Нові українські серіали як дзеркало українського суспільства
Цього року на наші екрани вийшло одразу три серіали. Найрезонансніший із них ‒ «Спіймати Кайдаша» ‒ зібрав чи не найбільшу досі глядацьку аудиторію, викликавши палку дискусію. А це вже успіх, який значною мірою зумовлений сценарієм Наталії Ворожбит. Саме вона дала команді, що працювала над фільмом, ідею, темп, інтонацію і головне ‒ контекст. Завдяки сценаристці знімальній групі вдалося переселити Кайдашів у постсовкову добу. І переселення це або реінкарнація Кайдашів у нових обставинах незалежної України і ринкової економіки вийшла бездоганною, вірогідною, без фальшу. У Кайдашів, як бачимо, нічого за півтораста років насправді не змінилося ‒ у дворі все та ж груша, а в душі ‒ та ж дрібничковість і загумінковість. Думаю, Івану Нечую-Левицькому сподобалася б нова версія його героїв і сюжету, якби він знав, що таке постсовкова Україна.
Сцена із фільму «Спіймати Кайдаша».
Блискучий сценарій Наталії Ворожбит фактично є самостійним твором. І мені у даному разі спадає на думку аналогія із «Енеїдою» Івана Котляревського. Останній написав українську травестію на тему безсмертного твору Вергілія, «сміховину на московський кшталт», за висловом Тараса Шевченка, яку, можливо, сам її творець зовсім не вважав ані початком нової української літератури, ані тим паче мотором формування української політичної нації, але шляхи Господні несповідимі! Наталія Ворожбит, мабуть, теж не мала на оці Івана Петровича, проте цілком у його дусі, що зливається із постмодерними віяннями, створила власну травестію, але вже повісті «Кайдашева сім’я». І її трагікомедія заторкнула всіх: одних ранила в самісіньке серце, бо, на їхню думку, українці зовсім не такі, як це показано у серіалі про сучасне село Семигори, інших піднесла на дусі ‒ вони відчули силу самокритики і виховний вплив кінематографа. Треті, до числа яких належу і я, взагалі охнули, бо цей серіал ‒ справжнє мистецтво серед болота вічної української графоманії, якій нині прийшло на допомогу ще й Міністерство культури з його «патріотичним пітчингом». Не знаю, як у вас, а у мене особисто просто кров стигне у жилах від цього новоязу чи сленгу. «Спіймати Кайдаша» ніякого пітчингу, тим паче патріотичного не проходив. І це для нього колосальний плюс, бо патріотизм у кіно ‒ це в першу чергу професіоналізм сценариста, режисера, оператора, акторів, костюмерів і всіх, всіх, всіх, хто до фільму дотичний. Питання лише в тому, яка комісія в Україні може розпізнати професіоналізм? Здається, ніяка. І це проблема. Викликаймо іноземних експертів, шановні, які оберуть нам не тільки прокурорів і суддів, а й серіали. Дожилися до повної недієздатності суспільства ‒ чергового медичного діагнозу.
Кадр із фільму «Спіймати Кайдаша» .
На щастя, професіоналізм серіалу «Спіймати Кайдаша» спромоглися розгледіти самі глядачі, бо якими б не були їхні думки про фільм, усі погоджуються: серіал драйвовий, а кіно ‒ це зовсім не театр. Уперше в нашому кінематографі суржик зазвучав невимушено й легко, завдяки чому мільйони любителів серіалів побачили себе зі сторони і впізнали. Упізнали, але чи замислися? Тим паче чи вжахнулися від власної недолугості, тупості, жадібності, заздрості і головне ‒ жорстокості? Фінал фільму лишається відкритим: вибір завжди є, але чи здатні зробити раціональний, а не психопатичний вибір розсварені, неосвічені, некультурні, егоїстичні лицеміри, які не знають, хто вони і навіщо живуть на світі? Наше життя, як той концерт за заявками слухачів по радіо. Що слухачі замовляють ‒ те й отримують. Серіал «Спіймати Кайдаша» сповнений не тільки гумору й іронії, а й нищівної сатири. А ще він глибоко трагічний, бо йдеться в ньому про колективну відповідальність безвідповідальних людей, людей, може, місцями й хороших, але таких, що приречені на вічну втечу у смерть від безпробудної сварки завдовжки у життя. «Квартірний вопрос» так і лишається цвяхом програми, хоча у тій квартирі розміром з Україну невдовзі вже й не буде кому жити.
