Запитали мене читачі, чому я оспівую лише кримінальний світ старого Львова, а цілком забув про свій рідний Станиславів, який теж може похвалитися і своїми грабіжниками, і бандитами, і шахраями.
За моєї юності це місто було доволі спокійне. Мене особисто не спіткали жодні прикрощі, якщо не рахувати двох випадків, коли оточували рускоговорящі пацани і в одному випадку попросили «капєєчку» – дослівно, одну копійку, а в другому – двадцять копійок. Я мужньо вручив їм ці пожертви, спопеляючи погордливим поглядом, і ми розійшлися.
Безліч разів я вертався додому поночі, затискався в парку на лавочках, але не мав жодних пригод. Якихось поважних грабунків на моїй Софіївці не траплялося. Крали, звісно, курей, кролів, ровери. Циганка, було, попросилася до сусідки перепеленати дитину. За нею увірвалася ціла зграя, сусідку зв’язали, пограбували і втекли.
Оце і все. Але перед війною...
Вирішив врешті я запорпатися в старі газети, щоб довідатися, як жило колись друге за величиною місто в Східній Галичині і чи не надто відставало воно від Львова в кримінальному житті. З подивом довідався, що називали його в ті часи «маленьким Парижем». А чому? Про це іншим разом.
Як і у Львові, злочинний світ селився в убогих запалих у землю хатках на вибоїстих заболочених завулках. Ці халабуди називалися хатами лише тому, що в них жили люди.
Такою дільницею в західній частині міста був Бельведер, забудований переважно низенькими облупленими будиночками, де мешкали здебільшого євреї. Вечорами уздовж теперішньої вулиці Бельведерської шикувалися повії, чия стометрівка містилася в самому серці міста.
Власне Бельведер вважався центром злочинного світу Станиславова у всьому його розмаїтті. Були тут і касярі (вламувачі в сейфи), яких вважали справжніми аристократами злочинності, шахраї – кантовники (по-теперішньому наперстники), зецери (продавці фальшивого золота і монет), копертярі (від «коперта» – конверт, шахраї, які підмінювали банкноти на порізаний папір), шопенфельдери (крадії в крамницях), різноманітні вламувачі – андруховці (упс! – ні на що не натякаю, але це ті, що прокрадалися до помешкання), потокарі (крадії з возів на ходу) та інша дрібнота, яку кримінальники зневажливо називали заразою. Не бракувало також блатників або ж пасерів (перекупників краденого) і фальшувальників монет.
Злочинці зазвичай збиралися в своїх кнайпах, зокрема в шинку Герша Ґріндлінґера на прізвисько Гайдамака. Там, крім головного входу, було ще кілька бічних і задніх дверей, якими можна було чкурнути під час облави. Та більшу славу мала кнайпа, прозвана Клубом жебраків, де злодії влаштовували гучні забави за участі повій, своїх коханок, які в період залягання на дно утримували своїх коханців. Правда, прихованих жебраків, які не платили в касу щомісячні внески, та найнижчу касту злодіїв – заразу – туди не пускали.
Хоч місцеві злодії і тримали штаму (товаришували), але часом доходило у них і до кривавих бійок, найкривавішими з яких були бійки, на які видав вирок злодійський суд – дінтойра. Підставою такого суду було сипання своїх товаришів у поліції чи на суді.
Так у 1933 році видали вирок на пасера Майєра Ґербера, якого запідозрено, що він всипав грабіжника Петра Кобилянського, який проник був до крамниці фірми «Швайссер». Кобилянський, сидячи в цюпі, почув про це і звернувся до конокрада Владислава Домарчука, який мав звільнитися за кілька днів, а згодом зробив теж кар’єру грабіжника і відкривача сейфів, аби той вплинув на Майєра, щоб він за винагороду відкликав свої покази. Але Майєр не погодився. Тоді Домарчук, побоюючись, що він і його всипле, вирішив з ним розправитися, але підстрахувався тим, що спочатку отримав вирок злодійського суду. Після того виманив Майєра на вулицю Голуховських біля парку на здибанку.
Коли Майєр з'явився, Домарчук приставив пістолета до його грудей і сказав: «Тут тобі кінець. Помолися і віддай гроші, які маєш при собі. Більше не будеш сипав у поліції чи на суді».
Майєр кинувся тікати, Домарчук вистрілив, але не поцілив, догнав і побив йому залізякою голову до крові і добряче накопав, хоч той просився, обіцяючи гроші. Але помста була важливіша. Врешті Майєр втратив свідомість, а нападник витягнув з його кишені 200 золотих і втік.
