«…Але мушу. Я обрав шлях. І він мене прийняв. У мене вийде. Бо Бог зі мною. Батьки ж мають бути сильнішими. Сподіваюсь, вони приймуть мій вибір», – Валентина Матвіїв зачитує нотатку свого єдиного сина, яку він написав перед вступом до військової академії. За спиною матері – синьо-жовтий прапор і чорна гранітна плита зі зображенням Тараса Матвіїва, з датами його народження і смерті.
Ґанок школи. На шкільному подвір’ї багато людей у військовій формі й друзів сина. Але матері цей двір пам’ятається ще з безтурботних дитячих років Тараса, коли хлопець не мусив робити саме той свій вибір. Втім пані Валентина визнає: доля кликала його вже тоді.
31-річний Тарас Матвіїв загинув у липні цього року біля села Троїцьке під мінометним обстрілом під час порятунку побратимів із палаючого бліндажу. За цей подвиг Матвіїв отримав звання «Герой України» – посмертно. Кілька днів тому в Жидачеві у рідній школі відкрили меморіальну дошку на його честь.
А він мені каже: «Найтяжче на війні – втрачати»
10 липня взвод під командуванням Тараса Матвіїва потрапив під сильний обстріл. Бойовики використали проти українських військовослужбовців потужне озброєння, зокрема заборонені «мінськими домовленостями» міномети 120-міліметрового калібру. Одна з позицій Тарасової чоти загорілася. Інший вибух забрав життя самого командира.
«Перший обстріл був по нас, – пригадує головний сержант із 24-ої окремої механізованої бригади Володимир Кукурудза. – А потому був обстріл по сусідній позиції, там, де був Тарас Тарасович. По рації сказали: один 300-й, потім – 200-й. Виникла пауза. Питаються: «Хто 200-й?» Сказали, що Сармат».
Снаряд розірвався за півтора метра від Матвіїва, коли він побіг на порятунок побратимів. «Бліндаж горів. Хлопці почали гасити. Коли біг, назустріч впала міна. І все», – згадує Володимир.
Відкриття меморіальної дошки
Інна Жданова, солдат 24-ої бригади, пригадує розмову з Тарасом Матвіївим за добу до його смерті. Говорили з ним про втрату бойових товаришів.
«За день до загибелі ми в кухні сперечалися, розмовляли. Я кажу: «Ну як? Як так можна годувати? Раніше солдатиків годували краще. Як би так зараз зробити, щоб стало краще?». А він мені каже: «Знаєте, що найтяжче на війні? Найтяжче на війні – втрачати». І от ми вчора з ним розмовляли, а наступного дня ввечері він загинув», – згадує пані Жданова, кухар Тарасової чоти.
Інна Анатоліївна бадьоро розповідає про офіцерські якості Тараса Матвіїва, і про те, як командир перепитував у неї на полігоні: чи дійсно хоче на війну? Але збивається на сльози, коли згадує той момент, коли їй повідомили про смерть Матвіїва.
Інна Жданова і Володимир Кукурудза
«Коли це сталося, я була в бліндажі. Він сказав: «Будьте тут». Я собі лягла так на підлогу, в бронежилеті, в усьому як треба. Бо він того вимагав, він за кожну людину відповідав. А потім хлопці забігли: «Пані Інна, усе нормально?» – «Все нормально. А що ви?». Вони кажуть: «Матвіїв, Сармат…» Я кажу: «Що таке?!.» – «Та, в лікарні…» Вони не могли мені сказать, що він загинув. Бо він, розумієте, крім того, що він як командир, він для нас був – і як син, і як батько, він був як брат… І навіть наступного дня вони мені цього не говорили», – розповідає Інна Жданова.
Пані Інна згідна: на війні найгірше – втрачати друзів. «Там коли втрачаєш – втрачаєш найкращих. Так складається чогось», – зітхає Інна Анатоліївна.
Герой на щодень
Післі смерті Тараса Матвіїва підрозділ Сармата підготував клопотання про присудження загиблому звання «Герой України».
У жовтні вояки 24-ої бригади встановили в Троїцькому пам’ятну стелу на честь Матвіїва, за кілометр від місця смерті командира взводу. Також ініціювали встановлення меморіальної дошки в Жидачеві.
Командир батальйону Королівської бригади Джеміль Ізмаїлов каже: Тарас Матвіїв був героєм по життю і поводився по-лицарськи на щодень.
