Covid-19 кардинально змінив наші плани. Якщо в лютому ми купували квитки на концерт Патті Сміт в Києві, то сьогодні ми намагаємося вловити її голос під час онлайн-розмови з Юрієм Андруховичем. На 27 Форум видавців Сміт мала приїхати для розмов — про свою книгу «Просто діти», яка 2018 року вперше вийшла в українському перекладі, про кохання та дружбу, про Нью-Йорк 1960-х, про себе та свого найкращого друга Роберта. На жаль, усе це відбувалося в онлайн.
Або на щастя? Цьогорічний Форум видавців не відчувається, не наповнює наш вересень кілограмами книжок, розмов та навколо-літературними зустрічами. Однак цього року ми маємо вдосталь простору для фантазій.
YouTube. Синій екран з емблемою Форуму. На екрані висвічуються дві фотокартки — це Патті Сміт та Юрій Андрухович. Ми чуємо лише їхні голоси — у Сміт поганий зв’язок; її голос ніби пробивається з 60-х, про які вона пише. Вона сидить у своїй сонячній квартири в Нью-Йорку, оточена купою книжок. На стінах висять її фотороботи, а сама Патті зручно вмостилася на підлозі — саме так, як описує це в «Просто діти». Юрій Андрухович уявляється у великому м’якому кріслі на балконі з видом на історичний Львів.
Вони починають розмову про саму Патті Сміт. Художниця, акторка, активістка, музикантка, співачка, авторка пісень, поетеса, письменниця, романістка, малярка, фотографиня, рокерка, рок-журналістка… Ще Мама! — нагадує про свою основну професію Сміт.
Юрій Андрухович (далі — ЮА): Так! Мама, звісно. Ви також мандрівниця?
Патті Сміт (далі — ПС): Безумовно! Зараз я ніде не подорожую — за винятком, як у своїй уяві, чим насправді люблю займатися. Саме зараз я мала би бути в Україні — сумно, що не так. Прямо зараз я могла би зустріти вас особисто. Але я приїду наступного року, якщо зможу.
ЮА: Можу я сказати, що ви чарівниця?
ПС: Можливо, але це слово занадто гучне.
ЮА: Я маю зізнатися. Це, напевно, моє перше інтерв’ю. Зазвичай все навпаки: я — людина, в якої беруть інтерв’ю. Тому не дивуйтеся, якщо деякі мої питання будуть такі, на які ви вже неодноразово відповідали.
ПС: Чи можу я вам дати невелику пораду? Вам краще ставити питання мені зараз, тому що зараз, я думаю, час говорити. Неважливо, які саме питання будуть. Це перший раз, коли буде нагода почути питання від вас з України, тому я дуже схвильована. Це повністю чистий лист, тож уявіть, що мені ніколи не задавали питань і спитайте все, що бажаєте.
Розмова заходить про нью-йоркську погоду. Коли Патті Сміт розповідає про сонячні дні, хочеться подумки прогулюватися місцями, де вона блукала 60 років тому. Про які вона згадувала в своїй книзі «Просто діти»: Я вийшла з готелю і стала біля таблички на честь поета Ділана Томаса. Ще вранці ми тікали з гнітючої атмосфери «Аллертона» — і ось уже мали невелику, але охайну кімнату в одному з великих історичних готелів Нью-Йорка. Я пильно огледіла найближчі околиці. 1969 року Двадцять Третя вулиця між Сьомою і Восьмою авеню досі мала повоєнний вигляд. Я проминула рибальську крамницю, магазин старих платівок із записами паризького джазу, що ледь виднілися через запилені вікна, просторий «Автомат» і бар «Оазис» із неоновим знаком пальми. На протилежному боці вулиці була філія публічної бібліотеки поряд із розлогою спорудою YMCA.* Хочеться зазирнути до книгарні «Strand and Scribner’s» на Мангеттені, де вона працювала, повернути на Холл-стрит та Клінтон-стрит, чекати на зустріч з Ворголом десь біля «Фабрики» чи «Max’s Kansas City», або попрямувати до Кенсінгтонських садів.