Кадр із фільму «Спіймати Кайдаша» .
І акторська гра, і режисерська робота у серіалі «Спіймати Кайдаша» незгірші за сценарій. Звісно, фільм про нашу сучасність, а це спрощувало задачу його творцям, бо не вимагало від них копіткої праці ані над костюмами, ані над інтер’єром, ані над історичними деталями ‒ усе й усім до болю знайоме. Однак мене особисто найбільше тішить те, що у фільмі немає фальшу про український народ, що опинився на задвірках історії начебто зовсім безневинно, через фатальні обставини, хоча насправді наша національна вдача чи душа є першопричиною всього: і щастя нашого, й нещастя теж. Спіймати Кайдаша означає перетворити Кайдаша на людину. І це завдання хоч і не з легких, але можливе до виконання, якщо глядачі зрозуміють, що його реалізація залежить від кожного з нас зокрема і від усіх разом. І без пітчингу, але з внутрішньої потреби, бо все вартісне у житті: прекрасне мистецтво, держава для людей, родина, в якій всі підтримують кожного, народжуються винятково із внутрішньої потреби.
Кадр із фільму «Спіймати Кайдаша» .
Наступний серіал «І будуть люди», як і попередній, належить каналові СТБ, але його вже робили за підтримки Міністерства культури. Цю історичну сагу, що охоплює період від зламу 19‒20 століть до приходу радянської влади в українське село, знято за одноіменним романом майстра української соцреалістичної прози Анатолія Дімарова. Оскільки перед авторами сценарію Тетяною Щегельською і Тарасом Антиповичем стояло непросте завдання, вони мали усунути з серіалу соцреалізм, не скотившись при цьому до рівня нацреалізму, доречніше говорити все ж не про екранізацію, а про серіал за мотивами роману. Думаю, сценаристи і режисер Аркадій Непиталюк із цим завданням впоралися, зосередившись на психології героїв і на несфальшованій історії, а той факт, що глядацька аудиторія не виявила до фільму такого інтересу, як до серіалу «Спіймати Кайдаша», як на мене, пояснюється насамперед не темою села (попередній теж про село) й не нудним історизмом, бо історія людини в контексті історії роду й народу насправді найцікавіша у світі річ, а тим, що це драма і то чиста, без домішок.
Кадр із фільму «І будуть люди».
Сучасний глядач драму не любить, йому до вподоби інші жанри, тому творці драматичного жанру опиняються перед викликом: драму необхідно реанімувати, надати їй нового дихання. Але як? Та пропустити крізь власне серце, звільнитися від авторитету Дімарова з тим, щоб бути з ним на рівних ‒ іншого варіанту нема. Одначе драму крізь своє серце має пропустити уся знімальна група, а це вже надзавдання. На мою думку, серіал «І будуть люди» також запізнілий, він мав би з’явитися в Україні у 1990-х роках, коли наша глядацька аудиторія шаленіла від «Династії» чи «Санта-Барбари». Одначе й нині своє завдання ‒ донести до глядача історичну правду про розкуркулення в Україні ‒ фільм виконує. Виконує неплакатно, але без вогню. Мені здається, що для більшого успіху серіалу текст Анатолія Дімарова потребував глибшої переробки, кардинальнішого втручання, сценаристи ж на це не наважилися під тиском авторитету прозаїка.
Кадр із фільму «І будуть люди».
