23 вересня 2020 року у Львові відбулися V. Фройдівські читання. Ці читання, зініційовані й організовані Львівським психоаналітичним інститутом, відбуваються щорічно у день Фройдової смерті. Цьогорічну Фройдівську лекцію "Психоаналіз як теорія новочасності" виголосив (онлайн) львівський ґерманіст, перекладач і психоаналітик Юрко Прохасько. Z традиційно подає її текст.
І
Так-так, це відразу цілком очевидно: заголовок містить двозначність, двозначністю позначений вже сам заголовок. Це двозначність статусу родового відмінка. Маємо справу тут із давнім латинським казусом відмінності відмінка, родового відмінка, розрізнення між genitivus subjectivus та genitivus objectivus. При ближчому погляді виявиться, до того ж, що цією двозначністю в заголовку справа не обмежується, бо до неї додається ще й двозначність поняття «Новочасність». Щонайменше неоднозначним є також поняття «психоаналіз». Отож заголовок цієї лекції містить двозначність кількакратну, а отже множинну. А множинна двозначність уже межує з багатозначністю. Тобто увесь заголовок складається із суцільних багатозначностей. Однак багатозначності ці тут умисні, а тому й бажані. Але докладніше про них трохи згодом.
ІІ
А тим часом від двозначності – до троїстості.
Насамперед цей тризвук, ця тріада: психоаналіз має потрійні – родові, родинні і природжені – стосунки з Новочасністю. Він, по-перше, є одним із безпосередніх її ефектів та найпоказніших, найвагоміших її продуктів, у той час як вона для нього – питомим середовищем, контекстом sine qua non. Від якогось часу – найпізніше, однак, після Першої світової війни – психоаналіз і сам став, по-друге, одним із найважливіших внутрішніх чинників цієї Новочасності, її невилучним аґентом та ферментом, її каталізатором, що спричинився до цілого мережива складних змін, перетворень, подекуди істотних пришвидшень, нових, доти неможливих і несподіваних сполук, перед тим непомисленних зчеплень і зазублень, трансформацій та трансмісій цієї Новочасності. І нарешті по-третє, від якогось часу прерізні розділи та аспекти психоаналізу є важливими ґенераторами теорій про цю Новочасність, чиїми наслідками, плодами, витворами, сучасниками, співучасниками, свідками і співтворцями всі ми є. Ось на цьому й головний наголос сьогоднішньої лекції: психоаналіз як теорія Новочасності.
Разом із тим йдеться і ще про щось: ідеться про спробу виокремлення серед здобутків психоаналізу тих відкриттів, які трактують не так універсальне й позачасове в людині – оте Людське, надто людське, не так звану вічну й незмінну людську природу – як власне специфічно новочасного, незбагненного в інший спосіб, як тільки у взаємозв’язку з Новочасністю.
Адже чимало непозорумінь і недо-розумінь, тобто недо-зрозумінь психоаналізу, здається, якраз тим і спричинені, що вони легковажать або ж недостатньо беруть до уваги цей питомий і невід’ємний для нього контекст Новочасності.
А тим часом психоаналіз, зародившись в лоні Новочасності і вилонившись з самих її надр, нерозривно, структурно, іманентно пов’язаний з усіма головними та побічними її сюжетами, колізіями, перипетіями і констеляціями, нерозривно зав’язаний на основні й другорядні її вузли, нероздільно зрощений із нею в усіх її магістральних й подекуди дуже заплутаних лініях і відгалуженнях. Годі огорнути їх усіх, навіть у найретельнішому простежуванні, годі. Тим паче, в такому стислому огляді неможливо бодай побіжно насвітлити хоч би й усі найголовніші. Проте спробуємо таки простежити сьогодні принаймні кілька показніших:
— це лінія Суб’єкта;
— лінія авторитету та індивідуальної автономії, а також похідних авторитету: авторитарності – антиавторитарності, авторитаризму, зрештою, авторства – у тому числі й авторства власного життя;
— лінія Бога – суверена – владоможця – пана – Батька, а також Абсолюту і похідних від нього абсолютизму та антиабсолютизму;
— лінія групової та колективної емансипації;
— лінія демократії, політичної партиципації, представництва та прав людини;
— лінія Свободи – Рівності – Братерства;
— лінія капіталізму;
— лінія знання, Просвітництва, освіти і Bildung;
— лінія мови;
— і, нарешті, лінія публічності.
ІІІ
За допомогою прерізних психоаналітичних концептів та перспектив можемо сьогодні намагатися тлумачити – а отже, й краще, виразніше розуміти: актуальне наростання популізму та медіократії – медіократії, знову-таки, в подвійному розумінні і як влади медій, і як влади посередності; тоталітаризм у Північній Кореї з його дивовижною стійкістю супроти решти світу; диктатури в Південній Америці та Африці; Трампа, трампізм і антитрампізм; феномен Брекзиту, конструкцію Европейської Унії та її множинні і перманентні кризи; нову – хоч і часткову – привабливість авторитаризмів, нову ж – зате тут уже повсюдну і наскрізну непевність, невизначеність і примарність не те що майбутнього, але й теперішнього. Битви й змагання за тлумачення минулого і зверхність у цьому тлумаченні. Зростання нерівності за небувало високого рівня життя переважного загалу. Гонконзький спротив геґемонії і білоруську revolution in progress, Арабську весну, ліванську жадобу кращого життя і південноафриканську вимогу кращого устрою, тайландський антимонархізм і каталонський сепаратизм, афроамериканський і транснаціональний black lives matter з його відчайдушною вимогою визнання і припинення дискримінації в її найбрутальніших і найсубтельніших формах і виявах. Існування поряд найвідвертіших авторитарних чи тоталітарних форм влади і гноблення – та найрафінованіших способів майже невидимого тотального контролю, стеження і маніпуляцій. І дедалі дріб’язковіші, але й войовничіші вимоги політкоректності, та консолідацію спротиву проти неї. Можемо зрозуміти наполегливі пошуки підстав почуватися упослідженим і проти цього повставати. Скепсис щодо спроможності демократії та пристрасті її прихильників і захисників. Небувалу й багатовимірну симультанну замережованість суспільств і людства загалом, того, що ми за звичкою і за браком кращого окреслення й досі називаємо «світом». Приголомшливу повсюдну розлитість і впливовість соціальних медій з їхніми прерізними тенденціями – відосібленням, осамотненням та осамітненням, але також їхнім мобілізаційним потенціалом, хай нетривалим і нетривким, з усім подрібненням, радикалізацією, логікою та прагматикою афектів і мовою ненависті чи, навпаки, ескапізмом і витворенням бульбашкових марев. Постання, змішання, замішання та позірний занепад ідеологій – і намагання їх викрити. Кризу лібералізму, кризу ґлобалізації, кризи демографічні, міґраційні та кліматичні – а також ту велику, викликану драматичними кліматичними змінами ґлобальну кризу, де на карту поставлено, здається, чи не саме виживання життя. Можемо краще розуміти рації прихильників ізоляціонізму та поборників універсалізму, логіки й загрози big data і long data. Постіндустріальність, постмодерність, постдемократію, постполітику та постправду. Фейкові новини, альтернативні факти, суперечні, суперечливі і суперницькі реакції на спричинену пандемією вселенську «корона-кризу» з потенційністю її ексцесів у теоріях змови, знову-таки квазіантиавторитарних підозрах охоти поневолення й упокорення, притаманні їй захисні механізми заперечення і роздільного мислення. Можемо розуміти, мовлячи словами Фройда, і нарцизми дріб’язкових відмінностей, і тугу за новою солідарностю, потребу окремішності та відрубності – і пожадання спільності та спільноти. Вимоги закритих спільнот – і заклики суспільств відкритих, охоту кордонів – і повстання проти них. Бажання злитися в симбіозі – і потребу відокремитися в індивідуації, індивідуальності та індивідуалізмі, відділитися в сепарації та сепаратизмі тощо, тощо. Одне слово, психоаналіз зґенерував і далі ґенерує нам імпозантний інструментарій імпульсів, ракурсів та теорій, за допомогою яких краще можемо розуміти всі – справді всі без винятку – головніші та другорядніші нурти, явища, процеси та тенденції нашої сучасності, все, що діється в цьому нерідко нелюдяному і щораз більше нелюдському світі людей, техніки, технологій, інтелектів природних, надприродних, неприродних, а також штучних і штукарських. І однак навіть не про ці разючі можливості психоаналізу як такі насамперед сьогодні мова. А передусім про ту витворену ним і довкола нього парадигму, що дозволяє нам тлумачити саму істоту цієї нашої Сучасності, саме її єство.