ЮА: Ви змінили міста багато разів, але в мене склалося враження, що Нью-Йорк — ваш, ваше місце, тому що ви завжди повертаєтеся туди.
ПС: Нью-Йорк був мої в 1967, коли я була молодша. Раніше місто було дуже проблемним. І сюди приїжджало багато людей, які також боролися. Поети, художники, музиканти — ми жили дуже дешево. Я працювала у книгарні, мала невелику квартиру в Іст-Віллідж. Молодим творцям було дійсно легко тут жити. Але багато змінилося — в 90-ті стало зовсім по-іншому економічно. Місто стало дуже дорогим. Воно розбудувалося — так багато хмарочосів та будівель корпорацій. Мені більше подобався НЙ, коли він був більш дружнім до митців. Проте я дуже глобальна людина, люблю подорожувати. Зазвичай я проводжу менше 6 місяців в НЙ, інший час — в подорожах.
Андрухович переводить розмови на книжку. 10 років тому «Просто діти» отримали Американську національну нагороду. Цього року ми ніби відзначаємо її річницю українським перекладом.
ЮА: Ваша книга «Просто діти» була видана 10 років назад, але мені дуже цікаво: як довго ви над нею працювали? Як довго ви писали та як вона взагалі з'явилася?
ПС: Це зайняло досить багато часу, тому що я ніколи не планувала писати таку книгу. Я більше хотіла писати фантастику, але мій найкращий друг Роберт Меплторп в ніч перед тим, як він помер в 1989 запитав, чи я напишу історію про нашу любов, дружбу і близькість творчих людей. І я пообіцяла написати. Це зайняло багато часу, частково тому що після смерті Роберта мій чоловік захворів і також помер. Мені було дуже тяжко. Я мусила зрозуміти, як жити без мого чоловіка, як виховувати дітей. Тому і не починала роботу над книгою декілька років. Писали я її теж довго — років десять, тому що я хотіла, щоб це була неперевершена книга. Я не хотіла написати просто книгу, яку можна викинути. І це смішно, що вона отримала Національну книжкову премію, яку я ніколи в житті навіть не мріяла отримати. Це багато означає для мене з багатьох причин: з одної сторони як для письменниці, з іншої — як для людини, яка працювала в книгарні та фантазувала про таку честь. Окрім цього, я також здивована, на скільки мов світу вона перекладена. І це найбільша честь — коли хтось вирішує перекласти твою книгу.
ЮА: В книзі ви згадали до сотні різних людей, але я думаю, що ця книга більшою мірою про двох «дітей понеділка». Чи погоджуєтеся, що ваша книга радше роман, чим мемуари?
ПС: Все в книзі — правда. Я дуже за цим слідкувала, щоб там не було маніпуляцій та вигадок. Але насправді я — романтик і письменниця-фантаст. Я думала, що важливіше, аби люди зловили атмосферу міста, високі емоції цих двох людей, які були в стосунках. Я хотіла зробити таку свого роду старомодну казку. Так я пишу. Там немає цинізму, темноти та спроб зашкодити комусь. Також в книзі багато людей, і це тому, що ці люди тяжко працювали в житті, але в основному ця історія про серце, любов, дружбу.
ЮА: Чи є якісь історії, які ви придумали?
ПС: Ні, нічого. Там не було нічого, що було б романтизовано, вирізано чи перебільшено. Я хотіла, щоб книжка була як фільм, тому що Роберт не любив читати. Він був художником, йому подобалося роздивлятися твори мистецтва годинами, але він не був великим читачем. Тож я хотіла, щоб книга приваблювала людей, яким подобається читати літературу, але також і тих, хто не любив читати, але вона могла затягнути їх кінематографічністю.
