Приблизно два роки тому прийшла звістка про те, що столичній Київській національній опері присуджено Національну премію ім.Тараса.Шевченка за постановку опери «Норма» італійського композитора Вінченцо Белліні.
Приблизно у той самий час музичне життя України сколихнула неординарна подія – прем’єра опери «Богдан Хмельницький» українського композитора Костянтина Данькевича, яку після довгих років штучного забуття, нескінченних редагувань-пристосувань під офіційну «лінію партії», врешті-таки «ретушували» і поставили в Україні.
Поставили не в Києві і не у Львові. Поставили у… Донецьку. З розмахом, потужно і якісно.
Тим часом жодної премії чи серйозної відзнаки за це ніхто не отримав. Між іншим, обидві вистави львів`яни мали нагоду побачити на сцені Львівської національної опери. Отож, утримаюсь від аналізів, порівнянь і коментарів…
І все ж, думки про пріоритети, державну культурну політику «нагорі» і рівень національної свідомості та відповідальності «на місцях» навідуються досить часто і не завжди вони світлі.
Особливо, коли потрапляєш не на прем’єрну, а на чергову українську оперну виставу, що є в репертуарі кожного оперного театру в Україні. Зокрема, коли ідеться про апробовані часом «візитки», чи не найпершою з яких є «Запорожець за Дунаєм» Cемена Гулака-Артемовського.
Широка популярність будь-чого передбачає існування цього «об’єкту» у найрізноманітніших умовах і на рівні різних можливостей.
Не можна і не треба забороняти вуличному музиканту награвати мотивчик з «Маленької нічної серенади» В.А.Моцарта. Але, якщо хочеться почути це у кращому виконанні (не за гривню в капелюх, а за 50 грн. до каси філармонії), то має бути така можливість. Якщо ж випадає нагода і є відповідні можливості, то можна собі дозволити і «еталон» виконання знаменитого моцартівського шлягера десь на фестивалі у Зальцбургу, чи у золотому „Musikverein“ у центрі Відня. Як на мене, то важливим є вже саме усвідомлення того, що десь там все ще є, і безпечно кимось зберігається цей еталон.
Помилувавшись на фасаді Львівської Національної Опери колоритним рекламним банером з нагоди 150-ліття першої постановки «Запорожця за Дунаєм» (Санкт-Петербург, «Маріїнський» театр, 14 квітня 1863р.), захотілося почути і побачити як почуваються сьогодні Іван Карась з Одаркою на оперній сцені найбільшого у світі україномовного міста, неофіційній культурній столиці України.
Загальне враження від побаченого 7 червня 2013 року на сцені Львівської національної опери цілком відображає основну загальну тенденцію, про що постійно і на кожному кроці говориться у цій країні – від кухні і до міністерських кулуарів. «Ми працьовиті, ми талановиті, найдобріші; у нас найкраще, найбільше, найспівучіше…але постійно щось нам заважає, шкодить, не дає можливості…»
Оте кляте «Щось» дало про себе знати уже з перших секунд вистави «Запорожець за Дунаєм». Вистави, як було видно, з солідним творчо-виконавським ресурсом (солісти, хор, балет) і з блискучою матеріальною художньою базою (декорації, костюми). Зрештою, де ж іще слід сподіватися на щось подібне – як не у Національній Опері?
Але…почалось усе з «бліденького» звучання камерного (акурат!) струнного оркестру, скромність якого не могли компенсувати ні соло відповідно укомплектованих дерев`яних духових, ні труби, ні валторни, ні ударні. Звичайно, для аматорської постановки у сільському клубі це було б розкішно! Для Народного Дому десь у районі – добре. Для Муздрамтеатру обласного підпорядкування – нормально. Для оперного національного академічного…– незрозуміле… «щось».
Недоукомплектованість струнної групи оркестру призводила до дисбалансу звучання не лише у самому оркестрі, а і дисбалансу між оркестром і повнокровним звучанням повноцінно укомплектованого хору.
Роль оркестру в «українському зінгшпілі» «Запорожець за Дунаєм», де також дуже вдало враховані і використані кращі традиції італійської опери, нічим не відрізняється і не є меншою, ніж у більшості ранніх та середнього періоду операх Д.Верді.
Якщо ж уже хтось і назвав свого часу вердіївський оркестр – «великою гітарою», то це повинна бути повнозвучна акустична гітара рівня якогось Аматі, чи Страдіварі…, на якій чудово звучить не лише «Мурка», а і поліфонія Й.С.Баха.
Що до виконавства на сцені, то з кращого боку слід відзначити хор – і щодо співу, і щодо акторської сценічної дії.