ІV
Отож, повертаючись до заголовка сьогоднішньої лекції, маємо справу щонайменше із двозначністю: адже «теорія Новочасності» може означати і «теорію, породжену Новочасністю», теорію, яка з Новочасності виростає, яка завдячує Новочасності свою появу та існування, свої тривання, тривалість і тривкість, але також – «теорію, що трактує, тлумачить, описує Новочасність». Це і є той вже згаданий давній латинський казус із розрізненням казусу, випадок відмінності одного відмінка: genitivus objectivus і genitivus subjectivus, який віддавна слугує і джерелом замішання, тобто небажаної двозначності, але й продуктивною силою гри слів, тобто двозначності бажаної. (Тут саме час віддати належне Фройдовій теорії дотепу). Ба більше, у нашому випадку долучається ще й genitivus partitivus: відтінок значення «психоаналіз як одна з теорій Новочасності», одна серед, визнаймо це, вельми численних теорій Новочасності. У нашому випадку ця багатозначність, як мовилося, бажана, а тому й умисна. Бо психоаналіз є і тим, і тим, і тим одночасно: теорією, породженою Новочасністю, теорією, що цю Новочасність трактує і тлумачить, і однією з численних теоретичних можливостей краще розуміти й описувати Новочасність.
V
Ось тільки чим він не є – він не є ані теорією Одного, ані сам чимось Одним: він один з…, але не Один. Він не є Всім і не є Теорією Всього. Так, він здатен тлумачити достоту все, без винятку й перебільшення все, що породжене з людського духу, що з цього духу береться: історію, політику, культуру, цивілізацію, мистецтво – це те, що ми називаємо «прикладною перспективою психоаналізу», – не будучи при цьому Теорією Всього. Бо якщо психоаналіз і зробив якесь непроминальне відкриття, то якраз оце: людині Сучасності не дано ні сягнути, ні осягнути Всього інакше, як тільки у постаті незмінної і незмірної туги за цим Усім, за Цілістю, за Єдністю, за Єдиним. Абсолют якщо й доступний в досвіді Новожитності, то лише як не(по)збувна туга за ним і розпач від його засадничої недосяжності – або ж як згода із цією недосяжністю, примирення з неможливістю, покора перед недоступністю. Новочасність, заснована і народжена із підваження, заперечення, вилучення нероздільного і неподільного Абсолюту, негайно пересвідчилася в його браку для власного ж обґрунтування, висунула множинні пропозиції секулярної компенсації в найрізноманітніших ділянках: Знання, Методу, Теорії, Практики, Науки, Політики, Техніки, Освіти і Просвітництва, урядування, господарювання, облаштування, освоєння, засвоєння, опанування, упокорення, Вдосконалення, Розвитку і Поступу. І відтоді вона перебуває в цій напрузі між засадничою незгодою на Єдине – і прагненням його, необхідністю взяти на себе відповідальність – і спокусою її скласти або перекласти. Охотою взятися до діла – і бажанням відцуратися, відкараскатися, відректися. Зректися і зрезиґнувати. Звитяжити – і зазнати поразки.
VІ
Якою ж прозірливою виявилася Фройдова інтуїція, яка переросла в переконання, що ним він ніколи не готовий був поступитися, навіть за наполяганнями милого пастора Пфістера: психоаналіз не є ні додатком, ні доповненням, ані навіть навершям якогось окремого окресленого світогляду; він ані не зводиться до, ані не вкладається в жодну філософію і жодну ідеологію, не будучи сам ні окремим світоглядом, ні філософією, ні ідеологією, ні навіть антропологією. Психоаналіз є перспективою, ракурсом настільки революційними та ревеляційними, що витворив цілу окрему парадигматичність – себто спроможність розглядати усі без винятку вияви людського духу в певному особливому, перед тим небувалому ракурсі – у перспективі діяльності душі. Парадигматичність ця береться із того, що психоаналіз дозволяє поглянути на будь-які явища людського духу – чи то індивідуального, чи групового, чи колективного, чи масового – як на епіфеномени відкритих ним душевних сил у складній сукупності їх проти- і взаємодій.
Психоаналіз просто-таки витворив окрему парадигматичність – і не просто витворив окрему парадигматичність, а й ініціював та заснував нову, небувалу раніше конфігурацію Суб’єкта Новочасності – модифікував картезіанський Суб’єкт cogito і Суб’єкт Просвітництва до статусу Суб’єкта Несвідомого, якими всі ми відтоді є. І в цьому розумінні став не тільки сенсацією, не тільки революцією й ревеляцією, не тільки матрицею нової парадигматичності, а й справжньою Подією Новочасності.
На цьому неоднозначності і складності, втім, не закінчуються, а радше лише по-справжньому починаються – і ця обставина є притаманною ознакою і Новочасності, і психоаналізу, не кажучи вже про їхні множинні та різнорідні взаємопо’язання.
Адже говорячи про «Новочасність», теж маємо справу з розщепленим означником. «Новочасність» означає тут і певний процес в історії людських conditio humana та modus vivendi, процес певних – дуже особливих – конфіґурацій суб’єкта в певній послідовності їх взаємонакладання, певну констеляцію ладу думок і настроїв, оглядів та обріїв, певний уклад поглядів та практик, явищ, з’яв, проявів та уявлень, певну – тепер уже за Мішелем Фуко – епістему укладання, застосування і достосування знання та порядку понять, таксономії речей, певних способів і форм побутування у світі – і нашу спільну сучасність, яку ми всі поділяємо. Почавши складатися десь із раннього XVI ст. на європейському Заході, цей процес поширився сливе цілим без винятку світом і триває – зі всіма численними і неодмінними видозмінами, трансформаціями та іноді карколомною змінністю констеляцій – дотепер. З усіма заданими вже від самого початку апоріями. З неодмінними, теж від самого початку, критичними корелятами та власним-таки, антимодерним зворотним боком. Усі ці незчисленні мутації та метаморфози Новочасності через наступні століття не в змозі, проте, посутньо перемінити самої її істоти, її граматики та іманентної логіки – отож, посутньо вона триває дотепер, і немає ані найменших ознак, які провіщали би чи то близьке завершення цієї Новочасності, чи то можливість хоч якось її довершити, вивершити, завершити і перевершити. Ми називаємо її Новими Часами, Новожитністю, Модерністю, намагаємося розрізнити в її перебігу етапи, фази й періоди, розділи та підрозділи, іноді проголошуємо її закінчення, додаючи префікси і прикладки, які мали б його провіщати. Але їй і далі кінця й краю не видно, цій Новочасності, ми й далі не можемо посісти якусь зовнішню щодо неї позицію, хоч якось її трансцендувати.