ЮА: Я спитав, тому що мені дуже сподобався епізод, де ви поїхали на острів Велфейр, на руїни старої лікарні, і потім ви знайшли там ембріон у скляній банці. І цей епізод має не дуже щасливий кінець, тому що банка вислизнула й розбилася, ембріон був втрачений. Це здається мені дуже гарною вигадкою. Я маю тільки привітати вас, тому що ви — чарівниця, яка може жити своїм життям, будучи водночас у казці. Чи це так, чи ні?
ПС: Я маю сказати, що те, що ви сказали, прекрасно. Я би хотіла думати, що це так. Ви знаєте, це складніше… Ми можемо наділяти магією або різними емоціями будь-які речі та спогади. Це залежить від того, яка ви людина. Я маю на увазі, коли я була дитиною, я могла мати особливий замок, який зі всією моєю вірою і уявою ставав частинкою місяця, або це міг бути містичний замок. Або навіть пальто. Пальто, яке ми любимо. Ви знаєте, це як в опері «Богема». В цій опері дівчина помирає від туберкульозу, і всі поети, всі філософи дуже бідні, але вони всі продають усе, що мають, щоб купити для неї ліки. І остання річ, яку вони мають, щоб продати, — це пальто. Воно належало одному з філософів; це було пальто, яке вони всі передавали по колу, коли було холодно. Вони мали тільки одне пальто на всіх. І для них воно було майже як священна річ, але вони мали продати його. Це була остання річ, яку вони мали, щоб дістати їй ліки. І в «Богемі» ми маємо одну з найгарніших арій в опері, яка є настільки простою, — це пісня цьому пальто. «О, моє пальто, мій друже, я мушу попрощатися. О, моє пальто, з яким ми пройшли стільки пригод, і я ховав свої руки в твої кишені». Ця маленька арія, але це така гарна пісня про скромне пальто. Я розумію цих людей. Це щось схоже на кінець цієї пісні. Я думаю, ви зрозуміли мене.
ЮА: Так, надіюся. Тепер я спитаю вас щось про рок-музику. Особисто я почав слухати рок-н-рол приблизно в 1973. Мені було 13 років на той час. В нашій країні в той час почали з’являтися, давайте їх так назвемо, сінгли, цілком офіційно, але водночас вони не платили за права власникам пісень. Отже, вони просто випускали маленькі вінілові платівки…
ПС: Як бутлеґи?
ЮА: Так, ніби бутлеґи. Переважно там були дві групи. Ви напевно вгадаєте, які саме.
ПС: Дві групи, які ви слухали найбільше?
ЮА: Так.
ПС: Я не знаю, щось як Velvet Underground? Я не знаю… Боб Ділан?
ЮА: Ні, ні, це було як у вас, як ви пам’ятаєте, з Дженет Гемміл. Ви завжди мали дискусії, хто кращі: Beatles чи Rolling Stones.
ПС: О, розумію.
ЮА: Тож якраз ці дві групи.
ПС: Звісно, я мала б здогадатися.
ЮА: Я не знаю, чому вони не випускали багатьох інших музикантів, але досі я маю цю дилему. Люди мого покоління постійно обговорюють це питання: хто кращі — Beatles чи Rolling Stones.
ПС: Я думаю, я маю гарну відповідь на нього. Rolling Stones — кращі для того, щоб танцювати, а Beatles — кращі для того, щоб слухати.
ЮА: То вони більш мелодійні?
ПС: Коли я була молода, я любила Rolling Stones, тому що я любила танцювати. Я надавала перевагу Rolling Stones, тому що я хотіла танцювати весь час, а вони — кращі для танців. Але відколи я стаю старшою, я особисто слухаю більше пісні Beatles, ніж Rolling Stones. Але я люблю їх всіх!
