Одного осіннього дня 1931 року до бібліотеки Оссолінеуму у Львові завітав середнього зросту чоловік з руденькими вусиками, що задемонстрував документ, який засвідчував у ньому науковця. Виглядав, щоправда, не надто інтелігентно: вицвілий плащ старого крою, під ним така ж старомодна маринарка і камізелька, запнуті на всі ґудзики, на ногах – збиті мешти, а в руці – нерозлучна парасолька.
Працівник, що сидів за бюрком і мав за обов’язок перевіряти документи, які дають право користати з фондів бібліотеки, не став брати в руки посвідчення.
– Прошу, прошу, пане Ромуальде... Прецінь ви в нас вже не раз були. Знову в рукописний відділ?
– Так, прошу пана, треба звірити деякі листи Ципріяна Норвіда.
Ромуальд Зємкєвіч вклонився і попростував до рукописного фонду. Попрацювавши до вечора, подався до ресторації Альберта Сковрона на Коперніка, 3, де львівські бібліофіли влаштовували колєжанську вечерю. Брали в ній участь Мечислав Опалек, Казимир Тишковський, Антоні Кнот та інші «оссолінці», як називали вчених, що гуртувалися довкола наукової бібліотеки. Приєднувалися до них і приїжджі бібліофіли та науковці.
Сковрон завше особисто зустрічав своїх сталих клієнтів з широкою усмішкою. Впізнавав їх з першого погляду, навіть тих, які прибували з інших міст. А коли з'являлися особи, імена яких він прагнув мати в своїй пропам'ятній книзі – могутньому фоліянтові з автографами знаменитостей, тоді вже він весь аж випромінював щастя. Для кожного добирав, що сказати приємне. А вже церемонію замовлення ніяк не міг проминути і, стоячи біля кельнера, підкидав поради. Відвідувачі отримували дві карти: одна – зі списком страв, інша – з напоями. Але щоб отримати щось особливе, варто було вжити такого заклинання:
– Дорогий маестро, чи не будете такі ласкаві самому замовити для нас страви і трунки на ваш смак?
І тоді пан Сковрон, як згадував М. Тирович, возносився до неба, рум'яніючи як ранкова зірка, і, смачно плямкаючи вустами, проказував свій рішенець.
Під час вечері плинула невимушена бесіда, у кожного були свої новини. У Зємкєвіча теж. Йому вдалося роздобути невідомий та ще й віршований лист Ципріяна Норвіда, а щойно в Оссолінеумі зміг прочитати інші його листи, в яких згадано і цей, нікому не відомий.
Пробувши у Львові три дні, Зємкєвіч виїхав додому, до Варшави, де його знали не лише в Народовій бібліотеці, а й у всіх книгарнях, антикваріатах та історичних музеях. Недарма ж і прозвали «бібліотечним кротом».
«Кріт» народився у 1881 році у Варшаві й був чистокровним поляком, а проте в різні періоди перетворювався то на білоруса, то на українця.
Інженер Ромуальд Зємкєвіч – так він себе рекомендував. Всі його мали за маніяка-бібліофіла і людину науки. Та, як несподівано з'ясувалося, він мав ще одне захоплення, про яке ніхто не здогадувався. Виявити його поміг випадок.
Директорові Національної бібліотеки у Варшаві Стефану Демби (1862–1939) наш герой запропонував придбати автограф вірша Адама Міцкевича, що походив з чийогось сімейного штамбуха (альбому). Демби, перевіривши автентичність автографа, погодився його купити за 100 золотих, але зажадав довідки про походження документа. Тоді Зємкєвіч розповів довгу історію про те, що автограф виявив в околицях Чуднова на Волині в родині Ржевуських.
Через кілька днів до Демби звернувся поет Зенон Пшесмицький (1881–1944), що писав під псевдо Міріам. (Хоч це й не до речі, але цікаво, що український поет і автор кримінальних повістей Григорій Лужницький (1903–1990) теж мав схожий псевдонім – Меріям). Зенон, знаючи, що пан Демби займається біографією Норвіда і збирає його рукописи, сповістив, що на торгах у Товаристві бібліофілів було виставлено лист Норвіда, який однак випав з торгів, і можна його купити вільно.