Найвище, можемо говорити про якусь її втому чи навіть зношеність, виснаженість, можливо, про відчай від себе самої, від усвідомлення невідворотної повторюваності головних її сюжетів і непозбувності її апорій, того, що, здавалося б, давно вже розпізнане, осмислене і подолане. Тим-то ту якість Новочасності, яка визначає нашу безпосередню сучасність, нерідко називаємо – за аналогією до Пізньої Старожитності чи Пізнього Середньовіччя – Пізньою Новочасністю, навіть гадки не маючи, що ж цій пізності мало би чи могло би прийти на зміну. Бо і Старожитність, і Середньовіччя були названі так уже ex post, із перспективи виразно, безсумнівно іншої епохи. Ми ж натомість суцільно, безроздільно і безвихідно перебуваємо далі в лоні цієї нашої Новожитності, можливо, й переживаючи її втомленою чи навіть виснаженою, але не тямлячи навіть близько й приблизно, що могло б або наснажити її до нового життя, або ж завершити. Ба більше, живемо в ній усередині цілковито свідомі не просто її хиб, її хибності чи попросту схибленості – але й її остаточної згубності: подумаймо бодай про спричинену цією Новочасністю ґлобальну кліматичну та екологічну кризу, яка з кожним роком, з кожним днем набуває дедалі непомильніших ознак катастрофи; подумаймо про ініційовані Новожитністю господарку і спосіб споживання, спосіб проживання, загалом спосіб життя, засновані на надужитті з ресурсів планети, перевищенні усіх можливих рахунків, суцільних і невпинних перевитратах; пригадаймо всі не(до)виконані обітниці, всі утопії, які не те що не збулися, але й здебільшого обернулися катастрофами, про всі війни, які не вдалося відвернути, про всі нестачі, які не вдалося надолужити, всі загрози, яким не вдалося запобігти, всі прогалини, які не вдалося заповнити – і все одно не знаємо, як з цих зачаклованих згубних кіл вийти, як покинути нарешті цю Новочасність, що обертається дедалі моторошнішими своїми темними сторонами. Живемо в ній без найменшої можливості поза неї визирнути чи то проспективно, чи навіть спекулятивно. Якій такій новій «ранності» має ця наша «пізність» поступитися? Відчуваємо нашу Пізню Новочасність разюче вразливою, ранимою і зраненою, це так, але яка така наступна «ранність» має прийти їй на зміну, окрім усе більшої зраненості, все нових і нових ран?
Розщепленим – до того ж, дедалі більше, а на сьогодні вже, властиво, безнадійно розщепленим – означником є і сам «психоаналіз». Гадаю, це так самоочевидно, що не вимагає в цьому місці додаткових витлумачень. Тим-то сьогодні, говорячи про психоаналіз, матимемо на увазі передусім – але власне не тільки – його класичну, Фройдівську версію, хоч і вона аж ніяк не цілісна в собі, далека до послідовності й несуперечливості.
VІІ
Отож, позаяк від якогось часу психоаналіз також є невилучним складником цієї нашої Новочасності, її внутрішнім чинником і ферментом, її відтоді постійним корективом і корелятом, а також однією з галузок, що породжують теорії про неї, не маємо, трактуючи Новочасність з перспективи психоаналізу, ані найменшої змоги здобутися на так звану зовнішню – зовнішню до цієї Новочасності – позицію. Психоаналіз, попри його вникливість і проникливість, його колись крамольну критичність, попри його субтельну субкутанність, попри переважну незаанґажованість і дистанційованість, попри його абстинентність і подекуди абстрактність, всю його диверсійність і субверсивність, таки не є чимось зовнішнім до Новочасності, чимось відмінно від неї Інакшим, чимось Іншим у стосунку до неї.
Тим паче не може претендувати психоаналіз на статус якоїсь метапозиції стосовно до Новочасності та її численних дискурсивних полів та репрезентативних практик, її самоусвідомлення та саморефлексії, способів її маніфестацій, усіх її іллокутивних актів та перформативних акцій. Якщо психоаналіз ще чогось вчить, то власне оцього: не тільки він сам не має підстав претендувати на метапозицію, а й сама так звана метапозиція є радше однією з найпривабливіших, але й найдаремніших ілюзій цієї-таки Новочасності, однією з її невідступних фата-морґан, на які вона ніяк не може здобутися, але й яких також ніяк не годна позбутися, від яких ніяк не готова відмовитися, гнана переконанням, що ось-ось її таки запопаде. У цьому вимірі психоаналіз зробив оці два важливі відкриття: метапозиція, метадискурс щодо Новочасності хоч і неможливі, зате спокуса та ілюзія їх неодмінні (тут виразно бачимо зв’язок між звабою метапозиції і чаром Цілості); і друге: сам психоаналіз аж ніяк такими метапозицією і метадискурсом не є. Так, психоаналіз здатний до метапсихології (зрештою, одне з найважливіших, опірних понять Фройда), але він свідомий неможливості метапозиційності: і власної щодо Новочасності – і метапозиційності як такої. Це, знову-таки, засвідчує неабияку спроможність психоаналізу до саморефлексії і критичного сумніву, переосмислення, але також постійного перепитування і перевідкриття власної традиції і власних теорій. І засвідчує його, психоаналізу, питому новочасність. Психоаналіз – це в тому числі вчення про марність сподівань на трансґресію – і марність сподівань на можливість відмови від пожадання трансґресії.
Психоаналіз не тільки ніколи не був і так ніколи й не став такою суцільною, стрункою, несуперечливою в собі, послідовною і бездоганною Теорією, але й самим своїм рухом, своїми жестами, перебігом свого становлення і був найяскравішим доказом обидвох цих тенденцій: і запеклих пошуків такої теорії, і її неможливості, свідоцтвом цієї центральної жаги та утопії Новочасності – остаточного Знання. Читання психоаналітичного тексту – це власне і є досвід колізії жагучого Фройдового пожадання суворої науковості для психоаналізу, як її на той час розуміли, поступового усвідомлення невідповідності засобів намірам, і відкривання, творення на цьому шляху, в цій напрузі зовсім нових, власне пізньо-новожитних способів дискурсивності. І водночас психоаналіз став тим полем, де відбулося й відкриття обидвох цих тенденцій Новочасності: до несуперечливої досконалості, досконалої несуперечливості – і досвідчення її засадничої недосяжності.
VIIІ
Це пов’язане не тільки із відкриттям персонального, неповторного динамічного Несвідомого, не тільки із конституюванням новочасного Суб’єкта Несвідомого – нецілісного, розщепленого в собі і від себе відчуженого, для себе недоступного – у його перенесенні на уклад та укладання новочасних теорій і практик, моделей та модальностей співжиття і облаштування доброго життя; це відкриття стало можливим не тільки через викриття повернення витісненого і невідступного феномена Повторення як такого, Повторення потойбіч Принципу Задоволення. Не тільки на підставі пізнання засадничої частковості потягів, визначальної частковості об’єктів і переважної незбіжності, нетотожності між ціллю потягу та його об’єктом, а отже й нецілісності самого Бажання – але й уможливило зазирнути в саму структуру Новочасності, яка власне й полягає у пожаданні принципової можливості остаточності й цілісності, передбачуваності і несуперечності, невідчуженості і всеохопності – досконалого облаштування знання, освіти, закону і законодавства, політичного і суспільного устрою, внутрішнього ладу, злагодженості виробництва, господарки, суспільства, сім’ї, індивідуального життя – і засадничій, власне структурній неможливості їх осягнути. Виведення остаточного рівняння постійно бовваніє перед очима як основна мета, ось тільки рівняння ніколи не складається.
Діалектика Моторошного – несподіваної, раптової зміни рідного, знайомого, близького, притульного і потульного на чуже, загрозливе і грізне – відкрита Фройдом 1919 року, тобто якраз 101 рік тому, справджується тут якнайповнішим чином.
Так вона влаштована, ця Новочасність, нез’ясовним і незбагненним для себе самої і для нас, її сучасників, чином, що нічого в ній неможливо передбачити до кінця, запланувати остаточно, пізнати доглибно без найвищої ймовірності, що все – або принаймні частково – виявиться не таким, як здавалося, станеться не так, як гадалося, обернеться несподіваним, непередбачуваним, непрораховуваним – іноді власне моторошним – чином, що все піде якось не так, колись вилізе боком, невідь як і невідь звідки, що досконале рівняння так ніколи й не складеться, і ще добре, як складеться взагалі бодай якесь. Що основні поняття, на яких ця Новожитність вибудувана, засадничі концепти, на які вона спирається, ніколи й не були прозорими та несуперечливими, а вже від самого початку складними, складеними та амбівалентними, ось тільки що ця складність і амбівалентність видні і зрозумілі були не від самого початку, а оприявнювалися і виявляються поступово, розгортаються щойно з часом, іноді вкрай несподівано, вкрай дошкульно і вкрай прикро.
