По селі сотаєся, пливе тоненькими струями, розпадаєся на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискуєся по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховаєся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.
На однім городі зеленієся латка озимого жита, а коло него на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже з померклими очима. Коло кожуха єго паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє єму просто в лице, якби лишень єго мало на землі.
Старий так заслухався в тонку осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а оріх раз-по-раз кидає на него широке своє листє. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волоссє. Але він піє, говорить, а сусідські когути тото чують і за ним потягають.
Свариться зі своєю смертею.
— Мині тебе не траба, — пищить він до сонця, — не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мині траба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мині пішли єї, бо забула, сука, за діда...
— Добрий косар, нема шо казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чикає! Та чого? Гадаєш, шо піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола — я контетний...
— А може де є война та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, шо лишень цулуй. А тут шо найде коло мене — пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, шо до твого писка. Молодий най газдує, най він діти до розуму приводе, він тобі не втече, а хоть він у войні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, шо до ями...
— Аді, руки, — підоймає руку близько до очий, — ну, з чим тут бути? Таке старе шкуратє, шо постола тогідного не полатаєш! Шо ти цев руков годен удіяти? Чикай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я зз’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістка. Доїдай, було не зачинати...
— А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонца оберну, я зеренце посію — я все з руками зроб’ю! А без рук я дурень, коли маєш знати. То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мині лежінє є.
На озимині з'являються кури і пасуть.
— А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір'ю?
Встає, спираєся на палицю і йде на озимину.
— Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дівка, свьито є — то вбереси, будний день — то вона по-будному вбрана, а все дівочить — відколи світа та сонця.
Сідає серед зеленої озимини, підпираєся палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола него співає, а верби кидають у него зісхлим листєм...
======================
ПЗТ, I, 157
16.07.1949