Чимало критиків серіалу звернуло увагу на неточність історичних деталей. І це правильно. Деталі надають мистецтву не тільки шарму, а й вірогідності. Загалом про серйозність історичного жанру свідчать деталі. І все ж я хочу нагадати тезу першопрохідця в критиці історизму в літературі, а був ним Володимир Антонович, який, досліджуючи історизм Шевченка, твердив, що головне у творі не точність історичних деталей, а те, що події, описані у творі, могли б відбутися. Серіал «І будуть люди» в цілому не суперечить історії. Щодо окремих деталей, то в цьому варто зберігати баланс. Наприклад, портрет Троцького з’являється у фільмі кілька разів, зокрема його бачить глядач на стіні сільради й у часи Голодомору ‒ і це анахронізм, якого треба було уникнути, але жіночки із кучерями, а не із гладко зачесаним волоссям ‒ деталь прийнятна. Може, сільські красуні крутили ті льочки на папільотки або користувалися розпеченими цвяхами? Зрештою, творці фільму мають право й на вимисел. Часто вимисел надає мистецтву більшої виразності, краси, напруги.
Кадр із фільму «І будуть люди».
Мені особисто у серіалі «І будуть люди» найбільше сподобалися саме костюми й інтер’єри, шляхетні кольори, приглушені тони, які підкреслюють естетику українського села й української душі (шкода, що її нині так деформувало дешеве китайське шмаття), а ще темп розгортання сюжету ‒ він такий же розмірений, як і селянське життя, такий же лаконічний, як і сільські діалоги. Навіть драматичні колізії й трагічні розв’язки у селян інші, ніж у містян. Стан афекту тут неможливий, бо ні хліб на полі, ні коні в стайні, ні корова у хліві, тим паче тотемна наша тваринка куць, що кричить, мов різана, якщо її не нагодувати, не зважають на депресію господарів. Тут ти або працюєш і живеш, або не працюєш і вибуваєш із життя безповоротно.
Кадр із фільму «І будуть люди».
Мабуть, найбільше мені сподобався відкритий фінал серіалу, що обіцяє Україну для куркулів, а не для олігархів. Я розумію, всім нам хочеться IT-технологій, але Україна була і залишиться сільськогосподарською країною, країною, що нині за статистикою годує 150 млн осіб. І в цьому полягає наше призначення. Хіба воно не шляхетне? І хіба ті, хто годує себе й інших, не заслуговують на повагу? Насправді кращих людей годі й шукати, прикро тільки, що косить їх «комплекс Кайдаша».
Кадр із фільму «І будуть люди».
Нарешті останній серіал, який мені довелося оглянути, ‒ це історичний серіал каналу «Україна» під назвою «Сага». Наскільки я розумію, найдорожчий з усіх, згаданих у цій статті, але знятий у «найкращих» халтурних українських традиціях. Одна антропологія Микити Козака, патріарха роду Козаків, чого варта! Познущалися творці серіалу над козаками, бо патріархом їхнім антропологічно і символічно є справжнісінький златокудрий Іван-царевич з Рязані. Невдатні костюми, нестиковка пір року із картинкою на екрані, п’яні фрици й героїчний Смерш, повішений на цвинтарі бандерівець. Насправді трупи бандерівців зазвичай висаджували попід стіною НКВД, рядочком, а якщо вішали, то на базарних площах, щоб залякати місцеве населення, на цвинтарі ж залякати можна хіба що мертвих. Червоні офіцери мислили раціональніше, ніж українські сценаристи. А героїчне совкове підпілля у Києві, на яке працює оперна співачка зі Львова! Добре, хай співачку завербували у 1939 році, хоча насправді галицьку інтелігенцію комунізували вже після закінчення Другої світової. Але героїчні радянські підпільники… Хіба не вони зруйнували Київ у часи німецької окупації? Хто, якщо не вони, попідривали все, що можна, й палили той Київ, щоб не дістався врагу, а враг навпаки гасив пожежі, влаштовані героїчними партизанами? Про це ‒ ні слова.