ЮА: У вашій книзі ви згадуєте те, що я називаю «чотири смерті»… Я маю на увазі, що протягом двох років 1969-1971 трапилися чотири смерті найбільших зірок того часу. Це був Браян Джонс, потім Джимі Гендрікс, потім за два тижні Дженіс Джоплін і потім Джим Моррісон у той самий день, що Браян Джонс. Ви пам’ятаєте, як ви це сприйняли? Адже ви знали всіх цих людей, ви знали їх достатньо близько. Ви відчували це, по-перше, як велику втрату людей, яких ви любили, чи може ви мали відчуття, що це якогось роду містерія, в яку ви залучені?
ПС: Це було жахливо. Коли я була молода, Браян Джонс був першим, хто помер… Я не знала Браяна Джонса, я ніколи не зустрічала його, я була дуже молода. І в мене розбилося серце. Браян Джонс був моїм улюбленим в Rolling Stones, тому в мене було розбите серце. Але пізніше так, я зустріла Джимі Гендрікса, я познайомилась з Дженіс Джоплін, я зустріла Джима Моррісона. Я зустріла його, але я не скажу, що була дуже близька з ним. В мене було розбите серце. Розбите серце, тому що вони були лише на декілька років старші за мене. Мені було десь 23, а Дженіс Джоплін було 27, тож ми всі були одним поколінням. Це було жахливо. Особливо я була в розпачі, коли Джим Моррісон помер, — ми втратили молодого колегу нашого покоління. Або взяти Джимі Гендрікса. Я думала, Джимі Гендрікс був, знаєте… В музиці після 50-их Джимі Гендрікс був найбільшою зіркою, він мав усе. Він любив поезію, він хотів створити мову миру в своїй музиці. Він був новатором. Він був всім тим, що би всі хотіли бачити в зірці рок-н-ролу. Тому я була в розпачі. І це також було трохи страшно, тому що всі ці люди… Було багато збігів, тому що всім їм було 27 років, їхні імена всі були на «Дж»: Джонс, Джимі, Дженіс і Джим. І до речі, я також була знайома з Джонні Вінтером, який був наляканий, що він може бути наступним, тому що він дружив з усіма ними.
ЮА: Ваша прекрасна книга «Просто діти», на мою думку, ніби лексикон імен великих митців. Там є Модільяні, Пікассо, Дієго Ривера, Уайльд, Бодлер, Анаїс Нін, Джойс, Кокто і Пазоліні й багато-багато інших, також пісні Едіт Піаф, фільми Жана-Люка Ґодара. І багато разів ви згадуєте Вільяма Блейка, але також там є Жан-Артюр Рембо, і постійне наголошення на ньому в книзі. Його могила також стає головною ціллю вашого паломництва у Францію. Я пам’ятаю, ви описували цей епізод, як вкрали його книгу «Осяяння», тому що у вас не було 99 центів, щоб заплатити за неї. І так ви відкрили для себе цього поета. Мені дуже цікаво, чи ви мали її в оригіналі французькою чи в перекладі англійською? І чи ви іноді порівнюєте оригінал Рембо і переклад?
ПС: Книгу переклав Луїс Ферез, вона була двомовна, але я розмовляю тільки англійською мовою. Я не читаю і не говорю ніякою мовою, крім англійської. Тому як молодій дівчині, тоді мені було тяжко розуміти вірші французькою мовою… Я намагалася, я дивилася на них, але я не говорю французькою. Проте я думаю, що мені дуже пощастило, тому що ми маємо дуже гарних перекладачів. Все, що я прочитала: чи то Булгаков, чи Гоголь, чи Рембо, чи Роберто Боланьо — це все в перекладі, тому що я розмовляю тільки англійською.
ЮА: Я би запитав дещо про ваш музичний проєкт, який має назву «Будинок Рембо». Він досить нетиповий, я би сказав, для вашої музики. Він звучить досить авангардно. І ви записали його разом з Філіпом Ґлассом. Я би попросив вас розказати трохи більше про цей дуже особливий проєкт, і я би хотів дізнатися, що таке «Sidewalk Collective».
