Цьогоріч відзначаємо 155-річницю від уродин Андрея Шептицького. Забракне епітетів, аби вповні окреслити його постать, і значення його духовної спадщини є просто неоціненне. А почасти, на жаль, таки й належно не оцінене. Користаючи з нагоди ювілею, громадські огранізації, релігійні громади, освітянські середовища, власне, і намагаються скоротити відстань, що утворилася поміж митрополитом Андреєм та посполитими людьми. Так, Центр Шептицького Українського католицького університету ще наприкінці серпня розпочав масштабний проєкт «Бієнале Шептицький/Sheptytsky Biennale» за підтримки Українського культурного фонду. Мета – модернізувати постать митрополита Андрея Шептицького та привернути увагу креативних середовищ до його ідей. В контексті бієнале вже зараз є прочитано низку публічних лекції, частину з яких Zbruc має намір опублікувати найближчим часом.
Раніше ми публікували промову Мирослава Мариновича.
Нині слово Наталії Попович.
Наталія ПОПОВИЧ,
засновниця One Philosophy та співзасновниця Українського кризового медіацентру, сенаторка УКУ.
Нам здається, що виклики, з якими зіштовхуються лідери сьогодні – особливі.
Але, більше дізнаючись про життя, діяльність, вибір, моделі лідерської поведінки і управління, котрі ініціював і втілював глава Української греко-католицької церкви, духовний лідер українців початку 20 сторіччя Митрополит Андрей Шептицький, – можемо пізнати зіткнення цінностей і уроки, які є гостро актуальними для подолання викликів початку ХХІ сторіччя.
Такою, як Митрополит хотів зробити Галичину 100 років тому, стали сучасні скандинавські країни, на які рівняється більшість країн світу.
Через його рецепти життєстійкості і шість парадоксів лідерства, котрі Митрополит протиставив світу VUCA свого часу, кожен може переглянути власний підхід до реальності нашого часу.
Щоб щось думати про Шептицького, треба його пізнавати. На жаль, у сучасних рейтингах впливовості більшість українців назве Шептицького лише відповідаючи на запитання, де можна обрати відповідь з кількох варіантів. Лише меншість знатиме про його існування чи про деталі його діяльності або про його роль для сьогоднішньої України.
Я мала щастя народитись у родині, в якій про Шептицького говорили, де попри усе навіть зберігали його світлини. Очевидно, оскільки мій прадід був греко-католицьким священником, котрий мав честь служити у часи Шептицького, про нього говорили з величезною пошаною. Згадувалось, що Митрополит Андрей ґрунтовно реформував Церкву і допомагав українцям і євреям під час війни, іноді йдучи на шалений ризик.
Що означала реформа Церкви? Детальніше я про неї прочитаю у книзі Мирослава Мариновича і в текстах Андрея Шептицького значно пізніше, але на практиці нашої родини це означало таке:
По перше, мій прадід був не просто священником, обов’язки якого починались і закінчувались проведенням літургій у кількох церквах збірної парафії Добромірка на Тернопільщині. Це була опіка над школами, заснування стипендій для здібних дітей зі сільських родин для їхнього навчання у Збаражі, Тернополі чи в університетах Львова і Гданська. Бути парохом – означало бути центром життєдіяльності місцевої громади. Газета, яку цитує Zbruc, від 6 квітня 1939 року, так описує похорон мого прадіда: «По дорозі прощали улюбленого пароха перед домом читальні «Просвіти» представники читальні, кооперативи і райфейзенки, як члена-основника цих товариств і довголітнього їх провідника. З черги похід затримався перед школою, де ждала вже шкільна дітвора зі своїм учителем та попрощала устами малих школярів свого довголітнього катехита»…
По-друге, у підтримці громади брала участь і уся родина. Моя бабця з юності була декламаторкою і у дитинстві розповідала мені, як з виставами, як-от «Наталка Полтавка», та концертами об’їздили тоді усі села того району Тернопільщини. Виступали у читальнях, організовували концерти на честь українських поетів, популяризовували українське мистецтво, літературу і поезію серед селян.
Трете, їмость отця Льва, що пізніше загинула на Сибіру, – моя прабабця Теофілія Юрчинська – вчителювала і була за лікарку, завжди приходячи на допомогу тим, хто її потребував.
Уся родина була залучена до діяльності українських організацій – моя бабця Наталія і її сестра Ірена підтримували УВО і УОН, ще одна сестра Меланія була одруженою зі Стефаном Кузиком, видатним діячем тих часів, дипломатом, банкіром.
У результаті більша частина родини була репресована у 1947-1949 рр. і вислана до Сибіру за проукраїнську діяльність проти Радянського Союзу.
Звідки це? Це виховання? Ці обов’язки? Цей активізм? Такий розширений job description священника? Чи це була ініціатива мого прадіда? Ні, думаю, нічого того могло би не бути, якби не масштабне екосистемне мислення Митрополита Андрея Шептицького, який стояв на чолі Української греко-католицької церкви у буремну першу половину 20 сторіччя. Він розбудував інституцію УГКЦ і її роль для збереження і зміцнення життєстійкості українства так, що тієї сили вистачило на страшні виклики і випробування радянської влади і другої половини 20 сторіччя.
Андрей Шептицький є однією з найбагатогранніших постатей в українській історії.
Польський граф, який став українським священником.
Чернець, який умів заробляти гроші та вчив цього українців.
Багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді.
Патріот, який все життя відстоював українську ідею, – і мав конфлікт з ОУН через неприйняття насильницьких методів боротьби за цю ідею.
Людина, яка з християнським смиренням приймала усяку владу – і мала сміливість перечити сильним світу цього.
Його називали: етнарх, націєтворець, український Мойсей, мільярдер, василіянин, що заснував редемптористів, студитів, сміливий дослідник, нестандартний ігумен, успішний єпископ-інноватор, відкритий до Сходу і до Заходу, щедрий меценат і будівничий, найуспішніший економіст Галичини, праведник свого часу.