Доволі розгорнута танцювальна сцена виконана артистами балету на хорошому рівні, хоча тут відразу напрошується порівняння з «хрестоматійним» стандартом спеців цього жанру – ансамблю ім.П.Вірського і компанії…
Різниця навіть не у технічній майстерності, а у необхідному тут особливому «драйві». Його могло б бути більше. Зрештою, це, напевно, непросто – учора в трико ганяти білих лебедів по сцені, а сьогодні у козацьких шароварах втинати гопака…
Роботу виконавців сольних партій і ролей не можна оцінити однозначно. Однозначним є той факт, що усі вони і за голосовими і за їх зовнішніми фізичними даними цілком відповідали їх героям-персонажам. Що ж до органічності і виразності, то часто хотілося почути і особливо побачити більше від того, що пропонувалося зі сцени.
Часом це були дрібнички, яким, все ж, не місце на професійній сцені (макогін Одарки, що зі звуком… подушки ударяється об підлогу, не вселяючи віри у «макогоном руки й ноги поламаю – будеш знать!»), чи, що уже більша проблема, примітивні мізансцени ведучих солістів під час виконання ними добре усім відомих сольних фрагментів.
Кожен(!) з них, окрім Карася, у відповідний момент, немов загіпнотизований, ставав строго по центру навпроти будки суфлера і «співав арію». Причому більше концентруючись на своїх головному та грудному резонаторах, ніж на тому про що співає.
У знаменитому «Ангел ночі над землею…» Оксани, при чудовому голосі і ідеальних для даної ролі фізичних даних Любові Качали, так бракувало теплоти, інтимності, трепету, настороженості… але резонатори звучали.
Дуже непросту тенорову партію Андрія зі справжнім італійським блиском виконав Василь Садовський. У той же час його перша поява з глибини сцени не виглядала достатньо мотивованою і активною, що передбачено даним епізодом і відповідно передається в оркестрі.
Іван Карась у виконанні Василя Дударя – це, мабуть, найсильніше місце у цій виставі. Окрім акторської майстерності і досвіду тут, безумовно, чи не вирішальну роль відігравала сама зовнішність актора. «Не повірити» цьому Карасеві було неможливо. Та все ж, у знаменитому дуеті з Одаркою у першому акті, можна було більше уваги звернути на різноманіття нюансів, відтінків, темпових змін, які є у С.Гулака-Артемовського. Тоді цей «цукерочок»-дует став би ще смачнішим. Наприклад «От і в мене кляті очі – плачуть, трохи далебі…» бажано тихіше, хитріше і апарте.
Дуже непростим завданням для усіх Карасів у всіх театрах є правильне відтворення образу і суті цього колоритного героя. Уже в самому лібрето опери закладена провокуюча порція бачення цього персонажа, як постійно «п’яненького хитрого хохла». Комусь це було вигідно колись, хтось хоче втримати і насаджувати цей «історичний» стереотип і у наш час.
Якщо у виконавця цієї ролі, само собою зрозуміло і у режисера, рівень смаку і художнього інтелекту невисокий, то ця тенденція особливо смакується і підсилюється. Лиш питання: а хто ж то сіяв, орав, садок вишневий коло хати садив та доглядав? Та і чому це такий п’янюга користується таким великим авторитетом серед односельців?... Щось воно «не грає».
Це велика майстерність – показати щирого, розумного, з почуттям гумору козарлюгу-патріота лише з шармом «під мухою», а не примітивного ледачого хохла-п`янюгу . Особливо небезпечною для Карася з цього огляду є перша дія вистави. Цього разу, на щастя, все було більш-менш в порядку. Окрім, можливо, залізання під воза, що не виглядало надто переконливим і підготовленим.
Одарка, Марія Хохлогорська, щодо образу в цілому теж виглядала переконливо. Деяка напруженість під час співу у верхньому регістрі не руйнувала загальної позитивної картини.
Менш переконливим, як на мене, був Султан Віталія Загорбенського. Знову ж таки і голос, і зовнішність повністю відповідали персонажу. У той же час, після строго концертного виконання навпроти будки суфлера знаменитої арії, поважний Султан у прозі ставав «добрим хлопчиськом-веселуном». Це проглядалося не лише у «нецарській» манері подачі тексту, а і у жестах та загальній поставі актора.
Щоб бути справедливим, відзначу, що так було не завжди. Це вселяє віру і надію, що за певної корекції образу у напрямку розуміння самого поняття – хто це такий Султан і, відповідно, як він себе повинен тримати, усе стане на свої місця.
Фінал вистави, з його колоритною і пишною сценографією, значною мірою компенсував усі вищевказані і не вказані «блохи». Отже, загальне враження позитивне і публіка це виразно підтвердила. І все ж, честь «національного мундиру» у даному випадку вимагає більш принципового і прискіпливого підходу. Бо ж де – як не тут? І хто ж – як не ми?
12.07.2013