Але Майєр вижив, хоч і мусив відлежатися в шпиталі. Поліція вийшла на слід Домарчука і при обшуку виявила цілий склад зброї. Після чого той почав симулювати вар'ята.
Інший кривавий епізод станиславівської дінтойри відбувся у 1931 за участі Андрія Гоголя, відомого грабіжника й авантюриста, якого преса називала майстром майхра (ножа), володарем злочинців, жорстоким ватажком цілої банди.
Як же тут бракує нам станиславівського Борхеса, який би описав цих легендарних ножівників! У Юрія Андруховича є цілий цикл балад про кримінальників та, зрештою, і книга «Коханці юстиції», і є там дещо й про Станиславів. То, може, ця розвідка надихне його знову... Надто, що андруховці тут мусять бути згадані не раз...
І от Гоголь посварився з Рудольфом Ейслерем, королем кишенькових злодіїв, і побив його так, що той скалічів. Попри зусилля поліції, банду Гоголя довго не вдавалося ліквідувати, бо ховалася вона по лісах. Але в листопаді 1932-го вдалося вистежити Гоголя – вже класично! – на хаті в коханки і під сильною ескортою доставити у тюрму. Пізніше поліційні агенти упіймали його помічників Жураковського і Голинського, які мали криївку в лісі під Загвіздям.
Окрім Бельведеру, злочинці облюбували Пасічну та Крихівці, а свої помешкання пристосували так, аби під час облави мати змогу втекти. Зустрічі свої – чи по-теперішньому стрілки – вони забивали в самому центрі в найлюдяніших місцях, де могли, не звертаючи на себе уваги, обсудити плани грабунків (скоків) та отримати від пасерів замовлення на роботу. Таким пунктом був пасаж Ґартенберґів в центрі міста, а також вестибюль головного двірця.
Пригадую, що у 70-тих тодішній дверець теж був місцем, де здибалися злочинці, а пантрували їх міліціонери та кагебісти в цивільному. Одного разу батько моєї дівчини, начальник тюрми КГБ, запросив мене на обід до тамтешньої ресторації, щоб обсудити наші матримоніальні плани. І тоді до нас підходили і підсідали різні кагебісти, віталися з ним і зі мною за руку і питали: «Наш?». «Нє, – казав мій недійшлий тесть, – зять».
Я був просто ошелешений, що їх стільки там роїлося – і в залі, і в ресторації, і на пероні.
Зі злодіями співпрацювала широка мережа пасерів і блатняків, які підказували адреси, робили замовлення, перед тим уважно вивчивши терен. Часто вони також стояли на чатах, а потім переносили крадене до криївки. Криївками їм правили старі мури на околицях міста – руїни млина Блюменфельда на Баторія, стара цегельня на Зосиній Волі. Там викрадені речі перебували кілька тижнів, аж поки все не влягалося. Згодом пасер перевозив здобич до себе і після оцінювання оплачував роботу. Платив, звісно, смішні гроші.
Цікаво, що пасери, яких називали гієнами, рідко чимось ризикували, хоча були часто організаторами грабунків, а без них фаховий злодій обійтися не міг. Всі пасери Станиславова і Львова були євреями. Єгуда Теппер, брати Макс і Оскар Зільбери, що переховували в себе відомих грабіжників Тшесньовського і Корнила, Зиґмунд Гірш, який влаштував у своїй хаті цілий готель для грабіжників-гастролерів, підбираючи їм об’єкти грабунку, брати Єгуда і Йонас Мандель, які прикривалися скупкою металолому.
Всіх їх було ув’язнено. Славилася серед пасерів родина Шарферів. Не плутати з братами Шефірами. Старій Наталії Шарфер, яка теж провадила гандель металоломом і скуповувала крадене, помагала 21-річна донька Жанетта. Дівчина була симпатична, жвава, балакуча і мала у злочинному світі значну симпатію. Співпрацював з ними і молодший братик Жанетти Ісак, учень шостої гімназійної кляси. Шарфери провадили своє підприємство тривалий час так хитро, що не було жодної зачіпки. Лише після значних зусиль поліції вдалося прикрити злочинну діяльність цілої сім'ї, доводячи взаємодію з бандою андруховців, якими керував грабіжник Коник.
При обшуку виявилося, що сімейка займалася ще прибутковішою професією – фальшувала монети. Знайдено було повністю обладнану майстерню для їхнього виробу, гіпсові форми для виливки монет, казан для топлення металу, запаси сплаву і композиції. Монети, що походили з «фабрики» Шарферів, заливали станиславівський ринок.