«Австрійський аристократ, якому довіряла влада Габсбурґів, польський граф, якого перед Першою світовою війною звинувачували в антиукраїнстві, український національний герой, якого підозрювали поляки і прославляли українці, екуменіст, якого знали і поважали західні релігійні кола та з пересторогою ставився Ватикан, гуманіст, що говорив про варварства нацистів і рятував євреїв, зрадник в очах радянської влади, бо співпрацював з нацистами, святий для українських католиків», — так про Шептицького написав Роберт Маґочі у передмові до книжки «Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi».
29 липня 2020 року відзначали 155 років від дня народження Андрея Шептицького.
Чому я вважаю Шептицького таким важливим, щоб про нього робити презентації у ХХІ сторіччі і знайомити з ним лідерів бізнесу і суспільства в Україні та поза межами України?
Бо його досягнення складно переоцінити.
Яке це має відношення до проблем і можливостей ХХІ сторіччя? Справа в тому, що перша половина ХХ і перші десятиріччя ХХІ сторіччя дуже схожі через подібні виклики і зіткнення цінностей.
Ми кажемо, що живемо у світі VUCA. У ’90-их роках абревіатуру VUCА – як пояснення світу – придумали в воєнному коледжі у США, який готує найвище командування американських військ. Зіштовхнувшись з абсолютно новим типом війни і обставин у Афганістані, вони описали світ, який характеризує: непередбачуваність, невизначеність, складність та двозначність.
Інститут досліджень Майбутнього і видатний футурист Боб Йохансен, котрий ввів абревіатуру VUCА в дослідження життєстійкості бізнесу, організацій, систем охорони здоров’я (зокрема його інститут зараз працює над баченням глобальної системи громадського здоров’я 2035), вважає, що під час пандемії усе, що ми думали про VUCA cвіт, проявилось у своєму максимумі.
Елементи VUCА впливають на нас щодня. Ніхто, як виявилось, не очікував пандемії – а вона прийшла. Ніхто не може з точністю спрогнозувати розвиток подій далі. Складно розібратись, кому довіряти і кому – ні. Розум чіпляється до нав’язливого мислення, а також почуття страху та безпорадності. Нас переслідує двозначність.
На наших очах вже за останні кілька років ми бачили, як страх і захист власних інтересів перемагає відповідальність – як під час голосування за драконівські закони 16 січня 2014 року чи дій Беркуту. З іншого боку, як солідарність, відповідальність і жертовність здатні змінювати заскорузлі режими – як під час Революції Гідності на Майдані. І ще з іншого боку – як заскорузлі режими борються за виживання (як під час боротьби з режимом Януковича і російсько-української війни). Разом з тим даючи проявлятись величі духу звичайних людей – як під час захисту Донецького аеропорту – і щодня власне, коли українські воїни гинуть за те, щоб ми мали можливість аналізувати спадщину Шептицького і проводити бієнале онлайн.
Україна – це і далі поєднання дуже різних реальностей, як підтвердило відзначення 29-ої річниці незалежності України, а світ – як і на початку ХХ сторіччя – обіймають і інші зіткнення.
Жінки супроти традицій чоловіків – MeToo movement.
Молодь супроти дорослих, як у США, де діти мусять пояснювати дорослим законодавцям, чому зброя – це активатор стрілянин у школах, чи у світі, де молоді покоління переживають про якість планети, котру старші залишають їм.
Це проблеми нерівності, де поруч співіснують дуже різні світи, і де найбагатша родина у світі стає багатшою на 4 мільйони доларів щогодини, а 25 найбагатших династій контролюють більше як половину багатства світу, понад 1,4 трильйона доларів.
Це, до недавнього, зіткнення прибутків і відповідальності, де більшість бізнес-світу надто довго жила у парадигмі відповідальності лише за прибуток, але не за поліпшення середовища, у якому функціонує бізнес. Це привело до серйозних проблем зі змінами клімату у випадку наслідків діяльності енергетичного бізнесу і консьюмеризму, стимульованого FMCG. Не менше світ страждає від безвідповідальності певних сегментів бізнесу, як то технології і соціальні медіа, як Фейсбук, котрі впливають на демократичні процеси у країнах.
Втім сучасні дослідники почали використовувати і аналізувати терміни «старий» чи «новий» тип влади. Та природа влади завжди залежала від того, хто її – цю владу – має. І в сучасному світі маємо приклади владних «пережитків», таких як Трамп чи Лукашенко, які не розуміють, що значно більша, потужніша для історії, формо- і націєтворча влада – це влада тих, хто вміли її віддавати, хто вміє підносити інших – таких як Манделла чи Шептицький.
Стара влада працює як сurrency – валюта. Нею володіють лише вибрані. Коли її отримують, її ревно охороняють. І ті, хто нею володіють, мають її багато, щоб витрачати. Вона закрита, недоступна, залежить від лідера. Владу спускають. Вона захоплює.
Нова влада працює по-іншому, вона як потік – a current, як електричний струм. Вона належить і проходить через багатьох. Вона відкрита. Доступна. Залежить від рівних собі. Вона поширюється знизу вверх. Вона розчиняється. Як вода чи електрика, вона може іноді бути дуже потужною, коли накопичується і її прориває (як нещодавно у Білорусі). Мета з новим типом влади – не захоплювати її, а направляти.
Більшість з нас знає, як працює стара влада. Адже надто довго саме у той спосіб, у який люди просувались по кар’єрній драбинці, політики приходили до влади, змітаючи на своєму шляху інших.
Але і в ХХІ сторіччі, коли половина світу стала офіційно жити онлайн, де так багато людей очікують спільно брати участь в управлінні світом, є необхідність направляти владу по-новому. Саша Стародубцев добре візуалізував боротьбу між старими і новими цінностями, старою і новою владою, що в останні роки відбувалась у державній службі в Україні.
Усі ці великі і менші зіткнення і дихотомії стали ще інтенсивнішими з першою глобальною пандемією, яка зупинила рух у світі і розлучила нас з нашими рідними, позбавляючи джерел натхнення і енергії. Опустіли аеропорти. Ми вже місяцями не маємо можливості у звичний спосіб спілкуватись з іноді найріднішими. Світ ніби призупинився, щоб дати нам можливість подумати, відрефлексувати усе, що відбувається навколо нас.
