(ФОТОГРАФІЯ З ЖИТЯ.)
То було так, що Яковови Яримієви не стало хлїба. Одного дня увійшла жінка з комірки тай сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є тай решта. Яків думав та розгадував тай пійшов писати си на сотку до заволічкового банку.
Ходив він кілько ходив тай виходив гроші.
Раз у Матїя Щерби сиділо вечером богато ґаздів, а Яків розповідав їм свою біду.
„Прийшов я, знаєте, до того заволїчкового банку і кажу, що так і так: не стало хлїба межи дїти тай прошу, пане, вашої ласки тай божої позичити сотку.
— Ґрунт маєш? — питає ся банькір.
— Є, пане.
— А стоїть на тобі?
— На минї.
— А табула чиста?
— Гет все чисто стоїть на минї.
— Але довгів не маєш ?
— Та дес у жидів є, та вже за цу сотку і хлїба купю межи дїти і струп скину.
— Ну, то принеси аркушик і аністрат тай піде на посїдзенє.
Випитав ся мене банькір гет за все чисто тай я принїс єму книжку платнїчу і аркушик. За тиждень, каже, прийди !
Ходив я зо три рази, аж каже нарештї, що є гроші хвалені.
— А вмієш писати ?
— Ні, прошу пана, кажу, я не ходив до школи тай у воську не був-сми тай-сми цалком слїпий.
— То, каже, мусиш підписувати ся у натаря.
— Я, прошу, покладу хрестик, а ви підпишіть...
— Не можна, каже, на векслю робити хрестиків.
Став я в гадках. Це як озмут упіс, як процент наперед відберуть, як натареви за підпис заплатю тай десьитки не видко“.
— А з когож озме, як не з дурного мужика? — обізвав ся Матій.
— „А чекайте-ж, най я доповім. Звертїв я си по містї за ручителями тай надибаю на містї шевця Ляпчінцкого. Кажу єму, шо так і так, шо беру гроші в банку тай мусю йти до натаря підписувати си.
— Хлоп все дурний, каже минї Ляпчінцкий — гниє цїлу зиму тай би не навчив ся навіть мньи своє підписати.
Вислухав я це тай побіг за ручителями за Йваном Калинов тай за Романюком. Привів тай підписалим си у натаря, тай гадайте: з сотки тринацїть левів обірвали“.
— Аз когож урве, з пана ци з Жида? Таже як з мужика не урве, тай не урве з нікого! Жид ци пан знає, куда дорога, не бій си... — знов обізвав ся Матїй.
— „Не забудьте собі, Матїю, бесїди! Тай несу я ті гроші до дому тай все гадаю за Ляпчінцкого. Таже, Боже милий, абим мав урвати си, та своє порекло навчу си написати. Притулить пюро до паперю, шос помаже тай три леви „плаць, мужику!"
— Та воно якурат правда, шо не варт сипати гроші натареви. Він має тай має тай ще має, а ти єму рви з бідної сотки, аби не пішов з торбами. То ще, хто був у воську, хто віломив си, видите, хоть на лумеро, то тому лехко, але як би я си взьив писати тай бих стів пробив пюром... — казав Петро Цїкало.
— Яка зима довга тай би і ви наломили си. Я вже питав си професаря, якби то могло бути. То, каже, за два дни готово, лиш дивити си на узір тай віломите си тай решта!
По сїм Яків виймив карточку з мошонки і показував взір. Витягнув олівце і шматок паперу і почав писати з узору.
Всї дивили ся на него зачудувані. Збили ся над ним гурмою і уважали на кождїське посуненє запацьканого олівця.
— Мой, таже рука омлїє!
— Аді, яку кривульку віписав !
— Ну, ну, тай Яків на старість письменний...
— Якове, таже ти далї таких векслїв віпишеш, шо і хата піде на бубен!
Яків не уважав на нїщо, лиш писав а слинив, писав а слинив. Довгенько він мучив ся, врешті змайстрував підпис.
Всї оглядали Яковову картку і тїшили ся як хлопцї.
— Та ніби ви гадаєте, що я розумію, що там стоїть ? Написати — написав-сми, але хоть очи ми вібийте, ци бим прочитав — говорив Яків.
Довго, довго оглядали ґазди Яковове порекло.
Може в тиждень пізнїйше сиділо у Матїя з десять господарів. Самі молоді, самі дужі. Посхиляли ся над довгим столом і писали з узорів, кождий зі свого. Стіл аж угинав ся під широкими грудьми. Поміж них ходила Матїєва Доцька. По лаві ходила поза плечі і всюди заглядала, чи добре пишуть.
— Доцю, ня, а подиви-ко си, ци оца кривулька добра ?
— До, ану-ко зачитай, шо я написав ?
— Павло Лазаренко.
— Якурат я! Добре си вівчила!
Доцька ходила, поправляла і тішила ся, що всі пишуть з її узорів, що всі її питають ся. А дужі хлопи дуже єї вельбили і брали ся письма один борше, другий тупійте.
=======================
«ЛНВ», т. 5, 1899, кн. 3, с. 287—289
25.05.1899