ПС: Мій друг Стефан має групу, яка називається «Sidewalk Collective». Вони їздять по всьому світу і записують звуки. І я записала три альбоми разом з ним. Він француз, насправді, говорить французькою, російською, знає багато мов. Він їздить і шукає особливі місця. Стефан поїхав до Ефіопії, в будинок, де Рембо жив. І він збирає звуки цієї країни: чи то дощ, чи вітер, чи люди співають. В Ефіопії він записав, як люди в Ілкіні співають вірші Рембо. Потім він привозить ці записи назад, я слухаю їх в студії, читаю вірші Рембо англійською або імпровізую моїми віршами. Ми зробили так з Рембо, Арто, і тільки-но закінчили ще один про Рене Домаля. Тож ми зробили три такі записи з поєднанням поезії та звуків.
ЮА: Це дуже цікаво. Я рекомендую нашим слухачам знайти десь, можливо, на Spotify або YouTube більше записів «Sidewalk Collective». Я хочу повернутись до вашого роману, який я би назвав… Інколи в мене є ця думка, що ваш роман це якась «Богемська Рапсодія», якщо ви погодитеся з цим. Я постійно очікував зустріти на сторінках вашої книги одну людину, яка є моєю улюбленою у світі поп і рок музики, сучасного мистецтва і кінематографу. Це Девід Бові. Але він не був згаданий в книжці. Можете щось сказати про нього?
ПС: Я люблю деякі пісні Девіда Бові, але він насправді мені не близький. Я бачила, як він виступає, я знаю, що він дуже розумний і різносторонній артист. Мені подобаються деякі його пісні, і я люблю його альбом «Station to Station». Так, я люблю багато його пісень, але він не приваблював мене як виконавець або як картинка. Я вважаю, що він дуже розумний та артистичний, але дуже штучний. Отже, Девід Бові був точно не… точно не з панківського клубу. Я маю на увазі, він був частиною більш гламурної та артистичної гілки рок-н-ролу. Вона насправді не дуже цікавила мене, коли я була молодшою. Мене більше цікавило, де більше ґровлу чи класичного року, як Джимі Гендрікс або Clash, або Television. Це якраз, чому я не любила Девіда — він не дуже цікавив мене. Я була на іншому боці. Ми були одного віку, але він був з повністю іншого жанру. Я любила Емі Вайнгауз, але я ніколи не відчувала близькості, так само як з Леді Гагою, з тої ж причини. Дуже театрально і в деякому сенсі трохи штучно. Це не означає, що вони — погані. Це просто означає, що їх творчість не близька моєму сприйняттю.
ЮА: Добре. Може, прийшла пора мені розказати трохи про себе, і я потім поясню чому. 20 років назад я жив в Сполучених Штатах приблизно 10 місяців, я мав резиденцію при університеті, де я готував свою антологію американської поезії 50-х та 60-х років. Отже, я перекладав поетів Нью-Йоркської школи, перекладав поетів школи «Блек Маунтейн». У цій антології є 9 американських поетів, а назва «День смерті пані День». Отже, Френк О’Гара — один з героїв цієї Антології. І читаючи вашу книгу, де ви описуєте одну з ваших перших прогулянок по Нижньому Мангеттену, а потім ви згадуєте, що в цей день, здається, Колтрейн помер. І в той самий момент я подумав… Навіть не подумав, а просто мав імпульс — Френк О’Гара, і потім декількома абзацами нижче ви таки згадуєте його!
ПС: Так, тому що я говорила, наскільки будівля мала гарне рожеве світло як на картинах Кунінґа.
ЮА: Так, так. Друга авеню як його район. І я також маю багато, багато — це може не найкраще слово, але я переклав деякі вірші Аллена Ґінзберґа. Я переклав також його поему «Плач». Я не міг не засміятися, коли читав у вас ту історію, як ви його зустріли вперше. Ви написали, що Ґінзберґ був вашим хорошим другом і вчителем. Можете розказати, які були уроки Ґінзберґа для вас?