У такий час можемо собі сказати: «не маймо ілюзій – повернення до «нормальності» не буде. Але, можливо, це тому, що «нормальності» ніколи і не було?»…
На митрополичу каденцію Андрея Шептицького випали не менші, якщо не більші, випробування і невизначеності, ніж маємо сьогодні. Його життя припало на злам ХІХ і буремну першу половину ХХ сторіччя. Це був час суцільних криз. Поглиблення нерівностей у суспільстві, низький рівень освіти і добробуту населення. Дві світові війни, польсько-українське протистояння, нацизм, загрози більшовизму, міжвоєнний неспокій.
“В Галичині стан економіки є «невиносимим», політичні ристалища – безконечні, податки – «надмірні й більші, ніж будь-де», а вбогим бракує належної освіти.”
Наталія Сеньковська з Інституту історії церкви України так яскраво описує стан справ у непростій Станіславській єпархії, котру молодий 34-річнй єпископ отримав в управління за рік до того, як став Єпископом Галицьким:
«Гуцульщина являла собою жахливий край. По-перше, це було суцільне відьмацтво. Суцільне, тотальне. По-друге, було суцільне пияцтво. По-третє, була суцільна темінь, непроглядна, як така фізична, так і в голові. І по-четверте, неймовірна розпуста. Просто неймовірна. Вона там мала загрозливі масштаби. І він відразу до них – послання. І як звучало послання? «До моїх любих гуцулів», де він всі ті хиби там назвав: один, два, три, чотири, але також вмів по-батьківському навчати».
Відтак Митрополит намагався знайти відповідь на усі соціальні та політичні виклики. Вже після його інтронізації у 1901 р. Галицьким Митрополитом, впродовж його діяльності у Львові між 1901 і 1944 роками в Галичині сім разів мінялися господарі: австрійці, росіяни, українці, поляки, совіти, німці і знову совіти. Його «світла второпність» (Гринчишин) допомогла йому зробити неможливе — не просто зберегти Церкву та народ, а розвинути її й закласти потенціал, що допоміг пережити підпілля.
Словами Мадлен Олбрайт, найкращою відповіддю на будь-яку катастрофу є життєстійкість. Resilience, або життєстійкість, як здатність вистояти та навіть стати сильнішим після будь-яких змін, після будь-якої кризи. І Шептицький нею володів, бо мав, по-перше, жорстке сприйняття викликів і ціннісних зіткнень свого часу, по-друге, глибоку віру і бачення місії для України, і по-третє, імпровізував – творив реформу українства, future proofing Ukraine через переображення людського капіталу і економіки.
Боб Йохансен через модель обернених якостей VUCA демонструє, як лідерство життєстійкості може поставати навіть над найскладнішими обставинами.
Він пропонує нам проактивно, через наше ставлення, через наші лідерські навики старатись замінювати:
При цьому, коли ми думаємо про бачення чи візію, то що складнішим буде майбутнє – то далі варто буде заглядати лідерам.
І щоб отримати добру стратегію на сьогодні – треба уявити сьогоднішне з перспективи мінімум 30 років майбутнього.
Розглянемо цю обернену модель на прикладі діяльності Шептицького.
V – Vision/Бачення
Митрополит Андрей вмів дивитись, можливо, на 50, на 100 років наперед з дійсності, яка, на думку Шептицького, була дуже складною.
Бачення Митрополита Андрея передбачало багато більшу місію українства на межі імперій, воєн і світів того часу, аніж те можна було собі уявити. На радарі Галичини ще не було Києва, а він пророцтвував: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Європи велику — можливо, вирішальну — роль».
Але також Андрей Шептицький добре розумів міжнародний контекст, бачив перекоси раннього капіталізму кінця ХІХ сторіччя – початку ХХ сторіччя на Галичині і вирішив протиставити їм соціальний, welfare капіталізм – капіталізм з людським обличчям, державу добробуту.
Замість соціалізму і радикального соціалізму, перед яким впали інші європейські держави і до котрого була схильність і в окремої частини української спільноти, Шептицький пропонував підсилену громадянською просвітою, усвідомленням як багатими, так і бідними і знедоленими своїх прав і обов’язків, і відтак збалансовану систему ринкової економіки на християнських засадах. У такій економіці різні верстви населення мали усвідомлену потребу одні в одних.
Win-Win.
Митрополит Андрей розумів, що українська спільнота настільки сильна, наскільки сильна її найслабша ланка.
Казав: «У сто разів більше, ніж у кожного іншого народу, треба нам іще думати про становлення самих підвалин нашої хати, про всю оту економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше становище завжди буде безпідставне і безкорисне».
Разом з тим, економіка розвивається лише на підґрунті і у контексті культури і єдності суспільства, тому писав:
«… Могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю,
зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом,
що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним,
свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом»
U – Understanding/Емпатія
Справді вміння заглянути у дальшу Незалежність України і через залежності – з нашими сусідами, з приятелями і ворогами, з власними слабкостями народу подбати про життєстійкість українства вже у ХХ сторіччі Митрополит зміг, грунтуючись на глибоких християнських засадах любові до ближнього.
Словами Митрополита Андрея: «Хто любові (до ближнього) не має, той споглядає на людську біду зі сухим і холодним серцем. Той не вміє ані побачити, ані відчути злиднів свого ближнього. Замикається сам у собі, наче той слимак у своїй шкаралупі! Лише самого себе любить, лише про себе дбає!.. А при такому самолюбстві не раз і інших буде кривдити… Не розуміючи добра інших та дбаючи тільки про себе, такий чоловік думає часто, що найважливіша річ – щоб йому було добре, – байдуже, шкодить це комусь чи ні!
Знаємо таких бізнесменів, знаємо таких лідерів у себе, і у тому числі з країн, наших сусідів.