Кадр із фільму «Сага».
Про сценарій Тетяни Гнєдаш із помічниками багато писати не буду: якщо Чернівці ‒ це Закарпаття, то пані Гнєдаш має писати винятково патріотичні сценарії, які виграють «патріотичний пітчинг». Зрештою проблеми з географією України й світу у нас мають не тільки кіношники, а й найвищі державні чиновники. Час створити чергову комісію, цього разу зібрати географічних експертів, які б за гроші з бюджету виправляли усі географічні помилки в нашому інформаційному і публічному просторі.
Кадр із фільму «Сага».
Головна ідея серіалу: в УРСР порядні люди були патріотами своєї країни і великого радянського народу. У незалежній Україні якщо не вони, то їхні діти стануть порядними українськими патріотами. І тут автори «Саги» проробляють цілком протилежну роботу тій, що її здійснила Наталія Ворожбит. Якщо остання демаскує українця, показуючи всю його внутрішню недосконалість, то Тетяна Гнєдаш із помічниками ідеалізує «бившіх совєтскіх людей, жітєлєй УССР» так, наче й досі живе в часи Брежнєвського застою. Одне слово, беззастережне примирення неминуче. Приймімо в обійми й тих, «що тоже украінци, но другіє», бо нема на те ради. Якщо вірити творцям серіалу, то навіть у КГБ українці служили з безвиході, наприклад, заради родини і порятунку брата від страти. І цей махровий нацреалізм, замішаний на мелодрамі, сягає апофеозу в останній сцені, коли вся родина Козаків у зборі і всі щасливі. Зрадники і зраджені, кати і жертви ‒ усі сидять за одним столом, випивають і закушують, але насправді так не буває, а прощення без покаяння свідчить, що всі ці люди аморальні типи, котрі відпускають зло із чистою душею, тому зло знову постукає до них у двері, прийде вже як фарс і гротеск, під п’яний регіт «порядних» людей і «патріотів». Усе, як у класика: і радіє на родинах п’яна Україна, наша кров все ллється і ллється, а ідеологи цього гротеску разом зі слухняними слугами-кінематографістами все заколочують бабло, грабуючи наш родинно-державний бюджет.
Кадр із фільму «Сага».
Уже сама назва серіалу викликає запитання: мала б бути «Українська сага», або «Сага про Козаків», або просто «Історія родини Козаків», а вийшла «Сага Х». А чого ж: у когось Х файли, а в нас ‒ Х сага, ми теж шифруватися вміємо! Брехня у цьому серіалі сусідить із правдою на рівних, а це, як відомо, дискредитує правду. Одначе цей фільм наші глядачі дивитимуться попри все з інтересом, бо він не тільки звичний для них, зроблений за російськими лекалами, а й тому, що він все-таки про українців, тому що приємно, коли герої ходять київськими вулицями і розмовляють українською мовою. Одначе лакована дійсність або реальність, яку підганяють під ідеологію хай і патріотичну, у мистецтві пручається. Підтасована дійсність нестерпна, бо це і є пекло, пекло напівправди. А ще у цьому серіалі, що охоплює ціле століття, вся наша історія проходить перед очима, навіть вкраплення кінохроніки є, і пристрастей тут чимало. Розмахнулися лише на 12 серій, бо на більше, мабуть, не вистачило грошей.
Кадр із фільму «Сага».