Джеміль Ізмаїлов і батьки Тараса
«Останній вчинок Тараса не несе геройської суті, в порівнянні з його життям. Цей вчинок став лише завершальною крапкою в тому подвигу під назвою життя. А в чому полягав його геройський вчинок? Що такого складного – слідувати простим життєвим принципам, бути патріотом, гідним сином своєї країни, благородним і люблячим сином та онуком? Складність полягає в тому, що в цей складний для України час дуже важко дотримуватися всіх цих принципів. Через спокусу. Спокусу, те мерзенне наповнення нашої країни – байдужість», – каже комбат.
Побратими вирішили викарбувати на пам’ятній дошці фразу Тараса Матвіїва: «Будьте гідними ранкового сонця». Ізмаїлов просить сприймати її як заповітне слово.
«Всі ми жаліємся на погане життя, але ніхто не пам’ятає, що життя Тараса дає нам змогу боротись. Прошу і заклинаю: робіть життя кращим – наше, ваше, своє. Розкрийте очі. Перед тим, як жалітись на погані умови, свої негаразди, згадайте про те, в якому мороку тепер мусять жити батьки та рідні Тараса», – апелює командир.
Жидачівський НВК планують назвати на честь Матвіїва
Рядок «Будьте гідними ранкового сонця» взято з короткого есею Тараса Матвіїва, який він написав у 2014 році. Цей текст знайшли батьки на Тарасовому комп’ютері. Вкінці своїх роздумів Матвіїв написав: «Моя мрія – загинути, як прабатьки, у полі. Над головою – блакить, в ногах – чорний чорнозем. В руках – зброя, в душі – полегкість».
«Синку, ти був таким завше»
Валентина Матвіїв починає промову на шкільному подвір’ї з вірша про воїнський вибір сина. В поезії йдеться про те, що Тарас пішов на війну за покликом історії, котрий раніше кликав предків на бій проти орди, Речі Посполитої, Москви. «Ні, ти не міг інакше, ставши на шлях війни. Синку, ти був таким завше, – з сивої ще давнини», – цитує мати.
Тарас Матвіїв уперше пішов на фронт у 2015 році. Воював у складі добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Потім повернувся додому, активно занурився у громадську діяльність. Але думка про війну не давала йому покою. Тарас вивісив у власній кімнаті портрети побратимів із батальйону, котрі загинули на війні, – Мирослава Мисли і Данила Касьяненка. Ще тоді в мами виникли підозри: син вирішив відплатити за смерть друзів.
Через декілька років Тарас Матвіїв вирішив присвятити себе захисту України і подав документи на лідерські курси в Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Він вагався з вибором недовго. Єдиним його ваганням були мати і батько.
Валентина Матвіїв зачитує на подвір’ї школи уривок із Тарасових роздумів, які написав син 2018 року якраз перед вступом на офіцерські курси:
«Батьки. Як бути з ними? Залишити на самоті у постійному неспокої? Боляче. Усвідомлюю. Нестерпно. Бо один. Бо загроза реальна.
Страх самотності паралізує їхні серця. Але це тільки варіант. Із тисячі тисяч.
Але мушу. Я обрав шлях. І він мене прийняв. У мене вийде. Бо бог зі мною.
Батьки ж мають бути сильнішими. Сподіваюсь, вони приймуть мій вибір.
Відчуваю, що мій поворот вже за рогом. Маю сміливо і твердо обрати маршрут, у якому зробив колись кілька кроків. Маю продовжити справу, яку розпочав разом з Мисливцем (Мирослав Мисла) і Телефоном (Данило Касьяненко) іще в 2015 у «Карпатській Січі».
Сурми війська знову кличуть. Відлік почався. Світло захистить нас у часі темряві і розвіє смутки та сумніви».
Мама дякує побратимам свого сина за меморіал на честь Тараса. Хоче вірити, що пам'ять народу не закінчиться на самому граніті. «Ми просимо, щоб ви продовжували їхню справу, щоби не зупинялися лише на згадці про них тільки на День Збройних Сил, на День Героя, на формальностях. Щоб ви пам’ятали кожного дня», – звертається пані Валентина.
«Захалявна» філософія
Есеї та вірші Тараса Матвіїва для багатьох побратимів були невідомими. Він сприймався на передовій у першу чергу як вишколений офіцер і надійний товариш.
«Ми не знали, що він пише. Вже потім дізналися, що він на позиції вірші писав», – розповідає головний сержант Володимир Кукурудза.
Воїни 24-ої бригади на церемонії в Жидачеві
«Ми знали, що він журналіст. Але якось так… Він був скромний, дуже скромний, – згадує солдат Інна Жданова. – От уявіть: з тобою поруч весела, скромна людина, яка тебе підтримує. І ти не знаєш, яке в нього було життя».