Як пише Мирослав Маринович:
«У Шептицького була одна константа, яка була характерна для нього від самого початку його духовного паломництва, а саме:
Глибока пошана до інших, яка випливала з його християнських переконань, і готовність виявити цю пошану, навіть якщо це було невигідно, а то й справді небезпечно».
Разом з тим, очікування у Митрополита були високими, а любов – вимогливою.
У 1900 році в посланні Шептицького «Християнська робота» він пише:
«Помагайте убожшому не лиш з дня на день, але як можете, так поможіть, щоби він міг з біди двигнутися та станути на своїх власних ногах. Давайте убожшому спосібність до заробку, – научіть єго, покажіть му, як би він сам міг свою долю поправити».
Це не про рибу, а про вудочку. І наскільки цей же принцип є актуальним сьогодні – коли є потреба у перекваліфікації, у здобуванні нових навичок мільйонами працівників у цілому світі. А серед народів є така шалена потреба у самоусвідомленні і роботі з власним характером, з викликами минулого – від нашої декомунізації до руху Black Lives Matter у США чи рухів проти колоніалізму у інших країнах.
С – Сlarity / Ясність
Найскладніше у будь-якій невизначеності – це мати ясність. Як каже Йохансен – «Можливість бачити через звалища подій те майбутнє, якого ще не бачать інші» і мати якщо не точну картинку майбутнього, то цілісність принципів, які до майбутнього приведуть.
Попри бідність, безперспективність, іміграцію найкращих талантів і працівників до Гамерик, проблеми з єдністю і самовизначенням українців, він бачив ту Україну, яку зараз у сучасному світі реалізували скандинавські країни.
Нехай будучі покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабою є суспільність, що свого промислу не має, слабою є суспільність, в котрій торгують чужинці. Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі, або майже всі, відповідно до свого положення, суть заможні.
Не ту, в яку намагались перетворити Україну більшовики, – рівність бідних з багатством лише комуністичної номенклатури.
А країну, де більшість – приблизно рівно заможні, духовно і матеріально.
По-перше, для Шептицького, виглядає, було цілком очевидним, що розвиток суспільства є можливий лише, якщо ДІЯТИ, відповідно. Спершу Митрополит наставляє народ і переконує його (і передусім священників) братися до роботи у дусі енцикліки Папи Римського – реформатора Лева ХІІІ з Rerum novarum і нової візії служіння Церкви (яку потім і реалізовував одним серед тисяч священників мій прадід отець Лев):
«Любов на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становиску, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народа, є ліпший патріот, як той, котрий много говорить, а мало творить».
По-друге, для Шептицького, сучасною мовою, була абсолютно очевидною потреба духовного перевантаження народу, сучасною мовою – роботи з людським капіталом:
Мобілізуючи священників своєї архиєпархії до співдіяння, він засновував:
· Хати-читальні для просвітництва
· Наукові товариства
· Молодіжні організації
· Лічниці для хворих і порадні для матерів
· Сиротинці
· Підтримка мистецьких і культурних проєктів і ініціатив
На основі цього і паралельно просував і фінансував зміну економічного укладу:
· Рейфайзенки – фінансово підтримував селян задля зростання їхніх фінансових, виробничих і збутових можливостей і розвитку підприємництва
· Кооперативи – для співпраці і нарощування досвіду спільнодії та спільного управління між людьми, підвищення конкурентоздатності
· Поширював ряди власників майна, даючи незаможним громадянам засоби для поліпшення свого життєвого рівня – для скорочення нерівності і постання середнього класу
Оскільки вважав, що «Як для окремих осіб, так і для народів найбільшим нещастям на цім світі є змішування понять добра і зла», то принципами для економічної діяльності були чесність і справедливість.
· Заохочував до чесної торгівлі – не продавати неякісні товари
· Справедливого ціноутворення – не ошукувати інших
· Справедливої оплати праці – не експлуатувати інших
Початок 20 сторіччя – це все ще час дикого капіталізму і шаленого ошуканства з боку багатих своїх працівників, але Шептицький вже тоді пропагує відповідальну форму капіталізму:
«Шукаєте – сили економічної без моральності, без Закону Божого. Неможливим є економічне буття без моральності, бо неможливим є без суспільного ладу, а ладу суспільного нема, де немає рівноваги прав і обов’язків. А цієї рівноваги ніде немає, де немає етики. (т. 1, с. 8)
На кого рівнятись? Скандинавія
У 19 сторіччі не лише Галичина була зацофаною бідною провінцією. Скандинавські країни теж лише ставали на ноги. Нам більше не пощастило з сусідами. А скандинавські країни змогли реалізувати безперервно у 20 сторіччі – просвіту, професійну освіту, орієнтацію на рівність багатих, а не бідних – тому на них зараз і орієнтується увесь світ.
Власне, придивімося до цих нинішніх найуспішніших західних демократій – найбільш благоденствують саме ті, які, скуштувавши руйнівної класової боротьби і нерівності, що є ознакою нічим не обмеженого капіталізму, все ж знайшли золоту середину між тим, що має бути у приватній і колективній власності, спосіб порозуміння між роботодавцями і робітниками, між правами і обов’язками громадян і уряду у їх демократіях, а народні і професійні школи – подібні тим, котрі засновував Шептицький, розпочались там ще у другій половині 19 сторіччя.
Вони доводять, що соціальний захист та ефективний ринок праці можуть існувати разом.
У них одні з найвищих податків у світі поєднуються з одними з найбільших інвестицій в освіту.
Як зазначає Девід Брукс у статті для New York Times “This is how Scandinavia got great”, власне у нордичних країнах останні 150 років дивляться на освіту інакше, ніж у решті світу. Німецьке слово, яким скандинави описують свій підхід, bildung, означає повну моральну, емоційну, інтелектуальну та громадянську трансформацію людини. Цей підхід базувався на ідеї, що якщо люди збираються мати змогу вносити свій внесок у суспільство, що формується, їм буде потрібне складніше внутрішнє життя.