Демби порозумівся з Товариством і придбав рукопис. До рукопису додана була анотація секретаря, що лист некомплектний – бракує ще однієї картки, і що повною копією володіє Пшесмицький, а оригінал походить зі швейцарської колекції, яку недавно перевезли до Варшави.
Звідки взявся на торгах лист, що належить бібліотеці? Справа скидалася на підозрілу. Демби звернувся до директора, що опікувався швейцарською колекцією, і той, провівши дослідження, виявив, що зі штамбуха повстанця Маврикія Ґаштовта (1809–1878) пропала картка з автографом Міцкевича – та сама, яку Демби набув у Зємкєвічa. Далі виявилося, що бракує також листа Норвіда, придбаного в Товариства Бібліофілів. А на торги його виставив той самий Зємкєвіч.
І тут у квітні 1932 року для Зємкєвіча настала темна смуга – ним зайнялася поліція. Обшук за участі поліції та експертів виявив безцінний збір документів, історичних рукописів (наприклад, Костюшки), листів, рідкісних творів і середньовічних пергаментів, викрадених у багатьох книгозбірнях, в тому числі й із львівського Оссолінеуму, зокрема і в приватних книгозбірнях – професорів Вольського та Федоровського (автора праць про Білорусь, а зокрема кількатомового зібрання фольклору, до якого також увійшли й українські пісні та казки), у яких Зємкєвіч служив бібліотекарем. Цінне зібрання було конфісковане, а «крота» арештовано.
Преса всієї Польщі кинулася обсмоктувати сенсаційні крадіжки та з'ясовувати, ким же ж був той Зємкєвіч, що йому так легко вдавалося проникати до рідкісних рукописних зібрань. Одні писали, що це шарлатан, який, належачи до Варшавського наукового товариства та до Товариства бібліофілів, ніколи жодних праць не видав, але працював якийсь час директором Слов'янської бібліотеки, професором білоруської літератури в Східному інституті.
Виплило також, що Зємкєвіч закінчив лише два семестри Київської політехніки і трохи вчився на Львівській політехніці, а диплом інженера сфальшував. Будучи книжковим клептоманом, умів настільки зблизитися з науковими колами і збудити до себе довіру, що лише на підставі сфальсифікованого документа тривалий час займав відповідальні посади на державній службі, зокрема в дирекції вільнюської залізниці. Хоча вже в довоєнних роках був фіксований у поліційних картотеках за крадіжки в антикваріатах та бібліотеках. Крадені артефакти часто продавав, але більшість зберігав у себе.
На суді Зємкєвіч злодієм себе не визнавав. «Я не злодій, – казав, – я просто захоплювався цими речами...» Після суду його було видалено з усіх товариств і заборонено з'являтися в бібліотеках. Але у в'язниці він працював... бібліотекарем.
Обурений свідченнями проти нього членів Бібліофільського товариства, почав розсилати в газети листи, в яких викривав окремих членів у шахрайстві, крадіжках та інших непорядних вчинках. Одного функціонера навіть довів до інфаркту.
Газети все ж спотворили особу крадія, бо хоч він і був шахраєм, але... таки науковцем. Захопившись білоруською літературою, вивчив мову і видав кілька книжечок, присвячених тамтешнім письменникам, досліджував білоруську старовину. Перед тим, навчаючись у Києві, вивчив українську мову, зблизився з українськими гуртками і збирав українські книжки. Видавав себе за українця і перекладав Василя Стефаника.
Звинувачення в крадіжі книжок тягнулися за ним все життя від самої молодості, бо крав усюди, де лише бував.
Хоч він був з роду поляком, але вигадував про своє білоруське коріння і навіть друкувався в білоруських газетах під псевдо Юрій Олелькович за іменем слуцького князя, а ще – Раман Суніца, Савка Баривой.
До тридцяти років ходив у студентському мундирі з металевими ґудзиками, що викликало неабиякий подив. Під час війни працював інженером і вже носив мундир полковника інженерії з офіцерськими еполетами. Що згодом теж викликало скандал.
