Це гасло донецьких шахтарів, які вболівали за Україну, говорили українською і боролися за українське, хоч українську історію цього краю було вкрадено, а європейське минуле знищено.

Літературний Фестиваль у Нью-Йорку на Донеччині: хто має право писати про війну, чи важливий особистий досвід, чи відрізняються люди Донеччини від людей з інших областей, як працювати з власною травмою — відповіді пробиваються крізь музику та обстріли.

2021 року мистецька резиденція «Слідами спогадів Підзамча» разом із Jam Factory Art Center, який став учасником платформи «Magic Carpets», дослідили індустріальну спадщину району через особисті історії підзамчан.

За роки війни вже написано 660 книжок на воєнну тематику. Перу ветеранів належить 146 книг. Пишуть про все, основна тема — людина на війні. Такої літератури бояться. Та чи потрібна вона пересічному читачеві і як її популяризувати попри відштовхувальний зміст?

Інші допомагають нам формувати нашу ідентичність. Найважливіше в ній — наша історія. Ми не достатньо дослідили та зрозуміли себе. Українці не вміють про себе розповідати. Нам треба зрозуміти, що нація — це щоденна розмова. Ми не просто мовчки обираємо бути українцями. У цьому пошуку і буде полягати здатність нації до виживання.

Розмова заходить про нью-йоркську погоду. Коли Патті Сміт розповідає про сонячні дні, хочеться подумки прогулюватися місцями, де вона блукала 60 років тому. Про які вона згадувала в своїй книзі «Просто діти». Хочеться зазирнути до книгарні «Strand and Scribner’s» на Мангеттені, де вона працювала, повернути на Холл-стрит та Клінтон-стрит, чекати на зустріч з Ворголом десь біля «Фабрики» чи «Max’s Kansas City», або попрямувати до Кенсінгтонських садів.

Чим ласував Пол Пот, поки Камбоджа вмирала від голоду? Що їв Саддам Хусейн перед тим, як віддав наказ про знищення десятків тисяч курдів? Чи смакувала Фіделю Кастро американська Coca-Cola? Як нагодувати тирана так, аби він сьогодні нікого не вбив?