ІХ
Отож психоаналіз поступово з’ясовує, що причина тут далеко не тільки в самому існуванні Несвідомого, його продукції та його неодмінних ефектах і наслідках, не тільки у витісненні та неодмінно несподіваному поверненні витісненого, не тільки у спотвореннях, прогалинах і затьмареннях, спричинених дією спротиву і захистів, не просто у невідступній схильності і повсякчасній готовності до реґресії, не тільки у розщепленості нашого Суб’єкта і навіть не тільки у принциповій розщепленості нашого Бажання – але й у Überdeterminuerung – наддетермінованості – іншому великому відкритті й важливому понятті Фройда. У тій обставині, що в нашому людському світі, світі людського духу та його символічного ладу, а в Несвідомому то й поготів, усе – цілковито усе – може мати не одне значення, а багато, потенційно необмежено багато значень, які – на відміну від остаточного Знання, цього верховного ідеалу Ранньої і Високої Новочасності з її Просвітництвом та Bildung, її постулатами енциклопедичності й архіву, однозначної, редукціоністської причинно-наслідковості, прогресивного нагромадження знання і невпинного, несуперечливого Поступу як такого – ще й як можуть бути суперечливими, але від того не стають анітрохи взаємовиключними, ба, більше: можуть мати чинність у цій багатозначності, суперечності, але не взаємовиключеності одночасно – не кажучи вже про поступове розгортання цих значень у часі.
Тут маю на увазі, цілком очевидно, ще одне засадниче і посутньо пов’язане із наддетермінованістю відкриття психоаналізу – die Nachträglichkeit – навздогінність, постфактумність, відтерміновану дію, часовий розрив між визначальною подією та її вирішальними ефектами, щонайменше кількаступеневість усього для людини істотного: почуття, пам’яті, сприйняття, значення, досвіду, долі.
X
Психоаналіз взагалі можна би було назвати теорією часу Новочасності: цей час позначений витісненням у позачасовість Несвідомого, позначений великою, позбавленою будь-яких ієрархій та відміток реальності симультанністю Несвідомого, позначений своєрідною симультанною вічністю Несвідомого в тому сенсі, що щось, один раз туди потрапивши, залишається там назавжди і вже ніколи не може ані звідти випасти, ані бути звідти вилученим; позначений можливістю рухатися душевним часом у зворотному напрямку, рухливістю і зворотністю лібідо; позначений особливістю Nachträglichkeit, поверненням витісненого, розрізненістю, поступовістю – та аж ніяк не конче поступом – послідовності людської сексуальності, про виняткову особливість латентності в історії становлення сексуальності й перебігах та перипетіях сексуацій, настирливістю повторення, а також відкриттям феномена Перенесення в його стосунку до часу, що полягає одночасно і в спробі ототожнення нетотожного, але й ненастанній актуалізації минулого, тобто релятивізації посутньої, якісної відмінності різних часових верств.
Відкриття психоаналізу, пов’язані з характером і переживанням часу Новочасності, мають визначальні наслідки і щодо спільнот та їхніх уявлень про себе. Бо вони означають, що індивідуальна пам’ять не конче мусить збігатися з родинною, родинна – з родовою, родова – з колективною, колективна – з історичною, історична – з культурною, а культурна – з персональною, а всі вони разом і кожна зокрема аж ніяк не мусять бути тотожними так званій фактичності часу. Що є спільнотні та колективні Deckerinnerungen (покривні спогади), а не тільки персональні. Що те, чого не хочуть знати спільноти і суспільства, чого вони «не пам’ятають», є також наслідком витіснень, травм, відображенням конфігурації та динаміки суспільного несвідомого. А те, що вони «пам’ятають», аж надто часто виявляється наслідком перенесення, заснованого чи то на фіксації, чи то на проєкції, чи на роботі спотворення і вторинного опрацювання. Між ними можливі – і навіть структурно запрограмовані – відмінності, які урухомлюють надзвичайно складні реґістри взаємовідношень, ускладнюючи незмірно нашу спільну Новочасність, але водночас і дозволяючи ледь-ледь краще цю її складність зрозуміти.
Оці, з одного боку, наддетермінованість, а з іншого боку, відтермінованість у часі і кожного компонента Несвідомого зокрема, і їх комплексів та великих ризóм, відкриті уперше на матеріалі сновидінь, є посутньою, структурною прикметою Новочасності. І психоаналіз терпляче тлумачить нам, що справа не в тому, аби її вилучити, редукувати, звести до Єдиного, а прийняти як іманентну даність і далі вчитися з нею обходитися, не шукаючи, власне, цього Єдиного і Несуперечливого. Але й виразно, ще й як виразно показує, що від переслідування цієї важливої химери, цього центрального фантазму Новочасність також ніколи остаточно не відмовиться. Не відмовиться, бо несила, бо так вже вона влаштована.
ХІ
А заразом – і це теж не є жодною суперечністю – ця наша Новочасність надзвичайно детермінована своєю ґенезою, історією своїх етапних та оказіональних травм, своїх бажань та витіснень, їх несподіваних повернень, є продуктом своїх фіксацій та реґресій, своїх перенесень, свого обертання у зачаклованому повторенні, у своїй вторинній насолоді, яка так часто маскується під стражденність чи жертовність – і так часто ними справді є.
І щодо цієї ґенези можна і треба діяти також археологічно і реконструктивно, аби бодай трохи применшити її деструктивні, невидимі від початку і так запросто аспекти, бодай частково розпізнати її тяжіння до смерті. Реконструкція та деконструкція покликані тут протистояти деструкції та деструктивності. Але теж спробувати обернути лихо на чесноту, а доглибне усвідомлення власної вразливості поставити на службу найбільшого – і, по-суті, єдиного справжнього джерела нашої сили – пізнання і визнання нашої минущості, обмеженості, частковості, розділеності і розірваності, слабкості, недосконалості, крихкості, вразливості і (взаємо)залежності.
ХІ
Подібно – достеменно ідентично – виглядає справа і з Утопією у структурі Новочасності, її згубністю і нестримною принадою – але передусім з її непозбувністю та нерозривним зв’язком між утопією та нашою здатністю бачити і творити майбутнє. Відколи ми стали – волею залежних і незалежних від нас течій – новочасними суб’єктами Пізнання, а отже й суб’єктами автономії, дії та діяльності, відповідальними за самих себе, своє щастя і нещастя, добробут і поневіряння, лад, нелад, розлад і безлад, незмінно вагаємося між двома однаково сильними тенденціями: повстанням проти авторитету – і тугою за ним; потребою в люблячому, всемогутньому, всезнаючому Батькові-захисникові – і вимогою заперечити Батька-утискача і обмежувача, усунути, від нього емансипуватися, зменшити залежність і від нього, і від самої цієї туги за ним, жити власним життям на власний розсуд, довіряючи тільки собі, сповнити нарешті обітницю Свободи і незалежності, втілити її. Вагаємося між Революцією та Давнім Режимом, між пожаданням прориву і ностальґійною тугою, між зверненою вперед до майбутнього і зверненою назад у минуле утопіями.
Дві великі обітниці Новожитності постають тут у всій своїй суперечливості: обітниця індивідуальної автономії та суспільної емансипації і обітниця свободи щодо наперед заданого, встановленого чи узурпованого авторитету.
