійшли. Демонструю їх коханій, вона погоджується, що мені цілком пасують і навіть одного з них я можу вдягати на люди.
– Та ти ж казала, що в них хіба на селі корови пасти!
– То я себе мала на увазі. Але тобі в сам раз. Бо корови ми й так не маємо.
Одне слово, як казали латиняни, «Quod licet Jovi, non licet bovi» – якщо хлопам не шкодить бути вічними де Бейраками, то наші кохані мусять завше залишатися прекрасними Анжеліками.
02.12.2020