Інна Анатоліївна пригадує, що Тарас Матвіїв прагнув сформувати у підрозділі відчуття тісного братерства – «щоб ми були, як сім’я». «Він показував приклад. І вимагав, щоб ми всі робили те саме, що він. Був відповідальний, порядний, чесний. Дуже чесний. Він мав дуже велику повагу до жінки, до людей взагалі. І був дуже добрий, спокійний такий», – ділиться пані Інна.
Депутат Львівської обласної ради Тарас Чолій теж запам'ятав Матвіїва веселим і діяльним хлопцем. Згадує, що Матвіїв жив «дуже повноцінним, яскравим і сильним життям і не відкладав життя на завтра». Разом із Тарасом вони займалися волонтерською діяльністю, організовували військові вишколи, співпрацювали в Українській Галицькій партії. Чолій порівнює життя Матвіїва з яскравою зіркою, «яка буде нам ще дуже довго світити».
«Знаєте, зараз багато є суму. Але Тарас точно би не хотів, щоб пам'ять про нього перетворювалася на похорон… Він би хотів, щоб ми раділи, тішилися, любили і пам’ятали його – тому що він буде завжди з нами. Мені дуже його бракує. Я досі не можу повірити, що його нема. Але скажу так: Тарас загинув – але він живий і набагато живіший за багатьох живих, які ходять по вулицях», – каже Чолій.
На війну через Майдан
Валентина Матвіїв згадує про події семирічної давнини – про Революцію Гідності. Тарас брав участь у Євромайдані від самого його початку. Ночував на майдані Незалежності 30 листопада, коли загони «Беркуту» розігнали наметовий табір студентів. Тоді Тарасові теж перепало від міліції, він ховався у Михайлівському соборі.
У Києві Тарас Матвіїв приєднався до «Пошукової ініціативи Майдану», котра збирала інформацію про зниклих і займалася пошуком людей. Його колега Микола Андріївський пригадує, що Тарас не міг всидіти на місці і постійно вимагав якоїсь дії.
«Тарас завжди говорив фразу, яка ставила в тупик багатьох людей. Казав: «Критикуєш – пропонуй. Не знаєш, що робити – дій». Ми з ним доволі часто по якихось аспектах сперечались, але завжди сходилися на цій думці. Тарас відрізнявся від інших. У нього палало серце, він завжди був непримиренним. За що б не взявся, знаходив сили, волю і навіть ресурси виконати завдання, яке, на перший погляд, не можна було виконати і сотнею людей. Тарас міг це зробити просто тут і зараз», – згадує Андріївський.
Микола пригадує, що Тарас робив усі справи з легкістю, хоча насправді всередині дуже переживав. «Йому боліло за все. Але він рідко це показував. Якщо ви спробуєте згадати його обличчя, він завжди був усміхненим і натхненним», – згадує Андріївський.
Отець Леонід Григоренко із Кохавинського монастиря Святого Герарда (це недалеко від Жидачева) познайомився із Тарасом Матвіївим у Києві на Революції Гідності. Вони з Тарасом були поруч 11 грудня, коли кількатисячний загін «Беркуту» здійснив спробу витіснити протестувальників із наметового табору. Священник каже: добре, що в школі закарбовують пам'ять про Тараса – «що діти будуть іти і дивився в ці очі, в цю усмішку, і будуть завжди мати в пам’яті його приклад». Водночас отець Леонід просить пам’ятати слідувати і думкам, меседжам Матвіїва.
«Направду: не дай Боже, щоби ми зробили багато меморіалів, і навіть видали багато книг чи зняли фільмів, і замавзолеїли все, замузеїли, заархівували, віддали історії… Боже борони! Цю іскру великого полум’я, яким горів (і горить) Тарас, треба засіяти в душах. Треба самим запалитися тим вогнем і з такою ж ревністю, завзяттям продовжувати свою справу», – закликає священник.
Отець Леонід наголошує на тому, що мученицька героїчна смерть Матвіїва є «дуже християнською, дуже подібною на жертву самого Ісуса Христа». «Вона кличе до навернення цілий народ. Тому що просто прийняти його смерть, просто прийняти віддане за нас життя і, недооцінивши його, нічого не продовжити, не робити, не навернутися – означає зневажити всю його жертву», – наголошує священник.
Фото з церемонії – Анна Герич, прес-служба 24 омбр, Володимир Семків
30.11.2020