Якщо ми справді автономні, то це означає, що можемо покластися на свій несхибний модерний Метод, на нашу надійну Науку, наші відкривчі дослідження задля облаштування доброго життя у всіх його вимірах – індивідуальному, душевному і психічному, у міжлюдських стосунках, у вимірі політичної спільноти, господарки й господарювання, виробництва й обміну, у вимірі суспільства рівних громадян, вимірі публічності з різністю і рівністю думок і точок зору, опіній, і дискурсивністю дискусій, але урешті-решт і як цілісне й автономне Людство – на засадах розуму, справедливості, рівності, доцільності і Блага. Другий наслідок: уявлення про те, що це доступно нам, засадничо здійсненно вже тут і тепер, тут, на цьому світі, в Поцейбіччі, якщо не негайно, то вже напевне в осяжному майбутньому. І в цьому ми незалежні. І майбутнє набуває обрису і плану, набуває наданого нами ж сенсу. Сенсу дії і діяльності, досягнення і досяжності, дійсності і здійсненності.
Якщо ми емансиповані – від Напередвизначеності, від фаталізму долі, від примх природи, від нерозумних упереджень, утисків і упосліджень, забобонів, страхів і залежностей, мітів і містики – ми, знову-таки, сягнувши зрілості, можемо сягнути правдивої свободи, рівності й незалежності від хибних ідолів і репресивних авторитетів.
Умертвивши Бога (Ніцше), підваживши Папу (Гус, Лютер, Кальвін та інші), обезголовивши Короля (Англійська, Французька революції), скинувши Пана (Геґель), убивши Батька (Фройд, «Тотем і Табу»), розправившись із Автором (Ролан Барт), покінчивши із Суб’єктом (М. Фуко), ми опинилися нарешті не тільки перед можливістю, але тепер уже й перед необхідністю, ба, навіть вимогою! – вийти зі самоспричиненої незрілості (Кант), взяти нарешті власне життя у власні руки, здобути нарешті приховуване чи узурповане від нас перед тим пізнання – надійне і незаперечне (Декарт), позбутися нарешті репресій геґемонів, тиранів, деспотів, сатрапів, диктаторів, самодержців і самодурів, втілити вимогу Свободи, Рівності і Братерства в щойно заснованих суспільствах вільних і рівних, автономних, діяльних і відповідальних громадян щойно встановленого Людства з його природніми та невідчужуваними рівними та універсальними правами. Ми опинилися перед необхідністю самим добре облаштовуватися на цьому світі (Томас Мор з його понад 500-літньою Утопією, Томазо Кампанелла та наступники – аж до Маркса, Троцького, Лєніна, Гітлера, Муссоліні, Мао, Пол Пота та корейських Кімів).
Психоаналіз можна також окреслити і як теорію про життя в секуляризованому світі Новочасності, у світі мертвого Бога і вбитого батька, заперечених і відкинутих авторитетів, підважених законів, поставлених під сумнів правил, обернутих навспак принципів – і про незнищенність Великого Іншого, про структурну амбівалентність між повстанням і залежністю, покорою і спротивом, вишуковуванням усе дрібніших та частковіших ознак репресивності – і тугою за субмісивністю, за підлеглістю, уляганням. Недаремно Фройд відкрив амбівалентність саме на матеріалі Едипа і Тотема й Табу.
У цьому місці мені важливо спробувати пов’язати дві основоположні лінії Новочасності: бо Суспільство (винахід Новочасності) – або навіть Людство (теж винахід Новочасності) – автономних громадян, засноване на Свободі, Рівності й Братерстві, є суспільством і людством із винесеним за дужки Батьком – власне не усунутим, а винесеним за дужки, поставленим під питання, під сумнів, не відсутнім посутньо, а присутнім як відсутність. Тут не може не впасти у вічі оберненість становища: доновочасний стан справ визначає страчений, принесений в Жертву і Воскреслий Син за вічно Живого, Безсмертного і Незмінного Батька, у ті часи ще званого Отцем. Новочасність – це живі сини, що намагаються гуртуватися навколо мертвого Батька, висновувати сенси і сенсації з цієї обставини, невпинно переконуватися в тому, що вони справді живі, борюкатися з підозрою, що, може, й ні, відчувати тріумф, жаль і провину, жадати задоволення і забороняти його собі, прагнути свободи і покути за неї, відчувати звільнення і потребу поневолення, бажання і тривогу, хтивість і прив’язаність. І навколо цієї діалектики присутності/відсутності снується також велетенська новочасна епіка залежності/незалежності. Суспільства вільних і рівних братів та сестер постають перед новими викликами: конкуренції, змагальності, вивищення і приниження, виникнення нових ієрархій на місці, яке прагнуло до цілковитої горизонтальності, до знищення ієрархій як таких – але також перед викликом туги за реґресивністю, бажанням здитиніти і узалежнитися, віддатися і здатися на чиюсь волю і ласку, повірити у чиюсь – якщо вже не власну – всемогутність, змагання за батькову любов та перевагу перед ним, за повагу до себе, за право називатися новим батьком, виклик тривоги із-за його відсутності і через небезпеки, таким статусом накликані. Репресивність і реґресивність виявляються щільніше пов’язаними, ніж Новочасності хотілося би вважати.
ХІІ
Отож, психоаналіз можна було б окреслити і як теорію амбівалентності. Він уможливив нам теоретичну оптику, яка дозволяє краще розгледіти одну з найголовніших апорій Новочасності: напруги між прагненням Свободи – і вимогою обґрунтувати існування та підстав Структури як такої, устрою, закону, ладу. Прагненням автономії та емансипації – і жаху перед Хаосом, Поразкою і Небуттям. Велика Французька революція, обезголовивши свого монарха, екзекутувавши ієрархію, проголосивши всіх вільними, рівними і збратаними громадянами Республіки, тут-таки встановлює культ Верховної Істоти, тут-таки запроваджує терор, тут-таки провокує консервативну контрреволюцію, прикликає Наполеона, який проголошує Імперію. Психоаналітичні теорії Я-Ідеалу, Ідеального Я, Над-Я, а надто Ім’я Батька і Великого Іншого дозволяють нам значно краще порадити собі з цією діалектикою, узгодити виклик вимоги й необхідності облаштувати нове, справедливе, нерепресивне життя для спільнот вільних і рівних братів та сестер – і відкриття непозбувності Утопії. Але й відкриття непозбувності гаданої репресивності – унаслідок інтерналізації Імені Батька, в усе дрібніших і частковіших виявах. А також виклик і нездоланність ресентименту, який береться з переконання, що хтось або щось постійно зазіхають на нашу свободу й рівність, на нашу гідність, намагаються принизити і скривдити, постійно перешкоджають цьому облаштуванню остаточного доброго й справедливого ладу.
ХІІІ
Увиразнює ці апорії Новочасності й інша неоціненна теоретична перспектива, відкрита та запроваджена психоаналізом: теорії фалічності та кастрації.
Колосальний репертуар фалічності, його вигадливі засоби, його незрідка ексцентричний, а подекуди просто-таки ексцесивний інструментарій: технічний, технологічний, габітуальний, символічний, покликаний слугувати гаданим захистом від невідступного відчуття відсутності, недоступності повсякчасної загрози, втрати, зникнення. Фалічність є неодмінною модальністю захиститися від загрози зникомості, минущості, вразливості, способом утривалитися в сенсі і сенсовності, владі і владності, знаку, значенні і значущості. Озброїтися, оснаститися супроти загроз і небезпек, передусім небезпекою самої кастрації як втрати, позбавлення, розлуки. Але фалічність, покладена в основу Новочасності, ставши її провідною модальністю, наштовхнулася на власні межі, стала джерелом не сили, не тільки сили, але й чинником, який підточує її зсередини, вичерпує довкілля і власні спроможності, звужує репертуар потенційності, стає стрижнем нарцизму власної переоцінки, постійним джерелом загрози доброму співжиттю, замахом на свободу, рівність і братерство, інструментом вивищення, змагальності і самозапевнення за недостатніх передумов.