Більшість і досі думають про навчання в школі як про передачу спеціалізованих наборів навичок – чи може учень читати, робити математику, викладати факти біології. Білдунг – це формування, що змінює спосіб сприйняття студентами світу, допомагає їм зрозуміти складні системи та побачити взаємозв'язок між речами: між собою та суспільством, міжособистісти стосунків у сім'ї та місті.
Як описали Лене Рейчел Андерсен і Томаш Бьоркман у своїй книзі «Північна таємниця», «Bildung – це шлях, яким людина дорослішає і бере на себе все більшу особисту відповідальність перед родиною, друзями, співгромадянами, суспільством, людством та світовою спадщиною нашого виду, насолоджуючись все більшими особистими, моральними та екзистенційними свободами".
Частиною білдунгу для скандинавів є також укорінення людини у своїй культурі.
«Нордичні освітяни докладали всіх зусиль, щоб виховати у кожного студента почуття зв’язку з нацією. До XIX століття більшість європейців ідентифікували себе у місцевому, а не національному плані. Але скандинавська навчальна програма прищепила студентам гордість, скажімо, за свою данську історію, фольклор та спадщину.
Вони мають особливе відчуття взаємозв'язку між особистою свободою та комунальною спільною відповідальністю.
У результаті у скандинавських країнах найнижча нерівність доходів і найвищі доходи на душу населення – в рази більші, ніж у сучасній Україні.
Вони також входять у топ-7 найменш корумпованих країн у світі тому, що практикують чесність і справедливість.
Висока соціальна довіра трапляється не просто так. Вона є результатом того, що люди послідовно відповідають одне за одного у повсякденних життєвих взаємодіях, коли інститути суспільства добре функціонують.
Шептицький добре усвідомлював, що «до багатства суспільство не дійде без справжньої просвіти, і без неї легко те, що має, втратить (т. I, c. 11), тому і робив в Галичині акцент на освіті і просвіті. Тоді як, словами Мирослава Мариновича, «нещасні потомки натхненних «класових борців» колишнього радянського простору досі не можуть виборсатися з безпросвітного цивілізаційного багна».
A – Agility/Гнучкість
Принципи подібного підходу до просвіти, спільнодії, спільноурядовування, самозарадності мусіли в час Шептицького – як і зараз – реалізовуватись у час великої неоднозначності.
Гнучкість рішень, котрі у світі VUCA ми протиставляємо неоднозначності, можна реалізувати лише втілюючи велику кількість різнопланових рішень.
Гнучкість – це і швидкість, про те, щоб швидко прототипувати рішення, імпровізувати, експериментувати, робити помилки і швидко та дешево вчитись з них, а те, що працює, – масштабувати.
Саме це і робив дуже вдало Митрополит Андрей, при цьому дбаючи про управління адекватними людьми усіх проєктів та підприємств – багато з керівників його ініціатив були докторами економічних наук, права, філософії.
Серед переліку створеного за сприяння Шептицького:
· Народна лічниця (лікарня)
· Порадня (консультація) для матерів
· Кілька сиротинців і дитячих садочків
· Організації Просвіти
· Ремісничі школи для юнацтва
· Дяківська бурса
· Духовна академія
· Жіноча гімназія
· Бурса Рідної Школи
· Малярська студія
· Школа імені Грінченка
· Школа імені князя Лева
· Фотоательє у Чикаго
· Кіностудія у Вінніпезі
— 1904 – своїм архипастирським посланням прямо зобов’язує священників очолити кооперативні організації на місцях.
— 1905 – засновує Національний музей у Львові.
— 1907 – доклався до заснування Краєвого молочарського союзу (Маслосоюзу).
— 1908 – очолює комітет Земельного іпотечного банку. Помагав розбудовувати товариство взаємного страхування «Дністер».
— А ще ж Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, сприяє видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво».
Митрополит Андрей писав:
“Подавайте молоді таку освіту, яка навчила б її не тільки теорії, але теж і практики. Учіть її як має жити! Збуджуйте в неї бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других! Учіть не оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного життя! Виробляйте у молоді почуття правости та сумлінної праці!“
Дуже багато уваги Митрополит приділяв молоді і постанню великої кількості молодіжних гуртувань і організацій – Пласт, Сокіл, Січ, Українська молодь – Христові та католицький молодіжний рух. Вважав за дуже важливе вчити змолоду людей об'єднуватись, бути здатними до співпраці.
«Молодь треба так виховувати, щоб вона розуміла велику шкоду, яку завдають спори, ворожнеча, процеси, роздори»… (Т. ІІІ, с. 578)
Сьогодні ми не мали би і УКУ, якби не бачення і сміливість Андрея Шептицького творити інститути, котрі забезпечують сталий розвиток Церкви і суспільства.
Соціальні, просвітницькі, економічні перетворення, що проводились згідно з принципами Шептицього тоді, поліпшили життя й перспективи сотень тисяч сімей, що були під його духовною опікою. Вони були у жорсткому контрасті до політики колективізації, що душила у практично той сам час Велику Україну і привела до Голодомору та обезсилення іншої частини України.
ЛІДЕРСТВО
Направду, як казав Фей Вотлтон, єдиний безпечний корабель у шторм – це Лідерство.
Зараз кажуть, що наша нова реальність не залишає вибору — лідери сьогодення мають поєднувати непоєднуване.
Вишукане управління парадоксами — нагальна лідерська компетенція, без якої подолати колективну травму від сovid-19 і усі інші виклики нашого часу буде складно.
Але для тих, хто отримує натхнення від уроків історії, є очевидним, що в таких прикладах, як Митрополит Андрей, маємо поєднання цієї і більшої кількості парадоксів лідерства, поєднання суперечливих рис.
· Смиренний герой. Має упевненість, щоб розробити чітку стратегію, та смиренність, щоб змінити курс, коли потрібні зміни.
· Стратегічний виконавець. Уміє дивитися з висоти 30 000 м, але дбає, щоб його організація добре функціонувала на землі.
· Традиційний новатор. Залишається вірним традиціям, що зробили його організацію успішною, водночас підтримує інновації.