ПС: Це цікаво, тому що я мала двох прекрасних вчителів в той час. Один, звісно, це Аллен, а іншим був Вільям Берроуз. Вони вчили мене зовсім по-різному. Аллен учив мене більш академічно і в той же час духовно насичено. Ми проходили, ніби крізь його життя, згадуючи людей, які мали найбільший вплив і цей вплив передавався мені. Це починалося Вільямом Блейком, Волтом Вітменом, потім були співаки блюзу, врешті він сам. Він стоїть в одному ряді, поруч із Вільямом Блейком і Волтом Вітменом. Ви знаєте, ми перечитали багато його віршів разом і він розказував про них. Навіть його найвідоміша поема «Плач»: там постійно повторюється слово «священний», все «священне», цей повтор майже напряму запозичений у Вільяма Блейка, який так само говорив, що все є священним. Тож я багато чому навчилась в нього про літературу, про спадкоємність традицій у літературі. Але з Вільямом Берроузом я навчилась іншим речам. Вільям був дуже добрим чоловіком. Він навчав мене в дуже молодому віці, може 22-річну. Він сказав мені, що для творчої людини найважливіше — не заплямувати своє ім’я, не йти на компроміси в своїй роботі, ніколи не продаватися, ніколи не компрометувати свою роботу за гроші. Може здаватися, що це і так зрозуміло, але допоки не з’явиться така спокуса в твоєму житті. Він думав, що це найважливіший урок, який він може мені дати. І завжди в моєму житті люди пропонували мені великі гроші за те, у що я не вірила, або люди хотіли, щоб я змінила свої роботи на більш комерційні. Я завжди була проти цього, відстоювала це і намагалася пам’ятати те, чому мене навчив Вільям. І Аллен також навчив мене, наскільки важливим є активізм, щоб як митець, бути активним громадянином, мати певне почуття політичної відповідальності. Отже, я отримала більше літератури і політики, і соціального активізму від Аллена, і більше моральної чутливості і усвідомленості від Вільяма. Вони були дуже гарними вчителями.
ЮА: Чудово. Тепер про Ґреґорі Корсо, який насправді мій улюбленець у тій антології. Я досі люблю читати його «Одруження» у своєму перекладі для публіки — тільки заради кайфу. Чи він також був вчителем для вас? Бо я знаю, що він теж був вашим другом.
ПС: Ґреґорі був молодшим. І всі вірили, що Ґреґорі — найкращий поет. Ґреґорі любив романтиків: Шеллі й Кітса. Ґреґорі був такий трохи ділок. Він завжди намагався позичити в когось гроші, він був дуже відкритий, смішний, люблячий і добрий до мене. Він читав мої вірші, заохочував мене. Коли він помер, ми дуже тяжко розбиралися з Італійською владою, щоб вони дозволили поховати Ґреґорі на цвинтарі, де похований поет Шеллі. Отже, Ґреґорі зараз похований на Англійському цвинтарі в Римі, поруч із Шеллі, тому кожен, хто відвідує поета Шеллі, також відвідує Ґреґорі. Він був відвертим, доволі невгамовним, дуже смішним. Але хоч він і міг приносити проблеми, він був люблячим і турботливим. Він міг бути досить пустотливим, але якщо це було важливо для нього, щоб він міг сконцентруватися на чомусь важливому — він би зробив це. Він був хорошою людиною. Я дуже за ним сумую. І я розумію, чому ви любите його так сильно. Його поезія дійсно прекрасна, вона весела, але й дуже вибухова.
ЮА: Так, дуже вам дякую. Мені дуже шкода, що ваш концерт, який мав відбутися 29 серпня в Києві, був скасований, тому ми надіємося, що все покращиться, і ви приїдете в нашу країну може наступного разу.
ПС: Так, звісно.
ЮА: Я хотів запитати, чи ви колись були в країнах Східної Європи? В так званих країнах пост-комуністичного простору, може в Польщі або Чехії?