ХІV
Велике прозріння психоаналізу, що все це вирішальним чином пов’язане зі структурою мови, є визначальне і для розуміння того, як влаштована Новочасність, і для подальшої її динаміки (включно із заснуванням структурної лінгвістики, структуралізму, постструктуралізму та деконструкції). Інтуїція психоаналізу щодо фрактального характеру всіх явищ символічного регістру, заснованих на структурі Мови, здійснила переворот в самоусвідомленні Новочасності, а отже і в її подальшій динаміці, її перебігу. І він був далеко значнішим, ніж оті численні пізніші turns в науках про культуру: linquistic turn, historical turn, cultural turn, spatial turn, anthropological turn, mythological turn, translational turn, visual turn, iconic turn – адже жоден так і не заснував, на відміну від психоаналізу, окремої парадигматичності.
Прозріння, що за всіма без винятку явищами символічного ладу, за всіма без винятку ефектами Несвідомого – вільними асоціаціями, сновидіннями, симптомами, хибними діями, мареннями і мріяннями, маяченням і перверзіями, дотепом і творчістю – лежать ті самі риторичні фігури, ті самі тропи мови: метафора, метонімія, антитеза – є власне психоаналітичним, не лінґвістичним, не філологічним.
Відкриття структурної заданості дискурсивності, неухильної повторюваності певного набору дискурсів і неминучої внутрішньої заданості їх розгортання, стало іншим пов’язаним із мовою в Новочасності вирішальним психоаналітичним відкриттям.
Новочасності, яка вже через самоокреслення визначає основну свою тенденцію і властивість – прагнення і продукування новизни – психоаналіз відкрив очі на умовність такої можливості. Виявилося, що повторення у видозміненому вигляді – це не зовсім те, що Новочасність мала на увазі під Невпинною Новизною, і що новизну породити значно важче, ніж видавалося, і що поява правдивої новизни рідко – або й ніколи – залежить від свідомої волі й самої рішучості та завзяття. І що Новизна є таким самим непозбувним і недосяжним фантазмом Новочасності, як Цілість, Несуперечливість, Надійне Знання, Утопія, Поступ, Всемогутність, Доступність і Досяжність, Здійсненність, Нескінченне Вдосконалення.
Відкриття ж тієї обставини, що заборона, обмеження, недоступність є не (с)тільки ворогами і вбивцями Бажання, але (і) його неодмінними передумовами, коли Бажання задля свого ж підтримування вдається до фантазмів, заборони, репресії, переслідування, взагалі змогло цілковито перевернути перспективу – не скасовуючи, однак, Новочасності, не ставши, проте, ані тим таким жаданим її завершенням, ані важелем для здійснення трансґресії.
Психоаналіз по-новому структурував внутрішній світ Людини Новочасності, синтезував і до певної міри узгодив – але й виявив усю їхню внутрішню суперечливість, усю непримиренну складність Новочасності, її неприкаяність. Але рівняння все одно ніяк не складається і не складається. І ми й далі змушені вдовольнятися тим, що є, і тим, як воно у нас виходить, як вже складається, а не втішатися тим, як би воно мало бути.
ХV
І однак психоаналіз можна назвати також і Вченням про Неповторність: ровесник дактилоскопії, яка в той самий час відкрила ту обставину, що так, усі без винятку люди мають пальці, і ці пальці можна було би вважати однаковими та універсальними, якби не неповторний рельєф на їхніх пучках, психоаналіз, що так скажу, в подвійному вимірі рятує неповторність кожної людської душі: рятує і на тлі секулярного занепаду віри в єдину, індивідуальну і неповторну душу – але також і на тлі затирання неповторної індивідуальності в добу масовості, коли особа стає нерозрізняльною статистичною одиницею, виробничою одиницею масового виробництва, військовою одиницею тотальної мобілізації, споживчою одиницею масового споживання, виборчою одиницею масових партій, незначущою одиницею раціоналізованого менеджменту, безликою одиницею масових зібрань, рухів, об’єктом уніфікації з боку держави, освіти, технічних стандартів, соціологічних обрахунків, біополітики, об’єктом пропаганди, маніпуляцій, політтехнологій, реклами й розваг тощо. Зрештою, не Свідоме ж може бути ґарантом неповторності в секуляризованому, уніфікованому й омасовленому світі: якщо Розум методу, розум cogito, розум Просвітництва і апріорних форм пізнання є універсальними, то про яку неповторність носіїв такого розуму, такого знання і такого пізнання може йтися? Саме несвідоме, натомість, навіть з його граматикою, тотожною граматиці свідомого і граматиці мови, але оберненою навспак, покликаною не прояснювати, а затемняти, ускладнювати, утруднювати значення, тільки й може стати в Новочасності єдиним надійним джерелом і запорукою унікальності особистості.
Своїм відкриттям персонального, неповторного, індивідуального динамічного Несвідомого психоаналіз не тільки врятував неповторну особистість для світу секуляризованої масовості та уніфікації, але й зробив значно поважніший внесок у цілу структуру Новочасності:
Він подав ту єдину вірогідну теорію, на підставі якої можна було здійснювати практики індивідуальної автономії – поза станом, поза класом, поза угрупуванням, яке тебе визначає, поза спільнотою, нацією, поза фаховою ідентичністю, навіть поза родиною, сім’єю і ґендером. Ось це парадоксальне послання психоаналізу: я ніколи не зможу зрозуміти себе – а отже й стати собою – без розуміння персональної історії мого Несвідомого, пов’язаної, безперечно і найбезпосередніше, із сім’єю, родиною, оточенням, середовищами і обставинами мого становлення – проте зрозумівши і реконструювавши її, я дістаю можливість конструювати мою приватну неповторну оповідь, наратив стосунків з моїми бажаннями і пов’язаними з ними образами, дериватами та конотаціями. Я – неповторний інтрапсихічно, отож я маю підстави для здобуття автономії, заснованої на автентичності. Зрозуміло, що така постава містить несамовитий емансипаційний потенціал – але також неймовірний потенціал індивідуалізму. Сконструйована історія не конче має бути тотожною реконструйованій, аби мати продуктивний сенс, аби бути тривкою – ось сам корінь цього відкриття.
Психоаналіз як рідко яка теорія Новочасності випрепарувала ще одну її центральну апорію: між повторенням і неповторністю; повторюваністю і неповторністю. Відтак психоаналіз можна було б назвати і теорією про співвідношення закономірного і випадкового, каузального і окказіонального.
ХVІ
Психоаналіз, увійшовши в такий спосіб у типово новочасні, складні і неоднозначні стосунки із Просвітництвом, з одного боку, підважив його зухвалий запал неофіта, його п’янку самовпевненість – ота знаменита Фройдова «третя нарцистична травма, завдана людству, після Коперника і Дарвіна», – з другого ж боку, виявився саме тим чинником, який допоміг йому подолати кризу наївної і незґрабної прямолінійності, модифікуватися у прийнятний для Пізньої Новочасності спосіб, ба навіть радикалізувати у певному – видозміненому – сенсі свою програму – і тим самим зрештою реабілітував сукупний проєкт Просвітництва в його власних очах, врятував його вірогідність для Новочасності на незмірно складнішому рівні. Психоаналіз не так відкрив нерозумність розумного – це безупинно робили незчисленні течії ірраціоналізму та нігілізму в той самий час, – як радше ствердив розумність нерозумного, позірно, гадано безглуздого, визначив його граматику та синтаксис, а навіть фразеологію (якщо йдеться про мовлення у психоаналізі-акті і в дискурсі) – ось у чому полягав, як виявляється, його новочасний телос. Психоаналіз дозволив здійснити Просвітництву оту рятівну трансформацію від «наївного» до «критичного» (збіжність із самоокресленням Франкфуртської школи тут аж ніяк не випадкова), відкрив перспективи і «реконструктивного Просвітництва» і «деконструктивного», розгорнув складну діалектику Просвітництва.
ХVIІ
Ранній, Фройдівський психоаналіз явно чи неявно, експліцитно чи імпліцитно став модальністю відповіді, але вже в кожному разі реакцією на потрійну кризу Високої Новочасності: кризу класичного лібералізму; кризу наукового редукціонізму; і кризу манчестерського капіталізму.
