У Бразилії жінки-протестувальниці носили блузки без рукавів. У Єгипті — хустки та одяг з довгими рукавами. В Туреччині вони частіше обирали перший стиль, трохи рідше другий, і багато хто з них малював обличчя
В кожній з цих країн вони виглядали інакше, скандували інші гасла, розмовляли іншими мовами. Однак вражають подібності між цими трьома протестними рухами на трьох континентах, у трьох країнах, якими керують демократично обрані лідери, — також через те, що вони засвідчують характер сучасних вуличних протестів.
Натовп на вулицях Ріо, Каїру та Стамбулу мав обґрунтовані претензії до своїх демократичних урядів. Протестувальники засуджували бразильську корупцію, єгипетську економічну неефективність та повзучий турецький авторитаризм. У цих трьох країнах протест підживлювався економічним спадом, але так чи інакше вражає неймовірна кількість демонстрантів. Вони щоразу були набагато численнішими й молодшими, ніж будь-хто міг сподіватися.
Як ми вже багато разів чули, організувати демонстрацію нині набагато простіше, ніж будь-коли раніше. Twitter і Facebook у поєднанні зі старомоднішим телебаченням сприяють виведенню людей на вулиці. Легко скопіювати побачені на якійсь світлині або якомусь відеозапису провокаційні плакати, костюми і маски, організувати своєрідний вуличний театр, вигадати гасла, написати нові пісні. У багатьох випадках до виходу на вулиці заохочували також поліційні репресії — сльозогінний газ заохотив до вуличної революції стількох, скількох і знеохотив до неї.
Незрівнянно легше стало виводити нині людей на вулиці, але все одно дуже важко заохотити їх до подальшої необхідної організаційної роботи. Досвід останніх років показує, що зібраний ad hoc через Інтернет натовп не обов'язково здатен ініціювати глибокі інституційні зміни. Соціальні мережі — це не те саме, що громадська діяльність.
Мужність і самовідданість, необхідні для перетворення суспільства, не є тим самим, що імпульс приєднатися до натовпу. «Самопрезентація» на демонстрації або марші лише множить заголовки в газетах, і не більше. Реальні зміни вимагають створення нових організацій та інституцій, політичних партій, місцевих та сусідських громадських організацій, бізнес-форумів та дискусійних клубів, що мислять категоріями інтересів країни, а не однієї групи чи фракції.
За демократії успіх вуличних протестів залежить від того, до якої міри їхні учасники готові трансформувати свою участь у реальну діяльність, стати елементом політичної системи цієї країни, діючи в межах закону, перетворити свою затятість та гнів на інституціоналізовані та, в остаточному підсумку, політичні зміни. У цьому сенсі в Єгипті, молода демократія якого є набагато крихкішою, ніж турецька чи бразильська, протестувальники вже програли. Опоненти президента Мурсі не організувалися у більш-менш єдину політичну партію, не створили програму, що тішилася б суспільною підтримкою, не мають здатної до цього альтернативної еліти. Без цих переваг їхній вплив на перебіг подій неминуче зменшувався. Вони, знаючи, що можуть програти вибори, звернулися по допомогу до армії, заподіявши шкоду всьому демократичному процесові у своїй країні.
У Бразилії, де демократія набагато сильніша, ніж у двох інших країнах, протести, як виглядає, принесли перші результати. Хоч би й такі, що президент Ділма Руссефф була змушена виступити на телебаченні, запевнивши: «Я чую вас» й оголосивши про референдум щодо політичної реформи. Умовами стійких змін є створення натовпом молодих бразильців партії, що конкурувала б з Робітничою партією пані Руссефф, подолання неприязні до корумпованого політичного істеблішменту і спроба його вдосконалення зсередини, очищення системи, зміна звичок.
У Стамбулі перед молодими турками постає ще важчий виклик: як сформулювати політичний меседж, який сподобається не лише освіченим світським елітам, а й масам, що привели до влади прем'єр-міністра Ердогана та його Партію справедливості й розвитку і можуть зробити це знову.
Першим кроком до створення альтернативи є розуміння, що це конче потрібно. У демократії ми можемо відчувати огиду до політиків, якщо самі готові стати одним з них. Нам вільно не любити провідні партії — за умови, що ми хочемо та можемо замінити їх власними.
Anne Applebaum
Te protesty to dopiero początek
Gazeta Wyborcza, 13.07.2013
Зреферував Омелян Радимський