· Технологічний гуманіст. Визначає, що має досягти команда, і забезпечує її технологіями, які цьому сприятимуть.
· Локальний глобаліст. Мислить глобально, діє локально.
· Доброчесний політик. Враховує різні погляди для досягнення консенсусу й водночас зберігає цілісність та переконання.
Давайте подивимось на спадщину Митрополита Андрея через ці парадокси і риси.
Смиренний герой.
· Чернець. Був дуже невибагливим в одязі і у харчуванні. Інколи навіть не дивився, що йому дають. Кажуть, любив звичайну варену картоплю, підсмажену цибулю і квасне молоко.
· Під час українсько-польської війни був під домашнім арештом.
· Після окупації Львова російськими військами Митрополит Андрей уже 18 вересня 1914 року був заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де його утримували в Нижньому Новгороді, Курську та Суздалі. Сам Шептицький казав про своє ув’язнення так: “Не кілька років тюрми, а ціле своє життя радо би провів в ув’язненні, аби тільки побачити тебе, мій народе, вільним та свобідним”.
· Мало хто на це звертає увагу, але мені видається важливим про це згадати у пункті смирення. Митрополит пережив не один арешт і заслання, у тому числі перебування в одиночній камері. Він 14 років свого життя провів на інвалідному візку.
Великий на зріст і величний духом – Митрополит мав 2 метри і 8 чи 10 сантиметрів зросту – йому випало все життя часто йти проти течії. У юнацькі роки перехворів на скарлатину, і це спричинило ревматизм, що прогресував. Боровся з важкою хворобою, однак він ніколи не зневірювався. У 1939 році Митрополит навіть отримав спеціальний дозвіл від Апостольської столиці правити службу Божу сидячи – був прикутий до інвалідного візка.
Шептицькому довелось пережити страшні терпіння – і моральні, і фізичні. 1939 року, до слова, розстріляли брата Шептицького, Леона, та його дружину Ядвігу. Згодом від рук гестапо гине його брат Олександр. Зрештою, й самого Митрополита виводили під мури собору Юра, маючи намір розстріляти. Але він ніколи не занепадав духом, що видно з численних його послань. (Оксана Гайова, дослідниця спадщини Андрея Шептицького, Михайло Перун, керівник фундації “Андрей”, та Зеновій Свереда, доктор соціальної економіки, викладач Папського Григоріанського університету.)
Стратегічний виконавець
· «Пам’ятайте, мої дорогі отці, що овець треба не тільки стригти, а й пасти».
· У 1899 році, ставши єпископом Станіславським, він проїхався гірськими селами й виявив досить невисокий рівень проповідництва серед священства. Незнання доктрини та необізнаність у соціальному богослов’ї стали би завадою для втілення соціальної місії Церкви. Відтак Шептицький береться за грандіозну реформу Церкви і зміну її людського – священичого – матеріалу. У численних своїх посланнях він натхненно працює над вишколом та активізацією духовенства, залучаючи його до розгорнутої соціальної акції у масштабі всього краю.
· Сам мав блискучу освіту, вивчав право в Кракові, Вроцлаві, Мюнхені та філософію — у Відні. Шептицькому потрібна була когорта ефективних реформаторів, агентів змін, які стали б йому помічниками у масштабній трансформації народу. У наш час це би називалось програмою лідерського розвитку. Семінаристів відправляв на навчання до Риму, Відня, Інсбруку чи Фрібурґу.
· Також вимагав, щоб крім богослов’я священники опановували інші професії, ставали, сучасною мовою, бізнес-адміністраторами, крім того, що були богословами. Таким чином, також готував священство до життя під потенційними репресіями.
Завдяки йому відбувалась трансформація громадського і громадянського обличчя галицького краю. Українське село вже неможливо було уявити без хати-читальні й інтенсивного культурного та спортивного життя на парохіях. Хоч усе починалось з простої ідеї Митрополита:
«Я хочу заснувати Вам читальню у кожному селі – не думайте, що це така важка річ. Не треба ні осібної хати, ні грошей. Вистачає до цього тільки одного з вірних, що знає письмо та й має серце». (Т. І, с. 28)
Але це бажання підкріплювалось дуже конкретно іншими очікуваннями до ролі священника:
«Священник, що навіть на побажання парохіян не хоче утворити читальні, крамниці, громадського шпихліра і противиться всім подібним ініціативам, не відповідає своєму становищу». (Т. І, с. 547)
На макрорівні 23 лютого 1929 року Митрополит Андрій проголосив Фундаційну Грамоту Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, а 6 жовтня того року розпочалися в ній заняття. Митрополит Андрей вже тоді мав план перетворити Богословську Академію в Український католицький університет, на якому були би ще факультети права та медицини.
Владика Борис Гудзяк стверджує, що Шептицький цілеспрямовано виховував Йосипа Сліпого на ректора, і таки йому вдалося цього досягнути – спершу в Римі, а в 2002 році – вже і в Україні. Через УКУ мало реалізуватись бачення Митрополита про стале виховання поколінь українських священників, котрі будуть здатні і далі виховувати морально і духовно нові покоління українців, а університет мав стати місцем, де українці у себе вдома » без необхідності виїжджати до Гданська, Кракова, Відня і т. д.» могли би отримувати вищу освіту у важливих для суспільствах царинах, як то право і медицина.
Новатор на основі традиції
· Потужною була його підтримка сучасного мистецтва, і не менш потужним – економічне новаторство, яке примножувало ресурси для інвестицій у культуру.
· Його принцип в усіх сферах був: «Ми не хочемо бути охоронцями могил, а свідками нового народження».
· Митрополит Андрей не просто не уникав чи не боявся діалогу з сучасною йому культурою. Навпаки – завдяки його меценатству деякі напрямки в малярстві стали в майбутньому особливістю львівської школи – наприклад, неовізантійський стиль Михайла Бойчука (бойчукізм).
· Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас, Михайло Паращук, Михайло Бойчук – їхні твори він купував, допомагав їм з житлом, відправляв на навчання за кордон.