Його появу взагалі можна було б діагностуючи і як реакцію чи відповідь на кризу класичного лібералізму, на розпад його непорушних доти і, здавалося, нерозривних діад: свобода передбачає відповідальне самоопанування, політика – етос раціональності, а естетика покликана ці засади потверджувати і зміцнювати. Як реакцію на вивільнені самим класичним лібералізмом масові сили й тенденції, яких він не збирався вивільняти і які врешті-решт змели його самого. Просвітницькі еліти, що пропагували ідеали освіти, самоопанування, відповідальності для здійснення розумного, доцільного, доброго, неавторитарного, республіканського облаштування в цьому світі, були зметені, змиті віднизовими тенденціями, що провіщали і самі вже були виявами масової політики. За цих обставин психоаналіз зміг запропонувати три ключові теорії у відповідь на спричинену нею множинну і гостру кризу ідентичності, що дали змогу Новочасності перевідкрити, модифікувати, перезаснувати саму себе, здійснити перехід від Нормативної Новочасності до Складної: теорію Суб’єкта Несвідомого, теорію розумності позірно ірраціонального; теорію неповторного Несвідомого. А також четверту, ключову теорію, що стала відповіддю на кризу смерті Батька: теорію істерії.
Відчуття хаосу, який загрожував потопити всі дотодішні звичаї і сенси, змінилося відчуттям нового, але незмірно складнішого ладу. Ладу – в тому числі – незмірно ширшої демократичної партиципації. Настала доба масовості, в тому числі масової демократії. Психоаналіз виявився тут чинником радикалізації і поглиблення однієї з найважливіших обітниць Модерності – обітниці демократії, заснованої на Свободі, Рівності і Братерстві.
Але водночас психоаналіз створив теоретичні передумови для розуміння усієї суперечливості, всього драматизму, всієї амбівалентності такого стану справ, коли, скажімо, розширення демократичних свобод підвищує ймовірність популізму, маніпулятивності, додає амплітуди реґресивності, але й екстремізму, збільшує ризики встановлення тоталітаризму або – навпаки – суспільної лабільності, іншими словами: коли розширення демократії не тотожне примноженню республіканізму.
ХVIІІ
Психоаналіз як реакція на кризу наукового позитивізму-редукціонізму не був єдиним: схожі пошуки відбувалися і в царині математичної логіки, квантової механіки, загальної та спеціальної теорії відносності, структурній лінґвістиці.
Тут важливо збагнути подвійну постать психоаналізу у цьому сюжеті: його становлення відбувалося у драматичній – і так і не розв’язаній – колізії суперечності між прагненням Фройда зводити і втримувати психоаналітичну споруду відповідно до суворих вимог біологізму – і усвідомлення неможливості цього, але саме в цьому усвідомленні вибудовування неповторної нової конфігурації знання та науковості. Про інший вияв цього драматичного конфлікту ми вже згадували сьогодні за іншої нагоди – сам психоаналіз як акт висловлювання є свідоцтвом неможливості суцільного, досконалого, послідовного, несуперечливого в собі і загальній науковій парадигмі знання.
ХІХ
Те, що психоаналіз має неабиякий стосунок до публічності, незаперечно засвідчує бодай уже сама реальність цієї лекції.
Психоаналіз дбає про враження, яке він справляє на публічність, воно йому не байдуже. Психоаналіз здійснює перенесення на публічність точнісінько так само, як і навпаки. Можливо, в певному розумінні психоаналіз взагалі є наслідком перенесення на публічність. Психоаналіз намагається подавати їй звіти, дбає про власну дієвість, йому небайдуже, як його бачить, оцінює і сприймає публічність. Психоаналіз втручається в публічні дебати, його представники часто претендують на статус публічних інтелектуалів. Психоаналітиків залучають до найрізноманітніших дискурсів та експертиз, розпитують на найрізноманітніші теми, цікавляться їхньою думкою, а вони відповідають, тлумачать, інтерпретують.
Сам психоаналіз зароджувався в середовищі уже давно сформованої новочасної наукової спільноти, під пильним і часто дуже скептичним наглядом так званого вченого співтовариства. Але дуже скоро в нього виникли стосунки з публічністю широкою, публічністю як такою, новочасною публічністю з її опінією, її не тільки можливістю, але й вимогою мати власну опінію, сперту на освіті і знанні, на етосі Просвітництва. Зазнавши несприйняття з боку вченої спільноти, Фройд звернувся безпосередньо до широкої публічності Новочасності.
Чимало кроків Фройда, в тому числі деякі, здавалося б, суто теоретичні логіки й наслідки, деякі послідовності теоретичних міркувань можна зрозуміти винятково як акти, скеровані до публічності і їй призначені. І це не лише наслідки перенесення, але й свідомі виклики, свідомі травми, які він цій публічності прагнув завдати.
До Новочасності ніякої публічності не було. Публічність, подібно як і психоаналіз, є продуктом, ефектом, витвором, а також одним з ідеалів Новочасності, її власною сценою, її резонансною площиною, площиною її проєкцій, її адресатом, її дзеркалом, чи радше – складною системою дзеркал. У ньому вона розглядає себе, споглядає, рефлексує. Публічність є одним із найважливіших її вимірів.
Новочасність від публічності невід’ємна, так само як і публічність можлива тільки в Новочасності. Новочасність залежна від Публічності. І тут психоаналіз теж зробив кілька визначних відкриттів і визначальних внесків, до того ж, далеко не тільки – і не найперше – у сподіваній постаті теорії нарцизму. Вимір Публічності психоаналізу очевидний не просто – і, знову-таки, далеко не найперше – в його теоріях масової психології і не в груповому психоаналізі, а передусім через сам спосіб, як заіснував психоаналіз, як від від початку був розрахований на сприйняття не тільки вченої спільноти, не тільки res publica litteraria, але й Публічності як чогось, чого – подібно до Суб’єкта Новочасності, подібно до вимог свободи, рівності і братерства – попросту не було і не могло бути в доновочасну добу. Публічність Новочасності не тотожна громадянському суспільству, не тотожна відкритому суспільству, не тотожна масовим суспільствам і масовим рухам. Важливо і цікаво простежити, як психоаналіз розгортається в лоні публічності, який він свідомий цього, як він вдається до актів публічності і до неї апелює, як під впливом сподіваних ефектів публічності формуються найважливіші його постулати та одкровення: сновидіння, Несвідоме, Бажання, інфантильна сексуальність, перенесення – це зовсім інші виміри стосунків психоаналізу із Публічністю, ніж його теорії масової і групової душі. До речі, й Суб’єкт Несвідомого не міг би укластися без участі публічності. Саме публічний статус і надає йому статусу Суб’єкта як однієї з конфігурацій Суб’єкта Новочасності: це суб’єкт публічності, публічна фігура, залучена в складні мережі визнання, прийняття, оцінок та опіній, впливу і впливовості, площин проєкцій та постатей ідентифікацій.
ХХ
Сформований в лоні Новочасності, психоаналіз незмінно подавав якісь пропозиції, імпульси на її напруги і конфлікти, чутливо реагував на її динаміки, і щоразу Модерність виявлялася після цього зміненою, інакшою, готовою до модифікацій: чи йдеться про відповідь на кризу раціональності; чи про кризу Першої модерності з її заснованим на визиску фабричним виробництвом (відповіддю була психоаналітична практика, що уможливила дефамілізацію як запоруку не тільки приватної, особистісної ідентичності, але й перехід до корпоративного капіталізму); чи то на кризу суворого й послідовного редукціонізму (емансипація від позитивізму і витворення іманентної наукової парадигми, способів опису, модальностей моделювання, але передусім винайдення нової психоаналітичної мови); чи про кризу класичного лібералізму (радикалізація і ускладнення проєкту індивідуальної емансипації та автономії на підставі концептів неповторного, динамічного і оказіонального Несвідомого); чи про кризу секуляризації (відкриття непозбувності структури ладу та її вимог навіть за умови нерепресивного батька, поваленого тирана, страченого короля і невпливової, позбавленої авторитету Церкви). Життя без Батька, але з відчуттям незмінної репресивності вкупі з тугою за авторитетом, ієрархією, проводом.