У 1917 році вступив до Білоруської народно-соціалістичної партії, очолив етнографічну комісію, викладав у Мінську на курсах білорусознавства. Але після того, як Білорусь окупували росіяни, виїхав до Варшави і став інформатором Другого розвідувального відділу, якому доносив на білоруських та українських діячів, що втекли до Польщі. Як наслідок його діяльності 14–22 травня 1923 року відбувся в Білостоку процес над 45 білорусами. В діяльності на шкоду держави були звинувачені білоруські депутати до польського парламенту, діячі Білоруської Народної Республіки, партизани з загону Германа Шиманюка (Скамароха), які діяли в 1921–1922 на Білосточчині, як і наші холодноярці.
А свідком на суді виступив Зємкєвіч. Однак його свідчення були якраз на користь оскаржених і заперечили свідчення головного свідка звинувачення Едварда Лєнкєвіча, який проник був у середовище білоруської еміграції і допровадив до їхнього арешту. Коли суддя запитав Зємкєвіча, чи знає він Лєнкєвіча, відповів: «Знаю аж надто добре. Адже це він робив у мене обшук разом з мінською ЧК. Під час обшуку мене обікрав, окрім золотого годинника і коштовностей дружини, поцупив 35 тисяч царських рублів. А після того я опинився у в’язниці».
Чутки про співпрацю Зємкєвіча з розвідкою вже раніше просочилися в середовище білорусів, але після такого сенсаційного виступу на суді до нього знову прихилилися з симпатією. Правда, сам Зємкєвіч відразу після процесу написав у розвідвідділ доповідну, пояснюючи свій виступ почуттям справедливості.
На той час у польському Сеймі першої каденції було 25 українців і 11 білорусів, а в Сенаті – 6 українців і 3 білоруси. Українські депутати утворили Український клуб під головуванням А. Васиньчука, а білоруські депутати – Білоруський клуб під головуванням Б. Тарашкевича. Обидва клуби спочатку підтримали уряд В. Сікорського, однак в середині 1923 р. відкликали підтримку після прийняття закону про привілеї для військових осадників.
Зємкєвічу було доручено збадати настрої білорусів та українців. Він слухняно нотує, що українські депутати намовили білоруських виступати білоруською мовою. За дорученням розвідки він їде до Львова, а через два дні 28.02.1923 пише рапорт. Правда, рапорт виявився доволі об’єктивним і, судячи з відміток когось із розвідки, не дуже їм сподобався.
«Рапорт.
Під час мого перебування у Львові (з 20.02 до 26.02.1923 р.) я зазнайомився з багатьма українцями. Допомогло мені тут добре знання української мови. Давніші мої взаємини і знайомства з українцями, як напр. з хранителем Музею митрополита Шептицького професором Іларіоном Свєнціцьким, дали змогу глибше проникнути в політичні настрої.
Справа нав'язання взаємин між білорусами і українцями виглядає так:
1) взаємні стосунки між білоруськими і українськими депутатами в Сеймі і Сенаті були скріплені спеціальною угодою, спільно укладеною і підписаною;
2) йдеться також про культурні взаємини, що полягають на розвитку культури, ближчих контактах, заснуванні бібліотек, обміні книжок, газет і підтримці культурних товариств через обопільне записування в члени;
3) нав'язання взаємин в економічних справах – в кооперативах і господарських спілках;
4) необхідність скликання білорусько-українського з'їзду з метою обговорення всіх справ і створення Ради Національної Думки для впливу на діяльність депутатів у Сеймі і Сенаті;
одноголосно вирішено через шалені репресії з боку польської адміністрації у Львові скликати такий з'їзд у Варшаві під опікою сеймових депутатів;
Настрої української інтелігенції не здаються мені анітрохи ворожими для польської державності. Однак настрій народної маси безумовно ворожий. Я розмовляв з робітниками, які публічно проклинають поляків за позбавлення праці кожного, хто не поляк.
Зловживання місцевої адміністрації жахаюче. Це закриття шкіл, конфіскація в селян легальної літератури на їхній мові, арешти без причин – словом, картина така сама, як і на білоруських землях. Дивна легковажність, нечувано загрозливе майбутнє!