· 1905 року віддав свою приватну колекцію на заснування Українського національного музею — 5 кімнат у митрополичих палатах, в 1911 році придбав будинок на сучасній вулиці Драгоманова. Тому музей був центром і тогочасного мистецтва.
· Він не боявся діалогу і з незнайомими для нього аудиторіями. Малознаний факт – Митрополит Андрей Шептицький домовлявся з Голівудом про створення художнього фільму про Голодомор.
· І навіть в організації просвітництва і фінансування громадської організації «Просвіта» застосовував новаторські підходи до фандрейзингу. Мирослав Маринович пише, що у нас в разі фінансової скрути частина людей обирає легкий шлях і «продається олігархам». Шептицький йшов радикально іншим шляхом. Його фінансова кампанія нагадує передвиборчу кампанію Обами в США: замість звертатись до великих «грошових мішків», він звернувся до народу і на основі невеликих, але численних пожертв зібрав потрібні кошти. Він дбав про фінансове усамостійнення народу.
«Об’єднуйтесь разом. На кооперації в переважній частині спирається добробут народу. Через кооперацію, через організацію, через згуртування наших сил, через порядок і єдність ми вдесятеро множимо наші економічні сили, наш здобуток».
Це перегукується зі скандинавським підходом, де комуни, кооперативи, де «ми» важливіше за «я», привели до формування вищого рівня підприємництва і рівнозаможності.
Перед Першою світовою війною у тому краї, де він служив, створив понад 500 кооперативів.
Перед Другою світовою війною їх було вже понад 1500.
Кооперативний рух охоплював 84 відсотки парохій та громад.
До кооперативного руху було залучено понад 1,4 млн громадян.
Загальна сума наданих кредитів для кооперації від Митрополита становила близько 40 000 000 австрійських крон.
У 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн польських злотих.
Стати такою «кооперативною» республікою українська Галичина змогла передусім тому, що діяв «церковний двигун».
Новаторством Андрея Шептицького була і підтримка жіночого підприємництва.
В 1922 році на вулиці Руській, 18, навпроти Успенської церкви, поруч із «Дністром», відкрилася невеличка крамничка кондитерської фабрики «Фортуна Нова». Це була єдина крамничка цієї нової фабрики, та й конкурентів їй вистачало: на той час у Львові діяло 7 фабрик з 84 цукернями.
Однак Шептицького ця крамничка зацікавила персоною своєї власниці. Нею була Климентина Авдикович – постать неординарна, чи не перша жінка-бізнесмен серед українок. Оскільки українських кондитерів на той час ще не було, Андрей вирішив підтримати та розкрутити фірму. Він укладає угоду з Климентиною про спільний бізнес та дарує для виробництва свою власну землю на вулиці Кордецького (зараз – Олени Степанів). Через 10 років Владика відмовився від прав власності на фабрику, таким чином подарувавши її засновниці.
Вже в радянські часи після націоналізації майна виробництво «Фортуни Нової» стало однією з баз для заснування фабрики «Світоч», знаменитої нині на цілу країну. Таким чином Андрей Шептицький теж долучився до закладення «Світоча».
Гуманіст
· 1942 року видає нові пастирські послання «Про милосердя» та «Не убий», в яких ідеться про цінність людського життя і засуджуються всі форми вбивства як найважчий гріх.
· Наприкінці літа 1942 року Шептицький організовує кампанію порятунку євреїв. Це здебільшого були люди, які врятувалися втечею з ґетто або з Янівського табору. 14 серпня 1944 року сотні дітей було таємно вивезено до різних монастирів. Їх переховували у криптах, у монастирських школах, сиротинцях Львова й околиць, їм було видано фальшиві посвідчення про хрещення. Цікаво, що захищав він не лише євреїв, але й радянських полонених.
· Разом з тим дуже потужними і гостроактуальними вважаю думки Митрополита Андрея щодо того, чи потрібна суспільству люстрація.
Він вважав:
«Належить також мати список людей, які щиро служили большевикам на шкоду громади, не щоби їм мститися, але щоб їх стерегтися і не допускати до ніякої громадської праці».
Захист скривдженого означає, що громаду треба оберегти від негативного впливу тих, хто діяв їй на шкоду.
«Коли в селі ніхто злочинця не привітає, ніхто його до хати не впустить, ніхто до нього не промовить, ніяка родина не згодиться на посвоячення з ним, коли навіть і в церкві християни будуть вистерігатися біля нього стояти, коли на дорозі будуть люди оминати стрічі з ним, коли ніхто йому нічого не продасть і нічого від нього не купить, тоді, МОЖЕ, він навернеться і зачне життя покаяння і працю над поправою».
Ці позиції дуже резонують зі мною. Як на мене, вони є співзвучними з тим, що він вважав найбільшим злом, коли у суспільстві змішуються поняття добра і зла.
Ми, що в останні роки бачимо глобальний занепад довіри і занепад правди у світі, коли істина ставиться під сумнів,– мали би уважно поставитись до вище згаданих настанов.
Я не бачу тут жодного конфлікту з його настановою сприяти своєму, не принижуючи чуже:
«Любіть усі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережіться ненависті, бо ненависть – це почуття не християнське».
Глобальний локаліст
Прилбичі, Львів, Краків, Вроцлав, Рим, Мюнхен, Відень, Київ, Москва – це географія духовних пошуків Митрополита у зовсім молодому віці. Згодом вона лише розширюватиметься. Митрополит Андрей, як тепер модно говорити, мислив глобально, а діяв локально.
Він заклав підвалини для того, щоб УГКЦ стала справді глобальною Церквою, а не просто великою релігійною групою в Галичині.
У 1907 році налагоджує особисті контакти з російськими та білоруськими греко-католиками і започатковує створення Російської католицької церкви.