Чи то на ускладнення стосунків всередині Новочасності – теорією нарцизму, відкриття сокровенності внутрішніх об’єктів і наполегливості у пошуку (й віднаходженні «дрібних відмінностей»), але і спроможності творення лібідинально наснажених спільнот, заснованих на ідентифікації та ідеалізації – і їх повсякчасна загроженість, вразливість.
Відкриття та інтуїції психоаналізу, здійснені в руслі дослідження інфантильної сексуальності, вирішальним чином підважили суворість і стрункість дотодішніх непідважальних дихотомій та опозицій і відкрили таким чином шлях не тільки до цілком очевидної радикалізації емансипації, але й створили теоретичні передумови, середовище сприйнятливості, акцептацію і толерантність для переходів перед тим непомисленних. Психоаналіз наче підплавив жорсткі доти, незмінні кристалічні ґратки Новочасності, її базової понятійності, самі навички її сприйняття й розуміння, способи її розумування.
Іншими словами: психоаналіз рішучим чином спричинився до переходу Новочасності в інший агрегатний стан: Нормативної Модерності у Ймовірнісну; Новочасності послідовної причиново-наслідковості – у Симультанну; Жорсткої Модерності – у Плинну.
Психоаналіз спричинився до іншого, пізньо-модерного розуміння політики, самої істоти Політичного, пояснив маси (масова політика) і деструктивний потенціял (потяг до смерті). Психоаналіз прояснив топос поразки, повторюваність невдачі, насолоду від невдачі і поразки, насолоду від занепаду і смерті. І тим самим відкрив шлях до нової політичної теорії, політичної діалектики. Теорії Невідчаю і Неприреченості, хай як песимістично його припущення, послання і постулати можуть виглядати. Психоаналіз накреслив також горизонти внутрішньої емансипації, незалежної від зовнішніх, тобто політичних умов. Однак розпізнав і численні небезпеки, які випливають зі складності такої конструкції можливості. Психоаналіз – це теорія складності всього. Приголомшливої складності. Тим він спершу підважив, але й тут-таки поглибив і радикалізував потенціал обітниць Новочасності. Він став також генератором теоретичних пропозицій для розуміння істоти її апорій і практик життя з ними.
ХХІ
У цьому руслі психоаналіз здійснював одночасно три рухи, три жести, три начебто протилежні, але, безсумнівно, компліментарні, і вже напевно паралельні процеси, вирішальні для подальшого розгортання Новочасності:
— релятивізацію – чи принаймні проблематизацію – доти гадано непорушних, «очевидних», непідважальних опозицій, дихотомій;
— запровадження нових понять і внесення, створення нових сенсів;
— проведення вирішальних розмежувань там, де перед тим бачили саму тотожність, здійснення тонких розрізнень, сенсотворчих дистинкцій.
Серед перших: психоаналіз відкрив умовності протиставлення, позірність опозиційності між поняттями і категоріями: норма – патологія; чоловіче – жіноче; активне – пасивне; дитяче – доросле; зріле – незріле; внутрішнє – зовнішнє; інтрапсихічне – інтерпсихічне; індивідуальне – масове; минуле – теперішнє – майбутнє.
Серед других: запровадив нові поняття: свідоме – передсвідоме – несвідоме; латентне – маніфестне; первинний процес – вторинний процес; принцип задоволення – принцип реальності; потяги Я – сексуальні потяги; первинний нарцизм – вторинний нарцизм; нарцистичне лібідо – об’єктне лібідо; Воно – Я – Над-Я; прагнення проґресії – бажання реґресії; пожадання ускладнення – потяг до спрощення; конструктивність – деструктивність; Ерос – Танатос…
Серед третіх: виявив значно тонші, складніші, але й засадничі відмінності між: Свідомим – Я – Самістю – Суб’єктом; Символічним – Уявним і Реальним реґістрами психічного; задоволенням і насолодою; актом висловлювання і змістом висловлювання; наміром репрезентації та репрезентацією наміру.
Ці паралельні процеси психоаналіз співтворили концептуальні можливості, рефлективну підставу для переходу від Нормативної Новочасності до Плинної (Бауман), для перетікання Високої Модерності в Пізню.
Серед психоаналітичних теорій, які вирішальним чином вплинули на Новочасність – і які, зі свого боку, були її породженнями і відповідями на неї:
Відкриття Меляні Кляйн щодо визначального впливу матері в ранньому дитинства спричинилися до становлення повоєнних суспільств загального доброботу і соціальних держав, так само як і Біонові holding і containtment; її відкриття шизоїдно-параноїдної та депресивної позицій рішуче вплинули на політичну й суспільну теорії, так само як і Біонова теорія базових наставлень та робочої групи; Віннікотова теорія good enough mother стала внеском до емансипації жінок, їх урівноправнення, їх залучення до світу праці й занятості, світу виробництва. Перехід від капіталізму конкуренції й ринку до корпоративного капіталізму великих концернів, спілка Форда й Фройда, заступлення визиску спокусою, теорія і практика реклами з апелюванням до індивідуального бажання – все це також наслідки теоретичних пропозицій і практик, концептуалізацій, що походили прямісінько з психоаналізу.
Друга Модерність в мистецтві й літературі надихалася, ба була просто-таки просякнута ідеями психоаналізу: Андре Бретон і сюрреалісти, Сальвадор Далі, Франц Кафка, Вірджинія Вулф з її «потоком свідомості» і загалом Блумбсберійське коло з першими перекладачами творів Фройда англійською, подружжям Стрейчі, але також економістом Джоном Майнардом Кейнсом, засновником макроекономіки та впливового досі кейнсіанства; Марсель Пруст і Джеймс Джойс, Гуґо фон Гофманнсталь, Артур Шніцлер, Карл Краусс, Томас Манн, французький «новий роман»… Незмірно легше перелічити не заторкнуті впливом психоаналізу імена та явища, бо той інший перелік можна продовжувати як завгодно довго.
Впливи і зімкнення відбувалися і відбуваються у філософії, у тому числі і в тих теоретичних полях, які – на відміну від психоаналізу – явно розуміють і називають себе теоріями Новочасності: екзистенціалізм, Сартр і Камю, Франкфуртська школа, критична теорія, структуралізм і – очевидно – Лакан. Психоаналіз-літературознавство і способи прочитання і тлумачення текстів культури. Поль Рікер, Емманюель Левінас, Люї Альтюссер, Мішель Фуко, Жак Дерріда, Жіль Делез, Ален Бадью, Славой Жижек, Юлія Крістева, Джудит Батлер…
Психоаналіз, нарешті, є новочасною теорією про Рівняння, яке ніяк не складається, про обставини і вимоги життя в Новочасності, в якій ніколи не складеться остаточне, несуперечливе, послідовне Рівняння. Про приреченість надій на остаточне рівняння. Про життя за умови, що рівняння ніколи не вирівняється, не зрівняється, що воно щоразу буде розпадатися, не сходитися, що в ньому знову й знов виринатимуть несподівані і непередбачувані складники й чинники, а інші постійно десь будуть губитися, пропадати, аби потім знову вигулькнути в найдошкульнішому місці. І про структурну тугу за таким розв’язком, не(по)збувність туги за ним.
Зародившись в лоні Новочасності, він сам назавжди увійшов до її структури, став її невилучним складником, він і далі діє на неї зсередини, впливає на неї, сам зазнаючи її впливів, генерує теоретичні пропозиції і критичну саморефлексію. Раз потрапивши до Несвідомого, ніщо вже звідти ніколи не випадає. Раз потрапивши до структури Новочасності, психоаналіз буде брати у ній участь і співтворити її, буде зазнавати її зворотних впливів та імпульсів, допоки триває сама Новочасність.
Виголошено у Львові 23 вересня 2020 і приурочено до 90-річчя Фройдового «Невпокою в культурі»
04.10.2020