Зміна цієї безглуздої і короткозорої політики, опора лише на конституцію – це єдине, що може втримати ці землі при Польщі.
Наразі хоч і присутня ворожість і побоювання комунізму, але кресові землі тяжіють до Росії.
Білоруський і український рух я знаю ґрунтовно від 1920-х років. Більш того – перед війною я в обох рухах брав жваву участь, маючи на меті розвал деспотичної царської Росії. Тепер вважаю, що Білорусь і Україна до Чорного моря повинні бути в межах Польської Республіки.
На те, що робиться тепер, я дивлюся з жахом, будучи глибоко переконаним, що при таких методах поведінки, браку плану і безглуздій політиці Польська Республіка втратить більше території, ніж за часів Хмельницького.
Від Перемишля до самого Львова в потягах відбувається перевірка поліцейськими пасажирських посвідчень. Годилося б те саме зробити на коліях, що ведуть до Вільна, бо надто багато більшовиків і комуністів нишпорять на цьому фронті».
У 1937 його ім'я знову вигулькнуло в пресі як одного з засновників Білоруського культурно-освітнього товариства у Варшаві. Журналісти швидко розкопали його минуле, а заодно піддали сумнівам його білоруське походження: «Зємкєвіч в ролі білорусина – це кпини зі здорового розсудку».
Згадуючи його, білоруси зазначали, що коли запитували Зємкєвіча, з якої частини Білорусі походить, він відповідав, що його батьківщина там, де йому добре.
Але в рапортах розвідці називав себе щирим поляком. На суді над білорусами суддя запитав, чи він білорусин. «Ні, я поляк», – відповів він.
Суддя: «Як то – ви поляк, а належали до білоруського народного комітету? Хіба в Гродні і Варшаві не було польського комітету?»
Відповідь: «Я приятель білорусів і цікавлюся їхнім побутом. Для них завше працював».
Він мав безліч планів, які ніколи не реалізував. В листах до приятелів повідомляв, що завершив білоруський словник і граматику, а ще – історію білоруської літератури, литовську бібліографію, написав спогади про визвольні змагання. Та нічого з цього ніколи не з'явилося. Зате гаряче нападав на інших авторів, які всі ці його проєкти здійснили, звинувачуючи їх, що вкрали його ідеї.
Білоруська письменниця Зоська Вєрас (1892–1991) згадує, що напередодні її шлюбу з поетом Фабіяном Штирем примчав Ромуальд і оббрехав її. Шлюб не відбувся. Згодом вона народила сина від Фабіяна. У 1920-му більшовики поета розстріляли.
Перед Другою світовою Зємкєвіч працював на колії. Знову щось накапостив і опинився в тюрмі, але на початку війни його звільнили.
За окупації він, за чутками, став німецьким конфідентом. Але не полишив своїх звичок. Його упіймали, коли викрадав документи з відділу рукописів університетської бібліотеки. У 1942 опинився в Освєнцимі, де й загинув. Після його смерті сестра запросила експертів до варшавського помешкання, де вони побачили дві кімнати, забиті польськими, українськими і білоруськими рукописами і стародруками, а ще така сама кількість була в підвалі.
Дещо було продано, але багато згоріло під час варшавського повстання.
Ті, що знали Зємкєвічa ближче, розповідали про нього дивні подробиці. Бували хвилини, коли в нього відбувалося немовби роздвоєння особистості. Уночі він раптом зривався, поспішно вдягався і вибігав у місто.
Яка мета була цих дивних пізніх мандрівок у завулки, що роїлися від підозрілих типів з-під темної зірки?
Коли його про це запитували, знизував плечима і вдавав велике здивування, мовби нічого такого не пригадує. А все ж серед повій Варшави і Львова, які покидали надвечір свої кубла, щоб кружляти в тіні ночі по закамарках до самого світанку, жила ще довго оповідь про старого вченого графа, який, втративши палац і маєток, шукає заспокоєння в гроні нічних краль... Чи та оповідь стосується Зємкєвічa, залишається поки що таємницею подвійної маски його життя.
30.09.2020