ПС: Я грала в багатьох країнах: я грала в Польщі, в Угорщині, Хорватії, Естонії. Я грала, здається, в Москві і Санкт-Петербурзі. І я хотіла зіграти в Україні, тому попросила свого агента знайти мені можливість для виступу там. Це я попросила зіграти, мене не запрошували. Вони сказали, що можуть дати мені невеликий концертний зал, і якщо все пройде добре, може я отримаю щось більше. Я обіцяю вам обов’язково повернутися. Це обіцянка! Як кажуть, стовідсоткова обіцянка. Адже деяку роботу ти робиш, тому що це — частина туру, це великий фестиваль, й інколи ти можеш заробити досить багато грошей, якщо це гарний рок-н-рол. Але концерт в Україні мав бути, тому що я попросила про нього, я просилася зіграти там.
ЮА: Чудово, дуже дякуємо.
ПС: Якщо я зможу отримати більше одного, я зіграю більше концертів. Я даю вам слово.
ЮА: Це також може бути приводом для вас відвідати історичну батьківщину Енді Воргола. Ви знаєте, що він родом з прикордонного регіону між Словаччиною, Польщею та Західною Україною, з цих культур. Було би вам цікаво відвідати ці гори у нас? Вони дуже схожі на Аппалачі в Америці. Це просто невеликий відступ про Енді Воргола, тому що ви згадували його в своїй книзі.
ПС: Я також хотіла побачити місце, де народився Гоголь. Ви знаєте, де він народився?
ЮА: Так, це Центральна Україна, серце України, якщо розглядати з точки зору географії, це Полтавська область у центрі країни.
ПС: Я би хотіла з’їздити туди, бо я дуже люблю його твори. Ви знаєте, сталась одна досить чарівна річ. Приблизно рік назад, може трохи більше, ніж рік, десь півтора року, я була в невеликому театрі в Нью-Йорку. Це музичний театр, там був збір коштів, я думаю, для кампанії проти зміни клімату. І я стояла там одна, і я точно чомусь почувалася меланхолійно. І до мене підійшла маленька дівчинка і сказала (вона мала акцент): «Я думаю, вам це потрібно». Вона протягнула мені маленьку коробочку, я відкрила її, і там було гарне червоне розписане яйце. Вона сказала, що це українське яйце, і воно принесе мені удачу. Потім вона відійшла і зникла! Я подивилася на це українське яйце і подумала: «Я туди обов’язково поїду». І я все ще маю це червоне яйце з білим розписом.
ЮА: У нас є спеціальне слово для таких яєць — писанка.
ПС: Так! Я дивлюсь на неї прямо зараз, і вона така гарна. Я сфотографую її і надішлю вам. Я її дуже бережу, тому що, знаєте, люди іноді підходять до мене і щось хочуть. А вона нічого не хотіла, вона тільки хотіла подарувати мені це яйце. Це було так прекрасно.
ЮА: Так, це була прекрасна магія, я сподіваюсь. Через це чарівне яйце насправді відбувається зв’язок з космосом. Патті, я маю попросити ваш дозвіл, щоб задати одне політичне запитання, ви не проти?
ПС: Добре.
ЮА: Не про вибори, які у вас цього року, але про рух, соціальний рух в сучасній Америці, який називається «Життя чорних мають значення». Я пам’ятаю з вашої книги, там дуже гарно сформульовані ваші очікування, які були пов’язані з Робертом Кеннеді, і ви писали про ідеалізм, який може «обернутися в осмислену політичну дію». Це формулювання мені здається абсолютно геніальним, тому що ми завжди забуваємо про ідеалізм, ми просто спостерігаємо за політичними діями. Що ви думаєте про цей рух?