Як і у Львові, місцеві злодії користали інформацією не лише від скупників, але й від служниць. Правда, таким способом міг похизуватися лише симпатичний і до деякої міри інтелігентний злодій, який зумів би закрутити голову служниці.
Власне таким пожирачем сердець був Тадеуш Йоняк, який умів здобувати собі наївних дівчат любовними признаннями, щоб потім використовувати їх задля своєї мети. Так завдяки інформації, отриманій від Ганни Сенчук, він проник до помешкання її працедавця Карла Ґотфріда і вкрав значну готівку. Але здуру прихопив там ще три в’язанки ключів, які його потім зрадили.
Елітою злочинців були касярі – обізнані із слюсарним фахом. Голосними були грабунки, що їх організували Владислав Рибчинський і Антон Борда. Перший мав не просто багате кримінальне минуле, а навіть міжнародне, бо робив свої скоки і в Празі, і в Відні. Згодом він зійшовся з Бордою, що мав прізвисько Тосько, провадили свою справу на спілку, а жили у Калуші, перебуваючи в безперервному контакті з замовниками роботи в Станиславові. Ті вивчали для них терен і повідомляли про зручний час виконання скоку. Тоді обидва грабіжники приїжджали автом до Станиславова, робили скок і тікали знову до Калуша.
Найвдалішим скоком цієї пари було пограбування сейфу на фабриці шкір Марошеса. Поліція скрупульозно вивчала їхню систему, дати нападів, аж поки не вдалося захопити обох злочинців на гарячому вчинку під час скоку до бюра філії Калуської броварні на вул. 3-го Травня. В останній момент, коли агенти оточили будівлю, грабіжники, помітивши небезпеку, виламали фасадне вікно, вискочили надвір і кинулися навтікача. Під час погоні було важко поранено в ногу і затримано Рибчинського. Борда зміг дістатися до Калуша, але не довго переховувався, бо зробив скок до української кооперативи. Цього разу його вдалося упіймати небайдужим перехожим, які навіть вчинили над ним самосуд, закидавши камінням.
Та всі рекорди слави бив «король грабіжників» Петро Кобилянський, якого звали також «Кобила» або «Красунчик Петрусь». Почав він свою грабіжницьку кар’єру у Варшаві, пізніше оселився в Станиславові, де швидко прославився своєю майстерною «роботою». Його спеціальністю були великі грабунки банків або торгових фірм, де була надія на значну готівку. Серед злочинців він вважався великим філантропом, обдаровуючи жінок грошима.
Поліція наштовхнулася на значні труднощі, вистежуючи Петруся, бо його «скоки» були не часті. Після кожного з них він тривалий час відпочивав. Як і деякі легендарні опришки, він любив забавитися з поліцією. Бажаючи підготувати собі безпечний терен, вживав для цього витончених способів. Зокрема, розголошував, що у визначеному місці має відбутися скок. А коли справа затихла, робив його. Поліція зрозуміла цю методу і упіймала Петруся під час грабунку офісу фірми «Ruch-Promet» (вул. Смольки, 7). Накрили його в момент розрізання сейфу. 24 травня 1933 відбувся суд, який дав Кобилянському 7 років.
Друга поважна каста злочинців – андруховці, грабіжники помешкань і складів та крамниць. Тоді як зламувачі сейфів працювали переважно наодинці, а рідше удвох, то пограбування помешкання організовувала ціла банда. На терені Станиславовa ґрасувало в 30-тих роках кілька таких банд. Найнебезпечнішою була банда Ігнація Тшесньовського. Її ватажок був за фахом сажотрус, здоровило і силач. Банду організував у 1932 році. До її складу входив каменяр Михайло Корнило з Яблунова. Обоє мешкали на околиці в двоповерховому будинку, що розмістився у відкритому полі, а побудований на зразок маяка. Це помешкання було для них першорядним спостережним пунктом, бо дозволяло зникати у випадку наближення поліції.
До шайки Тшесньовського належали уже згаданий Домарчук, Михайло Катрич з Парища і кульгавий Рудольф Лончковський на прізвисько Штейґер. Банда нишпорила спочатку на терені надвірнянського повіту, а потім перейшла до Станиславовa. Тшесньовський вважався джентльменом, який ніколи нікого не зрадив, а в грабунках був поза конкуренцією. Незважаючи на ці його «переваги», поліція ліквідувала всю банду.
23.09.2020