20 років тому, 14 липня 1993 року, парламент Бельгії затвердив конституційну реформу державного ладу країни. Відтоді ця держава стала подвійною федерацією, бо поділена на три етнічні реґіони (Валлонію, Фландрію та Брюссельський столичний) і три мовні спільноти (фламандську, французьку й німецьку). Водночас Бельгія є конституційною монархією, і саме король залишається чи не найважливішим чинником, що утримує країну від розпаду.
Така державна структура Бельгії зумовлена процесом її історичного розвитку. У 57 році перед Різдвом Христововим кельтське плем'я белгів завоював Юлій Цезар, і воно увійшло до складу Римської держави. Згодом цією територією володіли королі Франкії, Лотарингії, Англії, герцоги Бургундії.
Валлонія та Фландрія зі старовинними містами Брюґґе, Антверпен, Ґент, Льєж, Намюр, Брюссель стали важливими осередками торгівлі та ремесла в Європі. Тому ними намагалися оволодіти тодішні великі держави.
У 1477–1556 рр. нинішня територія Бельгії входила до складу Нідерландів, що належали до «Священної Римської імперії германської нації». Імператорами були тоді представники династії Габсбурґів. Коли Габсбурґи стали ще й іспанськими королями, Нідерланди перетворилися на володіння Іспанії. Коли Північні Нідерланди (сучасна Голландія), населені переважно протестантами-кальвіністами, досягли незалежності (1581), католицькі Південні Нідерланди залишились у складі Іспанії. Після війни за Іспанську спадщину їхню територію приєднали до імперії Габсбурґів як Австрійські Нідерланди (1714).
Але до Відня було далеко, а Фландрія та Валлонія належали до найрозвиненіших економічно реґіонів Європи, тому тут зароджувалися власна національна свідомість і мрії про незалежну державу. Революційна війна в Північній Америці стала прикладом для бельгійців, які 11 січня 1790 року проголосили незалежність та створення Сполучених Штатів Бельгії. У наступні роки ця територія стала ареною війни між Австрією та революційною Францією, яка 1795 року поглинула Бельгію.
Після поразки Наполеона (саме під Ватерлоо, за 20 км від Брюсселя відбулася вирішальна битва) за рішенням Віденського конґресу (1815) Бельгію приєднали до Об'єднаного Королівства Нідерландів. Голландський уряд короля Віллема І Оранського прагнув асимілювати новоприєднані провінції, французька мова зазнавала дискримінації, і це спричинилося до невдоволення та до зростання бельгійського націоналізму.
Перемовини з королем Нідерландів були безрезультатними, і під впливом Липневої революції у Парижі 26 серпня 1830 р. почалося повстання в Брюсселі. 27 вересня того ж таки року утворено тимчасовий уряд, а 18 листопада проголошено незалежність Бельгії.
Але наступного року голландська армія почала наступ і зайняла частину нової країни. Тоді ж таки у Бельгію ввійшло французьке військо. Вже тоді з'явилася можливість поділу країни на дві частини. Але Британія та Прусія наполягали на єдності Бельгії. Врешті-решт 1839 року король Віллем І погодився з втратою Південних Нідерландів.
Бельгійці постановили стати конституційною монархією і запросили на престол герцога Леопольда Саксен-Кобурзького, вдівця англійської принцеси Шарлотти, який став королем Леопольдом І. Протягом ХІХ та ХХ ст. Бельгія перетворилася на економічно потужну європейську державу і на колоніальну імперію, здобувши в Африці Бельгійське Конґо.
Бельгія, попри проголошений нейтралітет, зазнала окупації Німеччиною під час І та ІІ Світових воєн. Але зберегла свою єдність і цілісність, незважаючи на зростання конфліктів на мовному й етнічному ґрунті. Початково розвиненіші південні провінції зумовлювали домінацію франкомовних валлонів.
Закон про двомовність 1898 року формально врівноважував фламандську, яку вважають подібною до голландської, та французьку мови. Але серед населення столиці переважали валлони, і французька мова стала домінувати в інформаційному просторі, освіті й політичному житті.
Всесвітня виставка в Брюсселі (1958), перенесення до Бельгії штаб-квартири НАТО (1967) та перетворення Брюсселя на столицю Європейського Союзу трохи пригальмували ескалацію фламандсько-валлонського протистояння. Але наприкінці ХХ століття воно почало загрожувати єдності країни і могло призвести до її розколу.
Саме тому 1993 року в Бельгії здійснено конституційну реформу державного ладу. Країну утворюють три реґіони:
1) Фландрія, де панує фламандська мова (складається з провінцій Антверпен, Східна Фландрія, Західна Фландрія, Лімбурґ та Фламандський Брабант);
2) Валлонія (франкомовна), до якої належать провінції Ено, Льєж, Намюр, Люксембурґ і Валлонський Брабант. На сході Валлонії міститься також німецькомовний реґіон Ейпен–Мальмеді, приєднаний у 1919 році після поразки Німеччини у І Світовій війні;
3) Столичний реґіон Брюсселя, до якого входять місто Брюссель та 18 приміських громад, що творять столичну аґломерацію чисельністю понад мільйон мешканців. Майже 80% мешканців цього реґіону визнані як франкомовні.
На початок 2013 року населення Бельгії становило 11,2 млн. осіб, з них 6,5 млн. мешкали у Фландрії, а 3,5 млн. — у Валлонії.
В загальній людності країни фламандці та голландці становлять 57%, валлони та французи — 33%, німці — 1%. Решта — імміґранти та їхні нащадки.
Близько 58% мешканців Бельгії називають себе католиками, 2% — протестантами, до 6% — мусульманами.
Конституційна реформа 1993 року не владнала повністю мовної й етнічної проблем. Політичні партії країни поділені за мовними ознаками, і жодна з них не може здобути переваги у виборах. Перманентно виникають тривалі (навіть багаторічні) політичні кризи. Для їх вирішення створюють різні комбінації урядових коаліцій.
Найсильнішою сьогодні у Фландрії є націоналістична партія «Новий фламандський альянс» (Nieuw-Vlaamse Alliantie), яка виступає за поглиблення автономії, поміркованішими є Християнські демократи (Christen-demokratisch en Vlaams). У Валлонії переважають соціалісти (Parti Socialiste).
Головна боротьба триває за столичний реґіон, який є фактично франкофонним анклавом (островом) на території Фламандського Брабанту. Франкофони, які мають перевагу в Брюсселі й вважають столицю своїм культурним та економічним центром, побоюються, що вона врешті-решт «потоне» у фламандському морі.
Згідно з соціологічними опитуваннями останніх років, вже понад третина фламандців погоджуються на проголошення незалежності Фландрії, де рівень валового реґіонального продукту на душу населення у 1,5 рази вищий, ніж у Валлонії. Тому чимраз менше фламандців бажають підтримувати своїми податками депресивні франкомовні реґіони.
А найближчим часом країну чекає зміна на престолі, коли 79-річний Король Бельгійців Альберт II передасть після 20-літнього правління корону своєму старшому синові Філіпу, народженому 15 квітня 1960 року.
14.07.2013