ПС: По-перше, я думаю, що ми в тому часі, де молоді люди настільки свідомі, що вони більше не будуть терпіти того, що вони жертви, що вони мають помирати або сідати у в’язницю. Люди по всьому світу, звичайно, і в Америці, і в вашій країні, піднімаються. Я надіюся, що весь активізм молоді недаремний. Просто зараз це дуже складно через обмеження, які є в країні, через вірус COVID. Але я надіюсь, що всі ці молоді люди будуть дивитися поза межами якихось розрізненостей і будуть об’єднуватися, щоб захистити і вберегти нашу планету від зміни клімату. Я думаю, це те, на чому має бути сфокусована кожна молода людина. Є багато різних речей: є расова несправедливість, є державне гноблення та всі інші речі, за які люди мусять боротися. Економічна ситуація, ситуація з наркотиками, але якщо нічого не зробити з нашим навколишнім середовищем — все буде втрачено. Сьогодні і вчора в Каліфорнії був 121 градус (приблизно 49 градусів за Цельсієм), в Лос-Анджелесі. 121 градус! Я би померла, якби я там була, тому що це настільки небезпечно! Це Лос-Анджелес, одне з наших найбільших міст. Це не пустеля. До того, як ми мали розбиратися з пандемією вірусу, молодь почала об’єднуватися по всьому світу, як результат роботи маленької шведської дівчинки Ґрети Тунберґ. Молоді люди: 14, 15, 16, 20 років об’єднувалися разом по всьому світу. І ми маємо заново розпалити цей активізм. Звичайно, це важливо, що революція всередині кожної країни має відбуватися, революція всередині моєї країни виявилась найбільшою революцією, тому що є велика причина для цієї гуманістичної боротьби. Ви знаєте, коли люди мене питають, на чому ми маємо сфокусуватися — це справді воно.
ЮА: Тепер ми наближаємося до кінця нашої розмови, про що я вже починаю шкодувати. Але я маю одну думку, яка надзвичайно важлива для мене особисто. Я цитую вашу книгу, тому що мені дуже сподобались ці слова. «Чи в поєдинку магії та релігії зрештою перемагає магія? Можливо, священик і маг колись співіснували в одній особі, однак священник, пізнавши смирення перед ликом Божим, відкинув чари заради молитви». Ви погоджуєтесь, що ваша творчість, все, що ви робите, — це до певної міри такий поєдинок? Давайте скажемо м’якше, конфронтація між магією і релігією. Що скажете про переможця?
ПС: Я думаю, що переможець — той, кого веде сила любові. Я думаю, що ми маємо в кожній битві кінцеву мету, найвищу кінцеву мету.
ЮА: Може затримаємося ще на п’ять хвилин, але я би хотів процитувати ще одне речення з вашої книги, яке мені дуже подобається і також дуже важливе для мене. Я би хотів просто подякувати вам за це формулювання: «Я хотіла оживити світ письменства безпосередністю й напором рок-н-ролу». Дуже вам дякую, що ви продовжуєте це робити і робите це надзвичайно. Також дякую вам за приділений час, ваш голос, ваше велике серце, і, можливо, ви хочете щось сказати українським слухачам, людям, які будуть заходити на сторінку 27 Міжнародного BookForum. Може ви маєте, що їм сказати.
ПС: Я шлю любов всім людям в Україні. Я перепрошую, я розмовляю тільки англійською, але надіюся, ви відчуєте моє серце. І просто хочу нагадати вам, що «люди мають силу, щоб спокутувати гріхи дурнів. Тільки заради нього на землю проллється дощ благодаті. Так має бути: народ повинен правити!» (автоцитата з пісні «People Have The Power»). І я вірю, що все, про що ми мріємо, може справдитися завдяки нашому об’єднанню, ми можемо перевернути світ, ми можемо зробити світову революцію, тому що люди мають силу! Гарного вам книжкового ярмарку! Шлю вам любов.
ЮА: Дуже дякую вам! Гарного дня, гарної погоди вам. Побачимось, я сподіваюся, в Україні.
ПС: Побачимося! Я обіцяю. До побачення.
*уривок з книги Патті Сміт «Просто діти».
26.09.2020