Акторів у серіалі багато, один персонаж змінюється протягом фільму кілька разів: у дитинстві, юності, зрілості, старості ‒ іноді й заплутатися можна. Зате скільки акторів працевлаштували! Та ще й нікого не образили. Мене найбільше здивувало, що у цій казочці для бідних патріотів взяла участь Ада Роговцева. Навіщо найшанованішій нашій акторці цирк, в якому онучка колишнього кагебіста, зірка шоу-бізнесу, котра досягнула успіху в США, приїхала в Україну під час Помаранчевої революції, знайшла на батьківщині своє кохання і стала патріоткою та такою, що кинула навіть американський шоубіз? Невже Ада Миколаївна вірить у те, що кагебіст високого рангу, ледве не генерал, який винищував бандерівські банди в Західній Україні, здатний звільнитися із КГБ через докори сумління і любов до жінки, батьки якої пройшли сталінські табори? Де вона бачила колишнього партійного діяча рівня секретаря райкому, що завербувався до Норвегії для роботи на нафтовій платформі? Скільки можна плодити цю нацреалістичну фантастику? І коли Ада Роговцева щира: коли плаче за забитими нашими солдатами на Східному фронті, чи тоді, коли грає роль сестри кагебіста, якому прощає всі переступи без його каяття? На щастя, героїня Роговцевої помирає, не дізнавшись, що це її брат збив рідну матір на темній дорозі в Лютежі та ще й втік із місця злочину. Думаю, сценаристи банально умертвили Богдану Козак, бо інакше їхній сценарій просто розвалився б. Хоча глобальне прощення і всеїдність перетравили б і це ‒ підлість можна назвати трагічною випадковістю і теж простити. Цікаво, для кого знімав свій фільм «Покаяння» Тенгіз Абуладзе ще 30 років тому? Явно не для українських кінематографістів і не для членів комісії з «патріотичного пітчингу», що вірять, наче нашу колективну душу можна відбілити без каття. Та не можна, вже тридцять років ми є свідками того, що не можна.
Кадр із фільму «Сага».
Дехто мене запитує, що таке соцреалізм і нацреалізм? Якщо коротко, то це напівправда або правда, пропущена крізь сито ідеології, за яку платять господарі життя. Колись платила комуністична партія. Мистці, хоча й не всі, змирялися, бо за правду їм світила тайга, Сибір і навіть розстріл. Нині за напівправду платять олігархи. Ідеологи української олігархії сполучають комунізм із націоналізмом у різних пропорціях, але якими б ці пропорції не були, вони завжди дають однаковий ефект ‒ ригати хочеться. Мистецтво, пристосоване до ідеології націоналізму, в Україні теж є, проте воно поки що, на щастя, явище маргінальне. В олігархічному суспільстві життю мистців нічого не загрожує, але їм хочеться бути при ділі ‒ треба ж якось заробляти. Крім того, рушієм соцреалізму і нацреалізму була і є гординя, перший смертний гріх, спокуса славою, випробування якою наші мистці, навіть майстри своєї справи часто не проходять. Скажіть, як можна грати у такому фуфлі, як «Сага», якщо себе поважаєш? І як могли члени «патріотичної» комісії відібрати для фінансування з бюджету таку халтуру? Такий відбір могли здійснити винятково божевільні особи. Але що нам до того, якщо ми звикли жити у божевільні.
Кадр із фільму «Сага».
Хотілося б, звісно, професійнішого і не нацреалістичного кіна та ще й за гроші платників податків, але... Класне кіно неможливе без класної літератури, бо основою його є сценарій ‒ слова, слова, слова... А слова не можуть писатися під «патріотичний пітчинг». Хіба ж це мислимо, щоб здібні мистці у 21 столітті з метою зашібіть бабло пісалі о Бандерє? Через чергову кризу я, швидше за все, не побачу більше жодних українських серіалів: ані хороших, ані поганих. І це, можливо, й на краще, бо «патріотичний пітчинг», як і «антипатріотичний» ‒ це шлях у нікуди. Українське кіно можливе, якщо воно вільне і професійне. Іншого не треба. І ще я точно знаю: українська душа суперечлива, у ній героїзм і самопожертва співіснують із ницістю, ця душа дика і патетична, щедра й захланна водночас, але вона ніколи не була, не є й не буде нікчемною, наша душа ‒ не фуфло, як би не намагалися мене впевнити у зворотньому авторитетні мистці, виправдовуючи власну слабкість.
27.10.2020