Бацька Лукашенко, котрого багато хто в Україні вважав ледь не стовпом спротиву Путінові, виявився головним інструментом російського лідера в справі підпорядкування Білорусі. Фальшування виборів і криваві розгони демонстрацій зробили з Лукашенка persona non grata на Заході.
У середу, 23 вересня, в напівтаємний спосіб у мінському Палаці Незалежності відбулася церемонія президентської інавґурації Олександра Лукашенка. Міліція оточила більшу частину центру Мінська, і президентський кортеж зміг проїхати до зазначеного місця пустими проспектами.
Абсолютно незвичним було те, що таку визначну подію не те що попередньо не проанонсували, її дату приховували до останнього моменту. Не здійснювалася й жодна телевізійна трансляція, як це зазвичай буває.
На інавґурації були присутні кілька сотень людей. Це були як вищі посадові особи держави, так і керівники місцевих органів влади, а також представники державних ЗМІ, діячі науки, культури і спорту.
Посідаючи вшосте президентську посаду, Олександр Лукашенко заявив: «Я не можу, не маю права кинути білорусів, які пов'язали з державним курсом не тільки політичні уподобання, а й свою долю, майбутнє своїх дітей, усіх, хто в такий складний для Білорусі період залишився вірним країні і народу».
Голова Центрвиборчкому Білорусі Лідія Єрмошина вручила Лукашенкові посвідчення президента країни, пролонґувавши його 26-річне правління. А присягу на вірність склали йому найвищі чини білоруських силовиків.
Таємна інавґурація стала останнім кроком беззмінного білоруського лідера зі зміцнення своєї влади. Йому було начхати на велелюдні протести, котрі тривають уже півтора місяця проти подовження його правління.
«Характер церемонії остаточно поставив хрест на леґітимності Лукашенка в очах громадян країни та світової спільноти», – так прокоментував подію член президії Координаційної ради білоруської опозиції Павло Латушко. Він назвав Лукашенка президентом «виключно ОМОНу і жменьки чиновників, котрі зарвалися».
Лукашенка як президента Білорусі не бажає визнавати ніхто в цивілізованому світі. Ще 25 серпня Європейська Унія виступила з резолюцією про невизнання підсумків виборів президента Білорусі. Європарламент оголосив, що з п’ятого листопада, тобто з закінчення дії повноважень минулої президентської каденції Лукашенка, перестане офіційно визнавати його главою білоруської держави.
Щоправда, запровадити санкції проти Білорусі Євроунії ніяк не вдається. Перешкоджає позиція Кіпру. Ні, кіпріоти аж ніяк не мають бажання захищати білоруського лідера, просто вони мають власні резони пошантажувати ЄУ. Утім ці резони для теми статті нерелевантні.
А от Сполучені Штати, Канада й Велика Британія готують антилукашенківські санкції, запровадити які їм ніхто не завадить.
Щодо позиції України, то ситуація поки що доволі туманна. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба написав на своїй сторінці у Twitter: «Сьогоднішня “інавгурація” Лукашенка не означає його визнання легітимним главою Білоруської держави». Таке собі ні вашим, ні нашим. Президент Володимир Зеленський на тему Лукашенка й Білорусі теж розкидається багатозначними фразами на кшталт: «Якщо влада не знайде можливості діалогу зі своїми рідними людьми, цієї влади не буде. Тут Україна завжди буде підтримувати наших партнерів, тут ми однодумці з усіма країнами Європи». Чи означає ця заява невизнання Лукашенка президентом – аж ніяк. Її завжди можна перетрактувати й відіграти назад.
Проте, в будь-якому випадку, ми бачимо, що правитель Білорусі перетворюється на парію в цивілізованому світі. Причому відірваність Лукашенка від Заходу цього разу заповідає стати значно вищого порядку, аніж це було попереднього разу, коли ЄУ і США наклали санкції на білоруську владу за безчинства під час виборчої кампанії 2010 року. Тепер Лукашенко вже помазаний кров’ю кількох протестувальників, котрі загинули від рук силовиків.
Не здивуюся, якщо з часом з’ясується, що всі білоруські події були розіграні за сценарієм, написаним на Луб’янці. Що все робилося для того, аби Росія отримала ще більші впливи на політику й господарку Білорусі. Впливи, які фактично стануть критичними. Їхню реалізацію забезпечить жорстка прив’язка Лукашенка до Росії. Бацька більше не зможе бавитися в багатовекторність, на Заході він тепер persona non grata.
Російський президент Володимир Путін навіть особливо не приховується. Він відкрито заявив про свій намір надати військову допомогу Лукашенкові для боротьби як з протестувальниками, так і з евентуальними зовнішніми аґресорами. Кремлівський шеф перманентно виступає на підтримку самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка. А нещодавно він ще й прив’язав свого білоруського візаві кредитом на суму 1,5 мільярда доларів. Експерти висловлюють припущення, що натомість Лукашенко погодився віддати Москві низку ласих білоруських компаній.
Білоруську економіку справедливо називають «останньою плановою економікою Європи». Держава бере активну участь в діловому житті, і більшість компаній в країні (приблизно три чверті) контролює держава. Тому реалізувати такий фінт вухами на догоду Путіну для білоруського диктатора було б не надто складно.
Відомий навіть приблизний список компаній, на котрі Кремль позирає неситим оком. Це, наприклад, нафтопереробні заводи, які, до речі переробляють російську сиру нафту й експортують готове пальне за кордон, зокрема й в Україну. Це велетні білоруської хімічної індустрії – «Белоруськалий» і «Гродно Азот». Зокрема, «Белоруськалий» – це найбільший в світі виробник карбонату калію, який використовують у виробництві добрив. Російська компанія «Уралкалий» вже давно планує його придбати, утім білоруси досі впиралися.
Також Москва прагне прибрати до рук ще недобудовану «Білоруську АЕС», яка, за задумом, експортуватиме електроенергію до Польщі та в країни Балтії.
Серйозні інтереси до Білорусі є і у російської військової промисловості. Адже Міноборони Росії – постійний клієнт цілої низки білоруських заводів.
Не таємниця також, що Кремль вже давно домагається від Мінська дозволу на будівництво своїх військових баз на білоруських теренах. Передовсім – авіабаз. Мінськ досі відмовлявся, розуміючи, які ризики для національного суверенітету вони матимуть. Тепер же простору для маневру в Лукашенка практично немає. Тож раніше чи пізніше він погодиться на це, ставлячи під загрозу і Білорусь, і Україну, і Польщу й держави Балтії.