І його погляд на проблеми українства був «зсередини», але і «збоку», що є дуже цінним. Дуже імпонує мені його позиція критичного погляду на народ, якому він віддав своє життя: «Більшу послугу робить чоловікові і народові той, хто вчить його виправляти свої помилки, ніж той, хто вчить його гордитись і тішитися славою чи величчю минулих поколінь». (Т. ІІІ, с.136)
Зокрема, його погляд на роздори й ворожнечу серед українства допомагали вихованню покоління державників, котрі і досі здатні розгледіти за мікроподілами державний український інтерес. Резонує спостереження Митрополита, котрий ділився:
«Руки опадають і чорна спокуса розпуки приступає до душі, коли бачиться, як то за марницю наші люди сваряться, – діляться тоді, коли треба найбільше єдності! (т. ІІІ, с. 537)»
«В час війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджується така небувала міра непорозумінь, спорів, ворожнечі, а часом і навіть ненависті, що годі впізнати цей світ і людей, що їх добре знав іще кілька літ по тому. Люди діляться, повсюдно заняті собою, не мають часу для ближнього, не мають із чого дати йому хоч добре слово: усі стали нервові, роздразнення нервів набирає форми неврастенії, істерії, і суспільне, чи, може, радше товариське життя стає подібне до того принципіяльного «bellum omnium contra omnes» Гоббса, внаслідок чого проста зичливість і християнська любов до ближнього стають товаром дуже рідкісним, дорожчим від масла чи сала». (Т. ІІІ, с. 279)
Доброчесний політик
Його глобальний і самокритичний погляд на українство тільки підштовхував до відстоювання прав і свобод українців упродовж усього його життя.
1906 року Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Митрополит виборював українське право виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке би відповідало числу населення.
Завдяки старанням митрополита Ватикан визнав УНР 1919 року.
В ОУН було однозначне ставлення до Шептицького — він їх не підтримував, засуджував їхні теракти.
Шептицький продовжував будувати навіть у безнадійних умовах. Коли Західну Україну приєднали до УРСР, він побачив і в цьому можливість діяльності на території всього Союзу.
Помер він 1 листопада 1944 року, коли його народ ще не бачив світла у кінці тунелю. Прощались із владикою тоді вже у радянському Львові.
Комуністична влада не наважилась перешкодити багатолюдній похоронній процесії, але, за свідченнями дослідників, над компрометацією Шептицького працював цілий відділ при НКВС. Постать Митрополита хотіли стерти з пам’яті українського народу. І, очевидно, поставити палиці в колеса процесу його беатифікації.
Разом з тим, якби цифри промовляли за Митрополита, які підтверджують його конкретні вчинки, то ми були би вражені плідністю його життєдіяльності, кількості практик і моделей, котрі є гостро актуальними у наш час.
Крім вже згаданих досягнень кооперативної республіки, це прокладена залізниця, збудовані фабрики, видавництва, плоди соціальних проєктів і зусиль.
Роль Андрея Шептицького у масовому відродженні українського суспільства передає ця цитата: 90% усіх керівників українського відродження (у політичному, економічному, культурному та суспільному житті) з 1910 року – це випускники інституцій, підтримуваних Митрополитом і УГКЦ.
Вони і стали тими основами, котрі Митрополит закладав, щоб український народ мав шанс перейти в авангард історії.
«А коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове, почесне становище і для людства створив нові світлі та великі дороги, то це може дати одна лишень культура, коли буде оперта на здорових і сильних моральних основах. Без неї будуть марнуватися найкращі засоби багатств і дарів природи: без неї і найсильніші змагання і зусилля будуть безкорисними, без неї роль народу в історії залишиться егоїстичною, вузькою, короткозорою і через те дуже незначною або навіть ніякою». (Т. І, с. 646).
Завдяки прикладу Шептицького Україна мала і в новітньому вже часі тих, кого можна було сміливо віднести до поняття національної еліти, тих, хто є провідниками – хоч не усім, на жаль, як у випадку В'ячеслава Чорновола, роки життя дозволили розкрити свій потенціал повністю.
У такий спосіб Шептицький був прикладом ефективного лідерства, бо ефективні лідери завжди є архітекторами стосунків та інженерами соціального контексту змін. Те, що йому починало вдаватись тоді, ми мали би підхопити і втілити сьогодні: перетворення України на країну гідності і добробуду. Для цього потрібні:
1. Команда агентів змін – священники – як програма лідерського розвитку
1. Нові очікування до їхньої освіти і JDs
2. Уповноваження їх на більші місії і роль для народу
2. Без 1 – неможлива Просвіта населення – молодь + дорослі
3. Без 2 – неможлива Культура – музеї, художники, створення попиту і пропозиції на своє
4. Необхідним є і закриття через соціальні проєкти базових гігієнічних потреб населення – welfare – сиротинці, лічебниці, порадні і т. д., щоб ми рухались від цінностей виживання до творчості і реалізації
5. А також підприємництво, що отримує паливо/ресурси через мікроінвестування, кредитування, кооперацію і т. д.
Пункти 1-3 – це все робота з людським капіталом, яка розкриває людський, підприємницький, культурний потенціал українства.
Пункти 4-5 – створення базової інфраструктури економіки добробуту.
Засадами при цьому є вимоглива християнська любов, чесність та справедливість.
Це ті моделі поведінки та управління, які він залишив нам, і вони є гостро актуальними для подолання викликів ХХІ сторіччя.
Якщо це було можливе тоді – чому неможливе тепер? Щоб стати спроможним здійснювати таку програму соціальної дії, треба пройнятися філософією Митрополита Шептицького.
Ця філософія, як на мене, сформульована такою його фразою:
«Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!» (Слово до Української молоді, 1932 р., 1, с. 361).
Митрополит не втомлювався.
Не скаржився.
Не розчаровувався.
Один із дослідників в текстах, які я аналізувала, написав: «Залишається всім українцям лише глибше пізнати його особистість, уявити, як би виглядало наше місто та наша країна без його постаті».
Я ж би хотіла, щоб ми частіше уявляли собі Україну, якою вона могла і ще може постати і з ним. З уроками від його діяльності і з вдячністю за те, що ми є – великою мірою завдяки Йому.
21.10.2020Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!»
(Слово до Української молоді, 1932 р., 1, с. 361).